Літературка дискусія в Україні 1925-1928 рр.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЖУРНАЛІСТИКИ

КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ

Літературна дискусія в  Україні 1925-1928 рр.

Херсон - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП…………….…………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА МЕТОДИ…………………………..……………………………………………...…5

1.1.Методологія…………………………………………………….………………..6

1.2. Стан наукової розробки теми………………………………………………......7

РОЗДІЛ 2. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ 1925-1928РР……………………….…………………………………8

2.1Наслідки жовтневої революції для українського суспільства……………….8

2.2.Спроба створення пролетарської культури…………………………………..10

РОЗДІЛ 3 . ПРОБЛЕМАТИКА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ……………...19

2.1Початок та зміст літературної дискусії……………………..……………….19

2.2.Микола Хвильвоий – головна дійова особа дискусії………………………..21

2.3.Позиція марксистських літераторів та літературознавців…………………...33

2.4.Наслідки літературної дискусії для української літератури……………..….39

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..…44

БІБЛІОГРАФІЯ………………………………………………………………...…46

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в  якій відображаються всі суспільно-політичні  й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі  існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду. Також література є наслідком політичної діяльності держави та прилеглих країн, тому не можна говорити про літературу як про окрему існуючу одиницю. Література прямолінійно відтворює процеси, які відбуваються насамперед у мові, а це значить, що мовні злети та падіння вона відображає на собі. 
Дана робота відображає основні напрями підкорення владою літературного життя України в 1920-х роках. Містить аналіз українізації та проблем національно-культурного розвитку держави, вплив на літературу із різних політичних напрямків у державі, тобто аналіз існуючих політичних організацій та внесок відомих українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, С Пилипенка, зокрема, та інших в літературне життя України. 
По-перше, порівняльний аналіз суспільно-політичних процесів та культурного життя України в зазначений період дає можливість повніше реконструювати процес встановлення тоталітарного режиму в Україні в 1920-х роках. По-друге, вивчення літературного життя в добу сталінізму, як складової частини тоталітарної культури, дає можливість детальніше пізнати це явище, яке в українській історичній науці не досліджувалося. По-третє, комплексне вивчення літературного життя в контексті суспільно-політичного процесу, їх взаємовпливи, відносини та суперечності відкриває широкі можливості перед історичною наукою для більш повного та об`єктивного пізнання. 
Об`єктом дослідження є літературні організації в Україні 1925 -1928 рр., їх діяльність, устрій, культурні та ідеологічні засади, а також їхнє місце й роль у суспільно-політичному житті країни та подальший розвиток літератури в Україні. 
Предметом дослідження є конкретні заходи партійного й радянського керівництва по підпорядкуванню своєму впливові всіх сторін життя літературних організацій України в 1925-1928 рр., методи і засоби їх реалізації та реакція на них українських видатних письменників. 
Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел та наукових публікацій, літературного життя в Україні в суспільно-політичному контексті. 
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити основні завдання: 
- розкрити основні протиріччя у суспільно-політичному житті України першої половини 1920-х років; 
- дослідити процес встановлення більшовицького контролю над літературним життям в цей період; 
- всебічно висвітлити діяльність літературних організацій у першій половині 1920-х років; 
- здійснити систематичний і детальний аналіз боротьби суспільно-політичних ідей у ході літературної дискусії 1925-1928 рр.; 
- реконструювати процес перетворення літературної дискусії на політичну кампанію; 
- дослідити силові методи органів влади на завершальному етапі літературної боротьби; 
- визначити основні етапи підпорядкування владою структури й діяльності літературних об`єднань на початку 1930-х років та далі 
 
В курсовій роботі аналізуються дискусії, присвячені політиці українізації та проблемам національно-культурного розвитку. Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів. Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису.  
Згадується й загальна літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник М. Хвильовий. 
Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві. 
Дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси. 
РОЗДІЛ 1.

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА МЕТОДИ

  1.1.Методологія.

У ході дослідження приділена увага вивченню історичного досвіду, аналізу та оцінюванню історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, становлення та розвитку. При написанні курсової роботи використовувався історичний підхід, який  дав змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Згідно з цим використовувався порівняльно-історичний метод, тобто сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити загальне й специфічне в їхньому розвитку.

Будь-яке теоретичне дослідження  потребує описування, аналізу та уточнення  понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають. Згідно з цим у дослідженні використовувався допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять.

Об’єкт дослідження  опрацьовувався з допомогою принципу цілісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єдине ціле; принципу ієрархічності, який постулює підпорядкованість компонентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, внаслідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принципу структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутрішньої будови.

Для даного дослідження  характерний також інформаційний підхід, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

1.2.Стан наукової розробки теми.

РОЗДІЛ 2.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ 1925-1928 РР.

2.1 Наслідки Жовтневої революції дял українського суспільства

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Ще російський царат, усвідомлюючи масове пробудження українського народу до державного життя, намагався  всякими засобами стримувати його розвиток, а кращих представників еліти  спроваджувати на заслання, гноїти по в’язницях, залякувати й т.п.

Революційна боротьба 1917-21 років, хоч закінчилась тимчасовою поразкою, мала епохальне значення для закріплення національної свідомості серед усіх прошарків українського народу, що виріс у новітню, з усіма належними складниками, сформовану націю. [13, с. 115-118]

Найбільших і найжорстокіших переслідувань зазнавала українська культура після приходу до влади  більшовиків, перефарбованих спадкоємців  царського устрою. Назовні декларовано  інтернаціоналізм, а насправді вже на початку тридцятих років наступив розгул шовінізму найбільш удосконаленими засобами. Щоб знищити українську націю (як і всі інші неросійські народи), повернути її в стан аморфної несвідомої народності, а потім повністю «зросійщити», новітні імперіалісти під проводом Сталіна повели організоване плюндрування двома рівнобіжними шляхами – нищення української інтелігенції, еліти нації, мозку народу; нищення українського селянства, основи нації.

За шовіністичним планом Кремля український народ мав  би стати безмозким – сліпою, нерозумною отарою. Тим часом величезні багатства України (зерно, залізна руда і метал, кам’яне вугілля тощо) мають текти на північ, до Москви.

Крім окремих, принагідних  випадків, яких ніколи не бракувало, більшовицько-енкаведистське знищування можна поділити на три періоди, старанно заплановані та вчасно й повністю виконані імперіалістичними загарбниками. [25, c. 14]

Виразні симптоми деспотії відчувалися не лише у дедалі густішому  павутинні з колючого дроту, а  й у розбійницькому ставленні влади до інтелектуального багатства країни, до її духовності. [10, с. 14-15]

Воістину, свою «українську  політику» компартійно-більшовицька система незмінно будувала на великій  крові.

Добиваючись необмеженого беззаперечного панування над українським народом, підкорення його своїй деспотично-тоталітарній волі, компартійна система не лише прирікала його на муки (зрештою, й на вимирання), а ще й підступно намагалася витравити живу душу народу — винищити інтелігенцію, задушити культуру, духовний потенціал нації.

Так, у 1917-му-початках 20-х років основні зусилля більшовики концентрують на боротьбі з національно-визвольним рухом в Україні, на поваленні її молодого демократичного устрою, встановленні свого тоталітарно-неподільного, в глибинній суті своїй імперського панування. [24, с. 7]

У більшовиків після  захоплення ними влади з'явилася  тьма-тьмуща найзаклятіших ворогів, які й гадки не мали ховати свої обличчя. їх запросто міг назвати  кожен свідомий революціонер.

2.2. Спроба створення пролетарської культури

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під  керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася  перша з масових літературних організацій - "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх".

Через рік Василь Еллан-Блакитний  організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для  створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин  Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990 р.

У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед  них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію ВАПЛІТЕ ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Вона об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов), а першим її президентом — М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".

Противниками ВАПЛІТЕ були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У складних умовах наступу  компартії на духовно-національне  відродження й творчу думку виникла  літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в  ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва.

Історико-літературні  й теоретичні праці науковців  у 20-х роках являли собою тривкий  уже ґрунт для подальшого розвитку українського, в широкому розумінні філологічного літературознавства. На думку С. Єфремова, історіографія українського письменства у 20-х роках уже "доходила свого довершення"15, а П. Филипович у статті "Українське літературознавство..." наголошував, що кількісне і якісне зростання нових досліджень у цій галузі "дасть змогу через деякий час скласти синтетичний огляд не тільки старої української, а й нової та новітньої літератури" (22).

"Нові дослідження", про які говорив П. Филипович,  у 20-х роках облікувалися й  вивчалися дуже ретельно, що було тривкою на той час базою для формування вітчизняної бібліографічної справи і написання на нових, філологічних засадах справді наукової історії українського літературознавства. Велику підготовчу роботу в цьому напрямку виконав у 1927 р. колега П. Филиповича по семінару В. Перетца К. Копержинський, опублікувавши в збірнику праць, підготовленому на пошану академіка М. Грушевського у зв'язку з його 60-річчям, детальний бібліографічний огляд "Українське наукове літературознавство за останніх десять років". В основі огляду — великий фактичний матеріал із сфери осмислення літератури і характеристика всіх дослідницьких шкіл (напрямів), які розвивалися протягом пореволюційного десятиліття і в Східній, і в Західній Україні. Серед них учений виокремлював філологічну (переважно як текстологічну), порівняльно-історичну, формально-поетичну, психологічну, лінгвістичну, ідеологічну школи, а також виділяв в окремі підрозділи "Методологічні розправи та суперечки" й "Історію української критики". Незважаючи на те, що завдання статті зводилося до опису праць певної школи, в ній наявні були також елементи аналізу тих праць та оцінок їхньої наукової спроможності. Відтак із статті поставала картина лиш початкового (на думку автора) етапу формування філологічної школи (праці

B. Перетца, М. Марковського  та ін.); розвинутішою видавалася  порівняльно-історична школа (В.  Перетц, В. Адріанова-Перетц, П. Филипович,  О. Білецький та ін.), але Й  вона виглядала часом недостатньо  "оформленою" ("Порівнюються, наприклад,  мотиви, композиція, поодинокі літературні засоби, але не кожен дослідник, перше ніж що порівнювати, добре здає собі справу, що таке є мотив, композиція, літературний засіб та яку літературну функцію відіграє він у даному та в інших літературних творах", XXXIII). Певним набутком формально-поетичної школи автор вважав дослідження Б. Якубського,

C. Родзевича, С. Смаль-Стоцького  та ін., які розглядали питання  поетики (майже в дусі Арістотеля), стилю, композиції, віршування та  ін.; нарікав на пасивний розвиток  психологічних ("потебнянських") традицій у літературознавстві (Я. Гординський, С. Смаль-Стоцький), але значним вважав досягнення С. Єфремова і М. Возняка, М. Грушевського й О. Дорошкевича в ідеологічній (соціологічній) школах. К. Копержинський висловив обережну сподіванку, що якогось нового струменю можна було б чекати від "класового" як відгалуження ідеологічного (соціологічного) літературознавства (В. Коряк, А. Шамрай, А. Музичка й ін.), хоч воно й демонструє "деяку поверховість історичної та літературної сторони" (XLVII).

Тим часом згадана  К. Копержинським "поверховість", яка іменувала себе "марксистським  літературознавством", поступово  виявляла свою новизну лише у витісненні з науки всіх інших методологій  і шкіл і доводила, що в науці  про літературу треба починати все спочатку, відкинувши будь-які традиції і створивши таку історію літератури, яка б мала І нову періодизацію (за суспільно-економічними формаціями), і нове трактування суті літературної творчості (відображення в ній динаміки розвитку тих формацій). Ішлося, отже, про ілюстративно-прикладну методологію осмислення літератури, про цілковите ігнорування її іманентної специфіки. Позначилося це вже певною мірою у підручниках і хрестоматіях, укладених О. Дорошкевичем і М. Плевако, але в найбільш вульгарних формах виявлялось у працях А. Музички (у праці про Лесю Українку він представив поетесу, за словами К. Копержинського, "як послідовного марксівця, мало не комуністку", XIII) чи в "Нарисі історії української літератури" В. Коряк (1889—1937).

У передмові до "Нарису..." В. Коряк не приховував, що це "перша спроба марксистського нарису історії українського художнього слова", і навіть іронізував, що "отакі "перші спроби" бувають фатальними зразками того, як не треба починати"17. Однак з усією серйозністю далі доводив, що пропонований ним спосіб розгляду літератури є єдино правильним, доцільним і вкрай потрібним для будівників комуністичного суспільства, "Історія літератури, — на думку автора, — має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, а відповідно до змін матеріальної бази кожної ідеології, залежно від пануючої форми господарської діяльності, яка зрештою зумовлює певні ідеологічні надбудови і зокрема певний стиль мистецтва". Щодо української літератури, то її історія, "виложена систематично", повторює "етапи історичного процесу з деякими незначними змінами заради зручності систематизації життя" і вкладається в таку періодизаційну схему: "1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капіталізм. 5. Доба фінансового капіталізму. 6. Доба пролетарської диктатури" (12—13). Як у цих "добах" розгорталися теоретичні міркування автора про зв'язок з ними літературних ситуацій, видно, наприклад, з міркувань про ренесансні видання в "добу торговельного капіталізму": "Доба Ренесансу — доба розвитку міського крамового господарства, яка дає нові сюжети — є краєвид (ландшафт) і побутове малярство... В поезії, в мистецтві слова відбувається процес виділення з ліро-епічних пісень, із загибелі цієї форми, нової форми — лірики — поезії сепарованої людської одиниці, її почувань, що випинаються в її свідомості — наслідок розладу первісних колективних суспільних форм. Процес індивідуалізації відбувається в формах розверстування суспільства. Кожна суспільна верства пануюча плекає свою відрубність. У цю добу зароджується драма. Вихід з культу, цілковите розірвання зв'язків з церквою є початком драми міщанської. На початку драма схоронила весь синкретизм старовинного обрядового хору, моменти дії, казання, діалогу" (149—151). Практичний аналіз творів чи характеристика постаті письменників рясніє після такої "теорії" не менш вульгарними міркуваннями: "...Еней зображений кріпосником" (207); Шевченко "не мав т. зв. національної свідомості (витвору буржуазної, а не поміщицької літератури...). З його був ворог Росії — імперії; "німцеїд", "жидоїд", "кацапоїд", як із поміщиків письменник, але культурно він був тим, що потім почало зватися "общеросом" (302). Коли виникала потреба означити в тому чи тому творі своєрідність образної мови, різновид символу чи метафори, то В. Коряк користувався єдиним, раз і назавжди виробленим кліше: образність може бути селянська, буржуазна, пролетарська... Навряд чи хтось колись візьметься "с ученым видом знатока" розмежувати, де тут соціологізм, котрий є все-таки науковим означенням явища, а де повна втрата здорового глузду. Тим часом "Нарис..." В. Коряка Наркомос УРСР рекомендував як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.

Такого типу "літературознавство" сформувалось, звичайно, не на голому місці і не одразу. Живильним ґрунтом для нього був основоположний постулат марксизму, що вся людська діяльність зумовлюється типом суспільно-економічних відносин, які формуються в умовах певного державного ладу. Культуру, художню творчість людини підгонили під цей постулат В. Ленін, Й. Сталін, Г. Плеханов, А. Луначарський, В. Фріче й багато інших марксистів. Напередодні жовтневого перевороту 1917 р. та одразу після нього найлівіші позиції в ньому займали діячі Пролеткульту. Коли ж їхня лівизна була піддана критиці навіть Леніним, а сам Пролеткульт у першій половині 20-х років формально перестав існувати, його рудименти в ще більш вульгарній формі знайшли прихисток у критичних роботах членів літературних організацій "Гарт", "Плуг", "Молодняк", ВУСПП та ін. Деякі інші тогочасні об'єднання письменницьких сил у своїх статутах і деклараціях теж запевняли, що за основу своєї діяльності беруть марксистську ідеологію (за винятком неокласиків, що існували без офіційних декларацій), але до таких вульгаризацій, як у "Гарті", "Молодняку" чи ВУСПП, там не доходило. Змагатися з ними могли хіба що футуристи на чолі з М. Семенком, які і в цій галузі протягом усіх 20-х років намагалися бути найлівішими. У "Платформі й оточенні лівих", опублікованій 1927 p., вони, зокрема, наголошують, що їх ні з ким не можна переплутати. "Наш лівий фронт молодої, української культури там, де йде класова боротьба, боротьба за комунізм. Ми були там, там ми є, там ми будемо. Наша база: індустріалізація, раціоналізація — з неї виходить і нею живиться наша творча, будівнича, пропагаторська робота, ідеологічно зв'язана з політичним завданням Комуністичної партії"18. В цьому річищі розвивалась і їхня літературно-критична діяльність.

Менш нав'язливо (чи й  із застосуванням "фігури умовчання") така лобова ортодоксія звучала в суто теоретичних працях, присвячених поетиці прози, поезії, інших жанрів (В. Поліщук. "Як писати вірші", 1921; Ст. Гаєвський. "Теорія поезії", 1921; М. Йогансен. "Елементарні закони версифікації", 1921; Д. Загул. "Поетика", 1923; Б. Якубський. "Наука віршування", 1922 та ін.). Тут більше йшлося про художню "техніку", ніж ідеологію; посилаючись на відомі авторитети з вітчизняної філології, а почасти й зарубіжної (О. Потебня, 0. Веселовський, Г. Лессінг, Б. Кроче, З. Фрейд та ін.), автори пробували розкрити секрети віршобудування, стилю і стилістики прози, сюжету і конфлікту в драматургії тощо. Марксистський догмат у розгляді цих питань найочевидніше актуалізувався в "Поетиці" Д. Загула, який намагався обґрунтовувати ідеологічне, соціальне значення поетичної творчості, залежність образної мови від суспільної еволюції та ін.

На рубежі 1924—1925 pp. у  середовищі критиків і письменників, що іменували себе марксистами, зародився  сумнів: чи правильний шлях вони обрали і чи "туди" їх орієнтує марксистська критична думка. Непокоїло, зокрема, те, що з "плужанського" та "гартованського" оточення в літературу прорвалось чимало "малописьменних письменників", які вважали, що для соціально детермінованої, ілюстраторської творчості особливого художнього хисту не потрібно, достатньо лише грамотно переказати зміст якоїсь події чи втілити пафос, де гору в кінцевому підсумку брала робітничо-селянська ідея, яка в державній транскрипції іменувалась диктатурою пролетаріату. Різко знижувався відтак критерій головної якості літератури — художності; письменством почала верховодити тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон'юнктури. "Життя... йде походом на мистецтво, — писав укладач хрестоматії "З історії української критики" А. Ковалівський, — знову хочуть примусити мистецтво "служити". І це ще в значно гірший, ніж раніше, спосіб... Новий рух (марксистська методологія тобто. — М.Н.) вимагає, щоб був "зміст", погляд, світогляд, але ще щоб погляд цей був один за всіх. Та й засоби творчості не індивідуальні, а колективні, не "Я", а "Ми". Більше того, щоб це все здійснити, запроваджуються спеціальні організації". Далі А. Ковалівський писав, що письменники хоч і "впираються руками й ногами", але змушені йти в ті організації. Бо ж "крім досконалості в формі, протиставити нічого не мають"; матеріальних засобів для друкування творів немає, немає кваліфікованої читацької аудиторії, і тому лише дехто з письменників замкнувся в собі, а всі інші змушені йти в ті новостворені письменницькі організації22.

Розшарування в письменницькому  середовищі одразу ж породило в критиці  й методику ярликування: за тими, хто  входив в організації "на марксистській  платформі", закріплювався ярлик " пролетарський", " радянський"; хто лише тяжів до тієї "платформи", того називали "попутником", а хто замикався в собі, того прописували по відомству буржуазних чи буржуазно-націоналістичних письменників. Все це спричинювало напруження й нервозність у літературі, які неминуче вели до конфронтації й розколу. Про можливість розколу й кризи в літературі писав у своїх передсмертних статтях В. Еллан-Блакитний ("Перед організаційною кризою в українській революційній літературі", "Гартованцям" та ін.), але як розгортатимуться події, йому не судилося бачити. Розколи почалися після його смерті, найочевидніше — в ході літературної дискусії 1925—1928 pp. Увертюра до цієї дискусії прозвучала ще чи не в червні 1922 p., коли в Києві відбувся літературний вечір-диспут, на якому присутні письменники — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт та інші — фактично сформулювали платформу відмінного від плужансько-гартівського уявлення про нову українську літературу, про необхідність орієнтації її на Європу, світовий контекст, загальнолюдські цінності. Літературна дискусія 1925—1928 pp. лише розвинула й загострила ці головні для того часу питання. В дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об'єднань 20-х років, згодом до неї прилучилися партійні й державні працівники, і всіх цікавили нібито лиш одні питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм, творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, постійно побоюючись бути звинуваченими в назадництві чи названими "спецами від естетики".

РОЗДІЛ 3.

ПРОБЛЕМАТИКА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ

3.1. Початок та зміст літературної дискусії

Спочатку треба пояснити, що ж таке ця літературна дискусія.

Літературна дискусія (лат. discussio — дослідження, розгляд) — публічні обговорення назрілих, звичайно спірних питань про шляхи розвитку літератури чи історико-теоретичних проблем, зумовлені потребою пошуків істини. Л.д. незрідка виявляла поворотні пункти у складній еволюції естетичної свідомості в досить широких загальноєвропейських та світових масштабах, як, принаймні, бурхлива полеміка між прихильниками романтичної художньої концепції (А. та Ф.Шлегелі, Ж. де Сталь, С.-Д.Колрідж та ін.), які наполягали на першорядному значенні митця в ірраціональних світотворчих процесах та раціоналістичних, замкнених на собі принципів класицизму (кінець XVIII — початок XIX ст.).

Дискусія виникла через  глибокі розходження у розумінні  природи і мети художньої творчості  серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію  літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Почался дискусія з статтi М.Хвильового "Про "сатану в бочці" або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" у відповідь на виступ "Про критику і критиків у літературі" початківця Г.Яковенка.

Дискусія проходила  в три етапи:

1) від 30 квітня 1925 р., що  почалася статтею Г.Яковенка «Про  критиків і критику в літературі»,  відповіддю йому М.Хвильвого «Про сатану в бочці...», участю С.Пилипенка (оприлюднив п’ять статей), Г.Епіка, Б.Коваленка та ін. до публікації памфлету «Аполегети писаризму» (1926) Хвильового, який сформулював центральні проблеми дискусії і накреслив пропозиції щодо їх реалізації;

2) від 26 квітня 1926 р., листа  Й.Сталіна «Тов. Л.М.Кагановичу та  членам політбюро ЦК КП(б)У»  до розпуску ВАПЛІТЕ й диспуту  «Шляхи розвитку сучасної літератури»  в Будинку імені В.Блакитного, що відбувся 18 — 21 лютого 1928 р.  На ньому були присутніми понад 800 осіб й взяли участь представники всіх літературних організацій Києва. Тут виступали О.Дорошенко (голова), Ю.Меженко (доповідач), М.Зеров, В.Десняк, В.Підмогильний, С.Щупак, М.Могилянський, П.Филипович, Б.Антоненко-Давидович, Іван Ле, М.Івченко, В.Нечаївська, І.Жигалко, М.Рильський та ін. Неокласики, представники «Ланки» розвивають тези М.Хвильового, доповнюють їх, ведуть розмову в площині естетики, по-справжньому дбаючи про духовні цінності й високо художні твори, а пролетарські — грубо підмінюють розмову політичними гаслами, перетворюють своїх опонентів на «ідейних противників», «агентів імперіалізму», «націоналістів»;