Крайня необхідність. 2

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України»

Кафедра кримінально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з кримінального права

на тему:

«КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ»

Виконала:

студентка групи ЗП-11

Назаренко В. О.

Перевірив:

ас. Гамалій О.Л.

Суми – 2012

План

Вступ………………………………………………………………………………….3

1. Поняття крайньої необхідності…………………………………………………..7

2. Підстава наявності  стану крайньої необхідності………………………………12

3. Ознаки діяння, що вчиняється  у стані крайньої необхідності………………..19

4. Перевищення меж крайньої  необхідності……………………………………...24

5. Відмінність крайньої  необхідності від необхідної  оборони………………….31

Висновок…………………………………………………………………………….35

Список використаної літератури…………………………………………………..39

Вступ

Основним завданням кримінального  законодавства України є правове  забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України  від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також  запобігання злочинам. Кримінальне  законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними  чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

     Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є фундаментальною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. Як свідчить досвід вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства, держава та суспільство завжди покладають певні сподівання на те, що завдяки таким встановленням мають вирішуватись проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би потужним правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст.39 КК України).

     Однак зміст цієї кримінально-правової норми, а також практика її застосування дають підстави для наукової дискусії. Ці підстави зумовлені, по-перше, низьким ступенем реалізації цієї норми у правозастосовчій діяльності, по-друге, досить суперечливим застосуванням її положень у зв’язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке положення на практиці часто призводить до того, що дії осіб, які діяли в стані крайньої необхідності на користь інтересів суспільства та держави, визнаються неправомірними та особи, що їх вчинили, притягаються до кримінальної відповідальності.

     У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, В.Ф. Антонов, Ю.В. Баулін, Ю. М. Блинська, В.П. Діденко, С.А. Домахін, П.С. Матишевський, А.М. Ришелюк, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, , С.С. Яценко та інші. Важливе місце у розробці проблемних питань регулювання обставин, що виключають злочинність діяння, належить працям М.В. Анчукової, П.П. Андрушко, Г.В. Бушуєва, І. М. Зуєв, Н.В. Лісова, М.Й. Коржанського, П.С. Мотишевський, Т. Т. Якимець та інших вчених.

     У теорії кримінального права крайня необхідність завжди вважалася нарівні з необхідною обороною одним з основних видів правомірної, соціально корисної поведінки особи і тому має належний рівень розробки у науці кримінального права. Однак проблема крайньої необхідності і на сучасному етапі залишається актуальною, оскільки має низку дискусійних питань.

     Так, до прийняття нового Кримінального кодексу проблеми відповідальності особи за дії, вчинені під впливом фізичного чи психічного примусу, за умов виправданого ризику часто вирішувались за правилами про крайню необхідність. Сьогодні ці обставини є самостійними в інституті обставин, що виключають злочинність діяння. Однак історія кримінально-правового регулювання таких ситуацій є свідченням взаємозв’язку обставин, що виключають злочинність діяння, необхідності визначення чітких критерієв їх розмежування. Як правило, у науці кримінального права проводився аналіз співвідношення крайньої необхідності і необхідної оборони, тому на сьогодні бракує наукових досліджень співвідношення крайньої необхідності з іншими обставинами, що виключають злочинність діяння, які є новелами кримінального законодавства 2001 року. Дослідження крайньої необхідності залишається актуальним також у зв’язку із суттєвими змінами, внесеними у зміст поняття крайньої необхідності при прийнятті Кримінального кодексу України 2001 року.

     Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст.39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанови) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності.

     Мета досліджуваної  теми  є з’ясування, виходячи з чинного кримінального законодавства України та сучасної кримінально-правової доктрини, суті крайньої необхідності як кримінально-правового феномену та зробити комплексу характеристику її законодавчої регламентації.

     Мета роботи  передбачає виконання таких завдань: 

• охарактеризувати поняття та підстави виникнення крайньої необхідності в кримінальному праві;
• розглянути та здійснити характеристику умов правомірності крайньої необхідності;
• дослідити особливості перевищення меж крайньої необхідності;
• визначити головні відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони.

     Об’єкт дослідження курсової роботи є законодавство України, що регулює суспільні відносини щодо кримінальної відповідальності, яка стосується крайньої необхідності.

     Предмет дослідження – крайня необхідність.

     При написанні даної роботи були використані наступні наукові методи: а) історико-правовий – при дослідженні еволюції крайньої необхідності як інституту кримінального права у різні історичні періоди розвитку світової правової думки; б) порівняльно-правовий — при співставленні підходів до регламентації крайньої необхідності в українському кримінальному законодавстві та у законодавстві інших країн; в) формально-догматичний – при з’ясуванні змісту відповідних кримінально-правових норм та окремих термінів, понять та формулювань у кримінальному законодавстві України та інших країн; г) системно-структурний – при дослідженні юридичної конструкції крайньої необхідності та її місця серед інших обставин, що виключають злочинність діяння;

1. Поняття крайньої необхідності.

   Чинне кримінальне  законодавство в числі обставин, що виключають злочинність діяння, передбачає і крайню необхідність (ст. 39 КК України). Стан крайньої необхідності породжується колізією двох правоохоронюваним інтересам, коли в ім'я порятунку одного (більш важливого) з них приноситься в жертву інший, менш важливе.

    Наприклад, для порятунку людей і майна від повені самовільно захоплюється річковий транспортний засіб. Дії ці зовні підпадають під ознаки складу злочину,  але злочинними вони не є оскільки вчинені в умовах крайньої необхідності.

     Таким чином, дії (а іноді бездіяльність), вчинені в умовах крайньої необхідності, не є злочинними внаслідок того, що не містять основного матеріального ознаки злочину (суспільної небезпеки) та визнаються законодавцем соціально корисними і такими, що відповідають інтересам суспільства.[5, ст. 265]

     Нерідко приватні, а також службові особи вимушені робити вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, із вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо). По суті, однак, такі вчинки не є суспільно небезпечними і кримінально забороненими, а, навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя нападника при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, спричиненої пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо). У науці кримінального права такі вчинки – необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, обґрунтований ризик, виконання службового обов’язку, виконання законного наказу тощо – називають обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння. Юридична природа цих обставин полягає в тому, що вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності (ст. 2 КК), тобто зазначені вчинки мають такі ознаки, що виключають можливість їх визнання як суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, передбаченого КК. Цим вони відрізняються від обставин, що є підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності. .[9, ст. 315]

     Новий КК уперше виокремив зазначені вище обставини в самостійний розділ VІІІ Загальної частини КК під назвою «Обставини, що виключають злочинність діяння». Їх перелік – необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обґрунтований ризик, виконання наказу або розпорядження, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – значно розширено порівняно з УК 1960 р., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця.

     Далі пропоную  розглянути ознаки крайньої необхідності  у сукупній її характеристиці  з обставинами,  що виключають  злочинність діяння, оскільки вони мають низку загальних ознак.[1, ст. 211]

     Перший полягає в тому, що усі вони являють собою свідомі та вольові вчинки людини у формі дії (наприклад при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад ненадання допомоги при вико­нанні наказу). Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст. 40 КК).

     Друга ознака – це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об’єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається з зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцеві працівником міліції при його затриманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо).

     Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК він прямо не визначений, проте висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінки підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів досягнення цих цілей тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними. Водночас це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди з його згоди в стані крайньої необхідності тощо). У таких випадках вони визнаються соціально допустимими (прийнятними) або, як іноді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними. Цей висновок відповідає положенням КК, в яких названі вчинки характеризуються як незлочинні. Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст. 11). Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є суспільно небезпечними.

     Четверта ознака характеризує юридичну форму аналізованих вчинків, що визначається в КК насамперед через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст. 11). Наприклад, характеристика більшості з аналізованих вчинків в КК починається словами «не є злочином…». Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що усі вони є вчинками правомірними. Про це прямо вказується в ч. 1 ст. 41 КК, де заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою виконання законного наказу визнається дією (бездіяльністю) правомірною. В основі ж правомірності аналізованих вчинків лежить або здійснення суб’єктом свого суб’єктивного права, або виконання юридичного обов’язку, або здійснення владного повноваження. [3, ст. 119]

     Нарешті, п’ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення аналізованих правомірних вчинків. Ці наслідки полягають, насамперед, у тому, що такі вчинки не визнаються злочинними, тому вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності, а, відповідно, і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.

     Отже, крайня необхідність належить до обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння. Поняття її викладено у ст. 39 КК України: "Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто, для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності ".

     У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як навмисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернута. Таким чином, крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам із метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо вона в певній обстановці не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернута.

     Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в певній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки. [19, ст. 204]

     Крайня необхідність означає такий стан особи, за якого вона тільки з допомогою якоїсь за зовнішнім характером злочинної дії може відвернути явну загрозу інтересам, котрі охороняються законом. Таким чином, випадки крайньої необхідності є зіткненням двох інтересів, які охороняються законом, збереження одного може бути досягнуте лише шляхом порушення іншого. Ці випадки досить поширені. Наприклад: водій, щоб уникнути наїзду на пішохода, направляє автомашину, у якої відмовили гальма, на стінку будівлі, при цьому пошкоджує машину і будівлю; щоб врятувати корабель, під час аварії, капітан викидає чистину вантажу в море; щоб перешкодити вогню перекинутись на приміщення, де зберігаються боєприпаси, караульні зруйнували побутову будівлю.

     Дії водія, капітана, караульних формально, з зовнішнього боку, містять у собі ознаки злочину. Але ніхто з цих осіб не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, оскільки вони їх допустили з метою усунення небезпеки, яка загрожувала більш цінним інтересам. Всі ці особи перебували в стані крайньої необхідності. [13, ст. 314] 

     Говорячи про соціально-правовою природою інституту крайньої необхідності, слід підкреслити, що право на захист від небезпеки, що загрожує охоронюваним законодавством інтересам особистості, її прав, а також правам і свободам інших осіб, суспільства і держави є невід'ємним, природним і суб'єктивним правом будь-якої людини. Кожен може використовувати це суб'єктивне право на захист зазначених благ власними силами, але може і ухилитися від його здійснення. В останньому випадку таке бездіяльність заслуговує лише морального осуду, але виключає кримінальну відповідальність. [12, ст. 204]  Разом з тим, таке положення не поширюється на деякі категорії осіб, на яких покладено службова або спеціальний обов'язок боротися з небезпеками, запобігаючи заподіяння шкоди особистим, громадським чи державним інтересам. Ці відноситься до співробітників міліції, які не можуть ухилитися, наприклад, від затримання особливо небезпечного злочинця, посилаючись на виняткову небезпеку для їх життя і здоров'я. Також вони не мають права відмовитися від звільнення осіб, захоплених в якості заручників, посилаючись на те, що це небезпечно.

2. Підстави наявності стану крайньої необхідності.

     Правовою підставою  для заподіяння шкоди є небезпека,  яка повинна загрожувати спричиненням  суттєвої шкоди інтересам особи  і правам даної особи чи  інших осіб, суспільства і держави,  тобто вона повинна бути суспільно  небезпечною. Тому виключається  право на крайню необхідність  за умови заподіяння шкоди  правоохоронюваним інтересам при захисті малоцінного блага. Під небезпекою слід розуміти заподіяння або реальну загрозу заподіяння шкоди. [18, ст. 184]  

     За своїми об'єктивними властивостями вона може загрожувати настанням різних наслідків: заподіяння фізичної, моральної та матеріальної шкоди. Джерела, здатні викликати небезпеку, можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, стихійні сили природи (повінь, урагани, землетруси, виверження вулканів, пожежі тощо).

     Так, «рибальський сейнер, опинившись у зоні тайфуну, отримав серйозне пошкодження і через надходження в трюм великої кількості води став втрачати плавучість. Щоб до підходу морського рятувального буксира не дати затонути судну, капітан сейнера прийняв рішення викинути в море частина вантажу. Цими заходами було завдано великої шкоди державі. Але вони виявилися вимушеними і запобігли загибелі судна і людей, то є ще більшої шкоди      Або інший приклад, що характеризує названий джерело небезпеки. «При гасінні пожежі на одному з підприємств впала балка придавила пожежника руку. Спроба швидко звільнити її виявилася безуспішною. Оскільки стельове перекриття стало валитися більш інтенсивно, що створило небезпеку для усіх, хто був у приміщенні пожежників, командир відділення Ш. віддав наказ пожежника С. відрубати руку потерпілого і тим самим звільнити його. Наказ був виконаний і життя останнього була врятована. Таким чином, дії Ш. і С. були скоєні в стані крайньої необхідності. »[8, ст..20]

     Стан крайньої необхідності виникає за наявності до того відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що зумовлюється обстановкою, за якої особа вимуше­на удатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

     Перший елемент підстави крайньої необхідності – це наявність небезпеки, що може бути зумовлено різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’єктивна здатність вражати людину, заподіювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин та ін. Необхідність заподіяння шкоди може бути зумовлено також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), що загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою убивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, що діє в стані неосудності, фактичної помилки), внаслідок чого інші особи для усунення виниклої небезпеки змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.

     Небезпека, далі, повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникнула внаслідок повені та загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, по­рядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майна тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникнула внаслідок пожежі та загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого). »[3, ст..96]

     Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникнула, або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, па­водок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а в дійсності її немає. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках слід розцінювати за прави­лами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

     Небезпека повинна бути дійсною, а не уявної, що існує лише в уяві суб'єкта. Якщо шкода заподіюється третім особам при усуненні "уявної" небезпеки, питання про відповідальність вирішується за загальними правилами про фактичну помилку. Помилка особи щодо дійсного характеру небезпеки не тягне кримінальної відповідальності, якщо в силу сформованої обстановки, воно не передбачала і не могла передбачати можливі наслідки своєї помилки. У наявності випадок (казус) невинного заподіяння шкоди. У літературі наводиться такий приклад : «Лісіцин, почувши крики про допомогу Кулаєва, що купався у Волзі і почав тонути, кинувся туди де стоїть недалеко від берега баркас, навантаженій мішками з цукровим піском, скинув три мішки у воду, зіштовхнув баркас, поплив на ньому до місця, де тонув Кулаєв, і врятував його від загибелі. Сам же Лісіцин плавати не вмів. Його дії були визнані вчиненими в стані крайньої необхідності. Однак, можна легко уявити, що Кулаєв насправді не тонув, а кликав на допомогу з пустощів. І якщо б Лісіцин здійснив описані вище дії, він не повинен був би нести відповідальності, оскільки не тільки не передбачав, але і не міг передбачити нереальність небезпеки, що загрожує Кулаєва »[12, с. 228].

     Кримінальна відповідальність не виключається, коли особа, яка допустила помилку, не виявило належної пильності. У цьому випадку відповідальність настає як за необережний злочин.

     «Вночі в лісі, прийнявши ворушіння в кущах за готується до нападу звіра, Б. вистрілив у напрямі кущів і вбив п'яного людини. У Б. була можливість перевірити свої підозри, але у нього не виникло сумнівів на цей рахунок і він застосував зброю. Б. підлягає відповідальності за необережне вбивство »[15, с. 142].

     Для встановлення правомірності крайньої необхідності слід досліджувати не тільки ознаки, що характеризують небезпеку, але й ознаки, яким повинні відповідати дії, спрямовані на її усунення.

     Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

     Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, що склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інших можливостей усунути безпосередню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі не пов’язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності, а, отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї кількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

     Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається зіткнення двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небез­пека, а з іншого – особа перебуває в такому положенні, за яко­го єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шко­ди так само правоохоронюваному інтересам. Ця особливість, при якій відбувається сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності. »[23, с. 242].

     У кримінальному  законодавстві ряду зарубіжних  країн стан крайньої необхідності  утворюють лише дії щодо усунення  небезпеки, які були єдино можливими  в екстремальній ситуації та  інших способів заподіяння меншої  шкоди не було.

     Разом з тим, необхідно підкреслити, що, якщо в особи була реальна можливість уникнути заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам іншими засобами, не вдаючись в крайньому з них, скажімо звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади, врятуватися втечею, заподіяння шкоди не може визнаватися правомірним .

     У цьому зв'язку «Н.С. Таганцев зазначав, що "небезпека повинна бути дійсна і невідворотна ніякими іншими засобами, ухиленням від небезпеки, втечею, призовом на допомогу, тому що інакше не може бути виправдане вторгнення в сферу чужих прав або порушення закону, не потрібно забувати, що тут немає захисту права проти неправа як при обороні »» [25 ст. 360].

          Правильним, на погляд більшості науковців, є думка визнає "варіантність" у виборі засобів при усуненні небезпеки правоохоронюваним інтересам. У зв'язку з цим наводиться такий приклад.

     «Маршрутне таксі з одинадцятьма пасажирами прямувало в аеропорт. Несподівано з-за повороту показався рухомий назустріч вантажівка, у якої відмовили гальма. Обстановка склалася так, що якщо повернути ліворуч, то вантажівка вдарить в бік таксі і напевно загинуть люди, якщо направо - можливо зіткнення із зустрічним потоком машин, ззаду - йде рейсовий автобус з дітьми. Водій М. різко загальмував, поставив таксі під колеса МАЗу, крикнув пасажирам: "Швидше виходьте" і в останній момент сам вискочив з машини. У результаті події була пошкоджена передня частина машини, але всі пасажири і водій залишилися живі. Було встановлено, що досвідчений водій з декількох варіантів прийняв найбільш правильне рішення, запобігши загибель пасажирів »[24 ст. 289].

     Таким чином, якщо в розпорядженні особи, є засоби для усунення небезпеки, з яких можна вибирати, і це вибраний засіб на його думку буде найбільш ефективним, що тягне мінімальне заподіяння шкоди менш цінному блага для захисту більш цінного, то все скоєне при успішному результаті слід визнати правомірним, вчиненим у стані крайньої необхідності.

     Нерідко дії, спрямовані на усунення небезпеки, залишаються незавершеними. У теорії кримінального права це отримало назву "невдала крайня необхідність". Наприклад, група осіб з метою локалізації пожежі руйнує будови, близько розташовані в осередку. Однак їхні дії до бажаного результату не призводять і вогонь поширюється далі. Хоча зазначеними діями та заподіюється шкода власникам, тим не менше їх слід віднести до соціально-позитивним і незлочинним, незважаючи на те, що мета не була досягнута.

     Разом з тим слід обумовити, що якщо в діях заподіювача шкоди буде встановлена необережна форма вини (недбалість або легковажність), то такі дії повинні бути кримінально карані.