Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Крайня необхідність. 3

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України»

Кафедра цивільно-правових дисциплін та банківського права

Курсова робота

з дисципліни: «Кримінальне право»

Варіант IV

Тема: «Крайня необхідність»

Виконав:

студент групи ДП-11

Прихожанов Ю.В.

(зал. кн. 115560)

Перевірив:

ас. Івашова І.П.

Суми – 2012

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………4

1. Поняття крайньої необхідності.……………………………..………….……….3

2. Підстава наявності стану крайньої необхідності……………………………….6

3. Ознаки діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності…………………6

4. Перевищення меж крайньої необхідності……………………………………….5

5. Відмінність крайньої необхідності від необхідної оборони…………………...4

Список використаних джерел…………………………..…………………………24

Вступ

Згідно із Кримінальним кодексом України основним завданням кримінального законодавства є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є основною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст. 39 КК України).

У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов, М.М. Паше-Озерський, С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М.Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та багато інших вчених.

Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст. 39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанов) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності. Я обрав саме цю тему, адже вважаю, що це питання є дуже важливим і актуальним в наш час, адже у реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається з такими ситуаціями, коли діяння, що вчинено приватними, а також службовими особами за зовнішніми ознаками подібне до того, яке належить до категорії злочинів. Але ця схожість залишається виключно зовнішньою і при глибокому аналізі та дослідженні випливає, що ці діяння не несуть небезпеки для суспільства і не є кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірними і як правило, суспільно корисними.

1. Поняття крайньої необхідності.

Про важливість дослідження крайньої необхідності свідчить історія її розвитку в теорії кримінального права. Еволюція поняття крайньої необхідності відбувалася в процесі становлення права на самозахист життя та здоров’я, при цьому крайня необхідність розглядалась разом з необхідною обороною як єдине поняття. Так за часів Стародавнього Риму виникає право на заподіяння шкоди як в стані необхідної оборони, так і в стані крайньої необхідності. Ще римські претори вважали, що самозахист від неправомірного нападу у випадках крайньої необхідності є одним із природних прав кожної людини.

У Римських Законах ХІІ таблиць (451–449 рр. до н.е.) ми можемо спостерігати більш наближений підхід до сучасного поняття крайньої необхідності, оскільки припускається оборона майна. Так, власнику дозволялося вбити нічного крадія, а також денного крадія, якщо той чинив опір. Однак заборонялося вбивати крадія вдень або якщо той приходив зі зброєю, але не застосував її. Крім того, Римські Закони ХІІ таблиць передбачали, що вдень, якщо крадій чинив опір, власник повинен був репетувати, щоб його почули і прибігли на допомогу. Таким чином, за законом особа мала використати інші наявні у неї можливості усунення небезпеки, а вбивство, хоча і вважалось за певних умов правомірним, але розглядалось як крайній засіб.

Погляди на крайню необхідність як обставину, що виключає покарання за вчинене діяння, виникають у ХVІІІ столітті в Європі. Крайній необхідності присвячують свої праці такі німецькі юристи, як Гроцій, Пуффендорф, Матей, Вольф та інші. Їхні погляди ґрунтувались на доктрині природного права, яка визнавала існування природних прав людини.

Так, Гуго Гроцій вважав, що «якщо я позбавлений можливості інакше врятувати своє життя, то мені дозволено застосувати насильство проти іншої особи, хоча б вона і не була винною у моєму стані, оскільки моє право виходить не із злочину, а із права, наданого мені природою».

Самуіл Пуффендорф одним із перших розширив коло ситуацій виникнення стану крайньої необхідності до зіткнення людських життів. Він стверджував, що «якщо під час краху корабля будь-хто, рятуючи своє життя, схопить дошку, на якій не можуть поміститися двоє, а будь-хто інший, перебуваючи у боротьбі зі смертю, схопиться за ту ж саму дошку, що може загубити обох, то в цьому випадку перший вчинить правильно, якщо штовхне з дошки іншого і таким чином врятує себе». Такі дії він вважав незлочинними, обґрунтовуючи свою позицію інстинктом самозбереження.

Христиан Вольф, досліджуючи питання крайньої необхідності у майнових відносинах, дійшов висновку, що у випадку неможливості купити певну річ або заробити на неї, взяти у борг тощо особа може насильницьким способом проти волі господаря заволодіти нею. Таке діяння не можна розглядати як крадіжку або грабіж, оскільки крайня необхідність, на його думку, перетворює право просити у право примушувати.

Дослідження крайньої необхідності продовжується і у ХІХ столітті. Цей період характеризується виникненням теорії німецького філософа Канта, суть якої полягає у неможливості шляхом погрози покаранням стримати людину від вчинення злочину, коли її життю загрожує небезпека, усунення якої можливо лише в разі позбавлення життя іншої людини. В основу цієї доктрини покладено поняття свободи волі, тобто спроможність особи обирати на свій розсуд поступати згідно зі своєю волею та своїм інтересом, а не по волі і в інтересах «іншого» .

У цей же період формуються інші обґрунтування неможливості покарання заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності. Так, Філанджері вважав, що не може бути караним заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки звичайна людина не завжди спроможна витримати небезпеку, яка їй загрожує (проявити певний героїзм), маючи можливість перекласти її на іншу людину.

Історія українського права розпочинає своє існування з кодексу права «Руська Правда». У зв’язку з невідповідністю правових норм, закріплених у «Руській Правді», зміною суспільної і політичної ситуації, що склалася у ХV–ХVІ століттях, виникає необхідність створення іншого джерела права – Статуту Великого князівства Литовського (1529 р.). У ХVІ столітті Статут являв собою джерело правової культури литовського, українського і білоруського народів. Статут 1529 р. вперше визначив поняття злочину, умисел і необережність, замах і закінчений злочин, а також закріпив право на заподіяння певної шкоди при крайній необхідності та необхідній обороні: «Якби хто захищав свій маєток або своїх підданих від нападу і при цьому вбив шляхтича, то не повинен платити головщину. Хто скоїть напад на чийсь дім, а хазяїн, знаходячиcь у домі і захищаючи свій дім, уб’є або поранить у своєму домі цього насильника або кого із його співучасників, то він не повинен платити ні за вбивство, ні за рани, але ще має право зажадати одержання з цих поранених виплати за напад».

Також щодо поняття крайньої необхідності то ст. 46 «Кримінального Уложенія» 1903 року було закріплено положення про те, що не вважається злочинним діяння, «учиненное для спасения здоровья, свободы, целомудрия или иного личного или имущественного блага своего или другого лица от опасности, которая произошла вследствии угрозы, незаконного принуждения или иной причины и которая была неотвратима в то самое время другими средствами, если учинивший деяние имел достаточное основание считать причиненный им вред маловажным сравнительно с охраняемым благом». Можна стверджувати, що вперше на законодавчому рівні крайня необхідність набула універсального характеру: заподіяння шкоди «дозволяється» для врятування не тільки абсолютних цінностей заподіювача шкоди та інших осіб (здоров’я, свобода, доброчесність), а й інших цінностей, перелік яких законом не визначається. При цьому вказується, що підставою для заподіяння шкоди є «погрози», «примус», «небезпека». Таким чином, «Кримінальне Уложеніє» 1903 року вперше визначило межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: заподіяна шкода має бути меншою, ніж шкода, що загрожує.

До радянських часів у теорії кримінального права детальне обґрунтування крайньої необхідності було здійснено М.С. Таганцевим. Вчений, обґрунтовуючи свою точку зору щодо безпідставності покарання особи за вчинене в стані крайньої необхідності діяння, виходив з «юридичних властивостей» цих діянь, які, на його думку, є одним із засобів боротьби за право, а тому не повинні піддаватись покаранню.

Під станом крайньої необхідності М.С. Таганцев визначав порушення якого-небудь охоронюваного законом інтересу або невиконання якого-небудь правового обов’язку, або посягання на правову норму заради захисту правоохронюваного інтересу від загрожуючої небезпеки. Відмінність крайньої необхідності від оборони вчений вбачав у тому, «… що при обороні шкода заподіюється нападнику, а при необхідності – третім особам або навіть міститься тільки у порушенні закону».

Умовами, що викликають небезпеку, М.С. Таганцев визнавав: стихійні сили природи; напад тварин, фізіологічні (біологічні) процеси в організмі людини; дії особи, яка не перебуває у стані осудності, при цьому захист від дій такої особи направлений не проти неї особисто, а проти інтересів третіх осіб; будь-чиї «умисні» дії, від яких особа не обороняється, а заподіює шкоду правам третьої особи (наприклад, рятуючись від вбивці, особа вторгається у чуже помешкання»).

Таким чином, у правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набула самостійного кримінально-правового значення і розглядалась окремо від необхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньої необхідності було підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

25 грудня 1958 року, доки Верховна Рада СРСР затвердила Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік. У цьому правовому акті крайня необхідність отримує своє самостійне місце у розділі «Про злочин». У ст. 14 Основ 1958 року поняття крайньої необхідності було суттєво удосконалено. У цій нормі зазначалось, що «… не є злочином діяння, яке хоча і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинене в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам Радянської держави, суспільним інтересам, інтересам особи або правам цієї особи або інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода».

Таким чином, вперше крайню необхідність законодавець визначив як обставину, що виключає саме злочинність діяння, зазначивши, що дії, вчинені за цих обставин, не є злочинними.

Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності.

Такий підхід залишається і зараз, проте обставина, що розглядається, з прийняттям КК 2001 року зазнала суттєвих змін.

Незважаючи на закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у ст. 39 КК України, в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття крайньої необхідності. Слід відзначити негативну тенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще за чинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, що початок визначення крайньої необхідності «не є злочином дія…» є невдалим, оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тим самим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності. В юридичній літературі такий підхід критикувався як по відношенню до крайньої необхідності, так і відносно законодавчого визначення необхідної оборони.

На думку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатися одним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняття обставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінність конкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожну ознаку загального поняття обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності. Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньої необхідності потрібно виділити обов’язкові ознаки. Отже крайня необхідність, як один із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов’язкові ознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певної підстави; 4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість); 5) передбаченість законодавством України.

Таким чином відповідно до ч.1. ст.39 КК «крайня необхідність» визначається як стан, за якого особа правомірно заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, з метою усунення небезпеки, яка безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам, чи інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими засобами, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК).

Так, діяння у стані крайньої необхідності – це вчинок, який може виражатись як в активній (дія), так і пасивній (бездіяльність) поведінці особи. Наслідком цього діяння є фактичне заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, зовнішньо подібне до злочинів. Будь-яке діяння (злочинне або правомірне) характеризується об’єктивними ознаками (дія або бездіяльність, наслідки, причинний зв’язок). Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, може цілком збігатися за своїми ознаками з конкретним злочином. Крайня необхідність може застосовуватись в декількох різнорідних сферах суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом від злочинних посягань. Наприклад, вона може виражатись у заподіянні шкоди життю, здоров’ю людини, її майну тощо, а також суспільним інтересам та інтересам держави.

Наступна ознака характеризує відношення суспільства і законодавства до діяння, вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке діяння може розцінюватись як суспільно корисне, а в окремих випадках – як соціально прийнятне (допустиме).

Ситуація крайньої необхідності характеризується обов’язковим настанням небезпечних наслідків для певних охоронюваних законом прав та інтересів з метою відвернення таких наслідків від інших охоронюваних законом прав та інтересів. Чинна норма ст. 39 КК України допускає, щоб шкода відвернута була рівнозначною шкоді заподіяній, тому цілком логічно, що у таких випадках діяння потрібно розцінювати як соціально прийнятне (допустиме). Питання відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, регулюються ст. 1171 Цивільного кодексу України. Так, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, або зобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині або звільнити їх від відшкодування частково або в повному обсязі.

Лексично слово «крайній» означає «граничний, межовий», «останній», «виключний». Слово «необхідний» означає «такий, без якого не можливо обійтись, потрібний, неминучий».

Для того, щоб визначити ознаки, які уособлюють специфіку крайньої необхідності, потрібно розглянути підходи, наявні у юридичній літературі. Так, ще у ХІХ столітті М.М. Розін стан крайньої необхідності характеризував як стан особи, при якому для рятування відомого блага або здійснення відомого інтересу єдиним виходом є порушення іншого блага або інтересу. А.А. Піонтковський крайню необхідність характеризував, як стан, при якому особа тільки шляхом діяння може відвернути небезпеку, що загрожує будь-яким охоронюваним законом інтересам.

Баулін Ю.В. формулює поняття крайньої необхідності як «… вимушене вчинення громадянином дій, заздалегідь пов’язаних із заподіянням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним індивідуальним інтересам, якщо ця небезпека в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода відповідала характеру небезпеки та обстановці».

Так, П.С. Матишевський розглядав крайню необхідність як такий збіг обставин, за якого виникла безпосередня небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові.

Отже, наведені визначення свідчать, що у сучасних наукових дослідженнях крайньої необхідності враховуються положення, закріплені у нормі про крайню необхідність у чинному кримінальному законодавстві, однак водночас вчені намагаються розширити, конкретизувати і уточнити поняття крайньої необхідності. І це закономірно, адже, як відомо, наука кримінального права на підставі вивчення кримінального законодавства, враховуючи певний етап розвитку суспільства, прагне до вдосконалення кримінально-правових норм (у тому числі, звичайно, і норми про крайню необхідність).

2. Підстава наявності стану крайньої необхідності

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваним й інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності с відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого — особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка «права з правом», накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

3. Ознаки діяння, що вчиняється у стані крайньої необхідності

Щодо аналізу ознак самого діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, то в одному із підручників з кримінального права пропонується досліджувати діяння, вчинене в стані крайньої необхідності, виходячи з таких ознак:

1) мета діяння;

2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди;

5) межі заподіяння шкоди.

Встановлення мети діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, має важливе значення. Насамперед тому, що в законі чітко не визначається мета зазначеного діяння, від тієї мети, яку прагне досягти суб’єкт залежить вибір засобів, які мають бути використані суб’єктом, та наслідки їх використання. Мета вчинку – це той уявний результат, якого прагне досягти особа, яка скоює даний вчинок. Такого висновку можна дійти, виходячи з природи мети, відповідно до якої суб’єктивно поставлена мета припускає досягнення конкретного об’єктивного результату. Цілком логічним є положення, що спочатку виникає мета скоєння вчинку, а вже потім настає певний результат. При цьому варто зауважити, що проміжок часу між цими двома ознаками не завжди є однаковим.

Так, якщо підставою виникнення стану крайньої необхідності є небезпека заподіяння шкоди інтересам особи, суспільства або держави, то метою діяння, вчиненого в цьому стані, є усунення такої небезпеки.

Щодо спрямованості заподіяння шкоди, то у стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам третіх осіб, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається згори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей).

Щодо характеру дій, то відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. Особа уявляє яким чином буде усунута небезпека: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце та допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо. Але потрібно погодитись з позицією окремих науковців, що характер дій в стані крайньої необхідності може проявлятись і у вигляді бездіяльності. Так, С.А. Домахін, обґрунтовуючи такий висновок, зазначає, що охоронювані законом інтереси можуть бути порушені не тільки суспільно небезпечною дією, а й бездіяльністю особи.

Наступною ознакою діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є своєчасність заподіяння шкоди. Дії щодо усунення небезпеки повинні бути своєчасними, тобто відповідати у часі небезпеці, яка загрожує. Як вже наголошувалось, своєчасність дій прямо пов’язана з наявністю небезпеки. Так, на думку В.Л. Зуєва, захист має розпочатись не раніше, ніж з’явиться загроза охоронюваним законом інтересам, та припинитись не пізніше, ніж ця небезпека зникне. При цьому немає значення, чи минула небезпека в силу об’єктивних причин, усунута безпосередньо особою, якій вона загрожувала, або будь-ким іншим. Шкода, заподіяна до або після, виходить за межі стану крайньої необхідності, і захист залежно від цього вважається передчасним або запізнілим, що і позбавляє його правомірності. Саме тому акт крайньої необхідності є правомірним, якщо він здійснюється протягом періоду існування небезпеки.

Щодо меж заподіяння шкоди, то закон вимагає, щоб небезпека при крайній необхідності «не могла бути усунута іншими засобами». Деякі науковці дотримуються позиції про те, що іншими засобами, без заподіяння шкоди усунути небезпеку не можливо. При заподіянні шкоди в стані крайньої необхідності не виключена можливість багатоваріантності, обумовлена, зокрема, швидкістю прийняття рішення, складністю співставлення всіх «можливих плюсів та мінусів» саме цього варіанта. Отже, обов’язковим наслідком дії в стані крайньої необхідності є заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, які, як правило, не причетні до виникнення загрозливої небезпеки. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Крайня необхідність. 3 📙 Курсовая → 🆔 111626