Ліцензування інтелектуальної власності

Міністерство  освіти і науки України

Національний  університет «Юридична академія України імені Ярослава                               Мудрого» 
 
 
 
 

Кафедра цивільного права 
 

Курсова робота на тему : « Ліцензування інтелектуальної  власності » 
 
 
 
 
 
 

                                                                                               Виконала :

                                                                                               студентка 4ф.,3к.,9гр.

                                                                                                Павленко А.В.

                                                                                                Перевірила:

                                                                                                Жилінкова І.В. 

                                                  Харків 2011

                                          План

1. Вступ…………………………………………………………………3
2. Поняття інтелектуальної власності, її характеристика…………...4
3. Договори щодо розпоряджання майновими  правами      інтелектуальної власності…………..................................................6
4. Ліцензія та ліцензійний як види договорів щодо розпоряджання майновими правами  інтелектуальної власності…………………..9
5. Поняття авторського договору…………………………………….13
6. Ліцензійний договір на використання літературних творів……..16
7. Висновок…………………………………………………………….18
8. Список використаної літератури…………………………………..19

1.Вступ

Інтелектуальна  власність в українському законодавстві  та в  міжнародних актах і угодах розуміється однаково, тобто як сукупність виключних прав як особистого, так  і майнового характеру на результати інтелектуально, творчої діяльності.

До об’єктів інтелектуальної власності відносяться  досягнення у сферах науки, літератури, мистецтва, інших видах творчої  діяльності, винаходи, промислові зразки, бази даних, експертні системи, ноу-хау, торгові секрети, товарні знаки, фірмові найменування, і т.д.

     Всі вони мають спільну рису-вони  являються творчим здобутком,  проявом своєрідного людського  генію і є невідомими  у даній  сфері діяльності.

    Для того, щоб якимось чином  захистити права творця, забезпечити  йому винагороду за винахід  і було запроваджено ліцензування, а саме надання дозволу автором  або володільцем прав на користування  об’єктом  інтелектуальної власності  з одного боку, та отримання  за це відрахувань з іншого.

Видача  та продаж ліцензій дозволяють суттєво  прискорити процес освоєння нового ринку  і хоча б частково відшкодувати власні витрати  на дослідження і розробку винаходів.

Протягом  багатьох років ліцензування не було передбачено  як вид діяльності, багато винаходів  використовувалися  на благо держави, а автори натомість  не отримували надходжень за їх працю.

  Починаючи  з проголошення нашої держави  незалежною, Україна стала  на  шлях демократизації. Яскравим прикладом  стало прийняття  нового Цивільного  кодексу України в якому містяться  окремі розділи, що регулюють  поняття інтелектуальної власності. 
    2.   Поняття інтелектуальної власності, її характеристика.

«Власність» як поняття щодо результатів творчої діяльності у законодавстві та спеціальній літературі використовується уже давно. Як приклад можна навести патентний закон Франції 1791 та Закон штату Масачусетс США 1789. Вони свідчать, що результати творчої діяльності  уже в ті часи визнавалися об’єктами власності, а отже, права в ласності.

     Термін «інтелектуальна власність»  виник порівняно недавно. Можна  вважати,що походження терміна  «інтелектуальна власність»  пов’язано  з французьким законодавством  кінця 18 століття. Воно склалося  під впливом філософів-просвітителів,а  саме Вольтера, Дідро, Гольбаха, Руссо,  які відносилися до школи природного  права. Згідно з цією теорією,  право творця будь-якого творчого  результату є його невід'ємним   природним правом,яке  виникає з самої природи творчої діяльності.

      Ще одним кроком до закріплення  поняття «інтелектуальної власності»  стала Конвенція 1967 року  у  Стокгольмі,що засновувала Всесвітню  організацію  інтелектуальної  власності (ВОІВ), відповідно до  якої до інтелектуальної власності  належать права на:

• Літературні, художні твори, наукові роботи;

• Виконавську діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні передачі;
• Винаходи в  усіх сферах людської діяльності;
• Наукові відкриття;
• Промислові зразки;
• Товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
• Захист від недобросовісної конкуренції.

У загальновживаному ж розумінні  «інтелектуальна власність» - це права  на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій та інших сферах, які є об’єктом цивільно-правових відносин у частині  права кожного володіти, користуватися  і розпоряджатися результатами своєї  інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи нематеріальним благом, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися  іншими особами лише за узгодженням  з ними, крім випадків, зазначених у  законі. Але  сам процес інтелектуальної  власності  право не регулює. Лише після завершення процесу творчості  створенням нових результатів  у  сфері науки, техніки, літератури і  мистецтва норми цивільного права  вступають в дію, встановлюючи його правовий режим.

    Отже,  термін «інтелектуальна власність» за своєю суттю використовується в ряді міжнародних конвенцій, у  законодавстві,  науковій літературі та в практиці багатьох країн для  позначення сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і ,передусім, творчої діяльності, а також на прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукцію, послуги.

    Інтелектуальна  власність представлена трьома самостійними інститутами, які утворюють відповідно авторське право і суміжні  права, право на об’єкти промислової  власності і правові засоби індивідуалізації.[11]

    У нашій державі  законодавство  у сфері інтелектуальної власності  в основному відповідає міжнародним  стандартам, які встановлені міжнародними договорами та угодами у сфері  інтелектуальної власності. В Україні  вживаються необхідні законодавчі  та організаційно-правові заходи для  забезпечення належного рівня інтелектуальної  діяльності. Зокрема прийнято ряд  законів : «Про авторське право і  суміжні права», « Про охорону  прав на знаки  для товарів та послуг», « Про ліцензування деяких видів господарської діяльності».Цивільний   кодекс  містить книгу 4 «Право інтелектуальної  власності» , основні  поняття також  містяться у Конституції України. У розвиток зазначених законів прийнято низку підзаконних нормативних  актів , створюються відповідні організаційно-правові  структури, які мають забезпечити  належну охорону права інтелектуальної  власності [ 2]   

      Однак, для надійного і ефективного  забезпечення  охорони права інтелектуальної  власності  зазначених законів  недостатньо.

    Набуття інтелектуальною діяльністю пріоритетного  значення, зростання її ролі в соціально-економічному розвитку  будь-якої країни зумовлюють необхідність створення  високоефективної і надійної системи правової охорони  її результатів. Потребує вдосконалення  система заохочення  і стимулювання інтелектуальної, творчої  діяльності. ХХІ століття буде століттям саме інтелектуальної, творчої діяльності , роль і значення якої загнули вже  усі. Проте  слід створити відповідні умови  для усталеного розвитку цієї діяльності. 
 
 
 
 
 

    3. Договори щодо розпоряджання  майновими правами інтелектуальної         власності.

    З посиленням ролі результатів  інтелектуальної, творчої діяльності в економічному та культурному розвитку України  особливої актуальності набувають  питання правового регулювання  відносин у сфері інтелектуальної  власності. Угодою про партнерство  та співробітництво  між Україною та Європейським Співтовариством, Законом  України « Про загальнодержавну програму у сфері адаптації законодавства  України до законодавства Європейського  Союзу» передбачається подальше удосконалення  прав на інтелектуальну власність до стандартів Європейського Союзу.

      Найпоширенішою правовою формою  залучення в економічний оборот  об’єктів права інтелектуальної  власності є договір.

    За  цивільним законодавством Союзу  РСР договори в системі  договірних зобов’язань не виділялися окремо. Певні положення щодо авторських договорів містилися в розділі  «Авторське право» ЦК УРСР 1963 року, у  розділі «Винахідницьке право». Іншими словами, законодавство Союзу РСР  регулювало договірні відносини  у сфері авторського і винахідницького  права не  в розділі, присвяченому зобов’язальному праву, а в розділах, в яких закріплювались абсолютні  права на твори та винаходи.

    Проте у ЦК України було врегульовано договірні  відносини щодо об’єктів права інтелектуальної  власності в рамках зобов’язального  права. В окрему главу було виділено положення про договори  щодо розпорядження майновими правами  інтелектуальної власності. Таким  чином, цивільне законодавство України  визначено самостійне місце договорів  у сфері інтелектуальної власності  в системі договірних зобов’язань.[2]

    Договори  щодо розпоряджання майновими правами  інтелектуальної власності –  це група договорів у сфері  інтелектуальної власності, спрямованих  на набуття, зміну або припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної  власності.

        Відповідно до статті 1107 ЦК України  існують такі види договорів  :

• Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності ;
• Ліцензійний договір;
• Договір про створення на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності;
• Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
• Інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

    Наведений перелік договорі не є  вичерпним, так як законодавчо не можна передбачити  всю різноманітність договірних відносин у сфері інтелектуальної  власності.

    Адже  на практиці  учасники  цивільних  відносин можуть укладати й інші договори. Серед них можна виділити договір  про порядок  розподілу  прав на службові об’єкти інтелектуальної  власності  та договір щодо управління майновими правами  автора або  інших суб’єктів  авторського  права і суміжних прав.

      У випадку коли відбувається  зміна  правовласника щодо  об'єкта   інтелектуальної власності  йдеться про передання  виключних   майнових прав інтелектуальної  власності, а коли надається  право використання – ліцензійного  договору.

      Слід розмежовувати договори, які  укладаються щодо речі( купівлі-продажу,дарування,  найму, позички) та предметом  яких є об’єкти інтелектуальної  власності, адже слід  враховувати  сферу  застосування цих договорів.  Адже договір  про передання  виключних майнових прав інтелектуальної  власності  та ліцензійний  договір є правовою формою  реалізації прав  інтелектуальної  власності. Отже, слід зазначити,що  предметом договорів купівлі-продажу,  дарування,найму(оренди)  можуть  бути майнові права,за винятком  майнових прав інтелектуальної  власності.

      Окрім перелічених договорів,до  цієї групи включено також  договір про створення за  замовленням  і використання об'єкта  права  інтелектуальної власності. Ці  відносини близькі до договорів  на виконання робіт. Оскільки  у цьому випадку йдеться передусім  про створення твору, то цей  договір не зовсім підпадає  під визначення «розпорядження».

    За  цим договором може бути встановлено  механізм розподілу прав на створений  у майбутньому об’єкт інтелектуальної  власності.

      Суб'єктами  правовідносин, які  виникають щодо результатів творчої  діяльності, можуть бути як  фізичні,  так і юридичні особи. Однією  із сторін договору має бути  автор, його правонаступники,  тобто особа, що має майнові  права на результат творчої  діяльності.

    Так як у деяких випадках автором може бути неповнолітня особа, то норми законодавства  надають можливість фізичній  особі  віком від 14 до 18 років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної діяльності, творчої  діяльності (ч.1 ст.32 ЦКУ) [2]    Тому, на відміну від загального правила, неповнолітні, яким виповнилося 14 років,можуть без згоди батьків чи піклувальників розпоряджатися  майновими правами інтелектуальної власності.

        Щодо форми договорів, то вони  мають бути укладені у письмовій  формі. На відміну від загального  правила, щодо недотримання  письмової   форми, для розглядуваних договорів   встановлені спеціальні правові  наслідки : у разі недодержання  письмової форми договору щодо  розпорядження майновими правами   інтелектуальної власності такий  договір є нікчемним. Як виняток  законом можуть бути встановлені  випадки, в яких зазначений  договір може укладатися  усно. Зокрема,  відповідно до п.1ст.33 «Закону про авторське право  і суміжні права» : «В усній  формі може укладатися договір  про використання (опублікування)  твору в  періодичних виданнях( газетах, журналах).»[3]

       Законодавство не передбачає  обов’язкової державної реєстрації  договорів щодо розпоряджання  майновими  правами інтелектуальної  власності. Однак, на вимогу  будь-якої сторони ліцензія на  використання об'єкта права інтелектуальної  власності, ліцензійний договір,  договір про створення за замовленням  і використання об'єкта  права  інтелектуальної власності та  договір про передання виключних  майнових прав інтелектуальної   власності можуть бути зареєстровані   у порядку, встановленому  законом.  Це означає, що сторона договору  має право на офіційне загальнодоступне  інформування інших осіб про  укладення  зазначених договорів.  Оскільки державна реєстрація  зазначених договорів є необов’язковою, то й відсутність не впливає   на чинність прав, наданих за  ліцензією або іншим договором,  та інших прав на відповідний  об’єкт права інтелектуальної  власності, зокрема на право  ліцензіата на звернення до  суду за захистом свого права  (ч.1 ст.1114 ЦКУ). [2]

      Авторське право на твір виникає  внаслідок факту його створення.  Тому немає потреби реєстрації  договору щодо цих об’єктів. Проте,  відповідно до п.5 ст.11 Закону «  Про авторське право і суміжні  права» : «Суб’єкт  авторського права  для засвідчення авторства   чи авторського права оприлюднений , чи не оприлюднений твір, факту  і дати опублікування твору  чи договорів, які стосуються  права автора на твір, у будь-який  час протягом строку охорони  авторського права може зареєструвати  своє авторське право у відповідних  державних реєстрах( Державному  реєстрі свідоцтв про реєстрацію  авторського прав на твір). 
 
 
 
 

    4.Ліцензія  та ліцензійний  договір як види  договорів щодо  розпоряджання   майновими правами  інтелектуальної  власності.

    У сучасних умовах домінуючою формою залучення  у цивільний оборот результатів  інтелектуальної,творчої діяльності є договір та ліцензія.

           З латини «ліцензія» означає  «право», «дозвіл».Надання ліцензій  широко використовується в багатьох  країнах світу в якості адміністративного  заходу для регулювання підприємницької  діяльності юридичних та фізичних  осіб. Широке розповсюдження ліцензування  одержало в зовнішньоекономічній  діяльності,в країнах де практикується  видача ліцензій на здійснення  експортно-імпортних операцій.[8]

    До  групи договорів щодо розпоряджання  правами інтелектуальної власності  включено ліцензію на використання об’єкта  права інтелектуальної власності.

    Ліцензія  на використання об’єкта права інтелектуальної  власності. – це письмове повноваження,видане особою,яка має виключне право  дозволяти використання об’єкта  права інтелектуальної власності(ліцензіара),іншій  особі(ліцензіату),що надає їй право  на використання цього об’єкта в  певній обмеженій сфері. Видача ліцензій може бути оформлена як самостійний  документ чи шляхом укладення ліцензійного договору.[7]

    Оскільки  ліцензія є одностороннім правочином,то недоречно включати її поряд з  ліцензійним договором як різновид договорів щодо розпоряджання майновими  правами інтелектуальної власності.

    Одним із повноважень особи,яка має  майнові права інтелектуальної  власності,є виключне право дозволяти  використання результату творчої діяльності іншими особами. Це право реалізовується шляхом видачі ліцензій.

    Юридична  наука і практика дещо розширяють класифікацію ліцензій порівняно з  наданою в законі (виключна, одинична, невиключна).Так,ліцензійні договори можна  класифікувати за такими підставами:

1)За  об’єктом ліцензії:

• Патентні ліцензії(ліцензії на винахід,корисну модель,промисловий зразок;
• Ліцензії на торгівельні марки;
• Ліцензії на компонування топографії інтегральних мікросхем;
• Ліцензії на ноу-хау(комерційну таємницю);
• Ліцензії на селекційні досягнення (сорт рослин породу тварин);
• Ліцензії на використання  об’єктів авторського права.

2) За  обсягом прав, що передаються  :

• Виключні;
• Невиключні
• Повні.

3) За  способом охорони:

• Патенті;
• Безпатентні;
• Комплексні.

4) За  способом надання ліцензії:

• Обов’язкова;
• Відкрита;
• Примусова;
• Патентна;
• Перехресна.

           5) За суб’єктом ліцензування:

• Особиста ліцензія;
• Ліцензії підприємств;
• Ліцензії корпорацій ( концерну);
• Ліцензії держав;
• Субліцензії. [6]

      Слід  мати на увазі, що наведені класифікації мають умовний характер, і їх перелік  не є вичерпним. З одного боку, це пояснюється тим, що на практиці види ліцензій можуть виступати як у чистому  виді, так  і у поєднанні . З  іншого боку, аналіз ліцензій  за кожною з підстав  розподілу хоча і  виявить їх особливі риси, однак  дасть односторонню неповну характеристику. Тому для повноти розуміння доцільно кожну ліцензію розглядати з погляду  різних класифікацій.

   Ще однією формою залучення  у цивільний оборот, результатів  інтелектуальної діяльності є  ліцензійний договір.

    Це договір, за яким одна  сторона(ліцензіар) надає другій  стороні( ліцензіату) дозвіл на  використання об’єкта прав інтелектуальної  власності( ліцензію) на умовах  визначених за взаємною згодою  сторін з урахуванням вимог  законодавства (ч.1 ст.1109 ЦКУ). У випадку  укладення ліцензійного договору  відбувається добровільне звуження  прав володільця виключних майнових  прав інтелектуальної власності,  оскільки розширюється коло осіб, які можуть використовувати належний  йому результат творчої діяльності.

     Сторонами ліцензійного договору  є ліцензіар та ліцензіат. Ліцензіар  – особа, якій належать виключні  майнові права інтелектуальної  власності. Ліцензіат – особа,  якій надано дозвіл на використання  об’єкта права інтелектуальної  власності ( ліцензію).

        При визначенні змісту ліцензійного  договору сторони керуються принципом  свободи договору, але умови ліцензійного  договору, які суперечать положенням  чинного законодавства  України   є нікчемними ( ч.9 ст. 1109; ч.2 ст.1111 ЦКУ). [2]

         Це зазначено і у п.5 ст. 33 Закону « Про авторське право і суміжні права».

           Зважаючи на природу ліцензійного  договору, у ліцензійному договорі  визначаються:

1. вид ліцензії;
2. сфера об’єкта права інтелектуальної власності, а саме його використання;
3. розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об’єкта права інтелектуальної власності.

        Проте навіть у випадку відсутності  кількох із зазначених у ч.3 ст.1109 ЦКУ умов договір вважається  укладеним, оскільки законодавством  передбачене загальне правило,  яке при цьому буде застосовуватися.

         Якщо у договорі не зазначено  вид ліцензії, то вважається, що  за ліцензійним договором надається  невиключна ліцензія (ч.4 ст.1109 ЦКУ).

До того ж права на використання об’єкта  права інтелектуальної власності  та способи його використання, які  не визначені у договорі вважаються такими, що не надані ліцензіату. Про  це вказано і  у законі  «Про авторське право» (п.8 ст.33) : « Майнові  права не зазначені у авторському  договорі як передані суб’єктам авторського  права. вважаються такими, що не передані і не зберігаються за ним.»

           Отже, ліцензія і ліцензійний  договір є найпоширенішими формами  залучення у цивільний оборот  результатів інтелектуальної діяльності.

           У ст. 1107 ЦКУ ліцензію і ліцензійний  договір визначено як самостійні  види договорів щодо розпоряджання  майновими правами інтелектуальної  власності. При цьому передбачено,  у ЦКУ , що ліцензія на використання  об’єкта права інтелектуальної  власності  може бути оформлена   як окремий документ або бути  частиною ліцензійного договору.

 У  ч.4 ст.426 ЦКУ визначено, що умови  надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об’єкта права  інтелектуальної власності можуть  бути визначені ліцензійним договором  , який укладається з дотриманням  вимог Цивільного Кодексу.

 У  спеціальних законах, зокрема  у ЗУ «Про авторське право  і суміжні права» передбачено,  що автору та іншій особі,  яка має авторське  право   належить виключне надавати іншим  особам дозвіл на використання  твору будь-яким одним  або  всіма відомими способами   на підставі авторського договору.

      Таким чином, спеціальні закони,  на відміну від ЦК України,  виходять з того, що видача  ліцензій, завжди відбувається на  підставі  ліцензійного договору. Саме ліцензійний договір є  підставою надання дозволу(ліцензії)і,водночас,засобом  визначення умов видачі такої  ліцензії. До того ж ліцензію  не розглядають як договір.  Видачу ліцензії більшою мірою  розуміють як односторонню дію,тоді  як договір є дво- або багатостороннім  правочином.

Тому  віднесення   ліцензії до договорів  щодо розпоряджання майновими правами  інтелектуальної власності є  помилковим. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Поняття авторського  договору.

 Використання  твору автора іншими особами  (користувачами) здійснюється на  підставі авторського договору,крім  випадків спеціально визначених  законом.

     Договірна форма використання  творів у більшій мірі забезпечує  реалізацію й охорону як особистих,  так і майнових прав автора. Відповідає вона й інтересам  користувачів, оскільки вони отримують  певні права на використання  творів, яких не мають інші  особи, і у зв’язку з цим  можуть окупити свої витрати  по відтворенню й розповсюдженню  творів  і отримати прибуток. У  договірному використанні творів  зацікавлене й суспільство, оскільки  порядок стимулює творчу активність  його членів. У зв’язку з цим  з’явилась велика кількість нових  договорів. Вони поєднуються в  певні групи, які відрізняються  між собою правовими ознаками, змістом, юридичною природою.