Особливості підприємництва в аграрній сфері

Тема: «Особливості підприємництва в аграрній сфері»

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………………………………………………………….……..6

1 Підприємство

1.1 Підприємство як суб’єкт господарювання………………………………………….………………………………8

1.2 Типи і види підприємств……………………………………………………………………………………………….…….10

2 Аграрна сфра

2.1 Аграрне виробництво  як єдність продуктивних сил  і відносин економічної власності….13

2.2 Форми господарювання  у СГ, аграрно-промисловий комплекс (АПК)…………………………..18

3 Рентні відносини в  СГ

3.1 Земельна рента, і  орендна плата…………………………………………………………………………………….…21

3.2 Ціна землі……………………………………………………………………………………………………………………….……23

Практична частина…………………………………………………………………………………………………………………….25

Висновки…………………………………………………………………………………………………………………………………...30

Список використаної літератури………………………………………………………………………………………………33

                                                                                                                                   Вступ

Повноцінне функціонування ринкової економіки держави неможливе  без розвинутого й нормально  функціонуючого підприємництва. Становлення і розвиток соціально орієнтованого підприємництва в нашій країні є однією із складових проблеми виходу економіки України з кризового стану, пошуку шляхів підвищення економічної ефективності виробництва в аграрному секторі.

     Саме підприємництво в сільському господарстві, однієї із найбільш вагомих сфер економіки, вимагає вироблення тенденцій щодо сталого і поступового нарощення продукції агропромислового виробництва і поступового зниження витрат на одиницю продукції. Тому агропромислове підприємництво заслуговує на особливу увагу і потребує детального вивчення та переосмислення окремих, вагоміших позицій з теоретичного й практичного боку, як серед науковців, так і серед тих, хто безпосередньо займається виробництвом і підприємницькою діяльністю, що дасть змогу докорінно вивчити та проаналізувати всі кроки, їх почерговість, щоб уникнути зайвих проблемі небажаних результатів у процесі роботи. При будь-яких дослідженнях перш за все слід спиратися на власний досвід, надбання вітчизняних науковців і працівників, проте варто вивчати й зарубіжний досвід, використовувати у вітчизняній практиці лише окремі найбільш вдалі сегменти і лише в трансфомованому, адаптованому до умов нашої країни, вигляді.

     Безумовно, в кожній країні підприємницька діяльність має певні особливості, що зумовлюються економічними, політичними, правовими й соціальними умовами. Саме їх необхідно враховувати кожному підприємцю в своїй економічній діяльності, що сприятиме полегшенню прийняття вірних управлінських і комерційних рішень.

     Підприємництво є прогресивним видом виробничо-господарської діяльності, яка вільна у виборі її напрямів і форм реалізації продукції та послуг і побудована на принципах доброчинності й повної відповідальності за результати використання власного майна. Це ініціативна самостійна діяльність громадян, спрямована на одержання прибутку або особистого доходу, яка здійснюється від свого імені, на свій ризик і під свою відповідальність, або від імені й під майнову відповідальність юридичної особи підприємства. Воно сприяє активізації структурної перебудови економіки, створенню додаткових робочих місць, забезпеченню швидкої окупності витрат, оперативному реагуванню на зміни споживчого попиту.

     Саме підприємництво, створюючи відповідне ринкове середовище, гнучко пристосовується до змін кон’юнктури ринку, здатне задовольнити потреби не тільки на внутрішньому, а й на міжнародному ринках, сприяє подоланню галузевого і регіонального монополізму, посиленню конкуренції, впровадженню досягнень науково-технічного прогресу, дає змогу розширити сферу прикладання праці, створити нові можливості для працевлаштування, здатне значно зміцнити економічну базу регіонів, позитивно вплинути на розвиток самого села.

     І досі гострою залишається проблема усвідомлення змісту земельної реформи селянами, розуміння власності, зокрема на землю і майно. Все це потребує посилення широкої роз’яснювальної роботи щодо змісту, мети і завдань земельної реформи. Досі актуальною є проблема теоретичного та практичного визначення сутності та видів земельної ренти.

     Серед заходів, спрямованих на розробку ефективного механізму функціонування повноцінного, регульованого державою ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, обгрунтовано передбачається вдосконалення методики і перманентне оновлення їх грошової оцінки. Разом з тим не можна не враховувати наявність перспективи виникнення такого феномена як ціна земель, що формується за законами ринку й віддзеркалює сукупну дію великої кількості чинників, серед яких провідне місце належить дохідності земель, а перш за все — величині ренти. Остання розглядається як вихідна база для встановлення ціни землі й у сучасних умовах.

     Актуальність зазначених вище проблем, їх недостатнє вивчення і визначили вибір теми курсової роботи, зумовили її мету та завдання. В роботі розглянуто наукові основи формування ренти, її основні теорії та питання її розподілу та перерозподілу на користь аграрного сектору.

1. ПІДПРИЄМНИЦТВО

1.1 Підприємство як суб’єкт господарювання

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального створення (достатньо  комфортного) рівня своєї життєдіяльності  займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні  люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно  виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства. 
 
     Підприємство — це організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги). 
 
     Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву — завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати декілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під ними розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату -прибутку. Кожна з них привласнює собі певне фірмове найменування, під яким вона значиться у державному реєстрі своєї країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім'я та прізвище одного чи декількох власників фірми; відображає характер діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах континентальної Європи — товариств. 
 
     При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх комбінації. Такий фірмовий знак (марка) слугує для ідентифікації товарів або послуг продуцента (продавця) та їх вирізнення від продукції (послуг) конкурентів на ринку. 
 
     Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати МІСІЄЮ. У більшості випадків місією сучасного підприємства (фірми) можна вважати виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. 
 
     На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі. Останні повинні відповідати певним вимогам. 
 
• По-перше, цілі підприємства мають бути конкретними і вимірюваними. Формулювання цілей в конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень щодо діяльності підприємства. Завдяки цьому можна більш обгрунтовано визначити, наскільки ефективно підприємство діє у напрямку здійснення своїх цілей. 
 
• По-друге, цілі підприємства повинні бути орієнтовані у часі, тобто мати конкретний горизонт прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п'яти рокам, інколи більше (7-10 років) — для передових у технічному відношенні фірм; короткотермінова — в межах одного року. 
 
• По-третє, цілі підприємства мають бути досяжними, аби слугувати підвищенню ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють певні негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати і зменшення рівня їх мотивації, погіршення показників інноваційної, виробничої і соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку. 
 
• По-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючими, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, мають не перешкоджати реалізації інших цілей. Супротивне може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства, відповідальними за досягнення встановлених цілей.

1.2 Типи і види підприємств

Відповідно до закону «Про підприємства в Україні» в нашій державі  можуть діяти такі види підприємств:

1. Приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи.

2. Колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства.

3. Господарське товариство, створене юридичними особами і громадянами на засадах угоди шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

4. Підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян.

5. Комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади.

6. Державне підприємство , засноване на державній власності. Воно може бути перетворене у казенне підприємство у випадках, коли таке підприємство проводить виробничу чи іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством, або коли головним споживачем продукції (понад 50 %) є держава чи коли підприємство є суб’єктом природних монополій. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

У 2002 р. в нашій державі функціонують і такі корпоративні підприємства, в статутному капіталі яких є державна частка власності. Управління такими підприємствами відбувається за участю представників  державних органів у наглядових радах, якщо частка держави в статутному капіталі становить менше 50 %. В процесі подальшої приватизації такі підприємства можуть перетворюватися в звичайні господарські товариства.

7. Спільне підприємство з іноземними інвестиціями (СП), засноване на об’єднанні майна і підприємницької діяльності українського та іноземного власників, і в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менше 10 % від його величини. Це підприємство може мати будь-яку організаційно-правову форму (найчастіше — товариство з обмеженою відповідальністю). Засновниками спільного підприємства з іноземними інвестиціями виступають з українського боку різні типи приватних аграрних підприємств, а з іноземного — іноземні фірми певного профілю діяльності. Вони (засновники) залишаються юридичними особами, разом формують статутний капітал СП. Іноземний засновник свій внесок у цей капітал може здійснювати у формі конвертованої валюти, рухомого і нерухомого майна, цінних паперів, виражених у конвертованій валюті, будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями. Український засновник свій внесок може здійснювати рухомим і нерухомим майном, правом користування землею, іншими природними ресурсами, грошовими коштами тощо. Розподіл прибутку СП між засновниками може бути різний, один із найбільш розповсюджених — пропорційно вкладам засновників у статутний капітал.

     У сільському господарстві України функціонувало більшість названих видів підприємств, за виключенням комунальних підприємств та державних казенних підприємств. Так, до приватних підприємств належать селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські виробничі та обслуговуючі кооперативи; до господарських товариств — сільськогосподарські акціонерні товариства закритого і відкритого типів, товариства з обмеженою відповідальністю та інші типи товариств; до державних підприємств — науково-дослідні інститути і науково-дослідні станції аграрного спрямування, племзаводи, воєнні сільськогосподарські підприємства .

     Слід підкреслити, що в світовій практиці, в тому числі і в нашій державі, існує таке поняття, як мале підприємство (малий бізнес).

     Це — не якийсь окремий тип підприємств щодо власності, організаційної форми господарювання чи функцій. Критерієм віднесення підприємства до категорії малих (відповідно до закону «Про підприємства в Україні) є кількість працюючих. У промисловості та будівництві до малих відносять підприємства з кількістю працюючих до 200, в інших галузях виробничої сфери, в тому числі і в сільському господарстві — до 50, в науці і науковому обслуговуванні — до 100, в галузях невиробничої сфери — до 25, в роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Порівняно з іншими країнами у нашій державі ці критерії дещо завищені. Наприклад, в Англії, США розрізняють дрібні підприємства з кількістю працюючих до 10 і малі — від 11 до 100 осіб. В Японії взагалі використовують три критерії — кількість працюючих, обсяг продажу і величину доходу. Такий підхід дає можливість повніше оцінити роль малого бізнесу в економіці країни.

     За останні десятиріччя в світі відбулося переосмислення ролі малого бізнесу. Раніше його розглядали як щось допоміжне і неістотне для економічного розвитку. Проте тепер стало очевидним, що великі підприємства й економіка в цілому не можуть нормально функціонувати без малого бізнесу, оскільки саме тут народжується багато ідей, інновацій.

     Малі підприємства надто мобільні, гнучкі, швидко пристосовуються до вимог ринку. Вони є тим плідним ґрунтом, на якому зростає середній і великий бізнес. Тому в багатьох країнах, у тому числі і в Україні, розвиток малого бізнесу регулюється законодавчими актами, розроблено державну програму його підтримки. Так, у нашій державі прий-нято Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва», а також розроблено і затверджено Законом України (від 21.12.2000 р.) «Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні», якою передбачається активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва, створення умов для розвитку його інфраструктури, вдосконалення регіональної політики сприяння становленню і зміцненню малих підприємств (на початку 2001 р. їх було майже 200 тис., з них близько 40 тис. фермерських господарств), а також розвиток індивідуального підприємництва без створення юридичної особи (таких підприємців працює близько 1 млн чоловік). Законом передбачено, що до суб’єктів малого підприємництва відносять, крім фізичних осіб, і юридичні особи будь-якої органі-заційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих на календарний рік не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не більше 500 тис. євро.

     Підприємства з метою підвищення ефективності виробництва можуть на добровільних засадах створювати об’єднання з правом юридичної особи як особливу організаційну форму діяльності, що забезпечує зручніші й ефективніші зв’язки між ними порівняно зі звичайними договорами чи угодами. Підприємства на певних умовах залежно від їх економічних інтересів, спеціалізації і мети можуть об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Саме ці фактори переважно визначають і вид об’єднань, їх структуру і функції. Зокрема, підприємства можуть об’єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни тощо за галузевим, територіальним або іншими принципами, зберігаючи при цьому права юридичної особи.

2. АГРАРНА СФЕРА

2.1 Аграрне виробництво  як єдність продуктивних сил  і відносин економічної власності

     Раніше продуктивні сили визначались як чинники, що забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

     Проте таке узагальнене  визначення недостатньо враховує  особливості аграрного виробництва.  Адже у цій сфері не відбувається  таке перетворення речовини природи,  як це відбувається у промисловості;  тут лише умовно можна говорити  про створення духовних благ (наприклад  у формі психічного та емоційного  здоров’я нації за умов раціонального використання землі). Важливо також враховувати специфіку землі та інші особливості розвитку сільського господарства та об’єктів господарської діяльності людини у цій сфері. Найважливіші з них випливають із природних властивостей самої землі.

     Специфіка землі з  боку речового змісту полягає,  по-перше, у тому, що вона є  основним засобом виробництва,  до того ж, значною мірою  не відтворюваного. Водночас за  раціонального використання вона  не втрачає своїх корисних  властивостей, може поліпшуватися,  а її цінність зростати. Основним  засобом земля, наприклад, порівняно  з промисловістю, де вона є  загальною умовою виробництва,  стає, по-перше, тому що продуктивність  праці у сільському господарстві  залежить значною мірою від  продуктивності природних чинників  і, передусім, землі.[1.3, с.410]

     По-друге, на землі  без участі людини відбувається  природне відтворення багатьох  корисних для життєдіяльності  людини благ: повітря, частини  лісів, трав (особливо лікарських), ягід тощо.

     По-третє, процес вирощування  багатьох видів сільськогосподарської  продукції впродовж тривалого  періоду відбувається без участі  людини, що зумовлює меншу інтенсивність  дії економічних законів у  цій сфері. Так, час виробництва  озимої пшениці триває майже  10 місяців, тоді як робочий  період (коли людина безпосередньо  впливає на вирощування цієї  культури) – лише близько місяця.

     По-четверте, у процесі  впливу людини на землю під  час оранки, посіву, підживлення,  збору врожаю тощо виникає  найбільший синергічний ефект,  нова продуктивна сила.

     По-п’яте, якість значної частини сільськогосподарських земель, на відміну від засобів праці у промисловості, під впливом природних процесів поступово покращується, наприклад, впродовж приблизно 300 років на 1 см збільшується гумусу. Водночас частина земель може засолюватися, заводнюватися, тощо.

     По-шосте, об’єктом діяльності людини у сільському господарстві є рослини і тварини, а їхні біологічні процеси протікають за законами природи.

     По-сьоме, недотримання  цих законів, наприклад несвоєчасний  посів зернових або їх збір, призводить до значних втрат.

     По-восьме, землі сільськогосподарського  призначення обмежені в просторі, що істотно впливає на процес  ціноутворення в аграрному секторі  та інші реалії.

     По-дев’яте, земля є не лише засобом праці, але й предметом праці.

     По-десяте, в межах  окремих країн існує значна  відмінність в якості грунтів.  Так, в Укпаїні налічується  630 різновидів грунтів, що відрізняються  природною родючістю.

     По-одинадцяте, земля  є джерелом корисних копалин,  тепла (геотермальні води та  ін.) тощо.

     По-дванадцяте, частина  виготовленої продукції за своєю  споживчою вартістю не відрізняється  від засобів виробництва.[1.3,c.411]

     Специфічний характер  землі як знаряддя праці поєднується  із особливостями основних виробничих  фондів сільського господарства. До них належать: продуктивна  худоба, деревинні, плодоягідні та  інші культури; своєрідними оборотними  фондами є насіння, молодняк  на відгодівлі, корми тощо. Виробничим  фондам також властива їх повільніша  оборотність (внаслідок нетривалого  використання), висока фондомісткість  сільськогосподарського виробництва.

     Названі властивості  землі, розглянуті з боку речового  змісту, істотно впливають на  її суспільну форму. Так, земля  є основним об’єктом властивості  у сільському господарстві, а  також відносин економічного  привласнення з боку різних  суб’єктів; основою формування  класів і прошарків, ареною  боротьби за економічний поділ  та переділ світу тощо.[1.3,c.411]

     Крім землі та специфічних  основних фондів, у аграрному  секторі існують інші елементи  продуктивних сил: людина-працівник,  в якої мають бути природні  здібності до заняття сільськогосподарським  виробництвом, і яка нині у  розвинених країнах світу перетворились  на універсального працівника  з високим рівнем освіти і  кваліфікації; техніка і технологія, яка має бути спеціалізована  залежно від специфіки вирощування  продукції у цьому секторі  (так, у США іще у 1965 р.  для збирання помідорів у штаті  Каліфорнія використовувалось понад  260 складних спеціалізованих комбайнів); наука, яка, з одного боку, втілюється  у всіх інших елементах продуктивних  сил, а з другого – є відособленою  специфічною продуктивною силою,  передусім, у формі прогресивних  досягнень у такій сфері сільськогосподарської  науки, як селекція (оскільки впливає  на терміни зростання і визрівання  рослин та тварин, виведення високопродуктивних  сортів); ферми і методи організації  виробництва (ферми-фабрики, сімейний  підряд та ін..); сили природи,  що використовуються людьми (тепло,  дощ, вітер – при запилюванні  рослин тощо). Проте ці елементи  є окремими чинниками сільськогосподарського  виробництва.

     На основі вищесказаного  можна дати визначення продуктивних сил аграрного сектору: це речові чинники і, передусім, земля, яка як продуктивний природний чинник і в єдності та взаємодії з людською працею забезпечує вилучення (привласнення) корисних властивостей природи, виробництво необхідних для потреб людини благ, найвищий синергічний ефект, що виявляється у зростанні продуктивності праці.

     Водночас у процесі  розвитку аграрного виробництва  поступово змінюється співвідношення  між витратами живої і уречевленої  праці, а отже, діє закон переходу  функцій від особистих до матеріальних  факторів виробництва. Так, за  даними американського економіста  Дж. Шеларда, витрати праці у  США у 1910 р. становили понад  65 %, а решт – капітал (в його  тлумаченні засобів виробництва), тоді як на початку 60-х рр. XX ст. вже існувала зворотна пропорція.

     Специфіка продуктивних  сил в аграрному секторі зумовлює  такі основні особливості сільськогосподарського виробництва:

1. Тісне переплетіння і взаємодія економічних та біологічних законів;
2. У сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою. Від способу та культури цієї взаємодії залежать здоров’я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;
3. Менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлене специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;
4. Надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й всередині багатьох окремих країн.
5. Наявність, крім суспільних чинників підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад грунту) та біологічних;
6. Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;
7. Сезонний характер виробництва;
8. Можливість обмеження впливу природних чинників (передусім, родючості землі) на результати сільськогосподарського виробництва шляхом впровадження нових технологій, техніки, поліпшення культури землеробства та ін.;
9. Грунтові різновиди земель, а загалом, природні та біологічні процеси істотно впливають на спеціалізацію сільськогосподарського виробництва, яка сприяє зростанню продуктивності праці і, у свою чергу, органічно пов’язана з науково-технічним прогресом. Так, за підрахунками американських учених, за рахунок спеціалізації у США у повоєнний період забезпечувалося близько 40 % приросту сільськогосподарського виробництва.
10. Синергічний ефект у сільському господарстві досягається не лише шляхом взаємодії особистісного чинника і техніки та інших чинників (внесення добрив, захисту рослин, передової агрокультури виробництва та ін.), але й природної продуктивності землі.   

     Другою найважливішою  стороною аграрного виробництва  є відносини економічної   власності  з приводу привласнення продуктивних  сил сільського господарства  і, передусім, землі, результатів виробництва і робочої сили (якщо йдеться про капіталістичні типи підприємств у цій сфері).

     Крім відносин економічної  власності, в аграрному секторі  розвиваються техніко-економічні (відносини  спеціалізації, кооперації, концентрації  виробництва та ін.) та організаційно-економічні  відносини (менеджмент, маркетинг,  обмін діяльністю тощо.) Так, маркетинг  найповніше використовується в  агропромислових об’єднаннях.

     Відносини власності в аграрній сфері. Серед цих відносин розрізняють, передусім, економічний та юридичний аспекти.

     Відносини економічної  власності в аграрному секторі  виникають і розвиваються між  різними суб’єктами з приводу привласнення різноманітних об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення – безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні.

     На підприємствах  капіталістичного типу основними  об’єктами привласнення у сфері безпосереднього виробництва є наймана робоча сила у процесі її використання, синергічний ефект, що при цьому виникає, якісь землі у випадку нераціонального використання, що супроводжується виснаженням землі. Привласнення робочої сили у цій сфері виражається у поділі робочого дня на необхідний і додатковий, а також новоствореної вартості на необхідний і додатковий продукт. Такий поділ особливо виразний у надмірній тривалості робочого дня під час сезонних робіт, у процесі найму низькооплачуваної робочої сили емігрантів.

     У сфері обміну  відносини економічної власності  у сільському господарстві реалізуються  з приводу купівлі-продажу робочої  сили,плати за оренду землі,  реалізації виготовленої сільськогосподарської  продукції, купівлі техніки, добрив, отрутохімікатів тощо.

     У сфері розподілу  (у  т. ч. перерозподілу) відносини  економічної власності розвиваються  з приводу виплати сільськогосподарськими  підприємствами відсотків за  кредит, сплати різноманітних податків, отримання субсидій із бюджету  тощо.

     У сфері споживання  такі відносини виникають і  розвиваються у процесі виробничого  споживання (зношування) техніки та  перенесення її вартості на  новостворений продукт, відтворення  робочої сили під час споживання  товарів і послуг. Оскільки споживання  є завершальною сферою процесу  відтворення, то процеси, що  тут відбуваються, тісно переплітаються  з процесами визначальної сфери  – сфери безпосереднього виробництва  (зокрема, зношування основних  фондів)[1.3,c.413]

     Юридичний аспект  власності в аграрній сфері  виражається в укладенні договорів  оренди між землевласником і  орендарем з приводу володіння,  розпорядження і користування  землею та іншими об’єктами економічної інфраструктури (у випадку їх наявності на землі), при укладенні угод, при виконанні державних контрактів та ін..

     Значну частину доходів  фермерів (які не наймають робочу  силу), індивідуальних капіталістичних  підприємств привласнюють промислові, транспортні та торговельні монополії.

     Тому не видно,  що доходи більшості фермерів, сільськогосподарських найманих  працівників у багатьох розвинених  країнах світу приблизно на 25 % нижчі, ніж доходи найманих  працівників у промисловості.

     Розвиток відносин  економічної власності в аграрному  секторі виражається у функціонуванні  трьох основних типів власності  (приватної, колективної та державної)  та окремих форм у межах  даних типів. Так, до приватного  типу власності належать дрібні  некапіталістичні та капіталістичні  ферми; до колективної – кооперативні, акціонерні капіталістичні товариства  та інші; до державної – власність  на певну частину землі різних  гілок влади.

     У багатьох розвинених  країнах світу існує значна  частка державної власності на  землю, що використовується як  об’єкт товарних відносин з метою реалізації стратегічно важливих державних програм.

     Дві сторони аграрного  виробництва (продуктивні сили  і відносини економічної власності)  взаємодіють відповідно до вимог  закону адекватності виробничих  відносин рівню, характеру і  структурі продуктивних сил з  урахуванням особливостей розвитку  сільського господарства та державного  регулювання цієї сфери. Попередньо  зауважимо, що найважливішою особливістю  такої взаємодії є значно повільніше ( порівняно з промисловістю) відмирання  приватного типу власності в  обох формах, консервативність окремих  форм власності в різних країнах,  залежно від національних традицій, менталітету народу та інших  чинників.

     Так, у межах первіснообщинного  ладу існувала общинна власність  на землю, а отже, общинне володіння.  Воно збереглося в окремих  країнах до наших днів. У царській  Росії, у т. ч. і в Україні,  общинна власність на землю  була значною мірою ліквідована  під час проведення столипінської  реформи, проте менталітет народу, його психологія зберегли позитивні  сторони такої власності, її  окремі принципи (взаємодопомога, спільна  праця) до наших днів.