Організація визволення Палестини і проблема міжнародного тероризму

ЗМІСТ 

ВСТУП……………………………………………………………………………..3 

РОЗДІЛ  І. СТВОРЕННЯ  ОРГАНІЗАЦІЇ  ВИЗВОЛЕННЯ  ПАЛЕСТИНИ ТА ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ……………………………………………………………………5 

     1.1.Історія  створення Організації визволення  Палестини та політична             

     діяльність  лідера ОВП Ясіра Арафата…………………………………….5

     1.2.Діяльність  терористичних угрупувань у королівстві  Йорданія……..9

     1.3.Військові  дії  бойовиків  Організації   визволення  Палестини  у 

     Лівані............................................................................................................12

1.4.Боротьба  за владу під керівництвом  Організації визволення Палестини  у Тунісі………………………………………………………..15 

РОЗДІЛ  ІІ. ТЕРОРИСТИЧНА  ДІЯЛЬНІСТЬ  ОРГАНІЗАЦІЇ  ВИЗВОЛЕННЯ ПАЛЕСТИНИ……………………………………………………………………19 

2.1.Міжнародний  тероризм: переродження національного  питання у міжнаціональну терористичну  діяльність……………………………….19

2.2.Пошуки  шляхів мирного врегулювання  палестино-ізраїльського конфлікту…………………………………………………………………..22

2.3.Посилення  терористичної діяльності після  мирних угод Осло. Розкол у  лавах Організації визволення  Палестини…………………….24 

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...32 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...34 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Для написання цієї курсової роботи мною була обрана тема: «Організація визволення Палестини і проблема міжнародного тероризму».

     Актуальність  дослідження пов’язана в першу чергу з тим, що палестинська проблема, являючи собою приклад одного з найбільш складних, затяжних і розростаючих конфліктів 20 ст., котрий перейшов і в 21 ст., і сьогодні приковує до себе увагу світової громадськості. Питання про Палестину є серцевиною близькосхідної проблеми, і тому проблему Близького Сходу неможливо вирішити без обліку невід’ємних і законних прав палестинського народу. Права на створення власної незалежної держави в Палестині внесе внесок  у врегулювання кризи на Близькому Сході. Участь Організації визволення Палестини, представника палестинського народу, є неодмінною умовою у всіх зусиллях, обговореннях та конференціях з питання про Палестину.

     Метою дослідження курсової роботи є ознайомлення з діяльністю Організації визволення Палестини та міжнародним тероризмом.

Відповідно  до зазначеної мети наукового дослідження  поставлені наступні цілі:

• визначити з якою метою була створена Організація визволення Палестини;
• охарактеризувати лідера Організації визволення Палестини Ясіра Арафата;
• дізнатись, які організації грали важливу роль в Організації визволення Палестини;
• ознайомитись з країнами котрі опинились під контролем Організації визволення Палестини;
• визначити терористичну діяльність Організації визволення Палестини;
• ознайомитись з проблемами палестино-ізраїльського конфлікту;
• дізнатись що спричинило посилення терористичної діяльності.

   Об’єктом  дослідження курсової роботи є Організація визволення Палестини (ОВП) та проблема міжнародного тероризму.

   Предметом дослідження курсової роботи є діяльність Організації визволення Палестини.

Літературними джерелами для написання цієї роботи були використані підручники, енциклопедії та статті. Також були застосовані англійські видання  і електронні джерела.

     Структура та об’єм. Ця робота складається зі вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел з 31 найменувань. Загальна кількість сторінок друкованого тексту 36. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ І. СТВОРЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИЗВОЛЕННЯ ПАЛЕСТИНИ

ТА  ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ. 

     1.1.Історія створення Організації Визволення Палестини та політична діяльність лідера ОВП Ясіра Арафата. 

     На підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН №181, прийнятої 29 листопада 1947 року, 14 травня 1948 року, було проголошено створення держави Ізраїль, фактично на території колишнього Британського мандата у результаті Першої світової війни у квітні 1920 року на конференції Сан-Ремо Великобританія домоглася мандата на управління територією Палестини. Британська підмандатна територія включала в себе також територію сучасної Йорданії. Отже, фактично Ізраїль був утворений на території частково Палестини та частково Йорданії, що не могло не викликати хвиль протесту серед палестинців. Тому виникають перші угрупування, що мають мету-створення незалежної Палестини, що згодом увійдуть до Організації Визволення Палестини (ОВП). На початку їхньої діяльності бракувало тільки ідеологічного керманича. Таким і став згодом Ясір Арафат. Тому за твердженням багатьох дослідників історія ОВП тісно пов’язана із біографією її лідера.

     Його  повне і відоме тільки фахівцям ім'я - Мухаммед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва  аль-Хусейні. У молодості він змінив його на нинішнє - Ясір Арафат. Зроблено це було з певною метою: він не хотів, щоб його якось зв'язували з командуючим палестинськими силами Абдель Кадер аль-Хусейні, на якого поклали відповідальність за поразку арабів у першій війні проти ізраїльтян. Справа в тому, що Арафат після закінчення ліцею працював особистим секретарем Абделя аль-Хусейні. [5, c. 58]

     Якщо  вірити офіційним документам, то Арафат народився 24 серпня 1929 року в Каїрі  в багатій мусульманській родині. Сам палестинський лідер не раз  заявляв, що з'явився на світ 4 серпня того ж року в Єрусалимі.

     Сім'я, в якій виховувався майбутній  палестинський лідер, була тісно  пов'язана з націоналістичними  колами. У будинок Саліма Абу Сауда частенько навідувалися видатні діячі мусульманської громади й вели політичні бесіди.

     У ті роки основними тенденціями, що вплинули на життєву позицію Арафата, були арабський патріотизм і націоналізм. Ці два фактори наклалися на впевненість  майбутнього палестинського лідера в тому, що найважливіша запорука успіху на політичному, та й будь-якому іншому поприщі - гарна освіта. Коли прийшов  час, Арафат подав заяву в Техаський  університет на інженерний факультет, але державний департамент США  відмовив йому у візі. [1, c. 125]

     До  того часу він вже був помічений  як учасник боротьби між палестинцями та створенною державою Ізраїль. Тому він вступив в Каїрський університет. У 1948 році, коли почалася перша арабо-ізраїльська  війна, він залишив заняття і  відправився битися проти ізраїльтян. Після жорстокої поразки в  тій війні він ненадовго перебирається  в сектор Газа, який опинився в руках  Єгипту. У 1950 році повертається в Каїр, щоб продовжити навчання на інженерному  факультеті. Тут зустрічає своїх  майбутніх соратників по боротьбі, разом з ними бере участь в операціях  проти англійців. [7, c. 34]

     Судячи  з усього, саме тоді в нього зародилася думка про те, що палестинці повинні  самі подбати про свою долю, а  не чекати, коли за них це зроблять «брати араби».

     У 1952 році Арафат, створює Союз палестинських  студентів в Єгипті і обирається його головою. Судячи з того, що його навчання тривало вісім років (замість  трьох), можна з впевненістю сказати, що на першому плані були справи союзу. Енергійний, вольовий і витривалий, він не тільки брав участь у політичних дискусіях, але й активно освоював військову справу. З часом він  навіть отримав диплом офіцера - в  цьому допомогло рішення батьків  про реєстрацію його народження в  Єгипті. А в 1956 році, коли англо-франко-ізраїльські сили рвалися до націоналізованого  Насером Суецького          каналу, лейтенант Арафат уже командував загоном підривників у складі палестинських формувань. [7, c. 96]

     Рік потому після закінчення університету він їде до Кувейту, де на той час  склалася процвітаюча палестинська громада.

     Одночасно з будівельним бізнесом Арафат активно  налагоджує політичні зв'язки. Тоді ж і склалося ядро тієї, спочатку невеликої організації, з якою буде пов'язана його кар'єра і життя. Мова йде про "Рух палестинського визволення" (ФАТХ), яке він очолив у 1959 році.

Більшість у русі на той момент становили  палестинські біженці, що осіли спочатку в секторі Газа, що вчилися в Каїрському і Бейрутському університетах і працювали у різних арабських країнах. [5, c. 73]

     Спочатку  група називалася «Хатф», але ця абревіатура нагадувала арабське слово  «поразка», і тому воно стало писатися навпаки. Так в 1959 році виник «Фатх» («завоювання», «перемога»). Тоді ж Ясір Арафат отримав партійне прізвисько «Абу Аммар».

     31 грудня 1964 - 1 січня 1965 терористи «Фатх»  зробили першу вилазку на територію  Ізраїлю. Ця дата вважається  початком збройної боротьби палестинців  за створення своєї держави.  Бойовики тоді спробували підірвати  акведук, який постачав прісною водою з озера Кінерет половину Ізраїлю.

Арафат  звернувся за допомогою до Ліги арабських держав (ЛАД), доводячи, що сила арабів в єдності, а на об'єднання і збройну боротьбу потрібні гроші, зброя, люди, бази. У 1964 році на кошти Ліги арабських держав була створена Організація визволення Палестини (ОВП) як політична організація, що об'єднує всі організації палестинського опору, які прагнуть до спільної мети визволення Палестини і створення незалежної палестинської держави. За деякими даними ОВП була спочатку створена лідерами арабських країн на противагу ФАТХ, що набирає обертів в ті роки популярність. Вони створили ОВП для того, щоб тримати палестинський національний рух під контролем.

     Поразка арабських країн у Шестиденній війні спонукало ОВП активізувати терористичну діяльність всередині Ізраїлю, на Західному Березі і в інших країнах. У 1968 році ФАТХ увійшов до складу ОВП, зайнявши в ній центральне місце, а його лідер Ясір Арафат став лідером ОВП і 3 лютого 1969 року був обраний головою її виконавчого комітету. Двома роками пізніше Арафат став головнокомандувачем силами Палестинської революції, а в 1973 очолив політичний комітет ОВП. Крім ФАТХу, важливу роль в ОВП грали:

       Народний Фронт Визволення Палестини (НФВП) - терористична, світська, марксистська організація, що виступає за створення незалежної Палестинської держави. Заснована в 1967 котра злилась з трьох палестинських груп: «Палестинського визвольного фронту» Ахмада Джібріла (створений в 1961), групи «Герої Повернення» і групи «Мстива молодь». Угрупування відоме також як «Група Червоні орли», «Група Халхул».

     НФВП визнаний терористичною організацією в США, ЄС та Ізраїлі. Засновник партії і її лідер з 1967 до 2008 Жорж Хабаш. Його найближчий помічник, який займався (до смерті в 1978) плануванням і проведенням терактів-Вадей Хаддад. В даний час лідер руху - Ахмад Саадат.

     Організація входить до складу Організації визволення Палестини і є другою по військовій і політичній силі нерелігійною палестинською організацією після ФАТХу Ясіра Арафата. Рух виступає за загальноарабську соціалістичну революцію. Після 1993 року виступає проти «Декларації Принципів», підписаної ОВП з Ізраїлем, у зв'язку з чим припинила своє членство в ОВП. Проте в 1999 році НФВП прийшов до згоди з ОВП щодо переговорів з Ізраїлем і відновив своє членство в ОВП. [ 2, c. 102]

     - Демократичний фронт визволення Палестини (ДФВП) - палестинська марксистсько-ленінська політична і військова (у минулому терористична) організація. Її назву часто скорочують до «Демократичний фронт». Є членом Організації визволення Палестини.

     -   Рух національного визволення Палестини.

     -   аль-Сайка (Авангард народно-визвольної війни).

     - Фронт народної боротьби (ФНБ) - радикальне палестинське просирійське терористичне угрупування, очолюване доктором Заміра Гоше і Бахіатом Абу Гарбіахом. Була заснована в 1967 році залишившими Аль-Фатах палестинцями на територіях Західного берега річки Йордан. Співпрацює з Сирією, Іраком, пізніше налагодив контакти з Лівією.

     Під керівництвом ОВП також діяли  терористичні групи «Чорний вересень» і Народний фронт визволення Палестини - Головне командування (НФВП-ГК), заснований в 1968 році Ахмадом Джібріля, зі штаб-квартирою в Рехане поблизу Дамаску. [2, c. 176]

     Отже, у 50-х роках 20 століття на територіях різних арабських держав (еміратів): Єгипту, Кувейту - починають створюватись розрізнені загони федаїнів, що мають спільну мету-це незалежність Палестини. На першому етапі діяльність цих загонів має невпорядкований характер, оскільки були відсутні єдина структура опору, штаб, організація. Лідером, що об’єднує дії  розрізнених загонів у єдиний рух стає Ясір Арафат. Таким чином була створена організація під назвою «Рух визволення Палестини» - «ФАТХ», до складу якої увійшли насамперед палестинські біженці. Після підтримки цієї організації Лігою арабських держав і була створена Організація Визволення Палестини, в якій з кінця 60-х років Ясір Арафат стає ідеологічним лідером. 

     1.2. Діяльність терористичних угрупувань у королівстві Йорданія. 

     В кінці 1960-х - першій половині 1970-х більшість  терористичних угрупувань палестинських  арабів зосередилося на території  Йорданії. За короткий час палестинці перетворили королівство в свій головний плацдарм, звідки регулярно  завдавали ударів по Ізраїлю. Аеропорт Аммана регулярно брав авіалайнери, які палестинці викрадали з міжнародних авіаліній, що формувало образ Йорданії як розсадника тероризму.

     Спроби  короля Хусейна усмирити палестинців  успіху не мали. Головним козирем ОВП  були кілька мільйонів  біженців, які  знайшли притулок в Йорданії, яких Арафат у разі чого погрожував озброїти  і кинути проти королівської армії. Табори біженців, контрольовані збройними  палестинськими загонами, перетворилися  на свого роду державу всередині  держави. [4, c. 58]

     У 1968 році ОВП вступила у відкритий союз з трьома угрупуваннями, які перебували в Йорданії поза законом, - «Арабським національним рухом», баасистами і комуністами. Метою цього альянсу було повалення короля Хусейна і встановлення нового політичного режиму на «Східному березі Йордану».

     У червні 1970 року протистояння йорданської влади з палестинцями і спроби роззброїти палестинську міліцію переросли у збройний конфлікт. Уряди інших арабських країн намагалися знайти мирне вирішення конфлікту, але безперервні дії палестинських бойовиків на йорданськїй території (такі, як знищення трьох авіалайнерів, викрадених з міжнародних авіаліній, які знаходилися у пустелі на півдні від Аммана) змусили йорданські власті піти на крайні репресивні заходи .

     Чорний  вересень (точна назва «Рука Чорного вересня») - терористична організація, підконтрольна «ФАТХ». [6, c. 125]

     1 вересня 1970 марксистсько-ленінський Демократичний фронт визволення Палестини (ДФВП) вчинив замах на короля, яке провалилося. Йорданія прийняла відповідні заходи проти палестинських бойовиків, які перетворилися на війну між ОВП і йорданської армією.

     6 вересня Ірак, який вже в 1967 році розмістив війська в Йорданії, закликав Йорданію припинити  вогонь. Ірак залишався нейтральним  під час конфлікту і вивів  свої війська з країни до кінця 1970 року. ДФВП намагався взяти владу в Йорданії, але, щоб відвернути увагу від свого наміру, захопивши майже одночасно 4 літаки і переправивши 3 з них з заручниками в Йорданію. Переговори про звільнення заручників в обмін на палестинських ув'язнених привертали увагу світового співтовариства.

     16 вересня ситуація настільки загострилася, що король Хусейн віддав наказ  про остаточний розгром палестинських  військових організацій. Йорданська  авіація бомбила табори палестинських  біженців в Аммані, де ховалися  палестинські бойовики. Загинуло  від трьох до п'яти тисяч  палестинців. Сирія на підтримку  ОВП ввела танкові війська  до Йорданії , які були відбиті. Під посередництвом Гамаль Абдель Насера Хусейн і Ясір Арафат прийшли до угоди. ОВП перенесла свої бази в Ліван (де вона згодом спровокувала такий самий конфлікт з урядом країни) і Ясір Арафат втік до Каїра. [12]

     Можна зробити висновок, що діяльність ОВП на території  Йорданії була дуже агресивною:                                                                                                      

По-перше, кількість терористичних угрупувань на території Йорданії була найчисельнішою.                                                                                                 

По-друге, підрив міжнародного іміджу Йорданії через регулярні захоплення авіалайнерів з метою використання їх у терористичних актах.                             

По-третє, захоплення палестинцями стратегічних об’єктів і, фактично, невизнання влади короля Хусейна.

По-четверте, створення так званої держави в державі-табори біженців,контрольовані збройними палестинськими загонами, готові будь-якої миті піти проти королівської армії за наказом Ясіра Арафата.            

І, врешті-решт, умисно організований військовий конфлікт всередині країни, що змусив інші арабські країни розколотися на два табори: одні підтримували діяльність ОВП, а інші різко засуджували її діяльність. 
 
 

     1.3. Військові дії бойовиків Організації визволення Палестини у Лівані. 

     До 1971 року Південний Ліван практично  повністю опинився під контролем  бойовиків ОВП, а до 1975 року ОВП  фактично створила в Лівані власну державу, територія якої простягалася від Західного Бейрута до ізраїльського кордону. Проживали на Півдні Лівану християни і мусульмани (в основному, шиїти) часто ставали жертвами сваволі палестинських бойовиків . Терористичні групи ОВП здійснювали напади на різні ізраїльські об'єкти. У 1974 році палестинські бойовики вбили 18 жителів ізраїльського міста Кірьят-Шмона (атаку скоїли бойовики НФВП-ГК, угрупування в цьому ж 1974 відкололась від ОВП). У тому ж році прибули з Лівану терористи ОВП захопили школу (Ma'alot massacre) в містечку Маалот і зажадали звільнити палестинських бойовиків з в'язниць в обмін на заручників. В результаті цього теракту в ході штурму школи ізраїльськими силами безпеки, загинуло 26 ізраїльтян, більшість з яких - школярі (атаку скоїли бойовики ДФВП). У 1974 і 1979 рр.. жертвами терактів стали жителі Нагарії. Теракт на Приморському шосе (Coastal Road massacre) був здійснений палестинськими бойовиками (ФАТХ), які прибули морем з Лівану - всі 35 заручників були вбиті в ході перестрілки бойовиків з ізраїльськими силами безпеки. [9, c. 43]

     У 1975 році в Лівані спалахнула громадянська війна між проурядовими (в основному, християнськими) міліціями і палестинськими бойовиками, в тому числі, Організацією визволення Палестини, яких підтримали антиурядові (в основному, мусульманські і ліві) партії та організації, провину за яку ряд дослідників покладає на палестинські воєнізовані формування і зокрема на приписуваний палестинцям замах на життя маронітського лідера П'єра Жмайєля у квітні 1975 року. За твердженням ліванських християн, від рук палестинців загинули десятки тисяч ліванських громадян. В результаті громадянської війни в Лівані загинуло понад 100.000 чоловік. Газета «Los Angeles Times», посилаючись на офіційну ліванську поліцейську статистику, вже в 1992 році оцінювала число загиблих у громадянській війні в 144 тисячі осіб при більш ніж двісті тисяч поранених. [28]

     В якості своїх союзників у громадянській  війні ОВП співпрацювала з  мусульманськими збройними загони, що складалися з бойовиків різних ісламських і лівих партій та угрупувань під керівництвом відомого ліванського політика лівої орієнтації Камаля Джумблата - політичного глави громади сектантів-друзів. Під час громадянської війни палестинські загони відрізнялися особливою жорстокістю щодо корінного християнського населення.

     «Дії  Арафата в Лівані не можна назвати  інакше як варварством. Християнам відрубували  голови, юних дівчат ґвалтували, дітей та їх батьків вбивали прямо на вулицях. Палестинці нападали на християн, не роблячи відмінностей між чоловіками і жінками, дорослими та дітьми. Вони вважали своїми ворогами всіх християн і вбивали їх, незважаючи на вік і стать»: Директор ліванського Фонду на захист миру християн Нагі Найджар. [28]

     У січні 1976 року загони ОВП, у відповідь  на штурм, 18 січня 1976 християнськими міліціями  бейрутського району Карантину в  результаті якої загинуло понад 1000 палестинців, включаючи мирних жителів, захопили християнське місто Дамур і вирізали понад 500 беззбройних християн, а  в липні того ж року влаштували різанину християн у тимчасово захопленому  загонами ОВП і ліванських мусульман  християнському місті Чеккі на півночі  країни. У той же час від рук  християнських бойовиків-фалангістів  гинули тисячі палестинців в таборах  біженців, перетворених ОВП в потужні  військові бази.[3, c. 23] 

     Сирійський  президент Асад, який спочатку підтримував  ОВП, згодом, побоюючись встановлення палестинського панування в Лівані, перейшов на бік правих християн-фалангістів  і направив до Лівану свої війська. Перший етап громадянської війни  закінчився для Арафата облогою  і падінням найбільшого і найважливішого у військовому відношенні табору палестинських біженців Таль аль-заатар, що знаходився на території східної-християнської-частини Бейрута і фактично що був палестинською військовою базою, з якої бойовики ОВП обстрілювали житлові квартали християнських районів міста та східних передмість. На багаторазові пропозиції християн-фалангістів евакуювати цивільне населення табору Арафат, за твердженням ліванських джерел, відповів відмовою. Сам Арафат не брав участі в бойових діях, перебуваючи у безпеці на укріпленому командному пункті ОВП в Західному Бейруті. Після падіння Таль-заатар багато хто з його мешканців були вирізані фалангістами, з вини Арафата котрий використав провокації проти правохристиянських міліцій з метою викликати жертви серед цивільних осіб табору. Про подібні провокації згадує Роберт Фіск в інтерв'ю "LA Weekly" від 30 травня 2002 року, називаючи Арафата дуже цинічною людиною.

     Ізраїль, взаємодіючи з ліванськими християнами, провів дві військові операції на території Лівану проти палестинців. У ході першої, операції «Літані» в 1978, ізраїльська армія і ліванська міліція «Армія Південного Лівану» окупували вузьку смугу території - так звану «зону безпеки» на кордоні між Ізраїлем та Ліваном. У ході другої операції («Світ для Галілеї» в 1982) Ізраїль розширив зону окупації на більшу частину Південного Лівану, але пізніше, в 1985, повернув війська в «Зону безпеки». У ході вторгнення Ізраїлю в Ліван загинуло щонайменше 19 000 ліванців і палестинських біженців.[10]

     Арафат  піддавався нападам з усіх боків. Західний Бейрут, де були зосереджені сили ОВП, піддавався атакам Ізраїлю, союзниками якого були ліванські християни-мароніти, їхні збройні загони фалангістів. При європейському та американському посередництві, Арафат з основною частиною своїх сил був змушений покинути Ліван і влаштуватися в Тунісі. Перед евакуацією, Арафат доручив Мугніє, тоді співробітнику його «Підрозділу 17» (пізніше - начальникові спецслужб «Хезболли») передати частину її зброї спорідненим ОВП ліванським міліціям. [3, c. 54]

     Ізраїль зобов'язався у відповідь не захоплювати  Західний Бейрут. Однак незабаром після евакуації основних сил ОВП було скоєно вбивство щойно обраного президента Лівану Жмайєля, у відповідь на яке Ізраїль ввів війська в Західний Бейрут, заявивши, що ОВП не виконала договір до кінця; в ході захоплення сталася різанина в Сабрі та Шатілі .[13]

     Із  вищезазначеного можна зробити висновок, що після загострення ситуації навколо палестинських військових угрупувань у королівстві Йорданія, на території Лівану ОВП стала діяти набагато жорстокіше. Збільшується число терористичних актів, впроваджується так звана «політика залякування», коли серед жертв терористичних актів збільшується відсоток мирних жителів. Фактично захопивши владу у Південному Лівані бойовики розв’язали громадянську війну, що мала численні жертви серед мирного населення, особливо-християн. Під час цих дій лідер ОВП, Ясір Арафат, проявляє себе жорстокою й цинічною людиною, керівником, що не дотримується жодних вимог і не виконує договорів. Такі дії лідера ОВП спровокували збройні атаки Ізраїля та введення Ізраїлем військ у Західний Бейрут. Загиблими під час діяльності ОВП у Лівані серед мирних та військових з обох боків (палестинці та ізраїльтяни) вважається близько 150 тисяч осіб та більше ніж 200 тисяч поранених. Після такого Ясіра Арафата названо циніком і варваром.  

   1.4. Боротьба за владу під керівництвом Організації Визволення Палестини у  Тунісі. 

   З вересня 1982 до 1993 року штаб-квартира ОВП  була розміщена в Тунісі.

У 1980-і  роки за допомогою арабських держав (Іраку і Саудівської Аравії) Арафату вдалося відтворити рух палестинського опору в екзилі. Роки перебування в Тунісі пройшли під знаком боротьби за владу в керівництві ОВП. Гору в цій боротьбі взяв Арафат, підтриманий всіма арабськими країнами.

   Операція «Дерев'яна нога» - наліт ВПС Ізраїлю на штаб-квартиру                        Організації визволення Палестини (ОВП) в Тунісі в 1985 році.

   25 вересня 1985 на борту яхти в  районі Ларнаки (Кіпр) були вбиті  троє громадян Ізраїлю. Відповідальність за вбивство взяв на себе підрозділ ОВП Force-17. У відповідь на це ізраїльська авіація здійснила наліт на штаб-квартиру ОВП у Тунісі, яка перебувала там після Ліванської війни 1982 року.

Операція  отримала кодову назву «Дерев'яна  нога» і була проведена 1 жовтня 1985 року. Удар завдавали 8 винищувачів-бомбардувальників F-16 під прикриттям 8 винищувачів F-15. Літаки подолали 3000 км до цілі з дозаправкою  в повітрі від танкера Боїнг 707. Туніс не вжив жодних заходів для протидії нальоту. В результаті удару штаб-квартира була знищена, загинуло близько 60 активістів ОВП. Уряд Тунісу заявив, що були жертви серед мирного населення.[11]

     Міжнародна  реакція на рейд була вкрай негативною, засудження було в тому числі з  боку США, головного союзника Ізраїлю. Рада Безпеки ООН у Резолюції 573 також засудив наліт, охарактеризував  його як грубе порушення хартії ООН  і вказав на право Тунісу отримати відшкодування збитку (репарацій).

     Початком  першої інтифади прийнято вважати 9 грудня 1987 року. Безпосередньо перед цим  відбулося кілька інцидентів. 6 грудня в секторі Газа був убитий ізраїльський торговець. Через два дні, 8 грудня, ізраїльська    армійська вантажівка врізалася в автофургон, який перевозив палестинців, які поверталися з роботи в Ізраїлі в табір біженців Джабалія в секторі Газа. Четверо палестинців загинули, десять були поранені. Серед палестинців у Газі негайно поширилася чутка, що автомобільна аварія була навмисною помстою ізраїльтян. 9 грудня в Джабалії почалися демонстрації протесту. Палестинці палили покришки, підлітки закидали камінням ізраїльські патрульні машини. Солдати однієї з машин відкрили вогонь по нападниках, убивши одного 17-річного юнака і поранивши ще кількох. Незабаром заворушення поширилися по всьому сектору, а потім перекинулися і на Західний берег річки Йордан. 19 грудня заворушення дійшли до Єрусалиму.