інноваційний потенціал

Зміст

Вступ

Актуальність даної теми роботи обумовлена тим, що економічне зростання, забезпечення сталого розвитку виробництва та підвищення рівня життя населення є найважливішими завданнями сучасної України. Провали в економіці та наслідки економічної кризи поставили країну на межу національної безпеки та виживання. У таких умовах перед Україною стоїть задача формування національної моделі розвитку, яка б сприяла ефективному використанню потенціалу та пошуку гідного місця у світовому співтоваристві. Забезпечення високих темпів та якості економічного розвитку базується на загальному підвищенні конкурентоспроможності та активізації інноваційних процесів. На розвиток економічної системи суттєво впливає розвиток інноваційного потенціалу. Поняття «інноваційний потенціал» стало концептуальним відображенням інноваційної діяльності. Оскільки при проведенні дослідження не було виявлено чіткого визначення поняття та складу інноваційного потенціалу, постала необхідність у формуванні цих базових питань з метою дієвого управління інноваційною діяльністю на підприємстві.

Об’єктом роботи є організаційна складова інноваційного потенціалу.

Предметом дослідження  є стан і основні напрямки підвищення ефективності формування і використання організаційної складової інноваційного потенціалу.

Метою роботи є дослідження сутності, складу, структури інноваційного потенціалу, виділення проблем вдосконалення організаційної структури інноваційної діяльності в Україні.

Для реалізації поставленої мети передбачається виконання наступних завдань:

1. Визначити сутність інноваційного потенціалу, його склад і структуру.
2. Визначити характеристику організаційної складової інноваційного потенціалу.
3. Проаналізувати розвиток організаційних форм реалізації інноваційних процесів за кордоном.
4. Навести характеристику організаційних форм інноваційної діяльності в Україні. Стан та перспективи розвитку.
5. Окреслити проблеми вдосконалення організаційної структури інноваційної діяльності та розвитку нових організаційних структур
6. Виконати практичне завдання – на прикладі Приватного Акціонерного Товариство "Науково-виробниче підприємство" Макіївський завод шахтної автоматики" оцінити інноваційне поводження підприємства, визначити найбільш прийнятний варіант інноваційного розвитку даного промислового підприємства

Інформаційною базою  є законодавчі акти, підручники, монографії та статті у періодичній  пресі.

1. Сутність інноваційного потенціалу, його склад і структура

1.1. Поняття інноваційного потенціалу, його склад і структура

В економічній науці існує низка понять інноваційного потенціалу, в основі яких відображається ресурсна сутність. Наприклад, професор Бранденбурзького технічного університету Дитер Шпрехт та професор Бременського університету Мартин Мьорле розуміють під інноваційним потенціалом передумови та засоби, які забезпечують здатність до інновацій з метою досягнення інноваційної конкурентоспроможності. Своєчасна реалізація інноваційного потенціалу в ринкові інновації відбувається в ході інноваційного процесу, де інновація має першочергове значення. Окрім технологічного інноваційного потенціалу передумовою технологічної інновації є потенціал у вигляді навичок роботи в команді, мотивації, співробітництва, організаційного розвитку [27].

Західні вчені ототожнюють інноваційний потенціал з інноваційним капіталом: можливості суб’єкта інноваційної діяльності виконувати цінні зміни при переході від заснованої на знаннях економіки до інноваційної економіки з використанням нових форм людського капіталу, таких як уява, ініціатива, відношення [29].

Датський економіст Крістіан Басон директор MindLab в своїй книзі «Leading Public Sector Innovation: Co-creating for a Better Society» розкриває сутність інноваційного потенціалу крізь призму 4С: courage, co-creation, capacity, consciousness – стійкість, спільне творіння (со-творчість), спроможність, усвідомлення. Ці чотири компоненти забезпечують екосистему інновацій, в якій формується та реалізується інноваційний потенціал. Таким чином, інноваційний потенціал припускає готовність до ризиків, до змін як внутрішнього, так і зовнішнього середовищ; об’єднання в єдиний творчий процес людей та їх знань; здатність до зростання організації, залучення креативного персоналу; високу ефективність діяльності [26].

Дж. Фурман, М. Портер та С. Стерн у статті «The Determinants of National Innovative Capacity» [28] розкривають сутність національного інноваційного потенціалу як потенціал країни виробляти потік комерційних інновацій. Цей потенціал не просто фактична доля інновацій, але також відображення базових умов, інвестицій, політичних альтернатив, які створюють середовище для інновацій в конкретному місці або в державі в цілому.

Структура інноваційного потенціалу може бути представлена єдністю трьох його складових, які співіснують взаємно, передбачають і обумовлюють один одного і виявляються при використанні як його триєдина сутність:

• ресурсною;
• внутрішньою;
• результативною.

Ресурсна складова інноваційного потенціалу є так би мовити «плацдармом» для його формування. Вона включає такі основні компоненти, що мають різне функціональне призначення: матеріально-технічні, інформаційні, фінансові, людські та інші види ресурсів. Ресурсна складова має базовий характер.

Другою складовою інноваційного потенціалу є внутрішня складова – так званий «важиль», який забезпечує дієздатність і ефективність функціонування всіх попередніх елементів. В цілому, вказана складова характеризує можливість цілеспрямованого здійснення інноваційної діяльності, тобто визначає здатність системи на принципах комерційної результативності залучати ресурси для ініціації, створення і поширення різного роду новин.

Третьою складовою інноваційного  потенціалу є результативна складова, яка є віддзеркаленням кінцевого результату реалізації наявних можливостей у вигляді нового продукту, одержаного під час здійснення інноваційного процесу. Отже, вона – свого роду цільова характеристика інноваційного потенціалу.

Тісний взаємозв’язок ресурсної, внутрішньої і результативної складових інноваційного потенціалу визначає необхідність виявлення на практиці їх оптимального співвідношення, виходячи з ролі і значущості, яку вони відіграють у формуванні і розвитку потенціалу.

Одним з найважливіших аспектів дослідження інноваційного потенціалу є визначення його структури, адже сутність будь – якого об’єкта дослідження достатньо повно розкривається шляхом вивчення його структури. У зв’язку з існуванням протиріч в тлумаченні змісту інноваційного потенціалу, спостерігаються різні підходи до визначення його структури, висвітлені в табл.1.1.

Таблиця 1.1

Підходи до визначення структури інноваційного потенціалу

Аналіз наведених підходів до структури інноваційного потенціалу засвідчує, що більшість авторів розглядають інноваційний потенціал як сукупність ресурсів, тому, розкриваючи питання структури інноваційного потенціалу, перераховують ресурси, необхідні для здійснення інноваційної діяльності.

Можна погодитися з думкою автора, та відобразити структуру  подібним чином. На рис.1.1 інноваційний потенціал має сегментарну структуру [24, с.109].

Рис. 1.1. Сегментарна структура інноваційного  потенціалу

Отже, поза прив’язкою до конкретної сфери, потенціал можна розглядати як здатність матерії переходити від можливості до реальності, від одного стану в інший (наприклад, від старого до нового) [14]. При цьому потенціал – це міра єдності досягнутого, яке може бути використане з певною метою, і можливого, тобто досяжного за певних умов.

Сучасні українські автори визначають інноваційний потенціал «як сукупність елементів, які необхідні для розв’язання певних виробничих проблем, і готовність суб’єкта господарювання до їх розв’язання. Розрізняють інноваційний потенціал економічно-господарської системи, галузі, регіону та окремого підприємства. Інноваційний потенціал окремого підприємства залежить від його виду діяльності, інноваційної можливості, здатності та сприйнятливості до впровадження інновацій та його інноваційної активності» [13].

1.2. Характеристика організаційної складової інноваційного потенціалу та її роль в підвищенні ефективності використання інноваційного потенціалу України

Організаційний  потенціал включає організацію процесів планування, прийняття рішень, контролю, системи комунікацій, збуту; мережа науково-технічних установ, проектно-конструкторських, інноваційних підприємств [24, с.114].

Особливо важливе значення для практичного впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво набуває формування інноваційної інфраструктури - організацій, що сприяють здійсненню інноваційної діяльності та формуванню «точок зростання» (інноваційно-технологічні центри, технологічні інкубатори, технопарки, навчально-ділові центри тощо ).

Мережа наукових організацій – науково – дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вузів, що функціонують з метою виробництва, розповсюдження та впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики, становить науковий потенціал регіону (часто його розглядають як частину всього науково-технічного потенціалу). Так, наприклад, «порядок» витрат на НДДКР в США за останні роки становлять 2,4-2,6% від обсягу ВВП, а в нашій країні – 0,4-0,6%.

При аналізі організаційної складової  інноваційного потенціалу оцінюються такі показники:

- Конфігурація (ланки,  діапазон і рівні управління).

- Якість внутрішніх  і зовнішніх вертикальних і  горизонтальних, прямих і зворотних  зв'язків.

- Відносини (поділу  прав і відповідальності по  ланках).

У цьому зв'язку представляється  доцільною постановка питання про  «критичної маси» інноваційного  потенціалу, при якій настає впевненість  у можливості створення інноваційної системи в регіоні та яка необхідна для прийняття управлінських рішень.

Як визначити цю «критичну  масу» інноваційного потенціалу? У сучасних умовах у зв'язку з  нерівномірністю соціально-економічного розвитку регіони РФ характеризуються різним рівнем інноваційних можливостей. Враховуючи таку нерівномірність, апріорі можна сказати, що для багатьох регіонів «критична маса» інноваційного потенціалу може виявитися недосяжною [10].

Але ситуація в даний  час така, що в кожному регіоні  України має бути забезпечений інноваційний розвиток економіки. У цьому зв'язку пошук виходу з такого стану може йти в двох напрямках:

а) групування регіонів України за ступенем готовності до інноваційної діяльності відповідно до їх інноваційні можливості. Іншими словами, доцільно формування в ряді регіонів з «обмеженими» можливостями, які передбачають виконання не всіх етапів інноваційного процесів, а лише деяких з них. Тоді виникає необхідність в класифікації регіонів, наприклад, за рівнем розвитку, зокрема, за рівнем інноваційного потенціалу, за ступенем готовності до виконання інноваційного циклу.

б) створення міжрегіональної  інноваційної системи (МІС).

Як підхід (а), так і  підхід (б) припускають зміни в  самій концепції формування регіональної інноваційної системи. Все це вимагає спеціального дослідження з урахуванням сформованої в регіонах інноваційної обстановки.

У будь – якому випадку, враховуючи важливість організаційної складової інноваційного потенціалу, її подвійність і необхідність досягнення певної її «критичної маси», а також нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів України, необхідний комплексний підхід, по-перше, до формування самої методології дослідження інноваційного потенціалу, по-друге, до аналізу особливостей конкретних методичних підходів, що застосовуються в регіонах, і їх обґрунтованості, по-третє, до визначення можливостей вдосконалення методолого – методичної бази оцінки інноваційного потенціалу як основної складової регіональної інноваційної системи і як найважливішого об'єкту управління.

1.3. Розвиток організаційних форм реалізації інноваційних процесів за кордоном

Для того, щоб обрати найбільш раціональну та ефективну форму  організації інноваційної діяльності, необхідно розуміти, що представляє собою те чи інше підприємство інноваційного типу.

Так, мале інноваційне підприємництво пов'язане з процесами формування нових фірм у межах старих компаній, створення ризикових фірм, фірм-інкубаторів.

Нові форми в межах старих компаній утворюються шляхом виділення для цих цілей фінансових коштів, забезпечення умов для роботи власних спеціалістів та залучення кращих спеціалістів із інших фірм. Як правило, материнська компанія володіє 80% нової фірми. Часто материнська компанія робить нову фірму своєю власністю. В такому варіанті співробітники мають право впродовж кількох років на придбання пільгових акцій. З часом материнська фірма отримує можливість викупити всі акції [15].

Дослідження світових економічних процесів свідчить, що політика, орієнтована на підтримку розвитку малого інноваційного підприємництва, дає відчутне збалансоване економічне зростання. Державна підтримка інноваційного підприємництва сприяє реалізації всіх потенційних можливостей, які мають саме суб'єкти цього сектору підприємництва [21].

Найбільш поширені форми  інноваційних структур у ряді країн  світу відображені в табл.1.2.

Таблиця 1.2

Форми інноваційних структур у різних країнах  світу [25]

Для реалізації інноваційних проектів, які пов'язані зі значним ризиком, створюються венчурні фірми – ризико фірми.

Венчурні (від англ. venture – ризикувати) фірми – переважно малі підприємства в прогресивних з технологічного погляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов’язаних із підвищеним ризиком [4].

Венчурні фірми відіграють важливу роль в економіці країни. Вони сприяють підвищенню науково-технічного рівня виробництва, динамічності усього господарського комплексу, ефективному використанню праці фахівців високої кваліфікації, розвитку їх творчого потенціалу. Ці фірми є генераторами принципово нових ідей, на основі яких відбуваються потужні науково-технічні зрушення. Малі венчурні фірми з допоміжних структур науково-технічних комплексів національної економіки більшості індустріально розвинутих країн перетворилися на важливу ланку загальної системи реалізації державної науково-технічної політики.

Найбільш ефективною організаційно-економічною формою інтеграції науки і виробництва в усьому світі, як і в Україні, за останні роки стали територіально-виробничі та наукові комплекси – технопарки.

У країнах з розвинутою ринковою економікою ще з кінця 60-х  років минулого століття на державному рівні почала проводитися політика підтримки малого бізнесу, головним чином, шляхом забезпечення задовільних умов «інноваційного клімату», внесення елементів інноваційних взаємовідносин між державою та малим бізнесом. В основу такої державної політики покладено ідею повного забезпечення фірм усім необхідним для їх становлення (за винятком стартового капіталу), яка знайшла своє відображення в організації «інкубаторських програм».

Тільки у Європі діє  більш ніж 200 бізнес-інкубаторів, тоді як до 1980 р. їх було лише 10.

Отже, бізнес – інкубатор це організаційна структура, метою якої є формування сприятливих умов для стартового розвитку малих підприємств через надання їм певних послуг і ресурсів [19].

Основними цілями створення бізнес-інкубаторів  є:

• створення нових фірм, а точніше - допомога підприємцям-початківцям;
• технічно-адміністративне обслуговування (пошта, Інтернет, телефон, факс, офіс – секретар тощо);
• управлінські консультації з ведення бізнесу (з бізнес планування, юридичних, податкових та інших питань) – економічні та інвестиційні (послуги бухгалтера, фінансиста, економіста, маркетолога, пошук інвесторів, залучення кредитів, створення кредитних союзів);
• навчальні (тренінги, курси перепідготовки, навчання за програмою загального менеджменту й інших економічних дисциплін, необхідних для ведення бізнесу);
• надання спеціальних послуг (транспорт, обіди і т. ін.) та проведення дослідних робіт.

"Силіконова долина" – це найкрупніший інвестиційний центр, де зосереджено кадри найвищої кваліфікації: вчені, інженери, дизайнери, програмісти, юристи, менеджери, венчурні підприємці. Слід відзначити, що на сьогодні кошти, що інвестуються компаніями, які її заснували, складають третину національних інвестицій в економіку США. Компанії "Силіконової долини" фактично володіють 10% всіх патентів, зареєстрованих у США [30].

В Європі технопарки почали з'являтися на початку 70-х років ХХ століття. Серед перших були Дослідницький парк в Единбурзі, наукові парки "Трініті Коледж" в Кембриджі, "Левен-да-Нев" у Бельгії, "Софія Антиполіс" в Ніцці та "Зона наукових і технічних інновацій та виробництва" в Греноблі. У 80-х роках ХХ століття технопарки почали з'являтися не тільки в найбільш розвинених країнах, але й в Канаді, Сингапурі, Австралії, Бразилії, Індії. Малайзії, Китаї, Японії. У світі нині функціонує понад 500 технопаркових структур: у США розташовані більше 160, у Японії – понад 50, Китаї – понад 50, Великій Британії — більше 40, у Франції – понад 50, Німеччині – більше 100, Голландії – 45, у Швеції та Фінляндії – відповідно 16 і 17, більше 50 – у Росії [18].

Організаційною формою процесу  глобального інтернаціонального поширення  нових технологій стали науково-технічні альянси. Виникли вони наприкінці 80-х  років ХХ ст. за умов поширення між фірмової кооперації у сфері НДДКР.

У спектрі організаційних форм альянси є проміжною ланкою між неформальною кооперацією і повним злиттям.

Управління альянсом здійснюється або одним з провідних членів, або спеціально призначеним координаційним комітетом. Один із парадоксів формування альянсів полягає в розширенні співробітництва корпорацій за умов жорсткості конкуренції між собою. Інтернаціоналізація інноваційних проектів – це позитивна тенденція, оскільки в результаті виграють усі: з’являються нові можливості для інновацій, швидко поширюються передові технології, раціональніше розміщуються ресурси, створюється сприятливий інвестиційний клімат [8, c.659].

Інноваційна діяльність у всьому цивілізованому світі (Європі, США, Японії) вважається ключовою для добробуту країни та її сталого економічного розвитку. Після Другої світової війни, коли у світовій економіці почався розвиток високих технологій та поширення інформаційних процесів, серед фахівців все більше зміцнювалась думка про створення нових форм організації науково-інноваційного процесу. Це було пов'язано з необхідністю втілення ефективної комерціалізації наукових результатів.

Таким чином, в Україні та в світі  принципова відмінність звичайних підприємств від підприємств, які побудовані на підставі інноваційної моделі функціонування, полягає в тому, що для перших інноваційні процеси є лише окремим випадком традиційних процесів, а для останніх, в яких наука є самостійною стадією виробництва, традиційні процеси стають окремим випадком інноваційних.

2. Проблеми вдосконалення організаційної структури інноваційної діяльності в Україні та шляхи їх вирішення

2.1. Характеристика організаційних форм інноваційної діяльності в Україні. Стан та перспективи розвитку

 Згідно із статтею 16 Закону України «Про інноваційну діяльність» [1] (далі – Закон), інноваційним підприємством, тобто тим, що веде інноваційну діяльність, називається підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) інноваційну продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вираженні перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг. Фактично з цього визначення видно, що інноваційне підприємство – це підприємство, яке розробляє, виробляє і реалізує в Україні інноваційний продукт та/або інноваційну продукцію, які як ми вже вище зазначали, можуть бути створені лише внаслідок реалізації інноваційного проекту. Отже, на підставі норм чинного законодавства в інноваційній сфері, під інноваційним підприємством, на нашу думку, слід розуміти підприємство (об'єднання підприємств), яке реалізує в Україні інноваційні проекти та відповідає вимогам статті 16 Закону [1].

З метою визначення основних законодавчо встановлених форм реалізації інноваційної діяльності розглянемо ст. 5 Закону [1], в якій під суб'єктами інноваційної діяльності розуміють фізичних і (або) юридичних осіб як України, так і іноземних держав, осіб без громадянства, об'єднань цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів. З цього визначення, на нашу думку, очевидно, що суб’єктами інноваційної діяльності є ті суб'єкти, які щонайменше залучають цінності та фінансові ресурси в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

З логіки встановлення поняття суб’єкта процесу, на нашу думку, випливає що будь-який інший суб’єкт, який не є суб’єктом інноваційної діяльності, не може бути учасником інноваційної діяльності. Саме тому, підсумовуючи вищесказане та відповідно до норм чинного законодавства, ми вважаємо, що інноваційну діяльність реалізують суб'єкти інноваційної діяльності насамперед виконанням інноваційних проектів. В цьому випадку інноваційний проект є формою реалізації в Україні інноваційної діяльності, оскільки ніхто інший, окрім суб'єкта інноваційної діяльності, не може провадити в Україні інноваційну діяльність. Отже, існують дві основні форми реалізації інноваційної діяльності, а саме: інноваційні проекти, серед яких проекти наукових та технологічних парків; програми інноваційного розвитку (регіональні, галузеві, державні та міжнародні). В преамбулі Закону [1] зазначається, що державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. Фактично цією нормою закону можна додатково підтвердити правильність сформованих нами вище означень щодо основних форм реалізації інноваційної діяльності.

Як зазначено вище, інноваційний проект є однією з форм реалізації в Україні інноваційної діяльності, проте інноваційні проекти бувають різних видів. Проаналізувавши спеціальне законодавство в інноваційній сфері, а також наукову літературу з питань інноваційної діяльності, можна стверджувати, що розподіл інноваційних проектів залежно від форм державної підтримки інноваційної діяльності не застосовується. Проте використання цієї класифікаційної ознаки, на нашу думку, дає змогу чітко окреслити форми державного сприяння інноваційної діяльності за кожним окремим проектом. Кожному із розподілених інноваційних проектів притаманні певні особливі форми державної підтримки. Саме тому слід запровадити класифікацію інноваційних проектів залежно від форми державної підтримки інноваційної діяльності та виділити:

1. інноваційні проекти, внесені до Державного реєстру інноваційних проектів, зокрема пріоритетні інноваційні проекти, а саме:
• проекти, які фінансуються наданням фінансової підтримки через кошти державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів;
• проекти, які фінансуються через власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;
• проекти, які фінансуються через інші джерела, не заборонені законодавством України;
2. проекти технологічних парків, зокрема:

• проекти, яким надається фінансова підтримка за бюджетною програмою підтримки діяльності технологічних парків;

3. проекти наукових парків, зокрема:

• проекти, реалізація яких потребує державної підтримки;

4. інноваційні проекти, які реалізуються у ході виконання регіональних, галузевих, державних та міжнародних програм інноваційного розвитку;
5. інші інноваційні проекти.

Найбільшим стимулом до підвищення інноваційної активності суб'єктів інноваційної діяльності із зазначених вище шляхів реалізації державної політики в інноваційній сфері є використання фінансово-економічних важелів, серед яких: державна фінансова підтримка інноваційної діяльності; сприятлива кредитна, податкова та митна політика.

Фінансову підтримку інноваційної діяльності суб'єктів господарювання здійснює Державна інноваційна фінансово-кредитна установа (ДІФКУ), яку створив Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в інноваційній сфері та діє відповідно до [4]. При цьому, відповідно до п. 2 [5], фінансова підтримка інноваційної діяльності підприємств здійснюється на поворотній основі. Тобто надані державною кошти, призначені для фінансування інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, підлягають обов’язковому поверненню. В цьому самому пункті зазначається, що обсяг коштів, які спрямовуються на фінансування інноваційного проекту, не повинен перевищувати 70 % вартості самого проекту.