Історія на сторінках полтавської періодики

ЗМІСТ 
 

ВСТУП……………………………………………………………………….  3

РОЗДІЛ 1. ПЕРІОДИКА ЯК ОДНА З ОСНОВ ІСТОРІЇ………………..  5

1.1. Періодика як джерело історичних відомостей ………………………   5

2.2. Загальний  огляд періодики XX століття. Газета «Полтавские губернские ведомости», часопис « Рідний край» ……………………………………   9

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ІСТОРІЇ НА СТОРІНКАХ СУЧАСНОЇ ПЕРІОДИКИ …………………………………………………..............................…………  18

1.1. Сучасна  полтавська періодика. Науковий  публіцистичний літературно-художній  альманах «Рідний край» …………..............................…………  18

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..    21

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …….…………………..……...…23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ПЕРІОДИКА ЯК ОДНА З ОСНОВ ІСТОРІЇ

  Періодика як джерело історичних відомостей

  Люди, що не мають ні якого відношення до історичних наук уявляють собі роботу з історичними джерелами дуже просто. Є джерело у якому є інформація і вона або достовірна, або ні. Отже їй можна вірити, або не вірити. Наприклад, якщо це газети, або архівні документи радянського часу, то звичайно їм вірити не має сенсу, адже всі розуміють, що правдивості в ній шукати годі. Але якщо це праці нобелевського лауреата Солженіцина, тут без варіантів – потрібно вірити.

  Реальна робота над історичними документами не зводиться до банальних термінів «Вірити» або «Не вірити». Завжди варто враховувати специфіку джерела та можливості викривлення данної інформації: чиї погляди виражає, з якою метою і на кого спрямована інформація

  Вивчення  джерел – це один із головних  методів пізнання історичної  дійсності. Жоден історик у своїй праці, чи дослідженні не зможе обійтися без фактів, що були документально затвержденні, а одже вони використовують будь-які документи, що зможуть підтвердити їх теорії. Наявність писемних данних  становлять неоціненне значення для всебічного вивчення та аналізу історії, особливо, якщо події, що досліджуються дуже віддалені від сучасності.

  Про  події та факти минулого ми  можемо знайти відомості у  архівних документах, хроніках, часописах,  нормативно-законодавчіх актах,  спогадах та мемуарах сучасників. Та жоден з них не може подавати більш точних відомостей ніж тогочасна періодика. Одже вона стоіть у дослідженні історії не на останньому місці.

  Мистецько-культурні події, політичні зрушення та економічні питання завжди висвітлювалися і будуть висвітлюватися у газетах. За ними ми можемо змалювати набагато повнішу і найбільш приближену картину життя окремих регіонів та міст. З цього погляду зазначений друкований масив становить найбільший інтерес для дослідників.

  Головною перевагою періодичних видань є те, що журналісти змальовують усе безпосередньо як свідки зазначених подій, адже вони на той момент були очевидцями. Та й не менш важливим є те, що кожен з них репрезентує факти переломлені через призму тогочасної епохи та світобачення суспільства. Зі статті можна здогадатися про реакцію жителів регіону, що звичайно буде відрізнятися від нашої реакції, бо ми живемо у зовсім різних реаліях. На них впливае мода, політичні події, ідеали, стереотипи, виховання і тому подібне саме їхньої сучасності. Ми можемо навіть побачити, читаючи крізь рядки, емоції тогочасного суспільства. Ці всі факти для кожного дослідника являють собою величезний скарб, що дає змогу подивитися на історію крізь призму часу, неначе подивитися очами сучасників події.

  Але  у той же час, періодика є найвразливішою ланкою серед писемних джерел. Її життя досить недовговічне. Звичайно це день або два і через втрату нею актуальності газета іде на смітник. Тому проблема полягае у тому, щоб просто віднайти на стількі цінне джерело на відміну від книг, у яких тираж був невимовно меншим ніж у періодики. Адже книги колекціонували і зберігали, як скарб, а зберігати сотні чисел газет у помешканні досить важко, тим паче, що для свідка тогочасних подій вони не несли ніякої нової інформації на відміну від книг, що слугували розвагою, абож навчальним посібником тощо. Але цей факт зовсім не впливає на те, яку інформацію ми можемо винести з газет.

  Проблемою вивчення історії через періодику є період Радянського Союзу. Адже саме у цей період головною у пресі була не достовірність, а верхівка влади. Одже новини та події того часу доходять до нас в дуже викривленому вигляді і надзвичайно важко визначити правду за періодикою, адже журналісти виконували соціальне замовлення, тобто волю хазяїна, журналісти не зупинялися ні перед чим, підбираючи потріпне і відкидаючи непотріб, і ,якщо було потрібно, брехали, викривляли, замовчували. Саме останній прийом замовчування був найголовнішим у період Радянського Союзу. Газети намагалися показати реальність не такою, якою вона була на справді, а такою, якою вона мала бути, - підпорядковуючусь офіційно прийнятій схемі розвитку суспільства.

  Але  це не єдина біда преси того  часу. Не тільки тотальна залежність  від місцевих партійно-радянських  органів стояла на шляху до правдивих фактів, на півдорозі до свободи слова стояла цензура. Її у СРСР здійснював ГлавЛіт, згадка про який була у пресі табу. Критика була дозволена, але в локальному значенні, без глобальності. На справді замовчувалася більша кількість проблем. Категорично заборонено було писати про міжрасові конфлікти, прівелегії високопосадовців, релігійне життя, діяльність КГБ, злочини у армії, секс та еротика, проституція, гомосексуалізм, наркоманія, проблеми у психіатричних лікарнях та у місцях позбавлення волі, про НЛО, астрологію, магію, аварії радянських космічних ракет та літаків.

  Гласність  та демократизація на сам перед  торкнулися українських видань. Саме у цій сфері суспільно-політичного  життя відбулися найбільш суттєві  демократичні зміни і на сам  перед слід говорити про кількісні зміни: газет і журналів стало більше, стрімко підвищилися тиражі найбільш популярних видань. Якщо раніше місцеві газети не знали про що писати ( ілюзорна відсутність матеріалу), то у 90-ті роки з’явилися газети навіть міських районів. Змінювався не тільки зміст газет, але і сам підхід до журналістської діяльності. У засобах масової інформації почав перемагати так називаємий англо-саксонський принцип журналістики: чіткий розділ – новини і аналітичний огляд.

  У  роботі журналіста це має колосальне значення. Репортер завжди відчуває бажання надати оцінку до повідомлення. Однак по свіжим, гарячим подіям обєктивно оцінити факт дуже важко, тим паче, що виникає загроза викривити суть події. Саме з цієї причини констатація фактів, поступовий збір інфориації, засіб, безумовно, найбільш прийнятний, що не тягне за собою завчасних сенсаційних висновків. Він дає можливість аналізувати факти саме читачу без втручання інших осіб і сформувати своє власне судження про них. Але читачів - аналітиків всеж небагато. Більшість аудиторії вимагає від газети пояснень, оцінок, практичних висновків та дій. Відроджуючи найкращі якості демократичної преси буржуазного суспільства, радянська періодика використовувала  і такі, що було зовсім не обовязково залишати: сенсанціонність та «смажені факти». Але це, судячи з усього, невідємна частина комерційной справи, у  тому числі і газетної.

 Офіційна  преса не завждя являла собою  достовірне джерело інформації у сферах соціально-економічного, політичного, культурного розвитку країни на період усієї історії. Нещодавні дослідження аргументовано і на великій кількості прикладів доводять, що у офіційній періодиці мали місце значне викривлення фактів, дат, цифр підгинаючись під ту чи іншу ідеологічну необхідність. У великій кількості публікацій, особливо що стосувалися демократичного руху та його представників, допускалися неточне цитування, зміна смислового наголосу, використання вирізаних із контексту фраз, викривлення або пряма підтасовка фактів біографії. Всі такі публікації мали на собі відбиток емоційно-ідеологічний і не як не історико-аналітичний характер.

  Але  виходом була альтернативна преса.  Вона виступала як один із  важливих джерел достовірної  інформації. Вона не тільки повідомляла  про позиції різних груп, але  і суттєво доповнювала факти, що викладалися офіційною пресою, що була залежна від викривлення і замовчування.

  У  історичному дослідженні досить  важко використовувати альтернативну  пресу. Адже ми стикамося з  цілим комплексом проблем, що  повязані з пошуком численних видань, особливо малотиражних. Деякі видання стали бібліографічною рідкістю, багато з яких осіли у приватних колекціях. Приблизно половина журналів, газет та бюлетенів надруковано не чітко та на папері низької якості, що робить текст сладним для читання.

  З  іншого боку існували проблеми, що були повїязані з інформативністю і достовірністю незалежної преси. На відміну від офіційних видань альтернативна не проходила цензуру, а матеріали, що у ній публікувалися, як правило, не являлися результатом діяльності колективу професійних журналістів,  тому вся опублікована у ній інформація залишалася на совісті авторів. Альтернативна періодика через своє положення і недостатню матеріальну базу досить часто використовувала плітки, сюжети, що були передані з других рук, неперевірені  матеріали радянські та закордонні, сумнівні факти з радіо.

  Це  особливо стосувалося усього, що  було повязане з промисловістю  та сільським господарством, роботою  органів влади, правоохоронних  служб та іншого. В альтернативній  пресі, в залежності від симпатій автора, не рідко випливали повідомлення, що були побудовані на протилежних фактах. Окрім невірно переданої інформації, мало місце бажання збільшити популярність видання якою-небуть сенсаціонною публікацією, тому деякі повідомлення були результатом фантазії авторів.

  Неточні  повідомлення у більшості випадків  повязані з некомпетентністю  кореспондентів, складністю перекладів, або просто неуважним відношенням  до інформації. Через це викривлялися  факти, імена, дати, назва та  суть подій. Не рідко виділялася одна подія і замовчувалось інше, що здавалося автору менш важливим.

  У матеріалах альтернативної періодики, посвячених культурі, живопису, музиці, кінематографії, достатньо достовірно і, як правило, з перших рук представлені не тільки новини авангарду, але і концепції розвитку різних спрямувань. За допомогою цих матеріалів може бути відтворена картина духовного життя того періоду, залучаючи його до нових цінностей.

  Альтернативна  преса різнобічна, як різнобічні  грані суспільного життя, що діляться на міліони різних інтересів. Природнім здається виникнення сімейних журналів, дитячих та юнацьких газет і тому подібне. Це нормальне життя суспільства, що відображається у різній неформальній періодиці. В наш час вже відсутній на стільки бурхливий розвиток преси, так як суспільство стабілізується і ринкова конкуренція вносить серйозні корективи. У цьому процесі відіграє свою роль і боротьба за владу над засобами масової інформації – цієї могутньої зброї впливу на суспільство. 
 

  Загальний  огляд періодики XX століття. Газета «Полтавские губернские ведомости», часопис « Рідний край»

  Під  час Великої  вітчизняної війни  велика кількість Полтавської  періодики була втрачена, що значно  ускладнює завдання для дослідників,  що вивчають історію Полтави. Але це не означає, що зовсім не залишилося джерел. Ми можемо перелічити немало газет та журналів нашого регіону.

  Певні масиви періодики збереглися, і найбільші з них зосереджені у фондах Центральної національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Полтавській обласній бібліотеці імені В. Г. Короленка, бібліотеці Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, Полтавському обласному краєзнавчому музеї та деяких інших культурно-мистецьких закладах регіону. Найбільш повну інформацію що до історії нашого краю нам можуть надати: «Полтавские губернские ведомости» (1838–1919); «Полтавский вестник» (1903; 1909; 1913–1915); «Рідний край» (1905–1907); «Киевская старина» (1882 –1906), ; «Полтавщина» (1905–1906). Епізодично інформація про культурно-мистецькі події потрапляла на шпальти газет «Полтавская речь» (1912); «Полтавский край» (1912); «Полтавский день» (1913–1916); «Полтавский голос» (1914); «Кременчуцький голос» (1911); «Хуторянин» (1907); «Южанин» (1913–1914); «Руслан» (1899); «Правда» (1876), «Киевлянин» (1897); «Украинский вестник» (1906) та ін.

      Однією з найяскравіших з них  була «Полтавские губернские  ведомости». Це офіційна урядова  газета, що виходила у Полтаві  в 1838 – 1919 рр., спочатку два  рази на тиждень, з №66 у 1907р. – тричі на тиждень, з №78 – щоденно. Складалася з двох частин: офіційної, де друкувалися розпорядження, постанови і повідомлення центральної і місцевої влади, і неофіційної – інформація про місцеві події, матеріали з етнографії, археології, історії, економіки, географії краю, літературні твори. Редактором неофіційної частини тривалий час був П.І. Бодянський. У 1901—1902 рр. друкувалися щотижневі додатки з черговими газетними матеріалами; у 1901—1916 рр. — оголошення про підряди, поставки, списки кандидатів у присяжні засідателі та інші офіційно-відомчі матеріали. У 1905—1906 і 1912 рр. — списки по виборах до Державної думи, у 1906 і 1914 рр. — списки нижніх чинів, убитих, поранених і пропалих безвісти. Неофіційна частина «Полтавских губернских ведомостей» з № 430 за 1909 р. мала додатки: «Ежедневная газета», з № 724 за 1910 р. — «Ежедневная общественная, политическая газета». У 1911 р. — «Ілюстрований додаток до № "Полтавских ведомостей"». У 1908—1911 рр. «Полтавские губернские ведомости» виходили під назвою «Полтавские ведомости». У 1918—1919 рр. «Полтавские губернские ведомости» видавалися українською мовою, під час окупації Полтави денікінцями — російською мовою. Ця газета однією з перших почала писати про культурне життя Потавщини. Ця інформація досить яскраво відображає суспільне життя полтавців. Інтереси видання концентрувалися передусім на виступах місцевих музикантів, аматорських спектаклях, духовних концертах, звітах про випускні акти у навчальних закладах. Огляд тогочасної преси показує, що у висвітленні культурного життя жодна з губернських газет не мала настільки яскраво вираженого патріотичного спрямування, як «Полтавские губернские ведомости». Це періодичне видання, завдяки правдивому висвітленню сучасних проблем розвитку культури регіону, прагненню до повноти відображення мистецьких процесів у всьому розмаїтті їхніх проявів, отримало високу оцінку багатьох істориків у культурологів.

     Активна позиція газети стосовно мистецьких процесів складалася поступово, послідовно віддзеркалювала усі етапи культурного розвитку регіону. Перші публікації про культурне життя губернії мали переважно інформативний характер, були стислими, позбавленими аналітичності; часто друкувалися без підпису або під псевдонімом «Один із глядачів». Публікації без зазначення авторства були досить характерним явищем для регіональної публіцистики, яка на той час тільки зароджувалася. Водночас серед перших дописувачів «Полтавских губернских ведомостей» є й імена досить відомих постатей. В одному з номерів газети з рецензією на постановку полтавськими любителями опери «Наталка Полтавка» [19] виступив український письменник і педагог С. Стеблін-Камінський. Разом з М. Цертелєвим , Л. Боровиковським, та іншими діячами Павло Бодянський репрезентував осередок живої творчої думки тогочасної Полтави.

    Власної ініціативи щодо створення своєї  газети губернське правління повної мірою не виявляло. Та досить оперативно всі організаційні питання було розв’язано після урядового розпорядження 1838 року, яким було “височайше повелено”  видавати повсюдно у губерніях губернські відомості. Славетний дослідник минувшини Микола Сумцов ще 1885 року відзначав, що сама поява у Росії губернських відомостей була не випадковою. 30-ті роки XIX ст. стали періодом пробудження суспільної думки в Росії, пожвавлення інтересу до археологічних, історичних, фольклорних, етнографічних досліджень, до діяльності прогресивно налаштованих людей Росії – Румянцева, Строєва, Востокова та ін.

    Якщо  офіційну частину більше читало губернське та інше начальство, то неофіційну –  і чиновники, й інтелігенція, і навіть письменні селяни. Й хоча тематичні межі неофіційного відділу були чітко окресленими (публікація полемічних та белетристичних статей у газеті не допускалася), поштовх до збору статистичних даних, осмислення, систематизації та оприлюднення найрізноманітнішої інформації було зроблено.

    Періодичність газети була різною, бо залежала від  багатьох чинників, насамперед від  суспільно-політичної ситуації в імперії, наявності вільних коштів та розуміння  владою важливості друкованого слова для населення, здібностей редакторів та ін.

      На початку заснування відомостей впадають в око такі публікації: некролог з приводу смерті І.П.Котляревського (1838, №14) та статті Павла Павловича Білецького-Носенка (уродж. Прилук, 1774 р.н.) “Статистичний опис міста Прилуки”, “Біографія. Полковник прилуцький Іван Ієремійович Hoc”, “Історичний переказ про Івана Золотаренка”. Цей автор був відомим письменником, поетом, байкарем, філологом-мовознавцем, перекладачем, етнографом і фольклористом. Практично він першим в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику. Найвидатнішою ж працею Павла Білецького-Носенка стає укладений ним у 1838–1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи “Словника української мови” Б.Грінченка. 
Наступний період газети (1841–1867) невід’ємно пов’язаний із ім’ям Павла Ілліча Бодянського – людини високоосвіченої та надзвичайно обдарованої. Енциклопедист та великий шанувальник старовини, він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. Важливий штрих: саме за роки його редакторства у публікаціях почав відчуватися вільний український дух. На думку літературознавця Петра Ротача, зміст і характер цих публікацій визначалися найперш інтересами редактора, при цьому висвітлювались і його власні погляди, уподобання, оцінки людей і подій. У рубриці “Сільське читання для малоросійських селян” окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою.

    Тематичний  діапазон статей за редакторства Павла  Бодянського був надзвичайно широким. Дає підстави так стверджувати перелік деяких публікацій: “Повір’я і звичаї українського народу” (1846, № 52), “Лубенський (Мгарський) монастир” (1845, № 31), етнографічний нарис хорольського священика Іваниці “Домашній побут малороса” (1857), “Повінь у Кременчуці від небувалого розливу Дніпра” (1845, 05.05.), некрологи з приводу смерті видатних полтавців за 1850 рік (1851), статистичні описи Полтави, Кременчука тощо. 
  1845 року, в той час, коли на Полтавщині перебував Т.Шевченко, з номера в номер у відомостях друкувалася праця І. Срезневського “Погляд на пам’ятки української народної словесності”, де українська мова здобула високу оцінку з наголосом, що це мова, а не “наречіе” польської чи російської мов, і що вона є однією з найбагатших слов’янських мов. Зрозуміло, що така позиція була і в редактора. 
Привертає увагу істориків і публікація “Компуту всего полку Полтавского” (1861, №3). Ким було підготовлено цю історико-статистичну публікацію, сказати важко. Сучасний дослідник історії козацтва Володимир Мокляк приписує її Павлові Бодянському, який зазвичай не підписував свої матеріали, опубліковані у редагованому ним часописі.

    Після смерті Бодянського новим редакторам (Дондуров, Григор’єв, Богоявленський, Костенський) було складно утримувати високий рівень газети. Позначалося  на їхній роботі й те, що країна вступила у чорну смугу реакції –  після Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонницьких актів цензура запрацювала з особливою прискіпливістю. Оригінальних статей друкувалося мало, газета стала буденною і нецікавою для читача. Усвідомлювали це як у редакції, так і в самому губернському правлінні.

      Новий етап в історії “Полтавских губернских ведомостей” (1889–1902) пов’язаний з редакторством Дмитра Олексійовича Іваненка, якому довелося розпочинати незнайому справу практично з нічого: приміщення для редактора не було, зв’язків теж, досвіду ніякого. Та за 13 років редакторства він перетворив неофіційну частину відомостей на першу в губернії суспільно-літературну та політичну щоденну газету. Як творча особистість, він неодноразово експериментував з газетою, шукаючи оптимального взаємозв’язку із читачем. Коли це йому вдавалося, отримував величезну творчу насолоду, в іншому випадку боляче сприймав свої прорахунки.  
Останні десятиліття існування “...ведомостей” (1902–1919) були непростими, газета виходила в умовах жорсткої конкуренції, і редакторам потрібно було докладати неабияких зусиль, аби не втратити свого читача. На думку дослідників, найсприятливішим часом для розвою журналістики на Полтавщині, попри реакцію, стали 1906 та 1911–1914 pp. 

  На шпальтах газети опубліковано сотні статей, і якщо врахувати втрату багатьох архівних документів XIX – поч. XX ст., то ці публікації сьогодні безцінні, вони набувають ваги першоджерел.

    На  початку ХХ ст. значну роль у висвітленні культурних і мистецьких подій регіону почали відігравати українські національні видання. Перший україномовний часопис «Рідний край», заснований у Полтаві 1905 р. письменниками Панасом Мирним, Г. Коваленком та адвокатом М. Дмитрієвим, був справді національно зорієнтованим виданням. На його сторінках друкувалися літературні твори українських письменників; піднімалися проблеми школи, літератури, театру; обговорювалася доля інших українських часописів і нових україномовних видань. Та й не дивно, що у вирі культурного життя регіону тижневик (згодом – двотижневик) приділяв найбільшу увагу висвітленню саме національних культурних подій. Адже це був час патріотичного піднесення, коли питання національного самовизначення, державотворення, а отже необхідності підтримки й розвитку української музики, літератури, мистецтва загалом, – були чи не вперше усвідомлені співвітчизниками в повній мірі. Зазначимо, що видавцем часопису був Григорій Маркевич– культурний і громадський діяч, товариш Панаса Мирного й М. Лисенка.

    У журналі висвітлювалися події з  нагоди вшанування видатних діячів української  культури, широко коментувалося перше  святкування у Кременчуці роковин Тараса Шевченка 1906 р. Глибоко емоційно й поетично лунав на сторінках «Рідного краю» відгук української письменниці Олени Пчілки на проведення у Полтаві свята на честь І. Котляревського (1906) та ін.

  Намагались вчасно реагувати на події: що діється на Україні,також на Галичині і Буковині, дописи про все що діється на Полтавщині та писати аналітику: що потрібно для нашого народу, наукові статті і звістки.Також опікувалась проблемами української діаспори (Сибір,Краснодар).

      Таким чином, завдяки аналізу періодичних видань ми змогли у цьому дослідженні відтворити панораму життя регіону у широкому історичному та культурологічному контекстах. Як бачимо, найяскравіше і найґрунтовніше життя Полтавщини віддзеркалено саме у регіональній пресі. Упродовж зазначеного періоду видання, які хоч і мали різне жанрове спрямування, поступово ставали більш аналітичними, ширшими у поданні матеріалів, і набували соціальних складових:

    – інформативні повідомлення (про заснування і початок роботи навчального закладу, звітні концерти, випускні іспити тощо);

    – афіші щодо різноманітних концертних акцій;

    – оголошення про музично-освітні послуги приватних учителів-музикантів;

    – рекламні повідомлення комерційного характеру

    – замітки мемуарного характеру;

    – рецензії на концерти місцевих артистів-виконавців та гастролерів;

    – коментарі до концертних програм;

    – бібліографічні замітки про нові книги, нотні видання, підручники;

    – документальні матеріали (статути, звіти про діяльність  товариств і установ);

    – історичні розвідки;

    – аналітичні статті до ювілейних дат відомих постатей

    – праці підсумкового типу стосовно діяльності мистецьких закладів, творчих колективів тощо;

    – огляди творчого доробку вітчизняних та зарубіжних композиторів.

    Численні  публікації місцевої та центральної преси свідчать насамперед про високий не лише соціальний, а й культурно-мистецький статус Полтавщини.

    Аналізуючи  жанрову специфіку газетних та журнальних публікацій досліджуваного періоду, можна  простежити динаміку культурно-мистецького життя регіону. Характер публікацій на сторінках як регіональних, так і центральних видань поступово змінювався від коротких інформативних повідомлень (часто рекламного характеру) – до розгорнутих аналітичних оглядів. Періодика ставала популярною, серед усіх верств населення, тому висвітлення культурно-мистецьких подій, особливо національного характеру, було соціально значущим. Згодом шпальти газет стали заповнювати не лише ті, хто жив із журналістських гонорарів, а й авторитетні діячі з різних галузей культури й науки. Якщо авторами перших публікацій були анонімні дописувачі, то з часом до публіцистичної діяльності стали активно долучатися відомі науковці, історики, письменники, музичні критики Полтавщини.

    Своїми  статтями, науковими розвідками, публіцистичними виступами вони створювали на сторінках місцевої періодики своєрідний літопис мистецько-культурного життя губернії.

    Одже, підсумовуючи усе вище сказане, ми можемо зробити висновок, що вивчення історії  Полтавського краю можна починати з  місцевих газет, адже вони найбільш повно можуть розкрити стан суспільства на період, що нас цікавить.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

МІСЦЕ ІСТОРІЇ НА СТОРІНКАХ СУЧАСНОЇ ПЕРІОДИКИ

 Сучасна  полтавська періодика. Науковий  публіцистичний літературно-художній  альманах «Рідний край»

 На  сучасному етапі періодика займає найголовніше місце у житті Полтави. Ми можемо на власному досвіді переконатися, що як і раніше періодичні видання нашого краю фіксують вже історію нашого часу для наших нащадків. Але це зовсім не ознаяає, що історії більше немає місця на її сторінках. Досить часто у газетах і журналах публікуються історичні нариси та розслідування. Ця тема ніколи не помре, адже в нашій історії так багато «білих плям» і багатьох журналістів - істориків непокоїть той факт, що український народ не знає своєї достовірної історії через вплив радянських підручників на свідомість деяких поколінь. Журналісти намагаються докопатися до істини і знайти правду, щоб розказати людям те, для чого, мабуть, була вігадана газета, - розказати факти.

  Чомуж  нам цікаво читати історію саме з газет? Чому виходить так багато статей з історії? Чому саме вони є найпопулярнішими?

 Більшість людей бачить причину усього цього в тому, що підручники і статті з історії періоду Радянського Союзу є дійсно не цікавими, як для учнів так і для студентів. Тому у періодичних виданнях дійсно приваблює «жива» манера подання матеріалу та простота сприймання. Але дійсно радує той факт, що все частіше і частіше починають писати про історію не тільки приурочуючи статті до роковин, наприклад до дня Перемоги, а і просто по мірі появи інформації, чи цікавих фактів стосовно конкретної теми.

  Одже історія знайшла своє місце і на сторінках Полтавських газет. Наприклад газета «Зоря полтавщини» час від часу пропонує своїм читачам статті на тему історії саме Полтави. Дуже цікавою є розділ «Історія рідного краю», що саме і розкриває деякі таємниці нашого міста. Дуже просте подання матеріалу, зовсім не перегружене історичними відомостями, що дозволяє дуже швидко прочитати статтю і при цьому залишити якусь інформацію у голові.

  Дуже цікавою для розгляду у контексті історії на сторінках газет, є газета «Коло». Журналісти єє започаткували спецпроект «Полтава в роки війни», що дозволяє нам побачити, як наше місто переживало фашистський наступ. Цей розділ доповнений фотографіями, що відноситься до часу розповіді. Дуже легка інформація, адже на відміну від «Зорі Полтавщини» подається інформація не загально відома, але з іншого ракурсу, а саме якісь цікаві маловідомі факти, що зразу привертають увагу заголовками, наприклад «Операція Френтік – полтавці крали у американців туалетний папір для самокруток». Зручність репортажів газети «Коло» полягає у тому, що матеріали подано у хронологічному порядку. Тобто з кожним новим номером ми просуваємося вперед по часу розповіді. Досить помітним спецпроектом цієї газети також є «Найгучніші злочини XX століття в Полтаві», що розкриває не таку далеку для нас історію з кримінального життя міста. Навіть у часи відсутності достовірної інформації новини про них миттєво облітали область, породжуючи купу чуток і страхів. Правда про більшість із них ще й досі залишається відомою тільки тим, хто брав безпосередню участь у розслідуванні У номері 16 газети «Коло» від 21 квітня побачив світ вже другий випуск проекту. Дуже цікавою була прочитана мною стаття на тему, над якою працювала журналістка Тетяна Цирульник, в свій час «прославила» Полтавщину на весь Радянський Союз. Гроші, зібрані з усіх торгових точок, що працювали на Сорочинського ярмарку, зберігались у Великосорочинському сільському споживчому товаристві. І ось, виручку за Ярмарку 1969 рік викрали із сейфу!  Справа набула колосального резонансу і знаходилась на контролі у Міністерстві внутрішніх справ у Москві. Хто скоїв це зухвале пограбування і як міліціонерам вділося розпутати злочин розказують свідки подій.