ДЕРЖАВНА  ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ 

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ

КИЇВСЬКОГО  ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОГО КОЛЕДЖУ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ДПС УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 
 

К У Р С О В А  Р О Б О Т А

на  тему: «Промисловий капітал: поняття,

форми існування» 

Робота виконана

                                                                               студенткою групи ОКП-21                                

                          Григораш Аліною Валентинівною 

                                                                                                             Викладач

             Мельяченко О.О.                       
 
 

Кам’янець-Подільський

2011р 
ЗМІСТ

Вступ

      Актуальність  теми дослідження. Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської цивілізації були знаряддям експлуатації. Такої ролі вони не виконували насамперед у первіснообщинному ладі, оскільки були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації і в часи рабовласницького ладу, бо раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу. Здебільшого це характерно і для феодалізму. Щоправда, земля в руках феодала частково слугувала засобом експлуатації, оскільки він віддавав певну, як правило, незначну частину її селянинові і той змушений був за це половину або більшу частину робочих днів тижня працювати на полі феодала-власника. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково ще й тому, що селянин-кріпак не був юридичне вільним. Отже, капітал як виробниче відношення не був панівною суспільною формою в умовах феодалізму. Але в цей період розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря є знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника (ремісників, селян). Певного розвитку набуває й торговельний капітал.

      Панівним  виробничим відношенням, яке пронизує весь суспільний спосіб виробництва, капітал  стає в умовах капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, юридичне вільна і продає свою робочу силу власникам цих засобів – капіталістам. Ті ж оплачують лише частину витрачених найманими робітниками у процесі праці фізичних і розумових сил у формі заробітної плати.

      Засоби  виробництва (в т.ч. земля) були знаряддям  експлуатації і в умовах так званого  соціалізму. Хоч формально у республіках  колишнього СРСР і була проголошена  суспільна власність на засоби виробництва, але вони фактично були монопольне узурповані бюрократичною верхівкою партійного та державного апарату. Внаслідок цього будувався не гуманний, або демократичний, соціалізм, який би ґрунтувався на економічній свободі індивідів і трудових колективів, а державно-бюрократичний соціалізм. Ступінь експлуатації в цих республіках був вищий, ніж у розвинутих країнах Заходу.

      Загальне  поняття "капітал" конкретизується  у багатьох формах капіталу: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін. Тому капітал розгортається в систему капіталістичних виробничих відносин.

      Безумовно, щоб відбувалася нормальне функціонування підприємства, необхідна наявність  певних засобів і джерел. Основні  виробничі фонди, що складаються  з будівель, споруд, машин, устаткування й інших засобів праці, які беруть участь у процесі виробництва, є найголовнішою основою діяльності фірми. Без їх наявності навряд чи могло що-небудь здійснитися. Природно, для нормального функціонування кожного підприємства необхідні не тільки основні засоби, але й оборотні кошти, що є перш за все грошовими коштами, які використовуються підприємством для придбання оборотних фондів і фондів обігу. Раціональне і економне використання як основних, так і оборотних фондів є першочерговою задачею підприємства. Тому необхідно розглянути склад, структуру і взаємовідношення основних і оборотних виробничих фондів.

      Отже, дослідження сутності і структури  капіталу зумовлено важливістю цієї проблеми в економічному розвитку суспільства.

      Об’єктом  дослідження даної курсової роботи є проблеми економічної теорії.

      Предмет дослідження – капітал підприємства, його кругообіг і оборот.

      Розділ I. Сутність капіталу як економічної категорії

      1.1. Класики політичної  економії та сучасні  західні економісти  про капітал

      Первісне  значення слова "капітал" (від  лат. саріtalis) – головний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати головне майно, головну суму.

      Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив Аристотель. Він увів поняття "хремастика" (хрема – майно, володіння). Під хремастикою Аристотель розумів мистецтво забезпечення достатку, або діяльність, спрямовану на накопичення багатства, на отримання прибутку, на вкладення і накопичення капіталу. Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний та грошовий (лихварський) капітал, то мета торговельної діяльності – безмежне накопичення багатства, постійне збільшення капіталу [16, 206].

      Класики буржуазної політичної економії А.Сміт та Д.Рікардо ототожнювали капітал  з накопиченою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей, тощо). Щоправда, А.Сміт до капіталу відносив лише ту частину запасів, що призначена для дальшого виробництва і приносить дохід. А.Сміт та Д.Рікардо зробили крок назад порівняно з Аристотелем, з'ясовуючи сутність капіталу [16, 206].

      Переважна більшість сучасних західних науковців  так само тлумачить сутність цього  поняття. Різниця між класиками  зарубіжної політекономії та сучасними  західними економістами полягає, по-перше, в тому, що останні значно розширили межі запасів, види накопиченої праці, розкриваючи сутність капіталу, включивши сюди дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо. По-друге, сучасні західні економісти отримання доходу пов'язують не лише з названими речовими факторами виробництва, а й з особистим, людським фактором виробництва. Речові фактори отримали назву фізичного капіталу, а людський – людського капіталу. Останній включає набуті знання, звички, енергію людей, а інвестиціями в людський капітал називають витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримання здоров'я, на виховання дітей тощо. Прихильники теорії "людського капіталу" вважають, що до нього належить особиста чесність у ділових контактах. По-третє, деякі західні науковці навіть ототожнюють капітал з грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал з часом, який при цьому розглядається як окремий фактор виробництва, що створює дохід.

      Позитивним  у наведених поглядах при з'ясуванні сутності капіталу є те, що ці учені  всебічно розкривають матеріально-речовий зміст категорії, пов'язують капітал з різними факторами виробництва, з процесом отримання доходу. У цьому вони впритул наблизилися до розуміння сутності капіталу К.Марксом та Ф.Енгельсом. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування, матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал як накопичену працю, як відношення уречевленої праці до живої. Більше того, сучасні західні науковці повніше, ніж Маркс і Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з особистим фактором виробництва, з часом [16, 207].

      Але вони не доповнюють матеріально-речову сторону категорії капітал характеристикою його суспільно-економічної форми, не розглядають дію того чи іншого фактора в органічному взаємозв'язку з відносинами між людьми. Західним науковцям притаманний однобічний, метафізичний, а не всебічний, діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Це певною мірою і позаісторичний підхід, який полягає у тому, що стверджується, ніби капітал існував у всіх суспільно-економічних формаціях. Зокрема, вони вважають, що лук і стріла в руках мисливця за первіснообщинного ладу були капіталом. Даючи таке тлумачення сутності капіталу, ці вчені абстрагуються від поняття "наймана праця", від суперечності між власниками значних засобів виробництва і безпосередніми виробниками, які здебільшого позбавлені таких засобів і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати таким власникам свою робочу силу.

      1.2. Капітал як економічна  категорія товарного  виробництва

      Розпочинаючи  виробничо-господарську діяльність, господарюючий  суб'єкт має чітко уявляти, задля  чого він збирається організовувати виробництво тих чи інших матеріальних благ або надання послуг. Уявлення про мотивацію діяльності виробничих ланок в тій або іншій сфері має важливе значення в процесі управління економікою. Від того, наскільки ефективно впливають різні адміністративні або економічні заходи на інтереси господарських одиниць, залежать спроможність управляти економічними процесами на національному, галузевому чи регіональному рівні, пошук найефективніших засобів для реалізації цієї мети.

      Розглянемо  мотивацію господарської діяльності в умовах ринкової економіки та головні фактори, необхідні для її ефективного здійснення.

      В основу мотивації господарської  діяльності покладено досить банальну тезу: може чи ні цей суб'єкт задовольнити свої економічні інтереси завдяки певному виду господарської діяльності, тобто матиме він від цього певну вигоду чи ні? Якщо ні, то, напевне, немає сенсу і розпочинати. Звичайно, певне підприємство може діяти, нехтуючи своїми економічними інтересами через будь-які причини. Проте це не може тривати довго, оскільки закони економіки змусять цей господарюючий суб'єкт або підкоритися цим законам, або припинити свою діяльність. В крайньому разі воно може функціонувати лише завдяки підтримці ззовні: з боку держави, благодійних фондів, громадських організацій. Однак більшість підприємств так працювати не може. Отже, підприємство має працювати заради задоволення економічних інтересів своїх власників і персоналу [17, 457].

      Господарська  діяльність стає засобом реалізації економічних інтересів господарюючих суб'єктів тоді, коли результати діяльності конкретного виробника задовольняють суспільні потреби, тобто суспільство в процесі використання результатів діяльності господарських одиниць визнає їх за суспільне необхідні насамперед щодо витрат, які мало підприємство. Величина цих витрат має бути такою, щоб виробник міг відтворити себе як виробника і сформувати фонд особистого споживання.

      Один  з основоположників класичної економічної  теорії А. Сміт відзначав, що підприємці, маючи власний інтерес (а він  полягає в особистому збагаченні), організують свою господарську діяльність у тих сферах, які, на їхній погляд, дадуть змогу отримати високий доход. Так вони сприяють і найефективнішому задоволенню потреб суспільства, адже діяльність у тих сферах, що приносять найвищі доходи, дістає завдяки механізму ринкового ціноутворення високу суспільну оцінку. Приватний інтерес стає засобом реалізації суспільного інтересу. "Дбаючи тільки про свої інтереси, він часто дієвішим способом служить інтересам суспільства, ніж. тоді, коли свідомо намагається зробити це". Цією "невидимою рукою", що узгоджує приватні та суспільні інтереси, є ринок [17, 457].

      Для того щоб приватні інтереси реалізувалися  в своїй сукупності, потрібно, щоб  виробнича діяльність давала виробникові  надлишок доходу над його витратами, тобто можливість збагачення. Наявність такого надлишку означає, що вся продукція підприємства визнається суспільством необхідною щодо споживної та мінової вартості, що створюються фонди для виплати заробітної плати персоналу, нормального відтворення засобів виробництва і нагромадження, робляться певні відрахування на задоволення суспільних потреб, повніше задовольняються особисті потреби. Отримання надлишку над витратами є основним рушієм підприємництва. Такий висновок цілком справедливий для більшої частини ділових одиниць (бізнесів). Проте значення збагачення як мотиву функціонування деяких з них суттєво відрізняється залежно від форми власності, на якій ґрунтується діяльність певної господарської одиниці.

      Для державного підприємства збагачення не є головним стимулом господарської діяльності. Найчастіше вона підпорядковується суспільним потребам: забезпеченню соціальної стабільності, наданню допомоги національному підприємництву, забезпеченню певного рівня зайнятості тощо. Певна частина невеликих приватних господарств, що перебувають переважно в індивідуально-сімейній формі власності, мають на меті не збагачення, а забезпечення свого самовідтворення. Такі економічні структури англійський учений Т. Шанін назвав експолярними [17, 459].

      Так, за даними опитування власників невеликих компаній Великобританії, лише 8 відсотків з них вважають головним стимулом своєї підприємницької діяльності персональне збагачення, а 87 відсотків – можливість відчувати себе незалежними і мати задоволення від власної роботи.

      Конкретна величина доходу від підприємницької  діяльності залежить від економічних, організаційних та інших факторів. Економічні можна поділити на дві  групи: ті, що залежать і не залежать від підприємця.

      До  головних внутрішніх факторів належать: наявність певної величини капіталу; якісний рівень засобів виробництва та виробничого персоналу; якість управління виробничими процесами і комерційною діяльністю.

      Найпершою засадою господарської діяльності, без якої вона взагалі неможлива, є наявність засобів виробництва та кваліфікованих працівників, тобто грошових засобів підприємства має бути достатньо для того, щоб організувати ефективне виробництво, доход від якого перевищуватиме витрати. Отже, для того щоб функціонувати як виробник, потрібно мати достатню кількість грошей, купити за них засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво певних товарів, реалізувати їх і отримати суму грошей, що перевищує витрачену. Саме такий перебіг подій, які становлять життєвий цикл виробника, перетворює витрачені ним гроші на капітал, тобто капітал – це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто самозростає.

      Перетворення  звичайних грошових знаків на капітал  включає як суто технічні, техніко-організаційні, так і соціально-економічні моменти. По-перше, виробник (власник капіталу) повинен вступити у відносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва. По-друге, якщо його наявного капіталу недостатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ. По-третє, він мусить найняти певну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.

      Отже, перетворюючи свої гроші на капітал, виробник має вступити в економічні відносини з підприємствами, що виробляють необхідні йому товари та послуги, та з індивідами, що через певні причини отримують засоби для існування не завдяки власній підприємницькій діяльності, а шляхом найму за гроші.

      Отже, капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:

      1) високорозвинені товарне виробництво  і обіг;

      2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

      3) зосередження у частини господарюючих  агентів значної частки засобів  виробництва, тобто певний ступінь  концентрації виробництва і капіталу;

      4) відсутність власних засобів  виробництва у частини господарюючих агентів, що змушує їх найматися [17, 459].

      Дане  трактування капіталу може бути визначене  як соціально-економічне. Звичайно, є  й інші погляди на сутність капіталу, зокрема так званий предметно-функціональний і грошовий підходи.

      Якщо  розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати доход, то до нього треба віднести і вкладення у робочу силу. Цей підхід, запропонований Г. Беккером, Дж. Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Під ним розуміють витрати, що сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда (навчання в школі, вузі, на виробництві, піклування про власне здоров'я) [17, 460].

      Значного  поширення набув погляд на капітал  як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить  доход. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж.Б. Сея [17, 460].

      Усі розглянуті підходи загалом можна  охарактеризувати як народногосподарські (макроекономічні). З погляду підприємця капітал є сумою вартісної  оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби. З цієї точки зору принциповим моментом є співвідношення між власним і чужим капіталом.

      Сучасна економічна наука трактує капітал  як складну, багатоаспектну категорію, еволюція якої відобразила історичний процес розвитку природи, форм руху, динаміки та структури товарного виробництва. В економічній теорії сформувалися такі підходи до визначення сутності капіталу.

      1. Предметно-функціональний підхід, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу й одержання доходу [11, 254].

      У рамках цього підходу значного поширення  набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою мобільністю, опосередковуючою роллю та похідним характером формування.

      Аналіз  матеріально-речового змісту капіталу постійно збагачується за рахунок розширення діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можливості виявити джерело зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.

      2. Соціально-економічний підхід, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія – специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов [11, 254].

      Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість (що в процесі свого руху приносить  додаткову вартість), прихильники  цього підходу ототожнюють капітал  з капіталістичними виробничими відносинами експлуатації найманої праці.

      Особливістю соціально-економічного підходу є  прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.

      Водночас  необхідно враховувати, що розвиток соціальне орієнтованої ринкової економіки  завдяки поширенню колективних  форм приватної власності, акціонуванню, демократизації управління капіталом  тощо змінює соціально-економічну природу капіталу. Зростає взаємозумовленість мотиваційних пріоритетів найманих робітників та підприємців на основі "соціалізації" капіталу та "капіталізації" праці. Зближенню інтересів суб'єктів сучасної ринкової економіки сприяє також подальший розвиток співробітництва праці та капіталу, що ґрунтується на якісному вдосконаленні трудового законодавства та системи колективних договорів.

      3. Грошовий підхід, згідно з яким капітал досліджується як фінансовий ресурс, що приносить дохід власникові у вигляді процента [11, 254].

      4. Ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, що визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.

      5. Трактування капіталу як певного вкладення, завдяки чому забезпечується одержання доходу [11, 254].

      У рамках цього підходу виокремлюється категорія "людського капіталу" як міри втіленої у людині здатності приносити дохід. Освіта, професіоналізм, здоров'я, природні здібності та творчість індивіда розглядаються як чинники його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції і приносить так звану технологічну ренту, виступаючи найважливішим джерелом зростання доходу окремої людини й суспільства в цілому. При цьому особистість визначається не лише як суб'єкт, а й як об'єкт економічної діяльності та інвестицій, які більш прибуткові, ніж капіталовкладення в інші фактори виробництва.

      Інвестиціями  у людський капітал вважаються витрати на здобуття освіти, кваліфікації, підготовку та перепідготовку робітників, підтримку здоров'я, інформаційне забезпечення тощо. Величина людського капіталу оцінюється потенційним доходом, який він може приносити власнику.

      Соціально-економічне багатство інтелекту відображає категорія "інтелектуальний капітал", який функціонує у "чистому" вигляді в таких сферах, як наука, освіта, охорона здоров'я, управління тощо. У високоцивілізованому суспільстві інтелектуальний капітал починає переважати над усіма іншими формами капіталу, виступаючи головною передумовою нагромадження суспільного багатства.

      З огляду на те, що нагромадження, вдосконалення  та всебічний розвиток людського  багатства набувають першо-вартості у контексті наявних джерел сучасного  економічного зростання, стає зрозумілою важливість цього підходу до аналізу капіталу як економічної категорії [11, 254].

      Не  відкидаючи жодного з трактувань капіталу, накопичених науковою думкою за всю історію розвитку економічної  теорії, слід наголосити на необхідності аналізу сутності капіталу в контексті  соціально-економічних та історичних умов його саморозвитку.

      Капітал – самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід.

      Матеріально-речовий  зміст капіталу формують речові та особисті, фінансові та інтелектуальні фактори товарного виробництва, його продукти (товари і послуги), які обслуговують процес створення економічних благ та їх просування у сфері виробництва, обміну, споживання.

      Соціально-економічну форму капіталу визначає взаємодіючий рух підприємницької та особистої власності економічних суб'єктів у процесі їх виробничо-господарської, комерційної діяльності та отримання відповідних доходів [11, 254].

      Багатоаспектність категорії "капітал" виявляється  у різноманітних конкретних формах його існування (рис. 1.1). У сучасній економічній літературі категорія капіталу аналізується за такими аспектами.

Рис. 1.1. Багатоаспектність аналізу конкретних форм існування капіталу

[11, 254]

      За  сферами застосування (промисловий, торговельний, позичковий капітал, або капітал сфери виробництва, та капітал сфери обігу).

      За  напрямами інвестування (речовий, людський капітал).

      За  масштабами функціонування (національний, міжнародний капітал).

      За  роллю у створенні додаткової вартості (постійний, змінний капітал).

      Постійний капітал – частина авансового промислового капіталу, яка вкладається у засоби виробництва і переноситься конкретною працею на новостворений продукт, не збільшуючи його вартості.

      Змінний капітал – частина авансового промислового капіталу, вкладена в найм робочої сили, яка змінює свою вартість у процесі виробництва і є джерелом додаткової вартості.

      Додаткова вартість – вартісна форма додаткового продукту, створеного додатковою працею найманих робітників.

      За  джерелами формування (власний та залучений капітал).

      Власний капітал – капітал, вкладений власником фірми, визначений як різниця між сукупними активами фірми та її зобов'язаннями.

      Залучений капітал створюється за рахунок розміщення цінних паперів та отримання банківського кредиту.

      За способом обороту та перенесення вартості на готову продукцію (основний та оборотний капітал) [11, 254].

      За значенням у створенні та перерозподілі доходу (реальний та фіктивний капітал).

      Реальний  капітал обслуговує насамперед рух промислового капіталу, відіграє визначальну роль у створенні доходу, втілюючись у матеріально-речові, грошові та духовні цінності.

      Фіктивний капітал (від лат. fictio – вигадка) не функціонує безпосередньо у виробничому процесі, уречевлюється у цінні папери (акції, облігації) та дає їхнім власникам право на отримання прибутку. Сам по собі фіктивний капітал не створює доходу, а лише сприяє його перерозподілу.

      За формами функціонування (індивідуальний, колективний, суспільний).

      1.3. Суть і структура авансованого капіталу. Витрати виробництва і прибуток, їхня сутність та класифікація.

      Авансований промисловий капітал вкладається  у засоби виробництва і робочу силу.

      Робоча  сила (особистий фактор виробництва) – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних та розумових здібностей [11, 258].