Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Особливості поетичної мови. Тропи

Зміст

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 1. Поетична творчість Івана Драча . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.1. На рівні вічних партитур

(життєвий і творчий шлях поета) . . . . . . . . . . .. . .. . . . . . . . . . . . . . . .

Розділ 2. Особливості поетичної мови. Тропи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Метафора – один з основних тропів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.2. Іншомовні слова у складі метафор Івана Драча . . . . . . . . . . . . . . . .

Висновки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Список використаних джерел та літератури. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додатки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

ВСТУП

Тема: «Іншомовні слова в складі метафор у поезії Івана Драча»

Актуальність: Поетична мова, аби висловити найнесподіваніші, найвишуканіші, найдоцільніші повороти думки, послуговується ресурсами усіх лексичних груп: омонімів, синонімів, паронімів, власне українськими, старослов’янськими, іншомовними тощо. Отож, останні виступають багатою базою для відображення особливостей авторського мислення, зокрема, коли функціонують у складі тропів. Іншомовна лексика інтелектуалізує поезію. Неординарна поетична творчість Івана Драча відзначається з - поміж творів інших сучасних поетів своїми глибоко філософськими мотивами, які він майстерно розкриває у власних асоціаціях за допомогою епітетів, порівнянь та метафор.

Мета дослідження: проаналізувати поетичну творчість Івана Драча, а саме вживання іншомовних слів у такому виді тропів як метафора.

Завдання дослідження:

Здійснити глибокий аналіз основних досліджень вчених з даної проблеми.
Провести аналіз ряду поетичних творів велета сучасної української поезії, у яких зустрічаються іншомовні слова у складі метафор.
Згрупувати метафори, у яких використовуються слова іншомовного походження за приналежністю до певних галузей діяльності.
Познайомитися із життєвим і творчим шляхом Івана Драча – яскравого

представника покоління « шістдесятників».

Предмет дослідження: іншомовні слова у складі метафор у поезії Івана Драча.

Методи дослідження: пошуковий, дослідницький, аналіз літератури, теоретично-критичний, структурно-системний.

Об’єкт дослідження: лексична сфера художньої мови. Метафора – один з основних тропів.

Новизна роботи: досліджено нетрадиційне використання слів іншомовного походження у складі метафор та оригінальне їх тлумачення, згруповані метафори за тематичним принципом.

Розділ 1. Поетична творчість Івана Драча

1.1. На рівні вічних партитур ( життєвий і творчий шлях поета).

Іван Драч належить до тих поетів, котрі промовляють до читача. Народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині. У 1951 р. у районній газеті був надрукований його перший вірш.

Після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив армії і у віці, коли інші закінчують університет, вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений підтиском каральних органів. Влаштувався на роботу в «Літературну Україну». Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу «Вітчизна».

У 1961 р. І. Драч опублікував у «Літературній газеті» драму-феєрію «Ніж у сонці», яка відразу привернула увагу критики. Протягом 1962^-1988 pp. виходили його збірки: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм серця» (1988).

Збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка у 1976р.

У середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі — його головою, а ще згодом — Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством «Україна», очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції (КУІн), був міністром в уряді В.А. Ющенка, брав активну участь у подіях Помаранчевої революції. Сьогодні І. Драч продовжує активну громадсько-політичну діяльність, є головою багатьох республіканських і міжнародних організацій, організатором і членом кількох рухів.

Поет Іван Драч — постать неординарна в нашій літературі. Адже його творчість — це постійний пошук, постійне новаторство: Художнику немає скутих норм.

Він — норма сам, він сам в своєму стилі... На початку 60-х рр. творчість поета сприймалася неоднозначно, багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення в мову вірша наукової лексики. Цікавою видається вже перша збірка поета «Соняшник», в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І до сьогодні «візиткови-ми» для Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: «Балада про соняшник» (котра дала назву й дебютній збірці) та «Етюд про хліб».

Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна- вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить «Балада про соняшник» не вкладалася в загальноприйнятому розумінні в рамки цього жанру, маючи ознаки то притчі, то медитації, то невеликої поеми. «Балада про соняшник» — твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця, їх «одивнення» за рахунок навмисного заземлення, спрощення), особливий драматизм (адже справжнє потрясіння переживає химерний персонаж із зеленими руками й ногами від дивовижного видива — сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве на груші гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було шорстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, «у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі». І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш — просто весела забавка.

Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що передками — не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:
Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Павлові Тичині в «Баладі про соняшник» сподобалось, що добре відома в літературі тема — обдарованості й таланту — була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться. Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце — символ світла, тепла, чистоти, життя — цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина і була завезена в Україну). Можна говорити, що заглиблений корінням в землю соняшник, який тягнеться голівкою до сонця і нагадує його (сонце) формою і кольором, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому «закорінюючись» у рідний грунт, у національну творчість. Також новим у цьому творі було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру — тобто вірша без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки «Соняшник» спостерігається новаторство 1. Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.
Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті явища і процеси оточуючого нас життя, повз які решта людей проходить, навіть не помічаючи їх. Сказане вповні стосується твору І. Драча «Етюд про хліб», який в романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священно дійствує над тістом — невідомо, але читачі немовби присутні при цьому, чують тріскотіння іскор й відчувають запах свіжоспеченого короваю. Спочатку вірш називався просто «Хліб».

Потім поет додав жанрове означення (етюд — з франц. — вправа, вивчення — невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу). Це, так би мовити, замальовка з натури, головне завдання якої — схопити кількома штрихами характер моменту життя. Спочатку етюд був жанром малярства, графіки, скульптури. Тож природно, що «Етюд про хліб» — це яскравий словесний малюнок. Змальований образ «мініатюрної зоряної ночі» надає зображенню особливої святковості й значущості. Цікаво, що «головний герой» твору — тобто хліб — у тексті жодного разу, окрім заголовку, не названий. Але при цьому він різноманітно характеризується, отримує властивості живої істоти:

На хмелі замішаний, видме груди, Зарум 'янілий, круглий на вид або
      / зачарується білена хата З сонця пахучого на столі.
       Характеристика хліба через метафоричний образ «пахучого сонця» ненав'язливо підкреслює ставлення людини до короваю, що нарівні із самим сонцем несе життя.

Балада «Крила» (хоч автор і назвав цей твір «Новорічна Казка», за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками,— і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він:

Так Кирило до тини брів, І, щоб мати якусь свободу, Сокиру бруском задобрив ! крила обтяв об колоду.

Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він «На крилах навіть розжився,— Крилами хату вшив, Крилами обгородився». На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в «Баладі про соняшник», автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку:

А ті крила розкрили поети, Щоб їх муза була не безкрила, На ті крила молились естети, І снилося небо порубаним крилам.

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок — крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти. З точки зору самого дядька, його дружини, громади, яка їх оточує, цінними є лише матеріальні блага, а в такому розумінні крила — абсолютно некорисна річ. Для глибшого розкриття хворобливої несумісності духовного й матеріального світів І. Драч вдається до гротеску (гротеск —тип художньої образності, що грунтується на фантастиці, гіперболі, контрасті фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного). Внаслідок цього начебто звичайні предмети та явища зазнають неминучого «одивнення», зображення набуває м'якого іронічного характеру. Прихована насмішка над недалекоглядним, але «житейськи» правильним Кирилом має в собі змістовне узагальнення, вказує на досить типове, надзвичайно прикре явище суспільної дійсності, де крила, що прагнуть неба, мусять правити за огорожу на землі. Абсурд невідповідностей набуває в такому світі кричущих розмірів. Але балада має доволі оптимістичний підтекст: духовні пориви — незнищенні, бо крила, які обтинав Кирило, постійно відростали і зрештою були «розкриті поетами». Автор не завершує цієї історії, невідомо, - що далі сталось із дядьком Кирилом. Та й не в цьому полягає призначення поезії. Іван Драч ставить читачів перед питанням духовності, а висновки пропонує зробити їм самим. І. Драч не єдиний з поетів та письменників української літератури, хто розкривав проблему духовності й бездуховності через образ крил. У А. Дімарова в збірці «Міські історії» є оповідання «Крила», де йдеться про юнака, який не зміг знайти кращого призначення своїм крилам у нашому «приземленному» житті, ніж підмітати ними підлогу. Але зовнішня подібність сюжету свідчить тільки про важливість цієї проблеми в нашому житті, а не про обмеженість фантазії їх авторів.

Жанр балади у творчості І. Драча представлений ще одним твором — «Балада роду», хоча він також, як і «Балада про соняшник», не вкладається в загальноприйняте визначення цього жанру. У цьому творі поет передає щире переконання в безсмертності українського народу попри всі негаразди, які йому довелось пережити:

Сто скажених сивих бід

Та й сушило ж роду вроду,

Та не висхне зроду рід

Ні в погоду, ні в негоду.

У цій поезії І. Драч звертається до змалювання відомого з усної народної творчості образу стежки як символу життєвої дороги людини:

Внучок тупцю тупотить.

Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче.

Сто стежин у світ летить,

Він — сто першеньку протопче...

Перед кожним поколінням роду відкривається своя дорога, якою йому (поколінню) доведеться іти, тому кожен представник свого народу має усвідомлювати, що від його вибору, від його дій у житті залежатиме життя цілої нації. І згадка про внука, що «тупцю тупотить», бо тільки-но вчиться ходити, не випадкова: автор вказує на нерозривний зв'язок поколінь, коли віддіда до онука, від, баби до онуки передаються ті найцінніші знання, традиції, уявлення, які й дають можливість не загинути цілому народу. Останні рядки поетичного твору мають урочисто-піднесене звучання, наголошуючи на вірі автора в світле майбутнє українців:

Роде рідний! Не стлумить нашу жилаву породу —

Сто вітрів у ногах лежить Мого роду і народу...

Трьома крапками в кінці твору Іван Драч дає можливість зрозуміти, що історія українського народу не дописана, що і наступним поколінням доведеться багато чого вписати в життєпис нашої нації.

Наприкінці XX ст., а саме 26 квітня 1986 року Україні випало пережити чорнобильську катастрофу. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції переросла в глобальну катастрофу — не тільки екологічну, але й, у першу чергу, моральну. Поети і письменники намагалися осмислити цю трагедію, розкрити її жахливу правду, приховану за стриманими повідомленнями тогочасного радянського уряду. З таким завданням прагнули впоратися Б. Олійник у поемі «Сім», В. Яворівський у романі «Марія з полином в кінці століття», Ю. Щербак у документальній повісті «Чорнобиль» та деякі інші. Особливе місце в тогочасному літературному доробку на цю тему посіла поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна», опублікована спочатку в журналі «Вітчизна» (1988р.), а потім у збірці «Храм сонця» в цьому ж році, хоча твір був написаний в 1987р. На відміну від інших авторів, поет хотів не так показати перебіг жахливих подій, як висвітлити їх крізь призму вистражданого людського серця, показати в сконцентрованій місткій метафорі людську розтерзану долю на перехресті конкретного життя та всесвітньої історії. Поема-мозаїка «Чорнобильська мадонна» постала як спокута й прозрін ня дорогою ціною.

За безладу безмір, за кар'єри і премії, Немов на війні, знову вихід один: За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим… - заключна строфа фрагмента поеми, озаглавленого гірко-саркастично: «Ода молодості». Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портретну конкретику, подає зразки «сучасного фольклору»:
На горі горить реактор. Під горою оре трактор.

Цитує колег-письменників, переповідає розповіді -учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Із цієї мозаїки постає багатошарова структура, де алегорія єднається з прямою мовою, саркастичні й трагічні ноти — зі сповідальними, постає естетично пережита художня істина.

Ще на початку своєї літературної діяльності багато хто з шістдесятників застерігав сучасників і нащадків від «варварів із атомного віку»:

Пильнуйте, люди добрі й щирі.
      Не спіть, учені і женці!
      Чатують вас людинозвірі
      з страхіттям атомним в руці
      (В. Симоненко, «Невже?»).

Іван Драч також чи не першим висунув вимогу моральної відповідальності людини за непрогнозованї результати НТР («Балада ДНК», «Балада про кібернетичний собор»). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті. За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося «оспівати» будівництво Чорнобильської атомної станції. Щоправда, в його циклі «Подих атомної» зі збірки «Корінь і крона» немає «рожевого» захоплення величчю ядерної потуги, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий факт з біографії Івана Драча: він є одним з небагатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС поквапливо своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому глибоко індивідуальним болем", сердечною тривогою відгукнулася у серці поета глобальна катастрофа. «Чорнобильська мадонна» — це голосіння і покаяння, скорботна «материнська пісня з чоловічої душі».

Образ Матері-Мадонни — один з традиційних в українській літературі. У часи найбільших історичних випробувань наш народ шукав захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, його за-ступниці-берегині. Марія Оранта, здійнявши руки над цією землею, боронила від всякої скверни Київську Русь. Запорожці не йшли в бій, не попросивши в неї благословення. Автор у пролозі до поеми звертається до багатовікової традиції"зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права виразити в слові грандіозну катастрофу, перед якою всі слова безсилі, забуденні й замалі. Водночас він усвідомлює, що й мовчати не має права, коли душу гнітить обов'язок сказати правду про вселюдську трагедію. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним.

Він бачить її профіль у кожному жіночому обличчі, позначеному печаттю Чорнобиля. Мати — Мадонна — Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих образів: Мати Божа, заступниця людська, Жінка-Мати (у тому числі майбутня, якій ще треба буде родити), Мати-Батьківщина — усе це грані: одного образу. Багатоголосся, розмаїття емоційних тональностей — від бурлеску до-патетики, від сатири до трагізму — виливаються у своєрідний жанр «поемн-мозаїки» (за визначенням А. Ткаченка), складеної з окремих, нібито незалежних, сюжетно не пов'язаних епізодів, об'єднаних, проте, спільною ідеєю— покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю землею. Тому в поемі, цеге-тральною є проблема людської відповідальності за долю цілої планети. Адже коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині: багатолітнє «христопродавство», споживацько-утилітарне ставлення до світу помстилося на народові. «Помста вона і є — Чорнобильська чорна Мадонна». Поема — це твір філософської глибини й високого етичного пафосу, проблематика якого сягає далеко за межі самих лишень причин і наслідків катастрофи. «Чорнобильська мадонна» — це крик болю. Крик несамовитого болю від страшенної рани, завданої природі, Україні, людині, людству. «Чорнобильська мадонна» — це пересторога.-Пересторога синам України і синам усієї Землі: будьте пильні, будьте людяні, будьте правдиві, інакше планета не витримає наруги — і вибухне божевіллям.

Отже, протягом трьох десятиріч літературної діяльності І. Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок. Його твори виходили в перекладах мовами народів СРСР та основними мовами світу. Він є лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976) та Державної премії СРСР (1983). За мотивами творів М. Гоголя І. Драч написав два кіносценарії — «Пропала грамота» (1971) і «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984). У співавторстві з І. Миколайчуком написав кіноповість про композитора Миколу Лисенка; у співавторстві з М. Мащенком — два екранізовані ним сценарії — «Мама рідна, улюблена» (1986) та «Зона» (1988).

Усе це дає право стверджувати, що Іван Драч — це, безперечно, непересічна постать не тільки в українській, але й у світовій літературі.

Літературна діяльність

Поезія Івана Драча тематично багатолика, образно мінлива, як багатолика і мінлива наша дійсність. Драч – справді один з найсучасніших за звучанням українських поетів.

Він голосно й помітно входив в літературу. З перших же його публікацій про нього широко заговорила критика. Всього було в статтях, йому присвячених. Захопленості високим етичним словом, його синкретизмом, подивованості складними метафоричними каскадами. Дехто з критиків розгублювався, а інші дратувалися від постійної змінюваності Драча, який умудрявся приходити до читача щораз новим, несхожим на себе попереднього, а отже, й не даючи критиці змоги створити з нього щось схоже на застиглий, зручний для оперування в оглядах стереотип. Це була справді нова поезія з новою поетикою. І подібний процес її появи відбувався не тільки на Україні, де Драч став однією з найпомітніших постатей нової літературної генерації, а й у всіх без винятку національних письменствах – скажімо, в російському з'явився Андрій Вознесенський, в грузинському – Отар Чіладзе, в естонському Мате Траат, в латвійському Ояр Вацієтіс, Маріс Чаклайс, Імант Зієдоніс... За всієї відмінності їхніх поетичних індивідуальностей літературні ровесники були пронизливо сучасними, навіть підкреслено сучасними в темах, ритмах, а головне, в баченні світу й мисленні, суголосними поміж себе, завжди націленими на художній експеримент. Творчий шлях розпочав у період «хрущовської відлиги». Дебютував 1961, коли київська «Літературна газета» опублікувала його поему-трагедію «Ніж у сонці». Член Спілки письменників України з 1962. Учасник урочистостей в Кам’янці-Подільському (25 жовтня 1988) з нагоди відкриття меморіальної дошки на будинку, де народився Микола Бажан.

Розділ 2. Особливості поетичної мови. Тропи.

Метафора – один з основних тропів.

Структурно-семантичний аналіз поетичної метафори дає змогу висвітлити не лише специфіку поетичного осмислення світу автором, а й засвідчити можливості мови в розвитку семантики лексичних одиниць, взаємодії прямого, переносного і образного слововживання як вияву динаміки поетичного словника літературної мови. В останні десятиліття з’явилися праці, в яких помітна тенденція вибудувати цілісну, єдину теорію метафори, що поєднувала б філософський, психологічний, літературознавчий, лінгвістичний підходи до такого явища, як метафоричне, переносне вживання слів. Проте кожна з наукових галузей має свій окремий апарат дослідження, свої конкретні методи, що зумовлюють розгляд названого мовного явища в певному теоретичному аспекті. Лінгвістичний підхід до вивчення метафори пов’язаний з напрацюваннями в галузі семасіології, ономасіології, когнітології, етнолінгвістики тощо. В україністиці вивчення поетичних метафор має свою історію. Насамперед ідеться про метафоричні конструкції, що функціонують у поетичних текстах, виявляючи особливості світобачення, моделювання світу, творення індивідуальної мовної картини світу, а також відбиття в поетичній мові характерних соціальних, художньо-естетичних цінностей суспільства (Л.Пустовіт, В.Калашник, Л.Шевченко, Н.Слухай, О.Тищенко, Л.Кравець та ін.). Дослідження мовної образності на різних часових відтинках розвитку художнього стилю безпосередньо пов’язане з вивченням загальних тенденцій розвитку літературної мови. Закономірно, що особлива роль у розвитку літературної мови належить письменникам-мовотворцям. На основі наявних лексичних джерел літературної мови вони формують індивідуальний словник, засвідчують існування авторського стилю. У довідковій літературі подано таке визначення метафори: «Метафора(гр. metaphora – перенесення) – один з основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Метафора постає суцільним, нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій». [2, 475].

Оскільки, тут справжня сутність сказаного завуальована за допомогою певних художніх засобів, то вживання понять, запозичених з інших мов, стає перешкодою для проникнення у зміст цілісного твору чи окремого вислову. Метафора – один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей і ознак якогось предмета, явища, стану, аспекту буття на інші за принципом уподібнення/ розподібнення. Вже зазначалося, що Аристотель вважав метафору водночас і порівнянням ( без слова «як» ). Але у порівнянні є обидва члени зіставлення ( «Неначе цвяшок, в серце вбитий,/ Оцю Марину я ношу» - Т.Шевченко), тоді яку метафорі один член уподібнення здебільшого тільки мається на увазі ( наприклад, якби було так: «Отой у серце вбитий цвяшок/ Не вирву, як не напишу…»). Тому метафору ще називають «прихованим порівнянням». Крім того, метафора може поставати на основі епітета:

Як іонійськая колона, Ховаючи опуклість лона

Рожевіє дівочий сніг, В лілеях рук, в лілеях ніг.

Перші два рядки цього катрена становлять порівняння, всередині якого є ще й метафора «Рожевіє дівочий сніг». Один член уподібнення в ній опущений ( мається на увазі дівочий стан), завдяки чому подвійне зіставлення його з рожевістю іонійської колони і з чистотою снігу не переобтяжується складними синтаксичними конструкціями. Так вибудовується багатошарова тропова структура: просте порівняння, складником якого стає «приховане порівняння», тобто метафора «Рожевіє дівочий сніг», куди входить метафоричний епітет «дівочий сніг». Два останні рядки розгортають метафору далі ( аж до кінця речення), роблячи її синтаксичною, в яку підключаються ще дві лексичні – «лілеї рук, лілеї ніг». Причому лексичні містять у собі два члени уподібнення(перенесення якостей, ознак); це той «аристотелівський» варіант, коли порівняння «позбавившись» лише одного слова «як», стають метафорами. Очевидно, їх слід вважати проміжними поміж порівняннями, епітетами і метафорами. Що складніші метафори, то більше вони подібні до загадок: їх відгадування активізує сприйняття, приносить задоволення.

Для сучасної поезії особливо характерними є випадки опускання багатьох ланок асоціативних зв’язків – аж до герметичності метафори, тобто її повної нерозгадуваності або принаймні багатоваріантності від читань. Як і інші тропи, метафора сягає своїм корінням антропоморфного та пантеїстичного світовідчуття. У повсякденній мові користуємося такими метафорами, надто ж семі метафорами, вже не відчуваючи їх образності: сонце сходить, дощ іде, завиває вітер, час летить або плине, язики полум’я, ніс корабля, голова ради, коліно танцю, підніжжя гори, щічка бутси, зубці шестерні. Аби зняти різночитання щодо цього виду метафори, його можна означити аксіоматичним і поки що не термінологічним поняттям оживлення. Зворотним видом постає опредмечення – уподібнення людських якостей, абстрактних понять, мислительних і психічних процесів станів до якостей, явищ і процесів речового, предметного світу: потік свідомості, глибина узагальнень, ланцюжок асоціацій,гострота розуму, згоріти на роботі, вбити клин у стосунки, зігріти сердечністю, розтопити кригу недовіри… Ще один вид метафори – у(роз)подібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовні покладеного людині світу, проектованих ніби на себе самих (хоча, звичайно, за допомогою означення посередником – словом).

«Хмари хмарять хвилі» (І.Драч).

Метафора у творах І. Драча – не просто оригінальний мовно-виражальний засіб, що орнаментує художній текст. У його стилі це – метафоризація як спосіб поетового проникливого, імпульсивного, уявно-асоціативного мислення. А його об’єктивація передбачає таке словесне втілення, яке помітно тяжіє до імпліцитного способу вираження поетичних значень. Зауважимо водночас: Драчеві метафори (навіть із ускладненою асоціативністю) – це все-таки не штучно естетизовані словесно-образні шаради, хоч у них часто простежується момент розгадування, що інколи вимагає осягнення глибоко прихованих концептів. Вони відбивають постійне інтелектуально-почуттєве напруження поета, котрий прагне осягнути таїну буття:

Таємниця буття – моя болісна рано,

Прадавній мій зболений кореню, де ти?

Таємниця, наша вічна жар-птиця,

Наше серце бездонням висотує…

Поезії І. Драча притаманне змістове багатство. У ній інформативна наповненість, філософське осмислення таїни буття, самопізнання та проникнення в сутність мистецтва, власної творчості супроводжуються то вибухом почуттів, то глибоким ліризмом, а подекуди тонкою іронією. Його поетичному слову властиве поліфонічне оркестрове звучання, в якому планетарно-космічні тони “вічних партитур” народжуються з болісно-тремтливого голосу скрипки. Адже

... слово з музики, з її гірких агоній,

І мати слова – скрипка

(“Слово”).

У цьому потужному повноголоссі постійно звучить і розгортається калинова мелодія:

… мене колисала калина

В краю калиновім тонкими руками,

І кров калинова, як пісня єдина,

Горить мені в серці гіркими зірками

(“Калинова балада”).

Ця пісня – і материнський оберіг, і найчутливіший камертон, що виявляє фальшиві ноти марнослів’я, “ословленість – дурну і випадкову”, якої в життєвому сум’ятті буває важко уникнути:

І не знаєш ти, коли вирине скрипка

Дитячим святим джерелом плюскотливим,

А коли захлинуться шаленою міддю

Нестримні й повстрімливі тарілки облуди

(“Чорнобильська Мадонна”).

Багатьом близька світла істина, усвідомлена І.Драчем: “сіль пізнання – це плід каяття…” Але не кожному дано так відверто висловити гіркий біль надмірної покути:

А мені, а мені, славослову,

Вас – бо славив, дурний вертопрах,

Відібрало розбещену мову,

Особливості поетичної мови. Тропи 📙 Курсовая → 🆔 168986