Капітал і наймана праця

Міністерство освіти і науки  України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний  університет імені Вадима Гетьмана»

 

Кафедра політичної економії обліково-економічних факультетів

 

 

 

Курсова робота

 

на тему: «Капітал і наймана праця»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                        Виконала:

                                                                         студентка І курсу,

                                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

Вступ…………………………………………………………………………3

 

1. Соціально-економічний зміст категорії капітал. Загальна формула руху капіталу………………………………………………………………………5

 

      2. Трудові відносини в ринковій економіці………………………………..13

 

3. Робоча сила як товар……………………………………………………..16

 

4. Заробітна плата як ціна робочої сили……………………………………20

 

Висновок……………………………………………………………………..23

 

Список використаної літератури…………………………………………...24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Як відомо, праця —  найсвященніше і недоторканне право людини, це її інтелектуальний, професійний або фізичний капітал, джерело її щастя і добробуту.

Капітал — це і все  те, що створено протягом тисячоліть працею людини: історичні і культурні  цінності, духовне багатство, досягнення науки і твори мистецтва, побудовані міста, заводи і фабрики, квітучі сади і поля, що колосяться.

Водночас це і вартість, що дає додаткову вартість унаслідок  експлуатації найманих робітників капіталістами. При цьому механізм функціонування капіталістичної системи заснований на приватній власності на засоби виробництва, ринковій економіці і найжорстокішій експлуатації капіталом найманої праці. Тобто багатства і блага — меншості, а злидні та хвороби — більшості.

І як наслідок: основне  протиріччя між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою його присвоєння постійно наростає, загострюється.

Як і раніше, людина, яка володіє капіталом, примушує нібито особисто вільного працівника працювати на себе. В обмін на заробітну плату трудящий «продає» на ринку свою здатність до праці. Система капіталістичної експлуатації побудована так, що заробітна плата працівника визначається не кількістю і якістю виготовленого продукту, не затратами праці, а насамперед вартістю робочої сили, загальним рівнем життя і безробіття, здатністю і готовністю відстоювати свої інтереси, організованістю і масовістю протестних виступів трудящих . В умовах капіталізму люди, як і будь-які матеріальні засоби, цінні для роботодавця тільки в тій мірі, в якій вони можуть примножити їхній особистий капітал. К. Маркс у своїй фундаментальній праці «Капітал» відкрив загальний закон капіталістичного нагромадження: у міру нагромадження капіталу на одному полюсі суспільства ростуть величезні багатства, розкіш і паразитизм, марнотратство визискувачів, а на іншому — посилюються експлуатація, безробіття, виявляється постійне перенаселення, злидні якого прямо пропорційні мукам праці активної робітничої армії. Уперше теоретично обґрунтовано існування соціальних класів, показано їх як великі групи людей. Робітники і капіталісти відрізняються своїм місцем у суспільному поділі праці в економічній системі, а отже, і в соціальній сфері.

Вся історія людства  — в період рабовласництва, феодалізму і капіталізму — була історією боротьби класів, в основі якої вічний і непримиренний конфлікт між працею і капіталом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Соціально-економічний зміст категорії капітал. Загальна формула руху капіталу.

 

Економічна категорія "капітал" давно привертала до себе увагу. Спроби пояснити джерела збагачення держави, окремих осіб або прошарків суспільства штовхали вперед розвиток економічної науки. Тому визначення змісту цієї категорії пов'язане з утвердженням і розвитком політичної економії як науки.

Спочатку виникла потреба  пояснити джерела збагачення держави. Перша відома в історії розвитку економічної науки школа меркантилістів вважала джерелом збагачення торгівлю, особливо із заморськими державами. Успіхи в зовнішній торгівлі вимагали сприяння держави у вигляді митних законів, а інколи і фінансової підтримки. Тому "багатство" і "капітал" тривалий час ототожнювались і поставали основою та втіленням могутності, якою могла володіти тільки державна влада. Але в неї на той час були обмежені можливості володіти багатством: це могло бути або пограбування власного народу, або завоювання чужого майна в інших країнах.

Суспільство, що розвивалось, поступово стало переключати  свою увагу на землеробство, котре  збільшувало кількість продукції  для торгівлі і отримання "багатства". Це дало змогу зробити досить важливий для економічної науки крок уперед: багатство можна виробляти самостійно, не використовуючи зовнішньої торгівлі.

Такі представники школи  фізіократів, як Ф. Кене, А. Тюрго джерелом багатства вважали уже виробництво, до того ж не будь-яке, а тільки сільськогосподарське, в якому очевидною була провідна роль природи.

Тільки зі зростанням в народному господарстві ролі промисловості, яке супроводжувалося розоренням дрібних  ремесел, утверджується думка, що джерелом багатства в будь-якій галузі матеріального виробництва є праця, що в цілому "багатство народів" створюється працею в галузях матеріального виробництва. Починаючи з трактування В. Петті, одного із засновників класичної політекономії, це положення стає загальновизнаним.

Отже, на кінець XVIII ст. економічною наукою походження багатства було з'ясовано. Щодо змісту капіталу, то увага тогочасних економістів зосереджувалась в основному на характеристиці його матеріально-речової сторони. Так, основоположники класичної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Д. Рікардо, наприклад, стверджував, що камінь і палиця в руках дикуна стають для нього капіталом. А. Сміт зараховував до капіталу лише ту частку запасів, котрі використовуються для подальшого функціонування у виробництві або іншій сфері економічної діяльності та приносять дохід. Таке розуміння сутності капіталу заслуговує на позитивну оцінку адже матеріально-речовий зміст цієї категорії пов'язується як з факторами виробництва, так і з процесом отримання доходу. Це положення є домінуючим для розуміння змісту поняття "капітал".

А. Сміт уперше намагався  довести, яка з частин капіталу може бути джерелом доходу. На його думку, товари, котрі входять до складу основного  капіталу, не продаються протягом терміну використання, не змінюють свого власника і тому не можуть бути джерелом доходу. До складу обігового капіталу входять товари, реалізація яких дає змогу отримати певний приріст, дохід.

Причину такого явища  А. Сміт вбачав у тому, що вироблені товари містять в собі певну купівельну силу, яка при їх реалізації набуває грошової форми. Поряд із твердженням, що їх вартість має одне джерело — працю (і отже, може створюватися тільки у сфері виробництва), А. Сміт припускає можливість її отримання й зростання при реалізації, тобто у сфері обігу. Це стало важливою умовою для подальшого з'ясування сутності поняття "капітал" одним із напрямків економічної науки.

Отже, на перших етапах розвитку політекономії сформувалося розуміння  капіталу як сукупності факторів виробництва, що приносить дохід. Надалі поряд з охарактеризованим трактуванням сутності капіталу як економічної категорії сформувались та набули поширення й інші підходи.

У процесі соціально-економічного розвитку суспільства на основі приватної  власності на засоби виробництва стало зрозумілим, що не без участі капіталу воно по-новому і дуже активно стало розшаровуватись за матеріальним становищем, а відносини в ньому значно загострювались. Очевидне злиденне становище зростаючого класу найманих робітників привертало до себе увагу ряду активних суспільних діячів, філософів, економістів. Відбулося усвідомлення необхідності подальшого розвитку теоретичних засад капіталу як економічної категорії. Загальновизнаний внесок в теорію капіталу був здійснений К. Марксом.

У питаннях трактування  А. Смітом і Д. Рікардо матеріально-речового змісту капіталу як сукупності факторів виробництва дуже близьке і марксистське розуміння цієї наукової проблеми. Але між ними існує ряд принципових відмінностей, особливо щодо участі та ролі різних складових капіталу в процесі створення вартості.

К. Маркс також вважав з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал. Але його складові відіграють при  цьому різну роль. У кожному  процесі праці розрізняють, з  одного боку, засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, і, з іншого боку, суб'єкт праці - саму людину. Це різні фактори, що відіграють неоднакову роль у процесі збільшення вартості. Засоби виробництва є тільки засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у створюваних товарах. У процесі праці вартість спожитих засобів виробництва зберігається і переноситься конкретною працею робітника на новий продукт. Водночас ця вартість залишається незмінною, тобто у процесі виробництва не відбувається приріст вартості над первісною вартістю засобів виробництва.

Частину продуктивного  капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва і не змінює величини своєї вартості у процесі виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом  і позначив буквою "С" (від лат. сопзіапі - постійний).

Друга частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої  сили, у процесі виробництва зростає. Найманий робітник своєю абстрактною  працею не приносить, а відтворює  вартість власної робочої сили і  окрім того, створює додаткову вартість. Частину продуктивного капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою вартість, К. Маркс назвав змінним капіталом - "V" (від англ. vагіаbІе - змінний). Отже, відповідно до функціональної ролі засобів виробництва і робочої сили у створенні додаткової вартості капітал поділяється на постійний та змінний.

За К. Марксом, капітал  — це вартість, котра авансується  у будь-який вид економічної діяльності (насамперед у матеріальне виробництво) з метою отримання додаткової вартості. Остання є результатом експлуатації найманих працівників і постійно відтворює себе, тобто отримана додаткова вартість знов і знов авансується підприємцем з тією ж метою.

Ці положення видатного  вченого відображення у визначенні поняття "капітал" як "самозростаючої вартості, створеної найманим робітником". Визначення капіталу як важливої економічної категорії свідчить про те, що воно передбачає виробництво і привласнення додаткової вартості та охоплює своєрідні суспільні відносини між найманими працівниками і підприємцями. "Капітал, - зазначав К. Маркс, - це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал - це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва. Капітал - це перетворені засоби виробництва, які самі по собі так само є капіталом, як золото або срібло самі по собі - грішми"

Отже, капітал - це історично  зумовлене суспільно-виробниче відношення між підприємцями, які володіють засобами виробництва, і працівниками, котрі позбавлені будь-яких засобів виробництва та існування. Таке розуміння сутності капіталу є проявом соціально-економічного підходу, відповідно до якого він трактується як специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.

Капіталу притаманна множинність економічних форм прояву. Він може існувати у вигляді певної суми грошей (грошовий капітал), промисловий  капітал виступає у вигляді сукупності засобів виробництва. Капітал також може проявлятись у вигляді торговельного, позичкового, фінансового, акціонерного, міжнародного і т. д. Цим певною мірою пояснюється наявність в сучасній економічній науці й інших підходів до трактування сутності капіталу.

П. Самуельсон та У. Нордхауз зауважують, що капітал складається із благ довгострокового користування, створених для виробництва інших товарів.

Д. Хайман визначає капітал  як ресурс тривалого користування, створюваний з метою виробництва  більшої кількості товарів і  послуг2. Він включає до його складу машини, верстати, прокатні станки, споруди і будівлі, засоби пересування, дорогі комп'ютери, запаси сировини, напівфабрикатів, тобто відбувається розширення діапазону запасів, видів нагромадженої праці, певних благ, котрі відносять до капіталу при з'ясуванні И Його сутності.

Англійський економіст  Дж. Хікс розглядав капітал як сукупність 11 товарів виробничого призначення, а П. Хейне - як виготовлені засоби виробництв або блага, які можна  використовувати для виробництва  майбутніх благ. Це предметно-функціональний підхід до трактування сутності капіталу, відповідно до якого він ототожнюється з нагромадженою працею, котра використовується для подальшого виробництва або продажу товарів та одержання доходу.

Дж. Робінсон та Р. Дорнбуш розглядають капітал як гроші, як універсальний, необхідний всім товар. Близьким до цього є визначення капіталу як джерела процента (Дж. Кпарк, Л. Вальрас). Аналогічної позиції при трактуванні сутності капіталу дотримується 1. Фішер. Він визначає капітал як "дисконтований потік доходу". Це означає визнання того факту, що будь-який елемент багатства, що приносить його власнику регулярний дохід протягом тривалого часу, можна розглядати як капітал. Це грошовий підхід до трактування капіталу. Згідно з ним останній досліджується як фінансовий ресурс, котрий приносить власникові дохід у вигляді процента.

Такі підходи до визначення капіталу односторонні. В них акцентується на грошовій формі капіталу і не береться до уваги те, що для отримання  доходу необхідно придбати засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво і т. д. Грошова форма капіталу призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу в усіх сферах суспільного виробництва.

Розгляд капіталу як певного вкладення, що дає змогу отримувати дохід, логічно вимагає зарахування до його складу вкладень в робочу силу. Такий підхід, запропонований П. Беккером, Дж. Мінсером та іншими науковцями, дістав назву концепції "людського капіталу". Під останнім мають на увазі витрати, які сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда.

Слід підкреслити, що західними науковцями ефективно  розкрито матеріально-речовий зміст  капіталу, його зв'язок з різними  факторами виробництва, процесом отримання  доходів. З цих позицій вони впритул наближаються до розуміння сутності капіталу К. Марксом, який, аналізуючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначив, що він складається зі знарядь праці, сировини і т. п. Він також розглядав капітал як нагромаджену працю, як відношення між уречевленою та живою працею.

Сучасні західні науковці повніше, ніж К. Маркс і Ф. Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру  капіталу, пов'язали його з благами, з часом.

Існування матеріально-речових  та інших форм капіталу, не заперечує його трактування як суспільно-виробничих відносин, котрі наявні між людьми щодо тих чи інших матеріальних об'єктів.

Отже, в сучасній політекономії  немає загальновизнаного визначення сутності капіталу як економічної категорії. Яку минулому, так і нині окремі економічні школи та теорії підходять до трактування останнього з різних позицій. їх порівняльний аналіз дозволяє дійти висновку, що найбільш науково обґрунтовано, повно та доказово сутність капіталу, що перебуває у постійному русі, набуваючи при цьому різних видів та форм прояву, у тому числі і форми суспільно-виробничих відносин, представлена К. Марксом.

Масовими і панівними  економічними відносинами капітал  стає за умов капіталістичного виробництва. Згідно із загальноекономічною точкою зору для даного виробництва (капіталістичної економіки) характерні такі принципові обставини:

- по-перше, наявність юридичної свободи працівника, з одного боку, та відсутність у нього засобів виробництва і засобів для життя (окрім здатності до праці — робочої сили) — з іншого;

- по-друге, економічне примушення людини продавати свою робочу силу (послуги праці) власникам засобів виробництва на певний час, протягом якого капіталіст організовує і контролює її використання;

- по-третє, оскільки за таких умов процес праці є взаємодією факторів, які купив капіталіст, то і результат їх взаємодії — продукт виробництва (товар, послуга) — належить капіталістові. Для нього немає принципового значення, які товари (споживчі блага) виробляти, оскільки він організує їх виробництво тому, що вони є носіями вартості, і перш за все нової вартості, яка для безпосереднього процесу виробництва більша за авансову вартість на відповідну величину (приріст).[1,ст.169-170]

Постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на придбання факторів виробництва.

Достатньо ґрунтовну відповідь  було дано К. Марксом в першому  томі «Капіталу». Аналіз загальної  формули капіталу та її суперечностей довів життєздатність формули: гроші — товар — гроші (Г—Т—Г), тобто гроші обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На перший погляд, дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю. Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після продажу товару будуть кількісно більші від тих грошей, які були витрачені на купівлю попереднього товару. Це можна виразити так:

 

Г—Т—Г1,

 

де Г1 = Г + D приріст (наприклад, 100 гр. од. — Т — 110 гр. од., де приріст 10 гр. од).

Дану формулу Маркс  назвав загальною формулою капіталу. З неї виходить, що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, за марксизмом, суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки сам  обіг вартості не створює*. У той  же час приріст грошей не може виникнути поза обігом. У цьому — сутність суперечності загальної формули капіталу. Скільки гроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього суспільства, не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми між суб’єктами процесу купівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр. од., а продав за 110 гр. од., тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець. Але з часом, щоб продавати, він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр. од., що він додатково отримав як продавець, даний суб’єкт втратить, коли стане покупцем.

Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнути  лише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має оригінальну  властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої  сили є одночасно і двоїстим процесом виробництва та створення додаткового  продукту. Тому вартість створеного товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту. Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатність до створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою формою цього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він позначив буквою M (від нім. mehrwert — додаткова вартість).[1,ст.170-172]

 

 

2.Трудові відносини в  ринковій економіці. 

 

Вплив соціально-трудових відносин на ринок товарів в Україні э безпосереднім. Одна з головних складових ціни на товар – собівартість продукції. Заробітна плата, мінімальний рівень якої регламентується державою й угодами між профспілками і товаровиробниками, є складовою собівартості продукції. Нині в Україні чимало малих товаровиробників, особливо в сільському господарстві, чисельність яких зростає, а який рівень заробітної плати в них або умови праці, ніхто не знає. Невеликі тимчасові наймані бригади і фермери надають перевагу вирощуванню овочевої продукції, результат такої діяльності – висока ринкова ціна цієї продукції. На великих підприємствах ціна продукції значно нижча, але, якщо, порівнювати промислове підприємство, приміром України і Німеччини, з однаковим обладнанням і потужністю, то Німеччина має вищий прибуток і рентабельність продукції, бо:  по – перше, різна ціна складових частин товару, по – друге, різний рівень купівельної спроможності населення, по – третє, різні накладні витрати в собівартості продукції. В Україні накладні витрати на одиницю продукції в два – три рази більші. Це зумовлено застарілими правилами управління персоналом, а в останні роки – нехтуванням нормуванням праці. Практично ніхто, крім науково – дослідного центру нормативів праці Міністерства аграрної політики України, не видав рекомендацій щодо чисельності адмінперсоналу і рівня заробітної плати. Крім того, в нашій державі великі підприємства, як правило, мають велику інфраструктуру, в тому числі й соціальну, що потребує значних витрат і веде до подорожчання товару, зниження конкурентоспроможності, особливо, коли підприємство постійно працює на зовнішньому ринку.

 

Одна із складових  собівартості продукції – енергоносії, що останнім роками постійно дорожчають.

Окремо можна спинитись  на сільському господарстві, де чимало продукції здебільшого надходить  упродовж сезону. За Союзу близько 50% виробленої сільськогосподарської продукції України експортувалося до інших республік. Нині, коли втрачено чимало ринків виникає проблема зі збутом продукції для підтримання високої ціни на продукцію або зменшення виробництва, що для України просто неможливо, оскільки Україна – країна аграрна і зменшення ціни виробленої продукції шляхом використання високопродуктивних технологій негативно позначиться на економіці аграрного сектора. Деякі господарства вже застосовують високопродуктивні технології, хоч їх поки що небагато, але має місце тенденція до збільшення, оскільки існує фіксований податок у сільському господарстві, що сприяє інвестиціям. Але останнім часом зменшується поголів’я великої рогатої худоби, свиней, що призводить до зменшення зайнятості населення.

Нормування праці на селі нині перебуває на достатньому для виробництва рентабельної продукції рівні, особливо галузі рослинництва. Не все гаразд у тваринництві. Іноді 100 голів великої рогатої худоби в господарстві обслуговує 20 осіб, головний зоотехнік, механік з трудоємних процесів, головних ветлікар, технік штучного запліднення, бригадир, бухгалтер, лаборант, фуражир, слюсар, чотири доярки, два скотарі, дві телятниці, тракторист – машиніст, два нічних сторожі. Непростим нормування праці є на ремонтах сільськогосподарської техніки, де застосовують погодинну оплату без видання нормованих завдань, тобто принципом: „прийшов і пішов”. Наслідок – велика собівартість ремонтів.

На ринок капіталів  безпосередній вплив мають соціально-трудові відносини. Там, де вони перебувають на належному рівні, діють демократичні закони, законні акти, інші нормативні документи, що регламентують працю, спостерігається найбільший приріст капіталу, є стабільним виробництво. Для прикладу – країни Центральної Європи, Балтики. Зростає інвестування і в економіку України. Поки що є чимало чинників, котрі заважають інвестору. Серед них не лише кількість контролюючих і перевіряючих установ і організацій, а й відсутність вільних демократичних законів, що знаменують виробництво і споживання продукції, особливо щодо промисловості. В галузі сільського господарства нині з’явилися сприятливі умови, але урядовці прагнуть найближчим часом поновити податкове навантаження на селянина, що призведе до зростання цін на продукцію і зменшення обсягів виробництва. Україна має чимало кваліфікованих кадрів, але через непотрібність на світовому ринку вироблюваної нею продукції (це може бути продукція котру вже виробляють інші країни), вони стали безробітними або перекваліфікувалися. Інвестиції в економіку України зростають, особливо в переробну і харчову промисловість. Як наслідок, 95% харчових продуктів вітчизняного виробництва – на ринку України. Поступово збільшується виробництво цукру, що стало можливим також за допомогою інвесторів. Це – результат діяльності уряду країни, хоча лише півроку тому на ринку України було забагато цукру виробництва Росії і Білорусії.

Отже, відбувається поступове  формування ринку праці, товарів  і капіталів, соціально – трудових відносин. Зростають обсяги виробництва продукції. У тих галузях, де є монополісти і чимало посередників, спостерігаються негативні явища. Вони є і в оплаті працівників бюджетних установ і організацій. Вітчизняні й іноземні інвестиції сприяють створенню робочих місць для населення країни, позитивно впливають таким чином на зростання виробництва вітчизняної продукції.

 

 

 

 

 

 

 

3.Робоча сила  як товар 

 

Праця писав Ф. Енгельс, є “ .перша основна умова всього людського життя, і до того ж у  такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину”.* Таким чином, значення праці для розвитку людини величезне.

З іншого боку, праця - процес споживання робочої сили. В свою чергу, під робочою силою розуміється  “ .сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які вона пускає в хід кожного разу, коли виробляє які-небудь споживчі вартості”.** Таким чином, робоча сила виникла тоді, коли людина почала виробляти матеріальні блага для задоволення своїх потреб. Вона існувала за всіх способах виробництва, є і зараз, але в теперішніх умовах робоча сила набула іншої форми - форми товару.

Особливість праці як товару складається в тому, що власником і носієм цього товару є робочий зі всіма його правами людини і громадянина суспільства. Власник грошей не може використовувати робочого, як йому забажається, він повинен дотримуватись суспільних норм права і моралі, вимог державного законодавства і міжнародних конвенцій, які регулюють ринок праці. Наприклад, по відношенню до робітника не можна застосовувати тілесних покарань, не можна принижувати людську гідність працівника, позбавляти його свободи слова і брати участь в суспільних рухах тощо. Підприємець не має права порушувати законодавство про приватність робочого часу, про оплату праці, безпеку праці в різних умовах тощо. Важливою властивістю товару робоча сила є її вартість. Вартість робочої сили, як будь-якого іншого товару, визначається робочим часом, необхідним для виробництва і відтворення цього специфічного товару. У робочий силі як вартості міститься певна кількість суспільно необхідної праці. Робоча сила, являючи собою здатність до праці, невіддільна від самої людини. Її виробництво і відтворення означають насамперед відтворення самої людини, збереження її нормальної життєдіяльності, що можливо лише шляхом задоволення ї потреб, для чого живий організм потребує певної суми життєвих засобів. Таким чином, робочий час, потрібний для відтворення робочої сили, зводиться до робочого часу, необхідного для створення цих життєвих засобів існування, необхідних для підтримання життя її власника. Але робоча сила здійснюється лише шляхом зовнішнього її прояву, вона здійснюється тільки в праці, витрачається певна кількість людських м’язів, нервів, мозку тощо, яка повинна бути знову відновлена. Ця посилена затрата припускає посилене відшкодування. Власник робочої сили, який працював сьогодні повинен бути в змозі повторити завтра той же самий процес за старих умов сили і здоров’я. Отже, сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати працівника у стані нормальної життєдіяльності. Природні потреби(їжа, одяг, житло тощо) різні в залежності від кліматичних та інших природних особливостей тієї чи іншої країни. Необхідні для відтворення робочої сили життєві засоби не обмежуються лише засобами, що задовольняють природні потреби. До них належать також засоби, які задовольняють духовні запити робітника, наприклад, потреби в газетах, радіо, телебаченні тощо. Втрати, пов’язані з задоволенням цих духовних запитів, також входять до вартості робочої сили.

Потреби людей не є  вродженими, даними людині від природи. Вони - продукт суспільного розвитку. Обсяг і структура життєвих потреб, а також способи задоволення  їх залежать від економічного і культурного  рівня розвитку певної крани і  значною мірою від того, за яких умов і в зв’язку з якими життєвими засобами сформувався її робітничий клас. Так, обсяг потреб робітників розвинутих країн значно перевищує обсяг потреб робітників у країнах, відсталих в економічному відношенні. Таким чином, визначення вартості робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент.

Безперервне перетворення грошей у капітал потребує постійного заміщення робочих сил, які зникають з ринку внаслідок зношування організму і смерті робітників. Ринок  праці може поповнюватись насамперед за рахунок дітей робітників. Тому до вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили, включаться також вартість засобів існування дітей робітників. Отже, необхідність утримання сім’ї робітника визначає збільшення вартості його робочої сили.

Робітник повинен мати досвід, навички, знання з тієї чи іншої  галузі праці. Тому витрати на набуття  ним цих навичок і знань, тобто  на освіту, навчання, також входять  у вартість робочої сили.

Отже, вартість робочої  сили є вартість життєвих засобів, необхідних для її відтворення і притому відтворення нормальної якості. З розвитком виробництва, з прогресом засобів виробництва змінюється і робоча сила. Підвищується майстерність, вміння, досвід робітника. Зростають потреби людей. Кожному етапу розвитку виробництва відповідає своя суспільно нормальна якість робочої сили. Нижчу, або мінімальну, межу вартості робочої сили утворює вартість життєвих засобів, фізично необхідних для існування робітника і підтримання його здатності до праці.

З розвитком капіталізму  вартість робочої сили зазнає змін в результаті того, що одночасно  діють фактори, які зумовлюють як зниження так і підвищення її. До факторів, що знижують вартість робочої  сили, належить насамперед зростання  продуктивності суспільної праці, внаслідок чого вартість засобів існування робітників, а тим самим і вартість робочої сили знижується. Зниженню вартості робочої сили сприяє також залучення у виробництво членів сім’ї робітника - жінок і дітей, оскільки в цьому разі утримання сім’ї забезпечується вже не лише за рахунок вартості робочої сили її голови, а й усіх членів сім’ї, що не працюють.

До факторів, які підвищують вартість робочої сили, належать зростання  кваліфікації робітника і включення  в коло його потреб нових товарів  і послуг. Сучасна науково-технічна революція ставить, нові підвищені вимоги до загальноосвітньої і спеціальної підготовки робітників, внаслідок чого збільшується витрати на їхнє навчання. Змінюється склад продуктів, що їх споживають робітники, зростають транспортні витрати, з’являються нові соціальні і духовні запити. Підвищення вартості робочої сили зумовлюється також збільшенням інтенсивності праці робітника, бо тоді він витрачає більше енергії і потребує більшої кількості засобів існування. Отже, чим вища інтенсивність праці, тим вища вартість робочо сили.