Особливості приватизаційного процесу в україні

Особливості приватизаційного процесу в україні

 

Розділ 1

1.1 основні причини  і умови приватизаційного процесу  в україні

1.2 основні джерела  і ознаки приватизаційного процесу

1.3 роль приватизаційного  процесу

Розділ 2

2.1 характеристика сучасного  приватизаційного процесу

2.2 вплив приватизаційного процесу на розвиток різних форм власності

2.3 роль держави у  приватизаційному процесі

Розділ 3 перспективи  процесу приватизації на україні

Висновок

  

 

И нужно назвать разделы

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Під час переходу до ринкової економіки в Україні, як і в  інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об’єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

Проблема ця не нова і  займає розуми людей уже не одне сторіччя. Перші згадки про власність, як одну з основних характеристик  держави, з’явилися ще в глибокій давнині - у Вавилоні, Китаї й інших країнах.

Процес реформування відносин власності в Україні  супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

Коло питань, пов’язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З’ясування їхньої сутності має  кардинальне значення як при аналізі  пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього. Тому проблеми роздержавлення власності відносяться до числа найбільш актуальних проблем сучасного становища України, у них зосереджені найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення питання розвитку країни.

В даний час на Заході починаються спроби математичного  розрахунку оптимального сполучення двох форм власності, оптимальної структури, у котрій будь-які відхилення - відставання  або забігання вперед - загрожують зниженням економічної ефективності. За даними Л.Л. Вегера, максимальна ефективність суспільного виробництва в європейських країнах може бути досягнута при питомій вазі держсектора у ВНП рівному 24,5%.

Приватизація, яка колись, за загальним визнанням, відігравала роль «локомотива українських реформ», зараз зазнає кризи. Приватизація втратила системний характер і стрімко знижує темпи. Державна програма приватизації на 2000-2002 роки, затверджена українським парламентом у травні 2000 р., фактично стала останнім стратегічним документом, який визначав політику держави у цій сфері. Підготовлений Фондом державного майна України спільно з українськими експертами та іноземними консультантами проект Державної програми приватизації на 2003-2008 роки, головною метою якого визначалось завершення приватизації в Україні як надзвичайного соціально-економічного процесу, не був прийнятий до розгляду парламентом.

Це стало кінцевим етапом приватизації як свідомої реформи. Відтоді процес зміни форми власності  перетворився на спонтанні окремі акції. Особливо виразно це проявилося протягом останніх років режиму Президента Л.Кучми, коли відбувалося щось на кшталт неконтрольованого з боку суспільства розподілу державного майна. Ряд найбільш привабливих державних активів у ході приватизаційних конкурсів або ж шляхом повного обходу приватизаційних процедур, перейшли до тісно пов’язаних з владою приватних власників за ціною, значно нижчою від ринкової (через штучне обмеження конкуренції)

Помаранчева революція, яка ставила за мету ліквідацію режиму Президента Л.Кучми, потягла за собою спробу перегляду результатів попередньої приватизації, яка була визнана в цілому нелегітимною. Проте в ході перегляду прав власності, набутих у процесі приватизації, була доведена до логічного завершення хоча й значна, але лише одна-єдина справа Криворіжсталі. В той же час надмірна радикалізація реприватизаційних дій уряду призвела до масованого послаблення прав власності, що, можливо, зашкодило справі відродження приватизації та налякало нових інвесторів. Навіть категорична відмова від ідеї «ревізії результатів приватизації» не дозволила останнім двом урядам поновити приватизаційний процес. Ідея приватизації переживає глибоку кризу, і населення продовжує сприймати її негативно.

Новий уряд, який прийшов  до влади після позачергових виборів до парламенту у вересні 2007 р., має подолати всі ці труднощі для продовження інституційних реформ, які б включали в себе подальший розвиток приватного сектора та укріплювали права власності та, водночас. дозволили б витрачати приватизаційні надходження на важливі соціальні та економічні цілі. За цих умов прозорість та ясність приватизаційної політики, що матеріалізуватиметься у придбаних правах власності, стає визначальною, як ніколи.

Все вищезазначене свідчить про актуальність обраної теми «Особливості приватизаційного процесу в Україні».

Стратегічно важливим напрямом ринкової трансформації національної економіки є здійснення процесів приватизації, які мають на меті як подолання монополії державної власності, так і формування недержавного сектору як найбільш динамічного елементу національної економіки. Саме від того, в якій мірі в процесі приватизації будуть створені сприятливі умови для прояву приватного підприємництва як рушійної сили розвитку економіки, сформується баланс інтересів нових власників та проявляться стимули до розвитку,  залежить ефективність функціонування не тільки недержавного сектору, а й економіки країни в цілому.

Розробці теоретичних та практичних аспектів проблем механізму приватизації присвячені роботи багатьох вітчизняних вчених-економістів, ґрунтовні наукові дослідження яких пов‘язані з оцінкою фактичного стану підприємств, аналізом реальних закономірностей і тенденцій процесів перерозподілу власності, спрямованих на пошук та вдосконалення методів і механізмів державного регулювання приватизації.

В той же час чинний механізм приватизації має суттєві недоліки, що зумовлені перш за все недостатньою орієнтацією на забезпечення ефективності виробництва та залучення інвестицій. Тому зараз особливого значення набувають питання вдосконалення механізму державного регулювання приватизації на її грошовому етапі, коли до неї залучаються підприємства, що мають стратегічно важливе значення для економіки та безпеки країни. Це зумовило вибір теми дослідження, визначення мети,  завдань  та його спрямованості.

Метою курсової роботи є дослідження теоретичних, методичних та практичних питань механізмів приватизаційного процесу. Відповідно до цього, у курсовій поставлено та вирішено такі основні завдання:

• розглянуто основні причини та умови приватизаційного процесу в Україні;
• вивчено основні джерела і ознаки приватизаційного процесу;
• визначено роль і місце приватизації в процесі ринкової трансформації економіки України;
• здійснено оцінку процесів приватизації, її соціально-економічних наслідків, а також ефективності функціонування приватизованих підприємств;
• визначено механізм і концептуальні положення державного регулювання приватизації;
• обгрунтовано напрями та заходи щодо вдосконалення механізму державного регулювання приватизації стосовно її грошового етапу.

Об‘єктом дослідження  є процеси  приватизації в економіці Україні.

Теоретичну і методологічну основу дисертаційної роботи склали наукові праці і методичні розробки спеціалістів у галузі теорії ринкової економіки та державного регулювання. В дослідженні використовувались принципи наукової діалектики, методи системного аналізу та логічного узагальнення, методи економічного і порівняльного аналізу (тенденції приватизації та  її соціально-економічні наслідки);статистичні методи (схеми, графіки, таблиці). Розглядаючи приватизацію в Україні, дотримано принцип системного підходу та цілісності, коли дослідженню підлягали не лише елементи її, а й зв‘язки між ними.

 

 

Розділ 1. Передумови та значення приватизаційного процесу.

1.1. Основні причини і умови приватизаційного процесу в Україні.

Зміна форм власності  в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з  боку держави економікою та майже  усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об’єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Для цього є кілька причин.

1) Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

2) У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв’язані процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов’язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

Роздержавлення, що проходить  в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність  українського роздержавлення від західного  полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність  у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності - один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності - вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність  нашого роздержавлення від західного  полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова.

Третя принципова відмінність  полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а)недостатня ментальна  підготовленість населення до ринкового  типу господарювання;

б)тривалість формування ринкового культурного середовища;

в)низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю  економіки України є те, що в  її господарській структурі переважають  галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство - 21,7%, промисловість - 43,3% (в тому числі металургія - 21,4%), енергетика і паливна промисловість - 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Вищезазначені відмінності  свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн  для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по "соціалістичному табору".

Основними законодавчими  актами, що регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. Щорічно Верховна Рада України затверджувала Державну програму приватизації, яку подавала на розгляд у Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, які необхідно створити для виконання Програми, і потрібні для цього організаційні заходи.

1.2. Основні джерела і ознаки приватизаційного процесу.

Приватизацію можна  розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної  власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва.

Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу  суспільного майна, з іншого. Під  приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах - від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності  полягає в відчуженні державної  власності на користь юридичних  осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Ознаки приватизаційного процесу багато в чому залежать від поставлених цілей  приватизації. Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей.

1) Шляхом продажу державної  власності полегшити тягар державного  бюджету, ліквідувавши дотації  підприємствам і збільшивши надходження в бюджет.

2) Створити конкурентні  умови в тих галузях, де всі  підприємства, будучи державними, управлялися  з єдиного адміністративного  центру.

3) Скористатися зміною  форми власності і провести  попередню раціоналізацію структури  крупних державних корпорацій до їхнього перетворення в приватні.

4) Здійснити приватизацію  й акціонування так, щоб контроль  над крупними корпораціями потрапив  у руки тих приватних осіб  або інститутів, що зацікавлені  в розвитку виробництва, а не  в спекулятивному перепродажі власності.

5) Скористатися приватизацією  для максимального "розпорошення" акцій серед робітників і дрібних  службовців. Цей захід розглядається  як складовий елемент загальної  соціальної політики, яка стимулює  участь трудящих у капіталі  або управлінні підприємства.

Загальний процес приватизації включає: безпосереднє перетворення державної  власностів недержавну; становлення  і розвиток приватної власності  за рахуноккапіталізації особистого майна  і доходів громадян та їх об’єднань; утвореннянедержавної (колективної) власності організацій орендарів державного майна надоходи від використання державного майна, взятого в оренду; залучення векономіку України іноземного приватного капіталу, що не пов’язане з інвестиціямиу процесі приватизації майна державної власності; формування і розвитокприватного бізнесу [1,2].

1.3. Роль приватизаційного процесу.

Особливе значення в  процесі приватизації має забезпечення її зв’язку та взаємоузгодженості з іншими аспектами економічної  політики, зокрема з структурно-галузевою, антимонопольно-конкурентною,бюджетною, інвестиційною, соціальною тощо. При цьому на національну модель приватизації впливають чинники, що, з одного боку, сприяють її проведенню, а з іншого – ускладнюють цей процес.

Серед сприятливих чинників приватизації, перш за все, слід виділити наявність інвестиційно привабливих об’єктів, вигідне географічне розташування України та сприятливі природні умови; наявність кваліфікованої робочої сили при відносно низькому рівні оплати праці; значний внутрішній ринок; відносна недооцінка об’єктів приватизації. Ускладнюють процеси приватизації відсутність коштів у населення, а також вітчизняних інвесторів; неврегульованість питань власності на землю та відсутність належного захисту прав власників; недостатньо привабливий інвестиційний клімат та нерозвиненість об‘єктів виробничої та ринкової інфраструктури (перш за все фондового ринку).

Приватизація сформувала нову соціально-економічну реальність, забезпечивши панування недержавного сектора в економіці України. Приватний сектор почав відігравати головну роль у розвитку української економіки (Таблиця 1). Це наочно демонструють останні офіційні статистичні дані за 2005 р.[ 29]

Приватизація стала  важливим джерелом формування великого українського капіталу. Звичайно, це було далеко не єдине джерело. В основі первісного нагромадження капіталу лежали різноманітні форми нееквівалентного обміну. Однак саме через приватизацію українські бізнес-групи одержали основні виробничі активи.

До 2000 р. сформувалося декілька великих бізнес-груп, які почали відігравати помітну роль у розвитку економіки країни.

 

Таблиця 1

Частка  об'єктів приватної власності  в загальних економічних показниках України за 2005 р., %

 

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11.	Показник	Відсоток
		Кількість об'єктів, усього	78,3
		Кількість промислових  об'єктів	95,2
		Середньорічна чисельність найманих працівників - суб'єктів підприємницької діяльності	73,8
		Фінансовий  результат від звичайної діяльності до оподатковування	90,2
		Інвестиції в основний капітал	74,8
		Обсяг реалізованої промислової продукції	84,6
		Обсяг виробництва в  добувній промисловості	76,2
		Обсяг виробництва в  обробній промисловості	95,7
		Обсяг реалізованої продукції  будівництва	92,4
		Оптовий товарообіг	98,9
		Експорт товарів	91,9

 

Серед них значне місце в історії української приватизації посідають бізнес-групи, що виникли під безпосереднім патронатом вищої влади країни:

Компанія "System Capital Management" (чорна металургія),

Корпорація "Індустріальний союз Донбасу" (чорна металургія),

Група "Приват" (банківська діяльність),

Корпорація "Інтерпайп" (трубне і феросплавне виробництво),

Маріупольський металургійний  комбінат ім. Ілліча (чорна металургія).

Приватні  компанії демонструють більш високу ефективність господарської діяльності [32]. Вони стали найважливішим чинником виведення української економіки з глибокої економічної кризи, яка стрімко охопила українську економіку. За період кризи (1991-1998 рр.) фізичний обсяг ВВП швидко скорочувався і склав 40% до рівня 1990 р. Вихід українських бізнес-груп на світові ринки з 1998 р. спочатку загальмував темпи падіння виробництва ВВП, а з 2000 р. забезпечив високі темпи прискорення економічного зростання. Темпи росту ВВП порівняно з попереднім роком становили: у 2000 р. - 105,9%, 2001 р. - 105,3%, 2002 р. - 105,2%, 2003 р. - 109,6%, 2004 р. - 112,1%, 2005 р. -102,9%[30], 2006 р. - 107,1%.

Однак довівши свою значимість як фактора ринкової трансформації  та економічного зростання, приватизація програла як соціальний процес. З розширенням  масштабів приватизації та знайомства населення з цим процесом негативні оцінки неухильно посилюються, причому в найбільшому ступені стосовно великих підприємств (Таблиця 2)[19].

Таблиця 2.

Частка  населення, що негативно ставиться  до приватизації (у % до загального числа опитаних на початок року)

 

Роки Підприємства	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Малі	18,3	19,0	19,3	22,0	20,9	22,9	18,7	18,7	21,4	22,7	25,2	23,3
Великі	38,4	45,8	45,5	49,0	54,0	52,4	51,4	51,8	55,1	51,8	56,1	60,9

 

Порівняно з 1994 р. на початок 2005 р. частка населення, що негативно  ставиться до приватизації малих  підприємств, зросла з 18,3% до 23,3%, великих  – з 38,4% до 60,9%.

Сама практика приватизації надає численні приклади, які розчарували населення і  створили уявлення про її нелегітимність. Причому ці уявлення формувалися протягом тривалого часу і набули стійкого характеру. Відновлення справедливості у приватизації стало розглядатися населенням країни як невідкладне завдання руйнування базових основ політичного режиму, який сформувався до 2004 р.

В основі невдоволення з  боку населення приватизацією лежить разюча невідповідність очікувань  і реальності. Позитивні очікування людей, не знайомих з реаліями ринкової економіки, тим паче в її перехідному  пострадянському варіанті, в першій половині 1990-х років значною мірою були утопічними.

Приватизація в її реальному прояві, особливо в умовах глибокої економічної кризи та слабкої  державності, об’єктивно не могла задовольнити великі очікування населення. Крім цього, радянська партійно-господарська еліта, яка зберегла свої позиції у керівництві держави та адміністрації державних підприємств, зразу почала скеровувати результати приватизації у своїх інтересах.

У населення появилися  великі надії від наданої йому можливості за допомогою сертифікатів взяти участь у приватизації державного майна. Сама ідеологія законодавства про масову приватизацію підтримувала уявлення населення про рівні можливості для всіх у цьому історичному процесі переділу власності.

Реальність жорстоко розчарувала середнього українця:

• ціна українського сертифікату (або частки громадянина при приватизації державного майна) на чорному ринку (легальний продаж не допускався) ніколи не перевищувала $10 і досить швидко упала до $2;
• фінансові посередники, яким більшість громадян країни довірило право розпоряджатися своїми сертифікатами, масово і безконтрольно не виконували своїх зобов’язань;
• більшість населення не змогли ні продати, ні отримати доходи на свої акції.

При викупі великих і  середніх підприємств трудовими колективами, працівників очікували ті ж розчарування, що й при викупі малих об’єктів. За формами "робочої" приватизації було розподілено понад 34% (в тому числі безоплатно – 15%) вартості державного майна. Процеси захоплення влади та фактичне відчуження від прав власності рядових працівників були на середніх і великих підприємствах менш очевидними, ніж на малих, але не менш жорстокими.

Продаж пакетів акцій  середніх і великих підприємств  на конкурсах супроводжувались постійними скандалами місцевого і національного значення. Звучали обвинувачення в корупції, нечесній конкуренції, занижених цінах тощо. Ці в більшості достовірні, але не доведені судом обвинувачення довершили формування стійкого негативного образу приватизації в уявленнях основної маси населення.

Отже, процеси приватизації є найбільш активним та динамічним напрямом ринкової трансформації економіки Україні, хоча все ж він здійснювався  дещо повільніше, ніж це передбачалося державними програмами. Це зумовлене тим, що протягом усього процесу приватизації в суспільстві немає єдиної позиції стосовно темпів та методів її здійснення, а наявність протилежних підходів вимагає досягнення компромісу  між впливовими політичними силами.

Впровадження інвестиційних зобов'язань при конкурсному продажу приватизованих об'єктів позитивно проявило себе як важливий засіб забезпечення інвестиційної діяльності  приватизованих підприємств,   що  необхідно достатньо широко застосовувати протягом останнього етапу здійснення грошової приватизації. Разом з тим, необхідно передбачити більш активне спрямування коштів, отриманих від приватизації, на інноваційне інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки.

Останнім часом має місце гальмування приватизаційних процесів, що зумовлене як недоліками у механізмі її здійснення (зокрема, відсутності належної прозорості, а також занадта  орієнтація на так званого стратегічного інвестора), лобіюванням продажу окремих підприємств та орієнтацією на обмежене коло учасників конкурсу, а також небажанням приватизації об’єктів та навмисним затягуванням цього процесу. Крім того, спостерігається небажання чи затягування   органами, що уповноважені управляти державним майном, внесення пропозицій щодо приватизації підпорядкованих їм    підприємств,   недотримання ними   затверджених   термінів корпоратизації підприємств, а також їх передприватизаційної підготовки.