Інноваційні дослідження в Україні

ЗМІСТ

Вступ

Економіка України  і далі залишається несприйнятливою  до науково-технічних нововведень  через низький рівень виробничої бази промисловості та слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Ось чому формування ефективної державної науково-технічної та інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більш високих технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі перетворення власних наукових і дослідно-конструкторських розробок у базовий елемент виробництва. Саме активізація інноваційної діяльності наукової і виробничої сфер є важливим завданням та умовою становлення економічної незалежності України.

Очевидним і  зрозумілим є те, що вирішення проблем  активізації інноваційної діяльності підприємств - головна запорука здійснення успішних ринкових реформ.

Методологічні та практичні засади інноваційної діяльності промислових підприємств в умовах перехідного періоду потребують детального опрацювання, оскільки зарубіжний досвід у цій сфері не може бути адаптований в Україні без урахування особливостей розвитку вітчизняної економіки.

Сьогодні інновації  стають ключовим чинником розвитку для більшості підприємств. Характерною є зростаюча кількість наукових праць, де досліджується інноваційна діяльність. У більшості з них акцент робиться не на ціновому механізмі конкуренції, а на інноваційних процесах, пов'язаних з поліпшенням всього виробничо-господарського потенціалу підприємства. Ось чому вітчизняні вчені намагаються обґрунтувати національні інноваційні пріоритети, знайти дійові механізми залучення й ефективного використання інновацій.

На мій погляд, недостатнє опрацювання вітчизняними вченими питання економічної оцінки інноваційних процесів, призводить до впровадження у виробництво заздалегідь неефективних інноваційних проектів.

Процес економічної  глобалізації, а також ринкова  орієнтація економіки України вимагають приведення в дію взаємозалежних техніко-технологічних, організаційно-економічних та управлінських чинників ефективного освоєння у виробництві науково-технічним досягнень. Інноваційний фактор стає вирішальним для виходу національної економіки з депресивного стану, забезпечення її сталого розвитку, зниження залежності держави від критичного імпорту, підвищення конкурентоздатності вітчизняної продукції і активізації експортної діяльності. Принцип поєднання інвестицій з інноваціями має бути головним принципом реструктуризації економіки України та й регіонів, управління нововведеннями у виробничих структурах тощо.

Незважаючи  на створений у минулому потужний науково-технічний потенціал, розповсюдження новин в Україні в умовах адміністративної системи господарювання гальмувалося відсутністю ефективної мотивації, яку створює лише ринкова конкуренція.

В умовах розбудови  відкритої економіки чітко виявилося, що низький техніко-технологічний  рівень обмежує можливості інтеграції національної економіки у світову  економіку. В Україні зростає актуальність проблем, пов'язаних із формуванням ефективної інноваційної політики і раціонального інноваційного механізму на всіх рівнях управління національною економікою.

Підприємці  повинні усвідомлювати, що управління нововведеннями є серцевиною підприємницької діяльності, необхідною умовою успішного бізнесу, тому що саме нововведення сприяють підвищенню якості і зниженню собівартості продукції, забезпечують її конкурентоспроможність, а відтак й ефективну присутність підприємств та організацій на ринку товарів і послуг. Фахівці мають оволодіти теоретичними основами, методологією та практичними навичками інноваційного менеджменту, усвідомлювати принципи формування та реалізації державної інноваційної політики, особливості організації інноваційної діяльності в регіонах, основні напрями вдосконалення інноваційної діяльності в окремих галузях економіки, навчитися самостійно вирішувати інноваційні завдання від прогнозування нововведень до їх комерційного використання у підприємницьких структурах.

1. Інноваційна діяльність

1.1. Поняття  та зміст інноваційних процесів

Всю сукупність процесів і явищ, що відбуваються на підприємствах різних галузей народного  господарства, можна умовно поділити на дві групи — традиційні та інноваційні.

Традиційні  процеси і явища характеризують звичайне функціонування народного  господарства, його галузей і підприємств, а інноваційні — розвиток останніх на якісно новому рівні. Впродовж тривалого  періоду,  коли  економіка  функціонувала  і розвивалась переважно за рахунок екстенсивних факторів, у виробництві  домінували  традиційні   процеси  і  явища. Оскільки екстенсивні фактори практично себе вичерпали або їх дія стала економічно невигідною, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових рішеннях у галузі технології, техніки, організаційних форм і економічних методів господарювання. Опрацювання, прийняття і реалізація таких рішень складають зміст так званих інноваційних процесів.

В звичайному розумінні  інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, характеризуються сукупністю безперервно виникаючих у часі і просторі прогресивних, якісно нових змін. Результатом інноваційних процесів є новини, а їх впровадження   у   господарську   практику визнається нововведенням. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки,  а завершуються у сфері виробництва, спричинюючи у ній прогресивні зміни.

Технічні новини і нововведення проявляються у формі   нових   продуктів   (виробів), технологій  їх виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів).

Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації усіх видів  діяльності підприємств та інших  ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки і виробництва, форми організації різних типів виробництва і колективної праці) .

Економічні — методи господарського управління наукою і виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки результатів діяльності.

Соціальні — різні форми   активізації людського чинника (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, в першу чергу складу керівників усіх рівнів; стимулювання творчої   діяльності; поліпшення умов і постійного підтримання високого рівня безпеки праці;охорона здоров'я людини і навколишнього природного середовища; створення комфортних умов життя).

Юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств і організацій.

За масштабністю і ступенем впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного  виробництва усі новини та нововведення можна об'єднати у дві групи  — локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні).

Якщо локальні новини (нововведення) призводять переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють особливо істотний вплив на ефективність їх функціонування і розвитку, то глобальні, що у своїй більшості є революційними (принципово новими), мають кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень виробництва і завдяки цьому забезпечувати суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

Між окремими видами інноваційних процесів (новин, нововведень) існує порівняно тісний взаємозв'язок.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення неодмінно призводять до помітних позитивних змін у соціальних процесах на підприємствах, а все зростаюча актуалізація нагальних завдань соціального характеру ініціює їх розв'язання за допомогою нових організаційно-технічних і економічних рішень. Зрештою усі нововведення на підприємствах, які зорієнтовані на динамічний розвиток і невпинне підвищення ефективності виробництва, мають спиратися на власні юридичні підвалини, відповідні нормативно-законодавчі акти.

 Усі локальні  і особливо глобальні  нововведення  різної спрямованості можуть  забезпечувати максимально можливий  прогресивний вплив на виробництво  за умови, якщо вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно. Найбільший за наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні і організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (через ефективність нових технічних і організаційних рішень). Про ступінь впливу окремих організаційно-технічних та інших нововведень на відповідні економічні показники діяльності підприємств свідчать такі приклади.

Досвід експлуатації гнучких автоматизованих виробництв показує істотні переваги порівняно з технологічним устаткуванням  традиційного виконання: питома вага оплати праці (у розрахунку на одну деталь) зменшується на 25-30%, накладні витрати — більш як на 80%, виробнича площа — на 60%, а тривалість виробничого циклу скорочується у 5-6 разів. Серед глобальних технічних нововведень за ступенем впливу на економіку підприємства відрізняються роторні та роторно-конвеєрні  лінії, які у порівнянні  з традиційними знаряддями праці залежно від складності виготовлюваних деталей забезпечують: підвищення продуктивності праці у 4-10 разів; зменшення обсягу необхідної виробничої площі - 2-2,5 рази; скорочення тривалості циклу виготовлення — 15-20, а обсягу транспортування виробів — 25-30 разів.

  Помітно   посилюється   вплив   нових   технічних  (технологічних) систем не лише  на економічні явища, але й  на соціальні процеси. Це вимагає  підвищеної уваги конструкторів  нової техніки до показників  її надійності, ергономічності і  екологічності. Особливо нагальним є завдання екологічного виробництва на підприємствах.

За результатами соціальних досліджень установлено, що, наприклад, збільшення у два рази забруднення  повітря шкідливими   викидами   скорочує термін експлуатації промислового устаткування до першого  капітального ремонту в середньому у півтора рази, а урожайність пшениці у зонах дії підприємств кольорової металургії на 40-60% менша, ніж за межами цих зон. У той же час сучасні прогресивні технології уможливлюють перетворення джерел подібних економічних витрат у чинники зростання обсягів продукції і прибутку. Зокрема застосування існуючої технології утилізації викидів сірчаного ангідриду тепловими електростанціями шляхом  оснащення їх відповідними газоочисними установками може задовольнити половину потреби народного господарства України у сірчаній кислоті.

Варто обчислювати  такі техніко-економічні показники:

• приріст обсягу виробленої продукції .

де L_вп — чисельність вивільнених працівників за рахунок технічних і організаційних нововведень, чол.;

— продуктивність праці у розрахунковому (періоді), тис. грн./чол.;

  — обсяг виробленої продукції, тис. грн.

• приріст продуктивності праці

де  - загальне зростання продуктивності праці у розрахунковому році (періоді), %;

L¹ — фактична чисельність персоналу, чол.;

— продуктивність праці у базовому році (періоді), тис. грн./чол.

• приріст фондоозброєності праці

де  — темп зростання фондоозброєності праці у розрахунковому році (періоді), %;

Ф_осн  —  вартість  основних виробничих фондів, тис. грн.;

f⁰ — фондоозброєність праці у базовому році (періоді), тис. грн./чол.

• приріст фондовіддачі

де L_F — темп зміни фондовіддачі за розрахунковий рік (період), %;

F⁰ — фондовіддача у базовому році (періоді), грн.

• частка економії від впровадження технічних і організаційних новин в загальних витратах на виробництво продукції, %

де D¹ — середня заробітна плата одного працівника у розрахунковому році (періоді), грн.;

 Р¹ — загальна сума прибутку у тому ж році (періоді), тис. грн.

• приріст рентабельності виробництва

де   R¹ — рівень   рентабельності   виробництва у розрахунковому році (періоді), %;

Ф_вир —   загальна   вартість   виробничих   фондів, тис. грн.

Потенційні можливості розвитку і ефективності виробництва   визначаються перш за все науково-технічним прогресом, його темпами і соціально-економічними результатами.

Чим цілеспрямованіше і ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, що є першоджерелами розвитку продуктивних сил, тим успішніше вирішуються  кінцеві і пріоритетні (по відношенню до виробничих) соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

1.2. Стан вітчизняного науково-виробничого комплексу і оцінка його інноваційного потенціалу

Для того щоб краще уявляти собі масштаб  і специфіку задач, з якими  приходитися мати справу, реалізуючи стратегічний вибір України на користь інноваційних механізмів господарського розвитку, необхідний змістовний аналіз актуального стану її науково-технологічного і виробничого комплексів, наявних систем організації й управління, забезпечуючих інфраструктур, а також виділення в структурі цих комплексів тих елементів, що в найбільшій мірі підготовлені до розвитку і кооперації в рамках сучасної світогосподарської системи.

Здійсненню  такого аналізу має передувати вивчення спрямованості і специфіки процесів глобалізації світової економіки, формування в її рамках нових полюсів сили: регіональних агломерацій, транснаціональних корпорацій і їхніх альянсів, найбільших мегаполісів, а також інформаційного і фінансового «каркасу» нового світового економічного порядку.

Шляхом постійного зміщення фокусів аналітичної роботи з внутрішніх аспектів проблем реорганізації національного господарства на зовнішні закономірності функціонування і розвитку світогосподарської системи (і навпаки), та зіставлення одержуваних результатів, можливо буде оцінити інноваційний потенціал української економіки, виділити в ній перспективні сектори та визначити спрямованість і характер штучних впливів, здатних перебороти загрозливу динаміку асиміляції національного господарства світовою економікою в якості її периферійного елемента, яка спостерігається сьогодні. Також можна визначити ефективні механізми здійснення таких впливів, маючи при цьому на увазі, що однією з найважливіших ознак розвитку систем є така організаційно-управлінська спів організація процесів функціонування і процесів змін, що здатна забезпечувати стабільне відтворення систем життєдіяльності при динамічній зміні структур і форм здійснення самої діяльності.

Перш, ніж перейти до аналізу ситуації в науково-технічному і виробничому комплексах країни й оцінці їх інноваційного потенціалу та перспектив розвитку, буде доцільним коротко зупинитися на історії конверсії оборонного комплексу, - проблеми, з проведенням якої в минулому десятилітті зв'язувалися великі надії на структурну перебудову промисловості країни і пріоритетний розвиток її наукомістких галузей. Звертання до теми конверсії, критичний аналіз зусиль по її проведенню і оцінка отриманих результатів повинні допомогти більш рельєфно побачити проблеми, над якими треба працювати, реалізуючи інноваційну стратегію на державному і регіональному рівнях, а також на рівні галузей і виробництв. Підставами для такого твердження можуть бути наступні:

1. Конверсія, як процес зміни ряду базових характеристик виробництва, може бути класифікована у якості масштабної інновації або процесу розвитку. А саме ці процеси і проблеми їхньої активізації в господарській практиці є центральною темою дослідження.

2. Очевидно, що, як і десять років тому, так і сьогодні перспективи господарського розвитку нашої країни здебільше пов'язуються з потенціалом наукомістких виробництв, що у найбільшій мірі відповідають світовому рівню технологій, які використовуються. Очевидно також, що цим критеріям у першу чергу відповідають підприємства військово-промислового комплексу (ВГЛК) (колишні чи такі, що залишились).

3.  Досвід проведення конверсії показав, що однією з найважливіших умов успішного здійснення таких масштабних перетворень є попередня глибока аналітична проробка усіх значущих аспектів проблеми і формування на цій основі таких програм, які б враховували і пов'язували в єдиний цільовий комплекс усі фактори, критичні для успіху модернізації: правові, технологічні, організаційні, фінансові, кадрові, інформаційні, соціальні. Традиційна недооцінка значущості попереднього аналітичного обґрунтування «великих програм» і зневага до їх наступного інтелектуального супроводу - це небезпека, яка реально загрожує перспективам реалізації стратегії інноваційного розвитку. Формування інноваційної економіки - не менш масштабна і складна проблема, чим глибока конверсія виробництва, і вона пред'являє настільки ж тверді вимоги до рівня і якості робіт на всіх етапах реалізації.

4. Рішення загальнонаціональних задач неминуче веде до необхідності узгодження повноважень і функцій усіх рівнів, які залучені до їх реалізації і тісної координації відповідних програм: державних, регіональних і виробничих (галузевих і окремих підприємств). Критичний аналіз практики конверсії може дати відповідь на питання про можливі технології і механізми розробки і узгодження програм подібної складності.

5. Реалістичне програмування конверсії було неможливе без глибокого аналізу світової кон'юнктури й оцінки перспектив інтеграції галузей вітчизняного виробництва в системи міжнародної кооперації. Ці ж задачі стоять і в порядку денному сьогоднішнього дня, і їхня значущість тільки зростає.

Нарешті, аналіз зусиль по проведенню конверсії  може дати відповідь на питання про  те, якою мірою наявний у країні управлінський ресурс і досвід програмування відповідають масштабу і складності поставленої мети - переводу національного господарства на інноваційний шлях розвитку.

2. Управління інноваціями

2. 1. Підходи до управління інноваціями на вітчизняному підприємстві

Управління інноваційним процесом — невід’ємна складова діяльності сучасного підприємства, що охоплює планування, організування та стимулювання інноваційної діяльності, реалізацію інноваційних проектів, розрахованих на отримання конкурентних переваг і зміцнення ринкових позицій підприємства.

Основними завданнями, що вирішують у межах управління продуктовими інноваціями, є:

• дослідження ринку для нових продуктів (потреби, місткість, переваги споживачів, вибір цільових сегментів ринку, стратегії просування товару до споживача);
• прогнозування характеру і стадій життєвого циклу нового продукту; визначення способів продажу нового продукту; 
• дослідження кон’юнктури ринку ресурсів;здійснення комплексного аналізу витрат, ціни, обсягів виробництва і продажу нового продукту;
• оцінювання ефективності інноваційного проекту; 
• аналіз ризиків, визначення методів їх мінімізації та страхування.

Інновація - це кінцевий результат впровадження нововведення з метою поліпшення об'єкта управління й отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого виду ефекту. Нововведення - оформлений результат фундаментальних і прикладних досліджень, розробок чи експериментальних робіт у якій-небудь сфері діяльності по підвищенню її ефективності.

Жодна робота не здійснюється без правильної керованості  та узгодженості дій. Будь-яка управлінська діяльність визначається ефективною насамперед за допомогою обґрунтованості методології  вирішення проблем. Без хорошої теорії практика сліпа. Проте в даний час до менеджменту застосовуються тільки деякі наукові підходи: системний, поведінковий, адміністративний, маркетинговий та ін. Не застосовуються відтворювальний, нормативний, функціональний підходи.

У сучасних умовах особливого значення набувають дослідження  в галузі управління інноваційними  процесами. Аналіз теорії та практики економічного управління різноманітними об’єктами дозволило встановити необхідність застосування в управлінні інноваційними процесами наступні підходи:

• системний та маркетинговий підходи до управління інноваціями;
• функціональний, відтворювальний та нормативний підходи;
• комплексний, інтеграційний та динамічний підходи;
• процесний та кількісний підходи до управління інноваціями; 
• адміністративний, поведінковий та ситуаційний підходи;
• структурний, предметний підходи до управляння інноваціями.

Кожен підхід відбиває або характеризує тільки один з аспектів менеджменту. Вони не є синонімами, не дублюють один одного.

В умовах зростаючої динамічності ринків, постійної зміни соціально-економічної ситуації, швидкого розвитку нових технологій особливу важливість набуває процес управління інноваціями. На відміну від інших видів діяльності підприємств інновації (більшою мірою технологічні та продуктові) пов’язані з підвищеним рівнем ризику та значними обсягами інвестиційних ресурсів.

Впровадження  єдиної системи планування та управління проектами для організації інноваційної сфери допоможе істотно підвищити  ефективність реалізації проектів компанії.

Основні переваги використання системи управління проектами в області реалізації інноваційних проектів:

• можливість регламентування процедур управління проектами;
• визначення та аналіз ефективності інвестицій, 
• використання математичних методів розрахунку тимчасових, ресурсних, вартісних параметрів проектів;
• централізоване зберігання інформації за графіком робіт, ресурсів і вартостям;
• можливість швидкого аналізу впливу змін в графіку, ресурсному забезпеченні та фінансуванні на план проекту;
• забезпечення структури контролю виконання робіт проектів;
• облік і управління ризиками проектів;
• забезпечення контролю якості робіт;
• управління і контроль поставок і контрактів при забезпеченні проектної діяльності.

Якісне та ефективне  управління інноваціями на підприємстві можливе лише при комплексному використанні декількох підходів, оскільки при використанні якогось одного підходу може бути не охоплено всю сферу діяльності фірми.

2.2 Типи організаційних структур управління інноваціями на підприємстві

Під організацією здійснення інновацій розуміємо процес упорядкування елементів інноваційної системи, що забезпечує раціональне поєднання в часі й просторі всіх елементів процесу розробки та дифузії новацій з метою ефективного виконання ухвалених планових рішень з досягнення завдання і стратегічних цілей підприємства. Організація інноваційного менеджменту передбачає створення певної ієрархічної організаційної структури, до складу якої входять спеціалізовані підрозділи управління, керівники різних рівнів, яким надають повноваження для ухвалення та реалізації певних управлінських рішень і які є відповідальними за їх результати.

Успіх управління інноваціями залежить від організаційної моделі підприємства загалом та підрозділів, які безпосередньо є відповідальними  за нововведення. Оскільки важливішою проблемою є комплектування спеціалістами і встановлення організаційної форми роботи, то необхідно вибрати організаційну структуру управління. Організаційна структура управління є сукупністю взаємопов'язаних ланок управління, розташованих на різних рівнях.

Розвиток НТП  у 80-ті роки XX століття спричинив виокремлення менеджменту інноваційним процесом у самостійний вид управлінської  діяльності. Внаслідок цього з'явилися  гнучкі структури наскрізного менеджменту  інноваційною діяльністю, що використовують горизонтальні зв'язки між підрозділами ІІДКР, служби головного технолога, виробництва, збуту.

Система менеджменту  процесом інновацій передбачає створення  центральних служб для координації  інноваційної діяльності, формування цільових проектних груп чи центрів з розробки інновацій, організацію консультаційної допомоги у сфері інновацій. Центральні служби координації діяльності забезпечують комплексний підхід до такої діяльності: розробляють єдину науково-технічну політику, контролюють і координують інноваційну діяльність, проведену у різних виробничих підрозділах.

Спеціалізовані  підрозділи — ради, комітети з розробки інноваційної політики — створюються  переважно у великих організаціях, що випускають наукоємну продукцію. Завданням таких підрозділів є визначення ключових напрямів інноваційного процесу і подання конкретних пропозицій вищому керівництву для ухвалення рішень.

Служби координації, інновацій — це підрозділи, що здійснюють координацію інноваційної діяльності в рамках організації загалом, узгодження цілей і напрямів технічного розвитку, розробку планів та програм інноваційної діяльності, спостереження за розробкою інновації та її впровадженням.

Програмно-цільові  групи з проведення наукових досліджень, розробки і виробництва нової  продукції та технології — це самостійні господарські підрозділи для комплексного здійснення інноваційного процесу від ідей до виробництва конкретної програми. Вони створюються на середньому рівні менеджменту у складі підрозділів маркетингу, ИДКР, служб головного конструктора і технолога. Цільові групи, що створюються па тимчасовій чи постійній основі терміном па 1—5 років, сприяють ефективній організації творчого пошуку.

Програмно-цільова  група також може бути організована так. Інженер-конструктор (технолог), який є автором ідеї, очолює цільову групу і безпосередньо відповідає за розробку і впровадження конкретної інновації. У цьому разі реалізується принцип гнучкого наскрізного менеджменту інноваціями, що ґрунтується на децентралізації управління.