Літопису попа Дуклянина

ЛІТОПИС ПОПА ДУКЛЯНИНА ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

ЗМІСТ

Вступ ………………….…………………………………………………….....3

Розділ 1. Атрибуція «Літопису попа Дуклянина»

1.1.           Списки «Літопису попа Дуклянина» та їх характеристика………6

1.2.           Авторство та датування «Літопису попа Дуклянина» …………...8

1.3.           Джерела «Літопису попа Дуклянина»……….................................12

1.4.           Історична цінність «Літопису попа Дуклянина»………………...16

Розділ 2. Характеристика синхронних «Літопису попа Дуклянина» південнослов’янських та візантійських джерел.

2.1.           Загальна характеристика південнослов’янських писемних джерел ІX - ХІІ ст…………………………………………………………...19

2.2.           Візантійські джерела Х-ХІІ ст. з історії південних слов’ян…….21

Висновки……………………………………………………………………....26

Список використаних джерел і літератури……………………………….....27

ВСТУП

«Літопис попа Дуклянина»[1] або «Барський родовід»[2] найдавніша південнослов’янська пам’ятка, що розповідає історію південнослов’янських та далматинських земель. Твір написаний латинською мовою та за свідченнями автора є перекладом зі слов’янської мови «запису про готів (Libellus Gothorum), що по-латинському називається Regnum Sclavorum» [3].

З часу першої появи у 1601 р. в роботі Мавро Орбіні «Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavoni[4]» під заголовком «Історія королів Далмації» «Літопис» неодноразово привертал до себе увагу істориків та піддавався делальному вивченю. Досліджувались важливі питання стосовно авторства, датування, джерел (особливо стосовно слов’янського оригіналу), структура та головне достовірність повідомлень.

Видання «Летопис попа Дукљанина» Ф. Шишича має велике значення, бо у своїх дослідженнях він спирався на велику джерельну базу, як слов’янського так іноземного походження. Головний недолік його роботи полягає у зміні ним деяких місць джерела на підставі власних здогадів,хоч і з ґрунтовним поясненням.

Цінним є і видання С. Міюшковича «Љетопис попа Дукљанина» у ній, окрім, підсумовувань старих гіпотез та вісування нових міститься факсиміле ватиканського списку. Міюшкович перший, серед, дослідників «Літопису» хто не обмежився виданням І. Лучіча.

«Літопису» присвячена достатня кількість літератури та значна її частина розглядає лише певні аспекти. Багато уваги приділено усній традиції[5], що знайшла відбиток у «Літописі». Не має окремої роботи щодо достовірності свідчень, їх перевірка, в основному робиться видавцями і зазначається у коментарях.

Хоч «Літопис» і введений у науковий обіг він рідко використовуються вченими, як історичне джерело до вивчення давньої та середньовічної історії південних слов’ян. Для дослідження цього періоду частіше використовують іноземні (особливо візантійські) джерела. Якщо повідомлення «Літопису» і використовуються, то вони завжди порівнюються з іноземними.

Вирішення важливого питання – достовірності подій, зазначених у «Літописі» – дає можливість використовувати його як історичне джерело. Серед видавців та дослідників не має єдиної думки, навіть більше, вони діаметрально протилежні – від повного заперечення будь-якої історичної цінності до прийняття всіх відомостей як історичного факту.

Перевірка достовірності свідчень ускладнюється тим, що ніде в тексті не зазначено жодної дати, а спроби автора синхронізувати свої оповіді з «всесвітньою історією» виглядають невпевнено. Також наявні деякі відмінності між списками «Літопису».

Беручи до уваги всі проблеми та недоліки, перевірити достовірність свідчень «Літопису» можливо з залученням візантійських та інших синхронних та більш ранніх джерел. Адже з часу приходу на Балкани південні слов’яни не раз привертали до себе увагу хроністів, хоча інтерпретація їх повідомлень є складною. Особливою проблемою є назвами народів та соціально-економічна термінологія. Адже для «цивілізованого» світу усі інші були «варварами» і вони намагались насадити їм свої державні та соціальні інститути. Та не дивлячись на свою тенденційність вони здатні пролити світло на повідомлення «Літопису».

«Літопис попа Дуклянина»» на даний момент знаходиться на периферії історичної науки. Він містить важливу інформацію, щодо внутрішньої будови Дуклянського князівства, висвітлює події Хорватської та Болгарської історії, відносини з Візантійською імперією. Проведені раніше дослідження вказали на головні проблеми джерела та зазначили хибність та однобічність методів, що використовувались. Видання нових та перевидання застарілих візантійських та південнослов’янських джерел дає можливість більш детально дослідити повідомлення «Літопису» та виправити помилки попередників. Пошук тотожних чи подібних подій у різних джерелах і їх узагальнення є однобічним та не може достеменно підтвердити достовірність самого повідомлення. Та у купі з джерелознавчими методами він може стати у нагоді для вирішення поставленого питання.

Об'єкт дослідження  - Літопис попа Дуклянина.

Предмет дослідження – описані в «Літописі» події і їх історичність.

Хронологічні рамки дослідження – час подій, про які повідомляється у літопису, від приходу слов’ян на Балкани (VII-VIII ст.) і до умовної кінцевої дати літопису (1149 року).

Географічні рамки – територія приморських сербських (сучасна Чорногорія) і хорватських земель.

Мета – перевірити історичну цінність «Літопису».

Завдання:

•          критично дослідити наявні джерела;

•          звірити події «Літопису» з іноземними джерелами;

•          проаналізувати зміст «Літопису».

РОЗДІЛ 1.

АТРИБУЦІЯ «ЛІТОПИСУ ПОПА ДУКЛЯНИНА»

1.1. Списки «Літопису попа Дуклянина» та їх характеристика.

На початку зазначимо, що слов’янський оригінал, з якого було зроблено переклад, не знайдений і повідомлення Дуклянина - це єдина згадка про нього. Відношення «Хорватської хроніки», що написана хорватською мовою, до «Літопису» та можливість тотожності її зі слов’янським оригіналом питання дискусійні[6]. Ватиканський список[7] та хорватська редакція є копіями.

На даний момент «Літопис попа Дуклянина» існує в чотирьох списках:

1. Ватиканський список або латинська редакціє – є основним текстом. Вона була переписана на замовлення І. Лучіча[8], можливо не одним писцем та з кількох списків пам’ятки, що могли відрізнялися в транскрипції власних імен та географічних назв[9]. Лучічу належить і перше критичне видання «Літопис» в 1668 р. у роботі «De regno Dalmatiae et Croatiae de libri seх[10]» під заголовком «Presbyteri Diocletis Regnum Slavorum».

2. Італійський переклад виконаний бенедиктинцем Мавро Орбіні[11] і виданий ним в 1601 р. у своїй роботі Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavoni під заголовком «Історія королів Далмації». Деякі дослідники зазначають, що при перекладі Орбіні використовував інший список, дещо кращій, ніж Лучіч. Чорногорський філолог С. Міюшкович зазначає, що італійський переклад не має самостійного значення і використовується для реконструкції тексту латинської редакції [12].. Твір Орбіні був перекладений російською мовою і видана у 1772 р. у роботі «Книга историография початия имене, славы и разширения народа славянского[13]».

3. Хорватська редакція - була знайдена сплітським патрицієм Дмінє Папаліч на початку ХVІ ст. в домі князя Юрія Качіча-Марковіча в Краіні[14] та переписана «слово в слово»[15], була написана слов’янською (хорватською) мовою, в 1546 р. її переписав Єролім Калетіч. Хорватська редакція має відмінності від латинської: не має вступу «Автор до читача», а починається словами «В ім’я Бога всемогутнього творця неба та землі»[16]; закінчується ХХVІІІ-ю главою; з ХХІV-ї глави йде зовсім інший текст; назва «слов’яни» замінена на «хорвати».

4. Латинський переклад хорватської редакції - зробив родич Д. Папаліча хорватським письменником Марко Маруліч[17] в 1510 р. для тих хто не знав хорватської мови. Дослідження перекладу виявили великі розбіжності між обома текстами. Тому вважається, що переклад цей є доволі вільним, Маруліч покращив його не тільки стилістично, але й подіями відповідно до свого знання історії[18].

1.2. Авторство та датування «Літопису папа Дуклянина»

У великій кількості літератури «Літопис попа Дуклянина» характеризується як анонімне джерело, що виникло в другій половині ХІІ ст. у Дуклі[19].

У самому джерелі не зазначено ні автора ні часу написання, тому це викликає багато дискусій і гіпотез. Також повідомлення автора, про те, що дана робота є перекладом зі слов’янської мови ставить питання: чи автор и перекладач це одна людина? Ще одне важливе питання - існування слов’янського оригіналу з якого було зроблено переклад, адже це єдина згадка про нього. Доволі складним є питання щодо «Хорватської хроніки», яку деякі дослідники вважають оригіналом, бо вона написана слов’янською (хорватською) мовою[20].

Більшість дослідників при вирішені цих питань посилаються на сам текст, головне його вступу «Автор до читача».

Зі вступу «Літопису»:«Попросили ви, у Христі улюблені браття та чесні отці святої архієпископської столиці Дуклянської Церкви ..»[21] можна зробити висновок, що його автор був римо-католицьким священиком з міста Бар, це твердження підтримує більшість дослідників, лише з деякими уточненнями.

А от стосовно дати створення твору, то з тексту можна стверджувати лише одне, що він був написаний не раніше ХІІ ст. На це дає підстави закінчення «Літопису» розповіддю про зустріч князя Радослава з царем Еммануїлом та бунт Рашського жупана Деси[22]. Візантійський цар Мануїл Комнін правив з 1143 по 1180 рр., а бунт дослідники датують 1148/49 рр., ці дати і є першою межею створення твору.

І. Лучіч, що заклав основи критичного ставлення до джерела, датував «Літопису» серединою ХІІ ст., і це твердження підтримують ряд послідовників.

Сумніви щодо дати створення «Літопису» виказав Л. Йованович. Він зазначає, що ні латинська редакція, ні її слов’янський оригінал (слов’янське джерело) не могли бути створеними у ХІІ ст., він вважає, що у теперішньому вигляді «Літопис» було створено у ХVI ст. [23]

У 1928 р. за редакцією видатного хорватського історика та історіографа Ф. Шишич видав «Летопис попа Дукљанина»[24] до якого було включено всі редакції та переклади. Це видання, не дивлячись на критику, є найбільш авторитетним. Найбільшої критики видання Шишича зазнало через значну зміну у тексті «Літопису» на підставі його досліджень. Саме на ці самовільні виправлення вказав С. Міюшкович[25], що у своїй роботі «Љетопис попа Дукљанина», перший видав факсиміле ватиканського списку.

На підставі своїх досліджень Шишич твердо датує «Літопис» ХІІ ст. Це твердження він мотивує використанням «Літопису» у різних далматинських творах ХІІІ-ХІV ст. Зокрема він вказує на використання «Літопису» (вже у латинській редакції) в підроблених громах дуклянських князів, що були складені латинським духовенством Далмації на початку ХІІІ ст.[26] Ці твердження приймаються більшістю вчених, а от використання «Літопису» у «Історії архієпископів Салони та Спліта» Фоми Сплітського виглядає сумнівним.

Автора «Літопису»,на думку Шишича, був слов’янський (сербський) священик з Дуклі латинського сповідання[27].

Спираючись на повідомлення вступу «Літопису» він зазначає, що слов’янський оригінал та латинська редакція були створені одним автором. Мова йде про один твір, що у молодості був написаний слов’янською мовою, а на старості було здійснено його переклад.

У 1950 р. В.Мошини[28] видав «Ljetopis popa Dukljanina»[29] на основі роботи Шишича. В основному Мошин підтримував концепції попередника, хоча здійснив ряд важливих корекцій. Стосовно дати створення «Літопису» Мошин підтримував твердження Шишича, а от стосовно тотожності автора слов’янського оригіналу та латинської редакції виказував сумніви. Він вказував на можливі відмінності між оригіналом та перекладом, адже в тогочасній техніці історіографічної роботи переклад міг бути і переробкою, причому доволі вільною розширеною[30].

Д. Мандич[31] заперечує твердження Шишича, що автор був сербським священиком, оскільки в Дуклі на кінець ХІІ ст. не було сербів, «аж поки Немані не здобули Дуклі». Так як це був римо-католицький священик, то перекладач міг бути або хорват або дуклянський латинянин. Проте «дух цілого Літопису, а зокрема деякі його вислови вказують, що поп Дуклянин не був хорват». Він також «не серб, а двомовний романський латинянин з Бару»[32].

Важливою віхою в досліджені джерела було його нове видання «Љетопис попа Дукљанина» , що здійснив чорногорського філолога С. Міюшкович[33]. Вперше у видання було включено факсиміле ватиканського списку[34], що дало можливість виправити помилки та самовільні виправлення у попередніх виданнях. Міюшкович вважає, що «Літопис» було створено у другій половині ХІV або першій половині ХV ст. романським автором. Він пояснює це «ненадійністю і фантастичністю змісту «Літопису», багатьма вигадками та хронологічними помилками»[35].

Підсумовуючи усі зазначені гіпотези можна зробити узагальнення, щодо авторства та датування пам’ятки. З тим, що автор був римо-католицьким священиком погоджуються майже всі; етнічна приналежність - слов'янин або ромей (далматинець); тотожність автора слов’янського та латинського твору доволі дискусійна[36].

Стосовно датування все дещо простіше, можна визначити основні хронологічні рамки створення «Літопису» – середина ХІІ - перша половина ХV ст.

1.3. Джерела «Літопису попа Дуклянина»

Питання про джерела якими автор користувався при написанні свого твору є важливими і дискусійними. У вступі автор повідомляє нам, що він «…..переклав зі слов’янської мови латиною запис (книжечку) про готів (Libellus Gothorum)»[37], це дає підстави вважати «Книгу готську» першим джерелом. Далі автор каже: «Та нехай ні хто з читачів не подумає , що я щось інше написав, аніж те, що я (читав) і чув, як наші батьки та літні люди розказували як чисту правду.»[38],це дає підставу стверджувати, що при перекладі «Книги готської» автор використовував інші писемні джерела, розповіді сучасників та народні перекази.

В ІХ главі «Літопис» розповідає нам про короля Светопелека який «охрестився з усім своїм королівство»[39] під час перебування в його королівстві «Костянтина-вчителя»[40], також він визначив кордони своєї землі за «давніми грамотами» та поділив її на області та округи і поставив в кожній банів, жупанів та сотників. Закінчується глава розповіддю про те, що король «Установив численні закони та добрі звичаї, що їх, якщо б хтось хотів знати, нехай прочитає слов’янську книжку, що зветься «Методіус». У ній знайде, які то добрі речі завів предобрий король»[41].

Повідомлення цієї глави вказують нам на одразу три джерела, що міг використовувати автор.

По-перше, це джерело або навіть джерела про життя та діяльність солунських братів. На використання «Паннонських легенд»[42] у «Літописі», на думку Мошина, вказують повідомлення про походження Кирила, хазарську місію, створення слов’янської абетки[43]. Шишич також вказує на використання «Паннонських легенд», хоча і вважає глосами повідомлення про Кирила. Деякі дослідники вказують на, можливе, існування у ХІІ ст. джерела про місію Костянтина в Болгарію.[44]

По-друге, акти, земельні кадастри[45]. Вони згадуються у зв’язку з встановлення Светопелеком кордонів по «давнім грамотам» які він «прохав і добивався» у «всечесного й апостольського папи Степана» та «царя Царгорода Михайла»[46]. Вчені вважають, що під «давніми грамотами» потрібно розуміти договори слов’янських князів з Візантією.

По-третє, джерелом може бути «Методіус». Питання «Методіуса» - одне з найважливіших в проблематиці джерел, що були використані при написані «Літопису», адже в ньому, за свідченням автора, записані державно-правові та церковні постанови короля Светопелека[47].

Дослідники по різному ставляться до повідомлення про «Методіус». Деякі, ототожнюють його з «Номоканоном» св. Мефодія і пояснюють - автор «Літопису» не мав чіткого уявлення, що таке Мефодіїв «Номоканоном» і вважав його законодавчим збірником Светопелека. Мошин вважає, що «Методіус» може бути, чимось на зразок Мефодієва «Номоканона» з додаванням якихось постанов та договорів[48].

Найбільш важливою частиною «Літопису» є ХХХVI глава, бо містить «Житіє Володимира Зетського». У кінці глави автор пише: «Хто бажає знати, скільки та якої сили й чудес зволив Господь учинити через блаженного Владіміра, слугу свого, нехай прочитає книжку про його діла, де його вчинки за порядком описанні, то знатиме, що ця свята людина була справді одним духом з Господом і Бог був з ним, якому честь і т. д.». Це дає підстави вважати, що автор користувався цією книжкою.

Шишич вважає це повідомлення глосою, і стверджує, що «Житіє Володимира Зетського» було написано лише у ХІV ст. Тому Дуклянин використовував усний переказ, що існував в дукляно-барській церкві у ХІІ ст., та якийсь короткий запис про смерть Володимира.

Мошин вказує на те, що «Житіє Володимира Зетського» за жанром та стилем стоїть окремо в «Літописі», є цілісним завершеним твором і має спільні стилістичні риси з більш ранніми, ніж «Літопис», агіографічними текстами[49].

Л. Йованович виділяє два джерела «Літопису» - «Зетський літопис», що був створений між серединою ХІІІ ст. і початком ХVІ ст., та невідомий хорватський літопис[50].

Хорватський філолог М. Медіні[51] на основі філологічного аналізу виділяє у «Літописі» три частини, які є окремими творами і написані різними авторами – глави І-ХХХV «Требінська хроніка» (легендарна частина), глави ХХХVІ-ХХХVІІ «Житіє Володимира Зетського», глави ХХХVІІІ-ХLVІІ «Дуклянський літопис». Метод Медіні зазнав критики, адже його дослідження ґрунтувалось на відшукуванні слів, що використовуються у різному сенсі на протязі твору. На не досконалість такого методу вказав Н. Радойчич[52], а К. В. Хворостова[53] провела аналіз соціально-економічної термінології «Літопису» і дійшла висновку, що немає підстав його розділу на частини. Тим більше вона вказує на цілісність твору, що говорить про належність її одному автору.

С. Міюшкович вважає, що при написані «Літопису» його автор використовував різні писемні і усні джерела, в тому числі і слов’янського походження[54].

Використання народних переказів не раз засвідчувалось дослідниками, вони зазначають, що у «Літописі» відбулось об’єднання усних переказів Дуклі, Рашки, Хорватії та доповнення їх далматинськими, поруч з писемними джерелами.

Н. Банашевич у своїй монографії «Летопис попа Дукљанина и народна предања»[55], детально дослідив питання про співвідношення писемної та усної історичної традиції у «Літописі». Він зробив висновки, що наявність фантастичних елементів та плутаної хронології пов’язане з використанням автором фольклору.

Проблема джерел «Літопису» стоїть гостро, адже вчені використовують різні методи їх вилучення. Найбільше використовують філологічний аналіз.

Питання джерел не є вирішеним, а що до складових частин «Літопису», то в науці закріпився, хоч, і дещо умовний, поділ на три частини:

1.      Легендарна (в том числі «Книга Готська» (Libellus Gothorum) та Легенда про Костянтина).

2.      «Житіє Володимира Зетського»

3.      Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.

1.4. Історична цінність «Літопису попа Дуклянина»

Найбільш дискусійним є питання достовірності повідомлень «Літопису». Вирішення цього питання дає можливість використовувати його як історичне джерело.

Важливим є і з’ясування мотивів якими слугувався автор при написанні пам’ятки. Майже всі вчені сходяться на думці, що «Літопис» був потрібний як доказовий матеріал для Риму в боротьбі дукляно-барської Церкви за свою втрачену архієпископію. А повідомлення автора про переклад свого твору зі слов’янської мови, це лише форма, якою було надано «Літопису» стародавності.

Ряд дослідників зазначають, що «Літопис» був написаний для возвеличення правлячої династії і закріплення за ними верховної влади. Цим і пояснюється тотожність у «Літописі» слов’ян і готів, тобто давність заселення та безперервність роду.

Перевірка достовірності повідомлень викликає деякі труднощі.

По-перше «Літопис» написаний у жанрі родоводу і тому спирається лише на поколінний рахунок, не звертаючи увагу на дати. Тут в єдиний рід було поставлено представників Дуклянського, Рашського, Хорватського князівств. Не на користь «Літопису» свідчить відсутність деяких історичних осіб, відомих з інших джерел, та наявність вигаданих, не де більше не згадуваних. Що до імен, то вони також викликають проблеми, адже латинська редакція, текст Орбіні, «Хорватська редакція» та її переклад на латинь мають розбіжності.

По-друге, спроби автора синхронізувати свої оповіді з «всесвітньою історією»,за визначенням багатьох вчених, виглядають невпевнено, а іноді навіть шкодять.

Перший видавець «Літопису» Мавро Орбіні, що переклав його італійською мовою і надрукував у своїй роботі Il regno degli Slavi oggi corrotamente detti Slavon,i визнавав всі свідчення достовірними.

І. Лучич сумнівався у достовірності «Літопису» і тим самим заклав основи критичного ставлення до цього джерела, яке домінує і досьогодні.

Ф. Шишич оцінював історичну цінність «Літопису» двояко. З одного боку, він визнавав легендарний характер багатьох свідчень та погоджувався, що в основі «Літопису» лежать народні перекази. Також, Шишич звертає увагу на неуважність автора до категорій часу, умовність та надуманість наявної хронології та спроб синхронізації з «всесвітньою історією».

З позитивних рис «Літопису» він зазначав: важливість для дослідження (особливо історичної географії) навіть, легендарної першої частини ( «Книга Готська», легенда про Костянтина); більшу історичну інформативність другої («Житія Володимира Зетського») та третьої (Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.) частин, навіть, визнаючи їх народний характер.

В цілому Шишич позиціонує «Літопис» більше як літературний твір, аніж історичну працю.

В. Мошин вказує на можливість використання всіх частин «Літопису» як історико-географічний джерел, а як історичне джерело використовувати лише третю частину (Історія дуклянських князів ХІ-ХІІ ст.). Саме вона на його думку відповідає історичним реаліям.

С. Міюшковіч вказує на «ненадійність і фантастичність змісту «Літопису», велику кількість вигадок та хронологічних помилок» і стверджує, що «Літопис» не має жодної історичної цінності, і являє собою лише літературний твір. Такі висновки він робить на основі, проведених ним, філологічних студій ватиканського списку.

Російський славіст А. Ф. Гільфердінг у роботі «История сербов и болгар»[56] широко використовує свідчення «Літопису». Він ідентифікує його, як джерело для Сербської історії і вказує, що «  летопись до такой степени наполненная именами небывалых королей Сербских и Хорватских, что с первого раза нелегко решиться пользоваться ею»[57]. Далі він зазначає, що «Літопису» починаючи з ХІ ст. «..носит явную печать исторического сказания, не во всем достоверного, но основаного на подлином предании и согласного в главных чертах с современными свидетельствами византийскими»[58]. Тож, Гільфердінг вказує на недоліки «Літопису», та все ж таки, визнає його історичну цінність.

Важливим для перевірки достовірності свідчень «Літопису» є зіставлення його з іншими джерелами.

РОЗДІЛ 2

ХАРАКТЕРИСТИКА СИНХРОНИХ «ЛІТОПИСУ ПОПА ДУКЛЯНИНА» ПІВДЕННОСЛОВЯНСЬКИХ ТА ВІЗАНТІЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛ

2.1. Загальна характеристика південнослов’янських писемних джерел ІX - ХІІ ст.

Для вивчення буд-якого періоду історії важливі всі групи джерел: писемні, археологічні та лінгвістичні. Що стосується писемних джерел, то найбільш цінними є ті, що були створені у досліджуваному регіоні та у зазначених хронологічних рамках. Хоча, як показує практика, іноді іноземні джерела є більш інформативні. Також важливим є те, що більшість джерел дійшли до нас у пізніх копіях або взагалі фрагментарно.

Південнослов’янські джерела ІХ-ХІІ ст. представлені «Хронікою сербських князів», «Літописом попа Дуклянина», «Лакрумськими грамотами», листами Римських пап.

«Хроніка сербських королів» - цінна пам’ятка, що містить повідомлення про поселення сербів на Балканах та давніх сербських князів. Вона відома у перекладі Костянтина Багрянородного – у творі «Про управління імперією» (середина Х ст.).

«Локрумські грамоти» - грамоти різних правителів Сербії, Боснії та Захум’я про жалування Бенедиктинському монастирю на острові Локрум (біля Дубровника) земель, залежних людей і імунітетних прав. Вони написані латинською мовою і більша частина не має точних дат, що викликає труднощі при їх датуванні. «Локрумські грамоти» включають в себе : грамота захумського правителя Храмко; грамота дуклянського короля Георгія (серпень 1115 р.); грамота боснійського бана Борича ( середина ХІІ ст.).

Листи Римських пап – складають особливу групу джерел, вони висвітлюють взаємовідносини Далмації і Хорватії з Римською церквою. Серед них листи пап Миколая І, Іоанна VІІІ, Стефана V (VІ), Іоанна Х, Льва VІ, Бенедикта VІІІ, Олександра ІІ та Григорія VІІ. Листи вважаються достовірними, хоча лише послання Григорія VІІ збереглося у складеному в його час регістрі. Важливу інформацію містить лист Миколая І про заснування в середині ІХ ст. єпископії у місті Нін. Послання Іоанна VІІІ торкаються різних питань далматино-хорватської історії кінця ІХ ст. В листі , адресованому хорватським правителям та далматинському кліру, Іоанн Х закликає їх викорінити «вчення Мефодія», під яким розуміється богослужіння слов’янською мовою, навчати дітей латинській мові й основам християнства. Унікальним є документ, що зберігся в архівах Римської церкви - клятва вірності хорватського князя Дмитра Звоніміра папі Григорію VІІ під час своєї коронації у 1075 р.

Південнослов’янські джерела ІХ-ХІІ ст. не дивлячись, на незначну кількість та деяку однобічність у висвітлені подій, мають важливі свідчення. Хоч, більшість джерел стосуються церковних справ вони фіксують соціальну структуру суспільства, економічні, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні відносин.

2.2. Візантійські джерела Х-ХІІ ст. з історії південних слов’ян

Серед джерел з історії південних слов’ян чільне місце займають візантійські твори. Вони широко використовуються вченими через свою змістовність та широкий кругозір, адже до складу імперії у різні часи входили різні народи. І для вдалого керування ними, потрібні були знання їх особливостей.

Найбільш відомим візантійським джерелом є твір «Про управління імперією», що належить візантійському імператору Костянтину Багрянородному. Також вчені використовують роботу Георгій Кедрина - «Огляд історії», що є компіляцією творів Іоанна Скіліци, Георгія Сінкелла, Феофана та інших письменників яких зазначено у вступі. Починається вона від створення світу до вступу на престол Ісаака Комніна (1057 р.). «Історії» Микити Хоніата, що охоплюють період 1180—1206 рр. «Поради та розповіді» Кекавмена у якому поєднано історію та повчальні настанови. «Олексіаду» Анни Комніної, що є основним джерелом для вивчення багатьох народів. «Хроніка» Іоанна Зонара та ін.

Для визначення історичної цінності «Літопису», шляхом порівняння його свідчень з візантійськими джерелами, нам стануть у нагоді роботи Костянтина Багрянородного, Анни Комніної та Кекавмека.

Костянтина Багрянородного «Про управління імперією»

Робота Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» широко використовується вченими для висвітлення ранньої середньовічної історії слов’янських народів. Дослідниками зазначається: широкий авторський задум, багатство сюжетів, різноманітність жанрів. При написані своєї робот, на думку більшості дослідників, Костянтин користувався так званою «Хронікою сербських князів»[59], також окрім писемних джерел він використовував народні перекази.

Серед великої кількості літератури присвяченій твору Багрянородного чільне місце, у зазначеній нами темі, займають роботи К. Я Грота «Известия Константина Багрянородного о сербах и хорватах и их расселении на Балканском полуострове»[60] та Острогорски Г. Порфирогенитова хроника српских владара и ньени хронолошки подаци[61]

Південнослов’янським народам у роботі Костянтина відведене не останнє місце, їхній історії зокрема присвячені вісім глав.

Свідчення цих глав широко використовується у коментарях до «Літопису попа Дуклянина». Особливо важливу роль робота Костянтина відіграє у встановлені імен та національної приналежності князів зазначених у «Літописі». Адже у «Літописі» в єдиний генеалогічний ряд поставлені князі Дуклі, Рашки, Хорватії, тим більше існує плутанина в іменах у різних редакціях.