Кредитування підприємств та забезпечення кредитів

ПЛАН

Вступ

Розділ 1

 Теоретичні основи  організації кредитної діяльності комерційними банками

1.1 Сутність кредиту та принципи кредитування

1.2 Поняття кредитного ризику та кредитного процесу

1.3 Особливості забезпечення кредитів

Розділ 2.

Основні умови та етапи  процесу кредитування в Святошинському відділенні №171 АППБ "Аваль".

2.1 Процес кредитування клієнтів банку

2.2 Формування та використання  резерву для відшкодування можливих втрат за позиками банку

Розділ 3.

 Способи захисту від кредитного ризику

Висновок 

Список використаної літератури

Вступ

           Однією з найважливіших категорій ринкової економіки, що відображає реальні зв'язки і відносини економічного життя суспільства є кредит. Кредит завжди був і залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва і являє собою економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості. Кредит забезпечує трансформацію грошового капіталу в позичковий і виражає стосунки між кредитором і позичальником. За його допомогою вільні кошти підприємств, приватного сектора і держави акумулюються, перетворюючись у позичковий капітал, котрий передається за плату в тимчасове користування.     

                 Кредит в ринковій економіці необхідний, передусім, як еластичний механізм переливання капіталу з одних галузей в інші та згладжування норми прибутку. Він дає змогу подолати обмеженість індивідуального капіталу. У той же час кредит є необхідним інструментом для підтримки неперервності кругообігу фондів діючих підприємств, обслуговування процесу реалізації товарів, що є особливо важливим в умовах становлення в Україні ринкових відносин.   У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит. Банківський кредит - необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної економіки України. Відомо, що кредитні операції належать до базових операцій, якими банки, власне і відрізняються від небанківських кредитних установ і які створюють первинну сферу банківської діяльності. Як свідчить національний і світовий досвід, саме кредитування приносить фінансово-кредитним установам значну частину прибутків та водночас воно пов'язане з кредитним ризиком та ризиком втрати ліквідності та платоспроможності банку, а в підсумку - з ризиком банкрутства.     Актуальність теми курсової роботи пов'язана з тим, що ефективне кредитування на сьогоднішній день - це одне з найважливіших і найактуальніших завдань банківської системи України. Кожній фінансово-кредитній установі саме кредитні операції приносять найбільші доходи і від того, наскільки правильно будуть обрані методи і дотримані умови кредитування, в значній мірі, залежить результат кредитної операції.       Актуальність, науково-теоретична і практична цінність даної проблеми, необхідність розробки напрямків подальшого розвитку методів і умов банківського кредитування господарських суб'єктів і обумовили вибір теми курсової роботи.

         Метою курсової роботи є вивчення проблем пов'язаних з дотриманням умов кредитування, вибором способів кредитування, виробленням практичних та методологічних рекомендацій щодо вдосконалення роботи банків в цьому напрямку.Для досягнення мети в роботі ставляться наступні завдання:

· розкрити механізм здійснення кредитування та сутність принципів  кредитування;

· проаналізувати діючу практику кредитування в Святошинському відділенні №171 АППБ “Аваль”

· напрацювати рекомендації щодо оптимізації процесу кредитування в аналізованій банківській установі.     У ході дослідження використовувалися загальнонаукові методи, методи порівнянь, угруповань, спостереження, обстеження, комплексної оцінки, аналітичні процедури й ін. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку літератури та додатків. В першому розділі курсової роботи викладені теоретичні аспекти кредитування та методів надання позик.В другому розділі проведено аналіз діючої практики кредитних взаємовідносин аналізованої банківської установи

Третій розділ роботи висвітлює  питання менеджменту кредитного ризику.

Розділ 1. Теоретичні основи організації кредитної діяльності комерційними банками

1.1 Сутність кредиту та  принципи кредитування

          Кредитна система - це база, на якій будуються всі економічні відносини у суспільстві. Нині в Україні сформовано лиш одну складову кредитної системи -- банківську. Інша ж її складова -- сукупність кредитних відносин, здійснюваних банками та небанківськими кредитними організаціями, перебуває в процесі становлення. Його перебіг в Україні складний. Центральний і комерційні банки постійно прагнуть удосконалити організацію кредитних відносин в країні, принаймні усунути численні її недоліки. Та оскільки теоретична база і відповідно теоретичне обґрунтування організації кредитних стосунків між банками й позичальниками у нас лише започатковуються, це удосконалення зводиться до постійних змін уже діючих положень, заміни одних інструкцій іншими, що завдає клопоту і працівникам, і клієнтам банків.

       Саме для того, щоб повністю і точно розкрити суть та проблеми питання курсової роботи розглянемо та надамо тлумачення основним економічним поняттям, на яких і побудований процес кредитування.

       Кредит як кредитні відносини -- економічна категорія, закони його існування -- об'єктивні. Будь-який законодавчий документ не може змінити сутності цього явища. Воно не залежить від суб'єктивних суджень людей.Незважаючи на те, що сьогодні більшість вітчизняних економістів роз-глядає кредит як економічні відносини (а не як позичку), в статті 5 розділу 2 проекту Закону "Про банківський кредит" подано таке його визначення:

"Банківський кредит -- грошові кошти в національній  чи іноземній валюті, що надаються  кредитодавцем позичальнику на  умовах повернення, платності, строковості,  забезпеченості і цільового використання (тобто кредит ототожнюється з грошима, які виконують абсолютно інші, не властиві кредиту функції). Звідси випливає, що кошти банківського кредиту після його надання позичальнику є його власністю. Відмітимо, що останнє суперечить Закону України "Про власність", чинному з 15.04.1991 р., в статті 4 якого зазначено: "Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном... Має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать Закону..." , тобто дарувати, продавати, міняти або зберігати і нікому не віддавати. За таких обставин безумовне цільове використання позичальником позики є вельми проблематичним: якщо він саме як власник позики має право робити з позиченими коштами все, що заманеться (тобто і не повертати їх), то, виходить, банк не вправі ні проконтролювати, ні вплинути на позичальника як щодо цільового використання позички, так і щодо стягнення боргу та відсотків.

Однак практика засвідчує  інше: позичальника із самого початку  обмежують у правах користування позикою: по-перше -- її терміном, по-друге -- умовою цільового використання. Наявність зазначених обмежень не дає підстав вважати надані на певний час (позичені) кошти власністю позичальника. Варто зупинитися ще на одному визначенні кредиту, наведеному в статті 2 нового Закону України "Про банки і банківську діяльність": "Банківський кредит -- будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми" [1].Як бачимо, в цьому законі кредит уже не ототожнюється із грошовими (або матеріальними) коштами (як, скажімо, у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" чи в проекті Закону "Про банківський кредит"), а розглядається як зобов'язання, що випливають (відповідно до статей 4 та 151 Цивільного кодексу України) з договору або з інших підстав. Тобто кредит розглядається як економічні відносини, передбачені законом або як такі що не суперечать йому.Таким чином, у різних законах України маємо різні підходи до тлумачення суті однієї й тієї ж економічної категорії -- кредиту, на якому, зрештою, бу-дуються всі кредитні відносини в країні. А це, безумовно, справляє негативний вплив на організацію банківського кредитування в цілому.Якщо припустити, що всі викладені вище засади не суперечать одна одній, одержимо таку сукупність принципів кредитування: 1) повернення (поворотність) кредиту, 2) терміновість кредитування (терміновість кредиту, терміновість повернення кредиту), 3) цільовий характер кредитування           4) диференційований характер кредитування , 5) забезпеченість кредиту, 6) платність кредитування (платний характер кредиту, платність кредиту). Не претендуючи на вичерпну оцінку перелічених принципів, спробуємо дати наукове обґрунтування їх тлумаченням та відповідності цілям і завданням сучасної організації банківського кредитування.

       Передусім розглянемо суть і, власне, необхідність принципу поворотності (так його названо в підручнику "Финансы, денежное обращение, кредит" за ред. проф. Дробозиної) або принципи повернення кредиту (за Положенням НБУ "Про кредитування"). Перше джерело поворотність кредиту тлумачить як принцип кредитування, що "виражає необхідність своєчасного повернення отриманих від кредитора фінансових ресурсів після завершення їх використання позичальником...". У положенні НБУ пояснення суті принципу повернення кредиту немає. Та головне, на наш погляд, з'ясувати -- про повернення (чи поворотність) чого йдеться -- позички чи кредиту. Якщо погодитися, що кредит і позичка -- одне й те ж, то немає значення, як говорити: повернення (або поворотність) позики чи повернення (або поворотність) кредиту. Але якщо виходити з того, що кредит - це економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої вартості (тобто позички), то тоді вираз "повернення кредиту" виявиться просто абсурдним, оскільки означатиме повернення... економічних відносин. Отже, мова може йти лише про повернення позички, тобто про зворотний рух позиченої вартості як істотної ознаки кредиту, який існує об'єктивно і тому не потребує суб'єктивних принципів його організації. Із цього випливає, що немає ніякого значення, буде чи ні поворотність -- суттєву рису кредиту введено до складу принципів кредитування, оскільки мова йде про надання позички, яка має зворотний характер руху, а не про будь-які надані грошові кошти (як, наприклад, у випадку фінансування).   Зупинимося на власне поверненні позички. Воно в організації кредитування самозрозуміле позичка має бути повернена. Інша річ коли? Тобто особливого значення набуває своєчасність повернення, а не повернення взагалі   необхідне, проте не залежне від термінів, тому на практиці немає абсолютно ніякого значення, включена чи ні поворотність до складу принципів кредитування, оскільки кредитна природа позички передбачає обов'язковість її повернення.  Значення має лише строк повернення позички, тобто принцип терміновості кредитування. Тож для банків у процесі надання позички важливо встановити саме строк її повернення, який має бути узгоджений із позичальником, дотриманий останнім і відображений у кредитному договорі.

      Строк повернення позики, як правило, залежить від особливостей круговороту коштів позичальника, а також від того, з якою метою ця позика береться. У зв'язку із цим для правильної організації і кредитування, яка забезпечує банку своєчасність повернення позички, важливого значення набуває принцип цільового кредитування, тобто цільової спрямованості позички, наданої банком . Саме тому мету кредитування або цільову спрямованість позички, наданої банком, зазначають у першому пункті ("Предмет договору") типової кредитної угоди як її обов'язковий реквізит.  

        Цільове кредитування передбачає наявність об'єкта, мети або предмета кредитування, тобто того, заради чого й виникають кредитні відносини між банком та позичальником. Об'єктом кредитування може бути як частина запасів товарно-матеріальних цінностей, які тимчасово не мають власних джерел покриття і які банк згоден кредитувати, так і тимчасовий розрив у платіжному обороті позичальника, тобто ситуація, коли виручки від реалізації продукції недостатньо для виконання термінових платежів. Тимчасовий розрив у платіжному обороті може мати об'єктивні (сезонність виробництва та реалізації продукції) і суб'єктивні (недоліки в господарській діяльності позичальника) причини. Та в будь-якому разі він є предметом кредитних відносин між банком і позичальником. Після прийняття банком рішення щодо надання позички зазначений розрив стає об'єктом або метою кредитування. Зауважимо, що і в міжбанківських кредитних відносинах саме тимчасовий розрив у платіжному обороті комерційного банку теж стає об'єктом кредитування.   Зважаючи на викладене вище, важко погодитися з авторами, які вважають, що нині кредитуються не об'єкти, а суб'єкти, тож, мовляв, цільове кредитування відходить у минуле. Це суперечить реальності, як і раніше, вимагає від комерційних банків постійного попереднього і послідовного контролю за цільовим використанням наданих позичальникам коштів.

1.2 Поняття кредитного ризику та кредитного процесу

Особливе місце в банківському бізнесі посідає кредитний ризик. Ідеться про невпевненість банку  в тому, що позичальник буде спроможним і збереже намір виконати свої зобов'язання згідно з умовами угоди, інакше кажучи - про ймовірність  збитків в результаті кредитної операції   Сутність стратегії кредитного ризику полягає, зокрема, в тому, що кожного разу, коли банк прагне придбати прибутковий актив (у вигляді позички), він бере на себе ризик того, що позичальник може виявитися неплатоспроможним, тобто не зможе своєчасно погасити основну суму боргу й відсотки, та при цьому банку не вдасться скористатися забезпеченням позики.   Оперуючи поняттям кредитного ризику, слід розрізняти такі терміни: кредитний ризик щодо позичальника, кредитний ризик щодо способу забезпечення позики, кредитний ризик щодо кредитної угоди.    Кредитний ризик щодо позичальника - це об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації вибору й відображає  ступінь того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих і зворотних зв'язків.

     Кредитний ризик щодо кредитної угоди - об'єктивно-суб'єктивна економічна категорія, яка пов'язана з подоланням невизначеності та конфліктності в ситуації неминучого вибору й відображає ступінь того, що позичальник може не виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами кредитного договору, і при цьому банку не вдається своєчасно і в повному обсязі скористатися забезпеченням позики для покриття можливих втрат від неї.   Таким чином, можна зробити висновок, що кредитний ризик щодо кредитної угоди - це добуток (одночасна поява) кредитного ризику щодо позичальника та кредитного ризику щодо способу забезпечення позики. А звідси випливає, кредитний ризик щодо кредитної угоди завжди буде меншим від кредитного ризику щодо позичальника або дорівнюватиме йому в разі відсутності забезпечення позики. Ця обставина є дуже важливою при прийнятті практичних кредитних рішень (вирішення питання про надання позики, створення страхового резерву, встановлення адекватної ставки відсотка за позичкою). Підставою для прийняття подібних рішень має бути величина кредитного ризику щодо кредитної угоди. На практиці ж дуже часто такі рішення, приймаються з урахуванням лише кредитного ризику щодо позичальника, що призводить до їх неадекватності .

До основних найбільш поширених  методів мінімізації кредитного ризику віднесемо:

· диверсифікацію капіталу;

· оцінку юридичної і фінансової кредитоспроможності позичальника;

· регулювання обсягів  кредитних вкладів;

· використання ефективних форм забезпечення повноти і своєчасності повернення позички;

· створення комерційними банками резервів для відшкодування втрат від кредитної діяльності тощо.

         Методи мінімізації кредитного ризику тісно пов'язані з дотриманням основних принципів кредитування, що були розглянуті в попередньому підрозділі.   До елементів кредитної політики відносяться ціль та задачі кредитної політики; вибір напрямку кредитування; технологія здійснення кредитних операцій; контроль в процесі кредитування.   Ціль кредитної політики відображає кінцевий результат діяльності банку, витікає з його призначення - задовольняти потреби клієнтів в отриманні додаткових грошових засобів. Ці засоби, що отримані на основі повернення, забезпечуються життєдіяльність організацій, юридичних осіб, створюють умови для безперервності виробничого процесу.

      Задачі кредитної політики мають більш приватний характер: вони можуть бути пов'язані з покращенням складу банківських кредитів, необхідністю прискорення оборотності, підвищення питомої ваги забезпечених позик .    Вибір напрямку кредитування витікає з цілі кредитної політики, забезпечує її виконання. Цей елемент є частиною стратегії банку. Банки можуть концентрувати свої зусилля на кредитному обслуговуванні організацій певних галузей народного господарства, спеціалізуватись на кредитуванні, головним чином, юридичних осіб.  Також важливим елементом кредитної політики є контроль в процесі кредитування, що здійснюється банком. Кожен з перерахованих елементів тісно пов'язаний з іншими. Порушення одного з них призводить до ускладнень або до збитків від кредитної діяльності. Банк, наприклад, не може ставити за ціль кредитування, не здійснюючи спостереження, контроль, перевірку того, як вона реалізується. Позика може бути гарно оформлена, однак якщо ціль або напрямок кредитування вибрані невірно, то це негативно відобразиться на ефективності кредитної операції. Банк, як самостійна кредитна установа, здійснює свою кредитну політику з врахуванням певних факторів. Фактори, що впливають на кредитну політику, умовно можна поділити на зовнішні та внутрішні.

      До зовнішніх факторів відносяться: політичні та економічні умови; рівень розвитку банківського законодавства; стан міжбанківської конкуренції; ступінь розвитку банківської інфраструктури та інше. До внутрішніх факторів, що мають вплив на кредитну політику, відносяться: ресурсна база банку та її структура; ліквідність кредитної установи; спеціалізація банку; наявність спеціально навченого персоналу.

     Способи і методи реалізації кредитної політики формалізуються у відповідних внутрішньобанківських документах, основними серед яких є: стандарти кредитування та кредитні інструкції. Стандарти кредитування містять зразки документів, з якими працюють кредитні менеджери та виконавці, перелік дій працівників банку, відповідальних за здійснення процесу банківського кредитування. Особливості кредитного процесу в кожному банку значною мірою залежать від таких чинників, як його масштаби, організаційна структура, кваліфікація персоналу, величина кредитного портфеля, вид позички, склад клієнтури тощо.

       Технологія кредитування - це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій. Використання на практиці ефективних способів впливу на хід процесу кредитування невіддільне від проведення наукових досліджень у цій сфері, вивчення та узагальнення практичного досвіду банківської діяльності.

     Порядок кредитування, закріплений у банківських кредитних інструкціях, визначає конкретні етапи процесу банківського кредитування і забезпечує його здійснення відповідно до вимог кредитної політики банку.

       Погляди різних авторів щодо тлумачення та кількості стадій кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати, відрізняються. Пропонуємо виділити сім взаємопов'язаних етапів кредитування.

     На першому етапі позичальник і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. Якщо позичальник бажає встановити успішні контакти з банком, які задовольнять усі його прохання щодо наданняпозички, то він повинен проникнутися довірою до банку, а банк має довіряти йому. Чим більше позичальник обізнаний у кредитуванні, компетентний у сьогоднішній ринковій економіці, підготовлений до переговорів, знає що підприємство рентабельне і прибуткове, та може документально підтвердити це, тим більше поступок зробить йому банк. Зі своєї сторони банк поставить ряд питань до позичальника.

      За позитивних наслідків банк готовий прийняти документи позичальника до розгляду і надати заключення за певну плату.На цьому етапі позичальник для одержання позики звертається в банк з клопотанням (заявою) на ім'я керівника установи банку. У заяві зазначається: цільове призначення позики, її сума, строк користування, включаючи конкретні строки погашення позики, запропоноване забезпечення, а також характеристики проекту (заходу), що кредитується та його економічної ефективності.   Для вирішення питання про надання позички позичальником надаються необхідні документи, склад яких залежить від характеру кредитної операції. Для різних груп клієнтів можуть розроблятися різні пакети документів. До складу пакета документів входять:

1. Нотаріально завірені  копії установчих документів, положень, реєстраційних посвідчень (свідоцтв), дозволів на право здійснення  окремих видів підприємницької  діяльності, документи, що посвідчують  право власності на землю або  право тимчасового користування  земельною ділянкою, та інші документи,  що підтверджують правомірність  клієнта в одержанні позички.

2. Техніко-економічне обгрунтування  кредитованого заходу, що характеризує  рівень його ефективності, рентабельності  та окупності з розрахунками  очікуваних надходжень від реалізації  продукції (проведення робіт,  надання послуг), за рахунок яких  передбачається погасити майбутню  позику.

3. Річний звіт, баланс позичальника на дві останні звітні дати з періодичними статистичними звітами та звітами про фінансові результати, декларації про доходи, інша звітність і матеріали для визначення кредитоспроможності позичальника, забезпеченості повернення позичок, а при необхідності - висновки аудиторських організацій для підтвердження його фінансового стану.

4. Копії контрактів на  підтвердження кредитної операції або договір про наміри, включаючи договори оренди приміщень, обладнання, а також інші документи, які супроводжують здійснення кредитного заходу.

5. Виписки із рахунків  позичальника, у разі якщо його поточний рахунок відкрито в іншому банку.

6. Перелік майна (майнових  прав), що пропонується в заставу,  оригінали і належним чином  завірені копії документів, що  підтверджують право власності заставника на це майно (майнові права).

Позичальник подає банку  копію картки зі зразками підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підприємства надано право розпоряджатися рахунками в банку та підписів на платіжних та інших розрахункових документах, довідку податкової адміністрації про постановку на облік, довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками. У разі необхідності банк може вимагати пред'явити інші документи і відомості, що підтверджують забезпеченість повернення позички та надійність фінансового стану позичальника. Для позичальників, які мають постійні кредитні відносини з банком і хорошу репутацію, перелік документів може бути скорочений.   Термін розгляду заяви позичальника визначається керівником установи банку і обчислюється з часу подання позичальником повного ( пакета документів. До укладення кредитного договору, на другому етапі банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника і лише після позитивної оцінки показників діяльності підприємства-позичальника йде мова про подальше кредитування. Кредитоспроможність являє собою оцінку банком позичальника з погляду    можливості і доцільності надання йому позики і визначає ймовірність  своєчасного повернення позичок і виплати відсотків по ним у майбутньому.

     Аналіз кредитоспроможності має своєю метою дати якісну оцінку позичальника, що визначається банком до вирішення питання про можливість і умови кредитування, передбачити здатність і готовність клієнта повернути взяті їм у борг засоби у відповідності з умовами кредитного договору, а також оцінити обґрунтованість і доцільність кредитних вкладень і подальших відношень в області кредитування між банком і позичальником.

Завдання аналізу: 1) виявити  фінансовий стан клієнта, 2) попередити втрати кредитних ресурсів внаслідок  неефективної господарської діяльності позичальника, 3) стимулювати діяльність підприємства в напрямку підвищення її ефективності, 4) підвищити ефективність кредитування, 5) оцінити рівень ризику кредитування для банку.      

     Оцінка кредитоспроможності клієнтів банка ведеться по наступних напрямках:

· загальне уявлення про  клієнта;

· аналіз фінансового стану  клієнта;

· аналіз ефективності угоди, що кредитується.

Чим точніше банк на цьому  етапі кредитного процесу зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим більше можливість у банку для зниження кредитного ризику.

Третім етапом кредитного процесу є прийняття банком рішення про можливість, умови та форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на підставі проведення техніко-економічного обґрунтування повернення позики

1.3 Особливості забезпечення  кредитів

      Основна маса кредитів надається банками під забезпечення. Існує кілька способів забезпечення кредитів різними видами майна клієнта або фінансовими зобов'язаннями третьої сторони. Всі форми забезпечення кредиту (майно, зобов'язання) повинні задовольняти таким вимогам:

· висока ліквідність, тобто  можливість активів до конвертування  у грошову форму;

· здатність до тривалого  зберігання (як мінімум протягом періоду кредитування);

· стабільність цін на заставне майно;

· низькі витрати на зберігання і реалізацію застави.

Розмір кредиту під заставу визначається у відсотках від ринкової вартості застави на момент укладання кредитної угоди. Залежно від виду майна заставна оцінка може становити від 60 до 90%. Перевищення ціни застави над сумою кредиту є гарантією компенсації ризику втрати на випадок зниження ціни застави.

Забезпеченням кредитів може бути:

1. Застава майна, що  належить позичальнику на правах  власності або делегування права  власності, на яке згідно чинного  законодавства може бути накладено стягнення; застава оформляється у вигляді угоди про заставу у відповідності із законом “Про заставу”.

2. Заставне право на  нерухоме майно. У даному разі  під забезпечення кредиту банк бере зобов'язання щодо нерухомості (іпотеку). 

Іпотека - це особисте заставне право на земельні ділянки, будівлі та споруди. Ця форма забезпечення кредиту має ряд переваг:

· по-перше, технічно неможливо  здійснити передачу заставленого майна;

· по-друге, виключається повторна застава майна третій особі.

При оформленні іпотеки власник  нерухомого майна отримує кошти  від кредитора. При цьому боржник  зобов'язується вчасно погасити позику, в іншому разі за рішенням суду борг буде погашено за рахунок коштів, що надійдуть від реалізації заставленого майна .

3. Цінні папери. Перед видачею позики під цінні папери банку необхідно врахувати ряд факторів: можливість реалізувати заставу,кредитоспроможність емітента та інші. Надаючи позики під цінні папери, банк здійснює періодичні перевірки з метою з'ясування можливості реалізації цінних паперів у разі необхідності. Він також перевіряє фінансовий стан емітента і ринкову вартість заставлених цінних паперів. Крім того, банк повинен переконатись у тому, що отримані кошти будуть використанні на виробничо-господарські потреби, а не для придбання нових цінних паперів, що пов'язано з обмеженням біржової спекуляції позичальників та пониженням ризику їх банкрутства. Банк повинен бути впевнений, що дані цінні папери можна передавати в інші руки. Ще один важливий фактор - власність на цінні папери. Якщо цінні папери належать одночасно двом особам, то позику можна оформлювати лише в разі, коли обидві ці особи погодяться на передачу їх під заставу.

4. Передача контрактів. Передача контрактів як форма забезпечення застосовується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, які здійснюють регулярне постачання товарів (послуг) за контрактом. Позичальник передає контракт кредитору, внаслідок чого надходження від

замовника (покупця) на оплату контрактних робіт (товарів, послуг) зараховуються на погашення позичкової заборгованості.

5. Передача дебіторської  заборгованості. Цесія дебіторської  заборгованості полягає у передачі  банку рахунків за доставлені  позичальником товари (виконані  роботи, послуги), які підлягають оплаті. Розрізняють дві форми цесії:

· без повідомлення дебіторів; У цьому разі грошові надходження від дебіторів передаються банку позичальником.

· з повідомленням дебіторів;У  цьому випадку дебітори здійснюють платежі безпосередньо банку.

Неформальна передача (цесія) зобов'язань як гарантія банківських  вимог має у порівнянні із заставним  забезпеченням ряд технічних  переваг, у першу чергу тому, що за неї немає проблем, пов»язаних зі зберіганням заставного майна.

6. Забезпечення дорогоцінними  металами. Як застава приймаються  монети, зливки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінні камені  та ін. Цей спосіб забезпечення  кредиту в сучасний період  використовується досить рідко.