Гендерні прояви соціальної зрілості особистості

Зміст

Вступ……………………………………………………… 3

Розділ 1 Поняття соціальної зрілості

Теоретичні засади соціальної зрілості………………….
Загальні поняття соціальної зрілості……………………
Співвідношення соціальної зрілості та соціальної компетентності……………
Формування соціальної зрілості особистості………….

Розділ 2 Емпіричне дослідження

2.1 Опис процедури та вибірки дослідження

Вступ

Визначення того, що таке соціальна зрілість, змінюється протягом історії суспільства, так само як змінюється і "вік дорослості". Вершина зрілості людини (акме) - багатовимірний стан, який охоплює значний по протяжності етап його життя і демонструє, наскільки він відбувся як особистість, як громадянин, як спеціаліст в якійсь професійній галузі діяльності. Разом з тим акме ніколи не є статичним утворенням, а відрізняється більшою чи меншою варіативністю, мінливістю. Сучасну акмеологію цікавить в першу чергу те, в якому віці люди різних професій досягають періоду розквіту і як довго затверджуються на цьому рівні. У той же час головна проблема акмеології - не стільки хронологічна протяжність повноцінної зрілості, скільки душевний стан людини, здатне перетворити будь-який життєвий період в період розквіту.

Якщо розглядати ставлення між віком соціальної зрілості і дозріванням лобових часток в історичному контексті, постають цікаві питання. У стародавніх і середньовічних суспільствах соціальна дорослість досягалася в значно більш ранньому віці, ніж сьогодні. Підлітки часто управляли королівствами, часто вели армії в битви. Фараон Єгипту Рамзес Великий, біблійний цар Давид і Олександр Македонський - всі вони провели свої основні військові кампанії, коли їм було трохи більше 20 років. Фактично, Олександру ледь виповнилося 20, коли він перетнув Босфор, вторгся в Персію, і почав цим об'єднання Сходу і Заходу. Він помер у 32 роки, створивши одну з найбільших імперій на Землі, від сучасної Лівії до Індії. У Росії Петро Великий почав ламати основи і перетворювати свою країну, коли йому ще не було 20. Всі доступні дані свідчать, що жодна з цих історичних постатей не була маріонеткою в чиїхось інших, більш "зрілих" руках. Кожен з них в досить юному віці брав на себе всю повноту рішень, був спрямованим у майбутнє лідером свого народу, і кожен з них залишив незабутній слід в історії цивілізації. Однак сьогодні в найбільш розвинених країнах люди їхнього віку законом усунені від заняття вищих постів з причини їх передбачуваної "незрілості". За законом, президенту США повинен бути принаймні 35 років, що відсікло б багатьох великих історичних діячів від провідних соціальних позицій в нашому суспільстві.

РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЗРІЛОСТІ ОСОБИСТОСТІ

1.1 Теоретичні засади соціальної зрілості особистості

Проблема соціальної зрілості – набуття життєвого досвіду в дошкільному віці має велике значення. У ХІХ столітті російський письменник Ф. М. Достоєвський писав: " ...нічого вище та сильніше, і здоровіше, і корисніше для життя, як будь-який добрий спогад, і особливо виникнений ще з дитинства, з батьківського дому... Якщо багато набрати таких спогадів з особистого життя, то врятована людина на все життя" [№23, с. - 8]. Якими бувають ці спогади? Це може бути і тихий голос матері, яка співає колискову пісню, її ласкаві руки, і розмова з батьком. І майже завжди вони пов’язані з хвилюваннями, духовною близькістю з оточуючими людьми. І зараз, коли ми знов почали розуміти, що кожна дитина – це неповторна самобутня індивідуальна особистість, дуже важливе місце займає вивчення процесів, джерел, механізмів соціалізації особистості дитини, тобто набуття нею життєвого досвіду, тих майбутніх спогадів, що писав про них Ф. М. Достоєвський. Проблемою соціального розвитку особистості займалося багато вчених – психологів, педагогів: О.В. Запорожець, А.П. Усова, Л.В. Лідак, Н.А.Короткова, Р.І. Жуковська, О.Ю. Яницька, Т.В. Анатова, О.М. Ростюхіна, Р.А Іванкова, А.А. Рояк, Л.В. Артемова, Г.П. Щедровицький, М.І. Лисіна, Р.С.Нємов. Проблема розвитку соціальної компетентності та емоційної спрямованості дошкільника на довкілля та на самого себе належить до однієї з найважливіших у дитячій психології та педагогіці. Базовий компонент дошкільної освіти визначає сучасні вимоги суспільства до "достатнього та необхідного функціонування дитини в соціумі, ступені її фізичного та соціального розвитку", тобто компетентність у царині внутрішнього, психічного світу тут трактується як уявлення дошкільнят про пізнавальну активність, світ почуттів, цілеспрямовану діяльність, освоєння власного "Я". В.О. Сухомлинський наголошував: "Ввести дитину в складний світ людських стосунків – одне з найважливіших завдань виховання". Перші сім років життя – сензитивний період для соціального розвитку особистості, засвоєння нею суспільних цінних еталонів поведінки. Важливим надбанням дошкільного дитинства є прихильність до людей, уміння співпереживати. Соціальна та емоційна активність реалізує потребу зростаючої особистості бути суб’єктом освоєння світу природи, культури, самої себе [№28]. Ю.Г. Антонімов та А.Б Рогоза зазначають: "Психічний статус має два компоненти – інтелектуальне та емоційне здоров‘я. Поняття інтелектуального здоров‘я охоплює норму структурно-функціонального базису інтелекту. Емоційне здоров‘я розглядається як уміння керувати своїми емоціями". Соціальне здоров‘я визначає здатність людини контактувати з соціумом. компонентами соціального здоров‘я можна вважати морально-етичні якості та соціальну адаптацію індивіда. За дослідженнями В. Кузьменко, майбутнє дитини значною мірою залежить від того, як вона зуміє адаптуватися до соціального середовища. Тому існують такі показники соціальної компетентності дошкільнят: адаптація до нових умов життя, соціалізація, групова взаємодія, статус, ставлення до авторитету, розуміння іншої точки зору, регуляція спільної діяльності, розв’язання спільних питань, показники розвиненого спілкування. Розвиток особистості дошкільника можна подати як процес його входження в нове соціальне середовище й інтеграцію в ньому. Якщо соціальне середовище відносно стабільне, то розвиток особистості підпорядкований внутрішнім психологічним закономірностям. Прискорення темпу життя, науково-технічний прогрес, соціальні зміни з кожним роком збільшують вимоги до маленької людини, яка щойно розпочинає свій життєвий шлях. І далеко не кожний малюк виявляється здатним ці вимоги виконати. Тому виникла необхідність допомогти в цьому. Соціальний розвиток дитини відбувається на ґрунті емоцій, якими вона зв’язана з людським оточенням. Емоційний і соціальний аспекти розвитку перебувають у постійній взаємодії і взаємозумовленості. Емоції, які відчуває дошкільник до інших людей, орієнтують його на соціальну поведінку, сприяють її точності, швидкості, адекватності. Головною ознакою позитивного емоційного стану дошкільника є його закріплена соціальна дія в корисному ефекті пристосування до життя. Соціально-емоційна розвиненість дошкільника – це своєрідна властивість його особистості, що виявляться в оптимальному сполученні адекватного емоційного реагування на подію, вчинок, людину з доцільністю його соціальних дій. Для повноцінного соціального розвитку дошкільника необхідні обидві форми набуття досвіду – організоване соціальне научування ( виховання і навчання як цілеспрямований вплив дорослого на дитину) і стихійна практика соціальної взаємодії [№33]. Важливим завданням психології виховання і навчання постає пошук оптимальних форм поєднання обох видів соціальної практики, як результат поєднання цілеспрямованого виховання і навчання дошкільника з практикою самостійного засвоєння закономірностей соціального буття будуть: повноцінна соціальна розвиненість особистості, соціальна компетентність, соціальна зрілість. Сучасні батьки, вихователі недостатньо володіють знаннями про особливості соціального розвитку дитини, тому виникає необхідність допомогти, а значить, проблема соціалізації є актуальною і саме тому обумовлює вибір нашого дослідження "Формування соціально-психологічної компетентності дітей дошкільного віку". За останні двадцять-двадцять п‘ять років особливу увагу приділяли вітчизняні вчені розвитку напрямку соціальної психології. Багато досліджень проведені такими вченими, як: Андрєєва, Бодальов, Кузьмін, Паригін, Чернишов, Шорохова, Ярошевський та інші.

Що ж таке поняття "соціальний розвиток", яке його значення в житті дитини, коли вона починається, що є основою для цього процесу, за допомогою яких механізмів він відбувається – всі ці питання будуть розглянуті далі. Саме поняття "соціальний розвиток" походить від латинської socials – суспільний. Ми розуміємо, що соціальний розвиток – це історично зумовлений, який здійснюється в діяльності і спілкуванні, процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідуумом соціального досвіду. Соціальний розвиток може протікати і в умовах виховання, і в умовах стихійного впливу на особистість, що розвивається за допомогою різноманітних, іноді протилежно-спрямованих факторів суспільного буття. Соціальний розвиток передбачає процес різноманітного пізнання дитиною оточуючої її соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної та колективної праці, і включає соціально-психологічні механізми, за допомогою яких досягається прилучення індивіда до людської культури. Особлива роль у соціальному розвитку відводиться розвитку контактів індивіда з іншими людьми та спільній з ними суспільно-корисній діяльності. Людина в процесі соціалізації, не тільки збагачується досвідом, але і набуває можливість стати особистістю, впливати на інших людей [№40, с. - 332]. У вузькому розумінні соціальний розвиток розглядається як процес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соціальну групу або спільноту. Формування людини як представника групи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхідних для цього властивостей та здібностей.

1.2 Загальні поняття соціальної зрілості

У психології загальне поняття соціального розвитку людини означає розвиток його особистості і психіки в процесі встановлення різноманітних соціальних відносин. Під розвитком особистості розуміється формування соціального якості індивіда в результаті його соціалізації та виховання. Розвиток психіки визначається як закономірна зміна психічних процесів у часі, виражене в їх кількісних, якісних і структурних перетвореннях. Традиційно розвиток розглядають в процесі філогенезу і онтогенезу. Філіпченкове становлення структури психіки здійснюється в ході біологічної еволюції виду. Онтогенетичне формування структури психіки відбувається протягом життя окремого індивіда від народження до смерті. [1; ст. 60] Розвиток людини це якісні фізіологічні та психологічні зміни, що тривають від народження до досягнення зрілості (або до кіпця життя). Розвиток людини відбувається у процесі: росту фізичні зміни (зросту, ваги, пропорцій тіла); дозрівання - біологічні зміни, запрограмовані генетично (наприклад,статеве дозрівання); навчання відносно стабільні зміни, що відбуваються у процесі набуття досвіду. Виділяють три складові зрілості: фізіологічну (біологічну), психологічну, соціальну (додаток 1) [3; ст. 7]. Лише кілька років відділяють тебе від моменту, коли ти отримаєш паспорт і суспільство почне вважати тебе дорослою людиною. Однак це не єдина ознака зрілості.

Ознаки фізіологічної зрілості

Фізіологічна зрілість настає з припиненням росту та розвитку всіх систем організму, в тому числі репродуктивної (статева зрілість). Якщо дитина живе в нормальних побутових умовах і добре харчується, фізіологічне дозрівання відбудеться само по собі і завершиться приблизно у 20 років. Ознаками фізіологічної зрілості є:

- завершення фізичного росту;

- формування статури за жіночим або чоловічим типом;

- набуття здатності зачати і народити дитину.

Статева зрілість настає дещо раніше, ніж біологічна. З цим пов'язані ризики підліткових вагітностей як для матері, так і для дитини.

Ознаки психологічної зрілості

Щоб досягти повної зрілості, людина має стати дорослою не лише біологічно, а й «вирости» емоційно, інтелектуально і духовно. Маленька дитина виявляє свої емоції всім тілом, бурхливо реагуючи на те, що їх викликає. Емоційно зріла людина вміє контролювати вияви емоцій, правильно висловлювати свої почуття, долати тривогу, щоденні стреси і життєві потрясіння. Інтелектуальна зрілість настає тоді, коли людина починає логічно мислити, чітко усвідомлювати причини і наслідки, робити правильні висновки, приймати виважені рішення, дискутувати за допомогою аргументів. Духовна зрілість досягається тоді, коли людина відкриває для себе світ духовних цінностей, усвідомлює важливі принципи, життєву місію і сенс життя. Ознаки соціальної зрілості

Складовими соціальної зрілості є моральна і правова зрілість. Моральна зрілість — уміння розрізняти добро і зло, діяти відповідно до прийнятих у суспільстві соціальних норм. Правова зрілість — набуття усіх громадянських прав і повна юридична відповідальність. В Україні вік досягнення правової зрілості — 18 років. Соціальна зрілість — це також спроможність не лише діяти у власних інтересах, а й налагоджувати та підтримувати стосунки, конструктивно розв'язувати конфлікти. Людина досягає соціальної зрілості, коли здатна утримувати себе, створити і забезпечити сім'ю.[3; ст. 9] Багато наук не обходять стороною соціальну зрілість особистості, а для такої відносно нової області людинознавства, як акмеологія (від грец. Акме - розквіт), це стрижнева проблема. Власне кажучи, сам предмет акмеології - феномен зрілості людини. У сфері уваги цієї науки - процес і результат досягнення людиною вершин як індивідом, особистістю, суб'єктом діяльності (у тому числі і професійної) і індивідуальністю. В уявленнях давніх людей земля лежала на трьох китах або на трьох слонах. У особистісної зрілості чотири «кити», чотири основних, базових складових, навколо яких групуються безліч інших: 1) відповідальність, 2) терпимість, 3) саморозвиток, 4) позитивне мислення, позитивне від-носіння до світу (цей компонент присутній у всіх попередніх). [4; ст.221] Розглянемо ці компоненти більш докладно. 1. Відповідальність - це необхідна складова, атрибут зрілого по-ступка. Але все життя складається з вчинків, або навіть «життя в цілому може бути розглянута як деякий складний вчинок» (М. М. Бахтін). Ближче все-го, мабуть, до викладаються тут уявленням про фундаментальне значення феномена відповідальності в структурі особистісної зрілості знаходяться ідеї гу-маністіческой (в широкому сенсі) і екзистенціальної психології. Справа в тому, що соціальна зрілість і її складова - відповідальність - формується лише в адекватній діяльності. Формування відповідальності прямо пов'язано з наданням особистості свободи в прийнятті рішень. Питання про міру свободи має вирішуватися з урахуванням вікових та інших конкретних особ ¬ ностей і обставин. Але сам принцип залишається непорушним. При цьому вірний тезу про те, що не можна визнати людину вільною, не визнаючи його в той же час і відповідальним, потребує наступному обов'язковому додаток про ¬ ратного характеру: не можна визнати людину відповідальною, не визнаючи його в той же час і вільним.

2. Терпимість - наступна найважливіша складова соціальної зрілості особистості. Проте терпимість терпимості - різниця. У структурі загального феномена терпимості можна виділити (А. А. Реан) два її види: 1) сенсуального терпимість особи і 2) диспозиційна терпимість особистості. Сенсуального терпимість пов'язана зі стійкістю до впливу соціальної середовища, з ослабленням реагування на будь несприятливий фактор за рахунок зниження чутливості до його впливу. Сенсуального терпимість, таким чином, пов'язана з класичною (і навіть психофізіологічної) толерант-ністю, з підвищенням порогу чутливості до різних впливів соціальної середовища, в тому числі впливів суб'єктів міжособистісного взаємодії-наслідком. Образно кажучи, сенсуального терпимість є терпимість-черствість, терпимість-фортеця, терпимість-стіна. В основі диспозиційної терпимості лежить принципово інший механізм, що забезпечує терпимість особистості при соціальних взаємодіях. В даному випадку мова йде про схильність, готовності до певної «терпимою» реакції особистості на середовище. За диспозиційної терпимістю стоять певні установки особистості, її система відносин до дійсності: до інших людей, до їх поведінки, до себе, до дії інших людей на себе, до життя взагалі. Прикладами установок особистості, які забезпечують її диспозиційну терпимість, є, скажімо, такі: «все люди коли-небудь помиляються», «кожен має право на свою думку» (або іронічне: «де є двоє вчених, там є три думки»), « агресія і дратівливість часто провокуються особливою ситуацією, в якій опинилася людина, а не є його внутрішньою сутністю »,« людина має право на зрив »,« спізнюється сам переживає ще більше, ніж ті, хто його чекають »і т. п. Прийняття стратегії і позиції, відомої під назвою «альтруїстичний егоїзм», найімовірніше, також призводить до суттєвого підвищення терпимості особистості. Безсумнівно, що і в даному випадку треба говорити про диспозиційної, а не сенсуального терпимості. Диспозиційна терпимість, образно кажучи, є терпимість-позиція, терпимість-установка, терпимість-світовідчуття.[4; ст.225] 3. Саморозвиток. Потреба в саморозвитку, самоактуалізації – основний компонент визначає складова зрілої особистості. Ідея саморозвитку і самореалізації є основною або, принаймні, надзвичайно значущою для багатьох сучасних концепцій про людину (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, А. В. Бруш-Лінський, В. П. Зінченко, К . А. Абульханова-Славська та ін.) Вона займає веду ¬ ний місце в гуманістичній психології, одному з найбільш потужних і інтенсивно розвиваються напрямків сучасної психологічної науки і практики.[4; ст.228]

1.3 Співвідношення соціальної зрілості та соціальної компетентності

Ряд авторів терміни «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» вважають синонімічними або максимально наближують їх один до одного. Для того, щоб впевнитися, що для цього є певне підгрунтя, слід звернутися до словникового тлумачення категорії «зрілість». Тлумачний словник трактує категорію «зрілість» як:

1) стан організму, який досяг повного розвитку; зрілий вік;

2) високий ступень розвитку, удосконалення; зрілість думки[19].

Зрілість – це досягнутий високий рівень розвитку біологічних, фізіологічних, інтелектуальних, вольових, емоційних або моральних параметрів людини[23 с. 130]. Біологічна, соціальна та психологічна зрілості часто не співпадають хронологічно. Зрілість – це певний стан, що настає в міру того, як властивості досягають того рівня розвитку, при якому вони у своєй сукупності найбільш повно проявляються[24]. Дємєнтьєва І., Зубарєва Н. розглядають соціальну зрілість як можливість та необхідність відповідати за себе та інших на рівні дорослої людини; утотожнюють поняття «соціальна зрілість» та «соціальна відповідальність»[6 с.13]. На думку автора, соціальна відповідальність є лише складовою соціальної зрілості/ компетентності. Поздняков А. під соціальною зрілістю розуміє сукупність компетентностей: громадянську, побутову, комунікативну та компетентність в області саморегуляції та самостійної пізнавальної діяльності[21 с.58]. Толстих Т.І. соціальну зрілість старшокласників розуміє як усвідомлення себе суб’єктом власної індивідуальності, суб’єктом власного життя та суб’єктом історичного процесу, а також усвідомлення своєї приналежності до певної сфери суспільних відносин та певному соціальному колу, причому суб’єктом, наділеним певними якостями та вміннями: позитивною ціннісною орієнтацією, професійною визначеністю, складеним самовизначенням, активною життєвою позицією, здатністю до адаптації у суспільстві, компетентною взаємодією з членами суспільства, самостійністю, відповідальністю[27 с. 22]. Соціальну зрілість, Долл Є. – автор Шкали соціальної зрілості, визначає через міру особистої незалежності та відповідальності. Особиста незалежність є здатністю індивіда самостійно вирішувати власні справи, самостійно регулювати свої соціальні відносини. Соціальна відповідальність є відповідальністю стосовно самого себе, до інших, до суспільства[5 с.18]. Соціальна зрілість, за Реаном А.А., визначається як та, що досягла свого найвищого розвитку система знань про соціальну дійсністьта власну особистість, яка дозволяє людині адекватно адаптуватись, приймати рішення зі знанням справи, враховуючи ситуацію, що склалась[22 с.38]. Радул В.В. соціальну зрілість трактує як той стан, що розкриває стан сформованості особистості через призьму певного соціального середовища. В її зміст включає активну життєву позицію та досягнення єдності виховання та самовиховання і прагнення самої особистості до якомога скорішого досягнення соціальної зрілості. Моделлю соціальної зрілості, на його думку, є взаємозв’язок самореалізації та соціальної відповідальності. Проявляється соціальна зрілість у соціальній активності, соціальному самовизначенні, соціальній відповідальності[24]. Михайлов О.В. вважає, що формування зрілості – це є розкриття та розвиток потенційних можливостей особистості. Наявність соціальної зрілості гарантує певні якості особистості, що мають суттєвий вплив на саморегуляцію поведінки[18]. Соціальну зрілість Гудзовська розуміє як результат становлення суб’єктності людини стосовно власного життя, соціальної групи, до якої вона себе відносить, та самовизначення в індивідуальному та соціальному просторі[5 с.25]. Результатом становлення соціальної зрілості особистості Божович Л.І. вважає:

1) сформовану «картину світу» особистості, установки, стереотипи, цінності;

2) адаптованість особистості;

3) соціальну ідентичність[2].

Отже, констатуємо, що серед дослідників соціальної зрілості також немає єдності щодо розуміння та трактовки цієї категорїї, але суть та зміст соціальної зрілості та компетентності збігаються. Ми вважаємо, що категорії «соціальна зрілість» та «соціальна компетентність» є фактично ідентичними. Врешті-решт, компетентність і є прояв зрілості в певній сфері. Якщо дуже прискипливо підійти до цих дефініцій, то розмежування можна провести десь на рівні інтуіції. Компетентність зазначають як готовність, здатність, схильність, а зрілість можна зазначити як апогей, вершину, найвищу точку розвитку, становлення, формування. Ряд авторів співвідносять поняття «соціальна компетентність» та «комунікативна компетентність», вважають їх близькими та взаємодоповняючими. Принаймні не можливо заперечити той факт, що рівень комунікативної компетентності значно впливає на рівень соціальної компетентності особистості. На думку Холостової О.І., компетентність в спілкуванні означає володіння комплексом особистісних можливостей, одна з показників психологічної зрілості та компетентності. Основою комунікативної компетентності є соціальний інтелект [28 с.130]. Одним з показників комунікативної компетентності є вміння слухати. Жуков Ю.М., Петровська Л.А., Растянніков П.В. прирівнюють поняття «комунікативна компетентність» та «компетнтність у спілкуванні» і розглядають як здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з людьми[9]. Ємельянов Ю.Н. вважає, що комунікативна компетентність – це здатність людини брати на себе та виконувати різні соціальні ролі; вміння людини адаптуватися у різних ситуаціях, вільне володіння вербальними і невербальними засобами спілкування. Базовою основою формування комунікативної компетентності вважає також соціальний інтелект. Мєльник Є.В. до проявів комунікативної компетентності відводить вміння людини організовувати «міжособистісний простір» в процесі спілкування з людьми[17 с.37]. До комунікативної компетенції Кажанова З.Н. відносить комплекс мовних засобів, необхідних для усного та письмового спілкування та здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми[12 с.17-18]. Рядом дослідників (Татарницева С.Н., Соловьйова Е.Н.) особливо підкреслюється роль комунікативної компетентності, оскільки саме вміння спілкуватися у великій мірі обумовлює формування інших видів компетентності, таких як інформаційна, соціокультурна, білінгвальна комунікативна (знання іноземних мов) тощо[26 с.39]. Отже, дослідники вийшли з вузьких рамок тлумачення комунікативної компетентності як вміння встановлювати та підтримувати міжособистісні контакти і значно розширили кордони комунікативної компетентності, однак усталеного погляду на природу та зміст цього виду компетентності ще не склалось. На погляд автора, комунікативна компетентність є одним з проявів соціальної компетентності, найбільш вагомим її інгрідієнтом, а вірніше набором інгрідієнтів, оскількі сама по собі, вона вже вміщує ряд компетентностей, без формування якого не можливе формування соціальної компетентності як такої. Зільберман С.В. вбачає безпосередній зв’язок між моральною компетентністю та соціальною[10 с.25]. Становлення моральної компетентності відбувається на базі морального розвитку. Формування соціальної компетентності неможливо без засвоєння моральних устоєв, етичних норм, ціннісних орієнтацій. Найбільш спорідненою компетентністю щодо моральної є громадянська, формування якої також неможливо без засвоєння моральних норм. Моральний розвиток особистості включає три складові: моральні знання, моральні почуття, моральну регуляцію поведінки. Моральна компетентність вміщує в собі моральну обізнаність, можливість самовизначення в спектрі моральних цінностей та здатність морально діяти в різних життєвих ситуаціях[10 с. 32-33]. Гудзовськая А., досліджуючи соціальну зрілість, торкається моральної зрілості і трактує останню як суб’єктность людини стосовно власного духовного та морального буття, прийняття особистістю норм моралі як власних[5 с. 25]. На жаль, дослідження змісту та структури моральної компетентності обмежуються малою кількістю праць, що фактично зводить нанівець наші спроби аналізу підходів до вивчення моральної компетентності. Дослідженню громадянської компетентності не присвячена жодна наукова робота останніх років. По ходу дослідження соціальної зрілості, Гудзовська А. частково торкається ідейної зрілості як складового компоненту соціально зрілої особистості. Ідейна зрілість є результатом становлення особистості громадянина. Проявом громадянської компетентності є чесне виконання своїх обов’язків в трудовій, духовній та суспільно-політичній діяльності. Під громадянськими обов’язками розуміється єдність свідомості та поведінки особистості як громадянина певної держави[5 с.18]. Моральна та громадянська компетентності, на нашу думку, є підкомпетентностями, рівень сформованості яких суттєво впливає на рівень сформованості соціальної компетентності. Проблема моральної та громадянської компетентності потребує прискіпливої уваги фахівців, набуває актуальності в сучасних умовах загальної бездуховності, відсутності патріотизму та нехтування соціально-правовими нормами. Поряд з вищезазначеними видами компетентності, Сохань Л.В. виводить ще один вид компетентності – життєва, яку визначає як інтегрогвану здатність особистості, що забезпечує продуктивне життєздійснення[8 с.162]. Життєва компетентність, в працях Скайє К., Гонда Д., Квейхагена М. є вмінням вдало випрацьовувати стратегію поведінки, намічати шлях, що необхідний для досягнення мети, виносити уроки зі своїх успіхів та невдач[15 с.22]. Обмеженість кількості джерел, присвячених дослідженню життєвої компетентності ускладнює наш аналіз співвідношення видів компетентності, але дозволяє зробити висновок, що суть життєвої компетентності, зазначена вищевказаними авторами, є фактично ідентичною змісту соціальної компетентності. Життєва компетентність, на нашу думку, є найвищим показником загального розвитку особистості. Життєву компетентність, ми вбачаємо у наступній формулі Соціальна компетентність + Особистісна зрілість + Пропріум = Життєва компетентність. Пропріум – це ті аспекти особистості, що роблять її унікальною[23 с. 279]. Необхідною умовою констатації рівня життєвої компетентності є вік. Мінімальний віковий ценз – 25 років. Життєва компетентність передбачає певну життєву мудрість, а остання, як відомо, приходить з віком. Переважна кількість публікацій, які з’явилися у період 2000-05 рр., освітлює аспекти компетентності у сфері професіоналізації, менеджменту, в тому числі шкільного, комунікативності, і, в меншій мірі, в соціальній сфері, ще в меншій – в моральній. Поки що не існує єдиної усталеної думки щодо поняття «соціальна компетентність», в зміст та структуру терміну різні автори вкладають різні сенс та складові; не існує чіткого розмежування семантично близьких та синонімічних категорій. Причому навіть на природу соціальної компетентності немає усталеного погляду, серед дослідників існують певні протиріччя: одні вважають, що компетентність має фізіологічне походження і на її становлення впливає генетичний фактор (Скайє К., Гиндина О.), інші – що компетентність має соціальний характер та формується під впливом соціума (Бодалев А.А., Лєпіхова Л., Бєлоцерковець Н. тощо). На наш погляд, фізіологічні чинники не можна зовсім відкидати, вони також відіграють свою роль, більшість особистісних здібностей базується на спадковості, однак, ведуча роль у формуванні саме соціальної компетентності належить соціальним умовам, які, в свою чергу суттєво впливають на виховні стандарти. Якщо звернутися до історії, то моделі виховання були різними у різні історичні епохи, як, до речі, й соціальні умови та норми. Тому, до вищезазначених вибіркогового та діференційного характеру проявів соціальної компетентності, слід додати її мінливість та гнучкість відповідно до ситуації. На основі аналізу, зробленому нами, можна дійти висновку, що: - соціальна компетентність - це інтегрована здатність особостості, що включає в себе розмаїття підкомпетентностей, або ключових компетентностей, таких як громадянська, духовна, професійна (учнівська) зрілість; комунікативна, мовна, побутова, екстремальна компетентність тощо), тобто інтегрує в собі інші види компетентностей; - поняття «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» є синонімічними; - категорія «професійна компетентність» є складовою категорії «соціальна компетентність»; - категорія «комунікативна компетентність», що сама по собі є інтегративною, є ведучою складовою дефініції «соціальна компетентнтість»; - поняття «соціальний інтелект» є фундаментальною складовою соціальної компетентності; - терміни «життєва компетентність» та «соціально-психологічна компетентність» є спорідненими, близькими за сенсом; - поняття «соціальна відповідальність» та «соціальна впевненість» є складовими соціальної компетентності. Проблема компетентності, зокрема, соціальної, та її співвідношення з іншими науковими категоріями потребує подальшого теоретичного осмислення та вичерпного аналізу.

1.4 Формування соціальної зрілості особистості

Проблема побудови моделей соціальної зрілості особистості була актуальною у всі часи розвитку людства. Новітні ідеї щодо розвитку та становлення особистості розвивали Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, В.Н. Дружинін, В.Д. Шадриков ,І.А. Зязюн, М.П. Лебедик, О.І. Власова, В.В. Радул та ін.[2; 4; 5; 6; 7; 8;]. О.І. Власова вважає, що доцільно розглянути період «переддорослості» і підкреслити психологічні особливості підліткового та юнацького віку, які є передумовою соціальної зрілості як психологічного новоутворення зрілого періоду життя людини [7]. У період з 11-19 років життя є скритий період формування соціальної зрілості. У цьому віці яскраво проявляється психологічна і соціальна зрілість особи як основа формування особистісної зрілості. Вже у підлітковому віці нерідко виникає останній аспект становлення особистості – власні прагнення. Ж. Піаже, Г.С. Салліван, Л. Колберг [3; 9] довели, що у підлітковому та юнацькому віці закладаються основи соціальної та психологічної зрілості, які є опорою для формування особистісної зрілості. О.С. Штепа проаналізувала ряд робіт психологів, зокрема, Л. Колберга і визначила, що з точки зору соціальної зрілості він відносить юнацький вік до четвертої стадії морального розвитку особи. На цій стадії властиві міркування щодо моральних проблем життя. У цьому віці усвідомлюються моральні рішення, наприклад, щодо слугування державі, поваги до традицій старших поколінь, допомоги близьким, товаришам, старшим, дотримання цінностей і норм суспільства. На думку дослідника такі роздуми характеризують особу як зрілого члена соціуму. В теорії Ж. Піаже [3] встановлено, що стан накладання психічної та соціальної зрілості, відображений у понятті децентрації. Вчений надає поняттю децентрація двох властивостей. З однієї сторони – це вияв розумових здібностей високого рівня, з другої – долання егоцентризму у світогляді. Друга властивість настає, коли підлітки починають приймати на себе дорослі ролі. Тоді вони починають усвідомлювати життєві умови, що обмежують їх задуми, починають замислюватись про реальність свого майбутнього, природу суспільства, у якому доведеться проживати. За такого накладання вони охоплюють розумом абстрактні принципи та ідеали – такі як рівність, відповідальність, моральні цінності, свобода, любов справедливість. Таким чином, за Ж. Піаже підліток стає мрійником, який конструює теорії про ідеальний світ, переконується, що теоретична конструкція або утопічна мрія мають цінність лише тоді, коли вони хоча б частково здійснені практично. На думку Ж. Піаже, звільнитися від егоцентризму означає усвідомити те, що було сприйнято суб’єктивно, знайти своє місце в системі можливих точок зору, встановити між речами, особистостями і власним «Я» систему загальних та взаємних стосунків [9]. Таким чином вказані твердження у повній мірі відповідають найбільш поширеному визначенню особистості: особистість – це людина, яка вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце у житті, у суспільстві, у культурі [9; ст. 134]. Ряд психолого – педагогічних досліджень дають підставу стверджувати, що юдина стає особистістю в процесі соціального розвитку. Соціальний розвиток індивіда полягає у здатності його включитись зі своїми матеріальними та духовними потребами в цілеспрямовану діяльність суб’єктів різних соціальних інституцій шляхом інтеграції системи соціальних настанов. Соціальний розвиток людини продовжується все життя паралельно із постійним оновленням освіти та технологій. Дослідження Л. Божович, Д. Ельконіна, Я. Коломінського, Л. Обухова [9; 10; 12] показали, що з залученням дитини до школи відбувається перебудова всієї системи відносин дитини з шкільною дійсністю. Діти починають приглядатися одне до одного, зав’язуються контакти, у частини з них знаходяться спільні інтереси. У початковій школі переважає спільна навчальна діяльність, формуються колективні відносини. Відповідно формується спільна цілеспрямованість, виконуються спільні завдання, що породжують взаємну вимогливість і допомогу. Спільна діяльність висуває певні вимоги до взаємин однолітків, до їх поведінки:

Необхідність прислухатися до думки однокласника, погоджувати свої дії з правилами і традиціями колективу;
Засвоювати певні норми поведінки.

Порушення вказаних вимог до міжособистісних взаємин і стосунків у колі ровесників ускладнюють процес соціалізації. Виникає загроза для нормального розвитку кожної дитини. Тому процес входження дитини в класний колектив складний і суперечливий. Для одних шкільний клас – це радість спілкування з однолітками, для інших – непорозуміння, неприязнь. Психологи визначають, що цілеспрямоване активне життя людини як біо - соціальної істоти зумовлене задоволенням біологічних і соціальних потреб та дотримання соціальних настанов [3; 4; 9]. Ми поділяємо точку зору, що для ефективної діяльності особистості важливо сформувати в учнів соціогенні параметри: соціогенні потреби і соціальні настанови. Без них неможливе повноцінне життя людини як соціальної істоти. Такі соціогенні параметри в процесі соціалізації особистості мають бути сформовані не тільки для діяльності в трудовій сфері, але і в сферах інших соціальних інституцій – громадсько – політичній, навчально – виховній, родинній, релігійній та ін. Гармонійно розвинена особистість проектує своє творче життя і проявляє через самореалізацію на певній основі. До цієї основи відносять насамперед соціальну складову. Таким чином простежується закономірність, що будь – яка соціальна настанова є скритим утворенням у сфері свідомості особистості до людей, до себе, до об’єктів оточення, до суспільства в цілому. Форма поведінки може обмежуватись вербальними і діяльними актами поведінки при виникненні домінантної потреби і наявності відповідної матеріальної чи духовної цінності для її задоволення.

Додаток 1

Додаток 2

Гендерні прояви соціальної зрілості особистості 📙 Курсовая → 🆔 59596