Історія вокального жанру на естраді.Творчість Леоніда Утьосова

ВСТУП

Мистецтво приносить людям такі хвилини, з якими ніщо не може зрівнятися. Професіоналізм, майстерність, смак, притаманні справжньому естрадному артистові, з яким ми спілкуємося під час концерту, сприяють нашому загальному розвитку, розширенню художнього світогляду, вихованню смаку.

Вітчизняне естрадне мистецтво  завжди користувалося великою популярністю на батьківщині і за кордоном. Багато пісень, вперше виконані на естраді, ставали справді народними.І в наші складні часи для естради характерні демократичність, злободенність, многожанровість, що незмінно привертає глядача. Естрада продовжує посилено функціонувати в житті суспільства і залишатися одним з найулюбленіших глядачем видів мистецтва.

Легкість, загальнодоступність та розважальність естради не виключає її змістовності. Як і іншим видам  мистецтва їй дано своїми засобами зафіксувати час і брати участь у формуванні культури.

Українська естрадна пісня, що народилася у далекі 50-ті роки, пройшла декілька етапів свого розвитку. У данній роботі спробуємо подати стислий виклад цих етапів.

Історія української  естради

І-й період (50-ті – 60-ті роки)

Даний період є першим поколінням української естрадної пісні, корифеями якого були Платон Майборода, Олександр Білаш та Ігор Шамо. До них можна віднести творчість таких митців, як Борис Буєвський, Анатолій Пашкевич, Степан Сабадаш, Костянтин Мясков, Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Верменич, Андрій Штогаренко, Аркадій та Віталій Філіпенки, Юдіф Рожавська, Климентій Домінчен.

Пісні виконувалися в основному під оркестр (естрадний, естрадно-симфонічний, народних інструментів, іноді камерний), також, їх часто виконували хорові колективи. Зародившись у 50-х, цей напрямок досяг розквіту у 60-ті і мав ще досить міцні позиції у 70-ті роки, але у 80-ті пішов на спад – причиною цього була зміна музичних смаків та смерть деяких композиторів (Шамо, Кос-Анатольський), які до того ж не мали послідовників.

В цьому стилі, також, творив ранній Ігор Поклад, учень                     А. Штогаренка (“Пісня не заблудиться”, “Кохана”) і навіть 2 пісні Івасюка аранжовані подібно – “Відлуння твоїх кроків” у виконанні Лідії Відаш та “Чебреці” (виконання Василя Бокоча).

Пісні створювалися в основному на вірші провідних на той час поетів – Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Миколи Сингаївського, Лади Реви, Олександра Богачука, Ігоря Бараха, Любові Забашти, Василя Юхимовича та ін. Основними мотивами цих пісень, не рахуючи творів соціалістичного реалізму, були любов до рідної землі, маленької батьківщини, матері, а також ніжна і висока любовна лірика.

 Пізніше, вже за незалежності, хтось із критиків зазначив, що головними ознаками пісень того часу були “сльозливість, сентиментальність та вузько-сільська психологія”. З останнім можна погодитися лише частково – справа тут не в психології, яка до того ж не могла бути “сільською” чи “відсталою”, бо йдеться не про частівки якогось пастуха, а про високохудожні твори освічених людей.

Справа в тому, що більшість  з композиторів та поетів цього періоду  народилися і виросли в селі, потім поїхали в місто на роботу і навчання, де й залишилися до кінця життя. Але сум за рідним селом, батьківською хатою, любою мамою був таким сильним, що це досить часто виливалося у творчість.

 Така своєрідна “туга за втраченим раєм” (А. Окара) була не лише потягом до місця народження і рідних людей, це було прагненням людини повернутися до витоків, до свого національного коріння, до народної пісні, що в умовах русифікованого міста та наростаючого ідеологічного тиску з боку КПРС набувало особливого значення. Саме народна пісня була основним поштовхом до написання власних пісень.

 Щодо впливу російської  музики, яка тоді була пануючою  в СРСР, то тут скоріше можна  говорити про вплив на форму,  а не на зміст. Якщо казати  про іноземні (західні) впливи, то  композитори цього напрямку їм  практично не піддалися.

Не дивлячись на спільні  риси, творці музики зазначеного періоду  мали свої власні відмінності. Приміром, трохи осібно стоїть А. Кос-Анатольський, що народився у Львові та кохався  у карпатських мотивах.

Анатолій Пашкевич був  глибоко народним композитором, його пісні не лише за змістом, а й за мелодикою схожі на народні, недарма він все життя працював з хоровими фольклорними колективами (Черкаський, Волинський, Чернігівський народні хори). Пашкевич тримався свого стилю до кінця життя і був по суті “останнім з могікан” того напрямку в українській пісні, що народився у 50-ті роки.

По-своєму вражає творчість  Б. Буєвського, деякі пісні якого нагадують маленькі симфонії. Борис Миколайович народився і виріс у російськомовному місті (Кривий Ріг, Ростов-на-Дону), але неперевершено втілював у своїх піснях національні мотиви і навіть замальовки з сільського життя (“На долині туман”). Ще один глибоко національний та народний композитор – Володимир Верменич – теж практично не жив у селі, але полтавське коріння давало про себе знати все життя: він не мислив свою творчість без сільських, прабатьківських мотивів (“Чорнобривці”, “На калині мене мати колихала”, “Польова царівна”, “Іду я росами”).

“Батьком” української  естради справедливо називають  Платона Майбороду. Він написав  багато чудових творів. Але після смерті у 1970 році свого головного співавтора Андрія Малишка Платон Іларіонович написав дуже мало.

Своєрідним королем української  пісні був Олександр Білаш. Його творіння лунали у всіх містах і селах України і навіть за кордоном. Важко знайти виконавця чи колектив 60-х, які не виконували його неперевершених пісень. Вони залишалися популярними і в 70-ті – 80-ті роки.

Органічно доповнюють творчість  Майбороди і Білаша пісні Ігоря Шамо. Ще один мешканець міста, Ігор Наумович продемонстрував глибоке знання народної мелодики.

Найвідомішими виконавцями  пісень даного напрямку були Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Валентина Купріна, Констянтин Огнєвий, Анатолій Мокренко, Олександр Таранець, Лариса Остапенко, Діана Петриненко, Юрій Богатіков, Юрій Гуляєв, пізніше – Раїса Кириченко. Цікаво, що більшість з цих співаків працювали також в оперному жанрі. А для композиторів було характерним працювати у багатьох напрямках, в тому числі і у великих формах – опері, балеті, симфонії. Більше того – для деяких митців пісня була далеко не на першому місці. 
Українську пісню поширювали також різноманітні колективи, серед яких вирізнялися народні хори – Григорія Верьовки, Черкаський, Закарпатський; поліський хор “Льонок”; ансамблі пісні і танцю – Гуцульський, Буковинський, “Верховина”. Також велику популярність мав жіночий ансамбль С. Сабадаша “Марічка”.

Найвідомішими піснями першого періоду української естради були: “Пісня про рушник”, “Два кольори”, “Черемшина”, “Чорнобривці”, “Летять, ніби чайки”, “Києве мій”, “На долині туман”, “Марічка”, “Степом, степом”. Вже у 80-ті в цьому ж стилі була написана знаменита “Мамина вишня”.

 ІІ-й період (кінець 60-тих – 80-ті роки)

 Пісенну спадщину даного періоду варто поділити на дві частини. Перша з них – це оркестрова естрада нового типу. Пісні теж виконувалися під оркестр, але їхні автори були новаторами, що пішли новим шляхом, часто – під впливом західної музики. До них відносимо творчість (або більшу її частину) таких маестро, як Володимир Івасюк, Ігор Поклад, Іван Карабиць, Богдан Янівський, Вадим Ільїн, Олександр Зуєв, Ростислав Бабич, Борис Монастирський, Олександр Осадчий.

Стиль народився у 70-ті і  продовжував жити й пізніше, зазнавши величезної втрати – у 1979 році не стало Івасюка.

Окремо хочеться поставити  Мирослава Скорика, що творив таку музику, яку тоді майже не писав ніхто. Свою естрадну діяльність він розпочав ще 1963 року, створивши вокально-інструментальний оркестр “Веселі скрипки”. Він, як і В. Івасюк, був великим новатором, але ритми у нього були майже цілком західними (твіст, танго, джаз, халі-галі, боссанова). Корінний львів’янин і внучатий небіж Соломії Крушельницької, вихований явно не в радянських традиціях, Скорик просто не міг писати музику в стилі Майбороди-Шамо-Білаша. Він бачив українську естраду зовсім іншою, але реалізуватися в умовах СРСР як композитор-пісняр західного типу так і не зміг. Цілком зрозуміло, що його музика викликала роздратування партійних органів. У 1968 році Скорик переїхав до Києва, “Веселі скрипки” розпалися, і пісень у подальший період було написано дуже мало.

Проте маестро досяг величезного  успіху в інших жанрах музики, а  також виховав цілу плеяду чудових  композиторів, серед яких вирізнялися  Вадим Ільїн та Іван Карабиць.

Другий напрямок даного періоду  – це музика нового покоління, яку  виконували передусім ВІА (вокально-інструментальні ансамблі), що користувалися в основному електроінструментами. Іноді використовується такий термін, як біг-біт, але він не охоплює всі жанри, які панували серед цієї музики. На той час це була легка музика (відносно традиційної, оркестрової естради), мовою сьогодення – поп.

У цьому стилі писали Левко Дутковський, Валерій Громцев, Микола Мозговий, Павло Дворський, Тарас Петриненко, Ігор Білозір, Анатолій Пащенко, Руслан Іщук, Володимир Яцола, далі з’явилися нові автори Олександр Злотник, Остап Гавриш та Генадій Татарченко. Також, у цьому стилі аранжовано деякі пісні В. Івасюка, багато творів Ігоря Поклада. Деякі ансамблі, зокрема “Кобза” та “Калина”, аранжували у модерному стилі навіть пісні членів спілки композиторів (наприклад, тих же Майбороди-Шамо-Білаша).

Стиль зародився наприкінці 60-х під впливом “Бітлз”, його піонерами були Дутковський (“Смерічка”), Громцев (“Карпати”) та львівська “Арніка” В. Морозова та В. Васильєва. У 70-ті роки він досяг розквіту, проте вже у 80-ті ВІА починають потроху відмирати, з’являється багато нових груп, які грали більш сучасну, але в багатьох випадках ще більш просту і менш якісну музику.

Івасюк, до речі, не дуже любив  такі аранжування своїх пісень, він завжди тяжів до оркестру.

В зазначений період (70-ті – 80-ті рр.) змінюється не лише музика, а й тексти – нові митці (за деякими виключеннями) відходять від сільської тематики, від “сльозливості” та “сентиментальності”. Це й не дивно, бо більшість композиторів народилися і виросли у місті (Івасюк, Поклад, Карабиць, Скорик, Янівський).

 Ритми стають більш  жвавими, енергійними, під вокально-інструментальні ансамблі охоче танцює молодь, з кінця 70-тих відчувається вплив диско. З’являється величезна кількість джаз- і рок-обробок. Отримують свіже звучання і оркестри.

Величезну роль в історії  української естради 70-х – 80-х рр. відіграв Естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо під креівництвом Ростислава Бабича, з яким записувалися майже всі відомі співаки.

Серед найпопулярніших виконавців цього періоду були Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, Іван Попович, Віктор Шпортько, Ліна Прохорова, Тетяна Русова, Людмила Артеменко, Лідія Михайленко, Лідія Відаш, тріо Мареничів; у 80-ті роки на естраду приходять Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Микола Гнатюк, Володимир Удовиченко…

Величезною популярністю у 70-ті – 80-ті роки користувалися вокально-інструментальні ансамблі “Смерічка”, “Кобза”, “Ватра”, “Водограй”, “Світязь”, “Арніка”, “Чарівні гітари”, “Краяни”, “Опришки”. Найвідомішими поетами-піснярами у цей час були Юрій Рибчинський, Володимир Кудрявцев, Вадим Крищенко, Андрій Демиденко, Ростислав Братунь, Анатолій Драгомирецький, Богдан Стельмах, Олександр Вратарьов, Ігор Лазаревський, Віктор Герасимов…

Проте, з молодими композиторами працюють і поети старшого покоління, що починали творити з метрами нашої естради – Михайло Ткач, Дмитро Луценко, Микола Сингаївський, Борис Олійник та ін. 
Кожен з композиторів мав свої, притаманні лише йому особливості.

Яскравою зіркою на українській  естраді спалахнув талант Володимира Івасюка. Пісня “Червона рута” за своєю популярністю побила всі рекорди шлягерів 60-х років. За своє недовге життя Івасюк створив близько сотні пісень, кожна з яких не схожа на іншу. Краса і популярність його творів були такими великими, що спричинили заздрість у патріархів української естради – Майбороди, Шамо і Білаша, яка часом переростала у відверту ненависть. Не склалися у митця і стосунки з режимом, що й призвело до його трагічної загибелі (а точніше – вбивства).

Яскравою кометою увірвався  в пісенний простір Ігор Поклад. Відмовившись від консервативних ритмів, він створив чудові пісні, багато з яких народилися завдяки поету Юрію Рибчинському. Пік його популярності припав на кінець 60-х – початок 70-х років. Надалі композитор зосередився в основному на музиці для театру і кіно, але у 80-х роках знову порадував новими шлягерами.

Вражаючою і самобутньою є пісенна творчість Івана Карабиця. Кожна пісня – наче шедевр! Грек за національністю, родом з Приазов’я, Іван Федорович писав такі глибокі за українським національним змістом пісні (“Батьківський поріг”, “Моя любов, моя земля”, “Мадонна-Україна”, “Де вітер землю голубить”), що йому можуть позаздрити багато композиторів-українців.

Ще одним самобутнім митцем був Богдан Янівський. В його творчості  не було суперхітів та пісень, що стали народними, але краса його мелодій, щирість і висота почуттів настільки сильні, що не можна не назвати маестро одним з найкращих українських композиторів за всю історію вітчизняної музики.

Плідно працював у різних стилях Олександр Зуєв – його пісні  співали і керовані ним ВІА “Кобза” та “Калина”, і співаки старшого покоління (наприклад, Костянтин Огнєвий), і Раїса Кириченко, і молоді на той час виконавці, а також ансамблі “Медобори” та “Краяни”.

Серед найвідоміших пісень періоду 70-х – 80-х хочеться згадати такі, як “Червона рута”, “Водограй”, “Дикі гуси”, “Чарівна скрипка”, “А ми удвох”, “Три дороги”, “Канни”, “Моя любов, моя земля”, “Незрівнянний світ краси”, “Гай, зелений гай”, “Мій рідний край”, “Стожари”, “Смерекова хата”.

 ІІІ-й період (кінець 80-х років)

Стара українська естрадна музика переживає занепад, потроху  вмирають композитори, жанр ВІА взагалі  зникає, пісні стають більш простими за музикою і текстами, часом – примітивними. Але і в цей період з’являються гарні твори, особливо це стосується таких композиторів, як Олександр Злотник, Остап Гавриш, Генадій Татарченко, Леонід Попернацький, В’ячеслав Корепанов, Мар’ян Гаденко, Микола Мозговий, Павло Дворський.

Пісні під оркестр практично не виконуються, з ним зрідка виступають лише Олександр Василенко та Фемій Мустафаєв, останнім часом почав також виступати Павло Дворський, який у 80-ті – 90-ті роки ніколи такого не робив.

Серед поетів-піснярів найбільш відомими є Вадим Крищенко, Андрій Демиденко, Степан Галябарда, Микола Луків, продовжують писати Ю. Рибчинський, М. Сингаївський, М. Ткач, хоч їхні пісні вже не мають колишньої популярності. Найвідоміші виконавці української естради (станом на кінець 90-х): Василь Зінкевич, Павло Дворський, Раїса Кириченко, Алла Кудлай, Оксана Білозір, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Віталій Білоножко, Павло Зібров, Іван Мацялко, Ніна Шестакова, Надія Шестак, Анатолій Матвійчук, В’ячеслав Хурсенко; гурти “Соколи”, “Дзвони”; дует “Світязь”, тріо “Либідь”.

 За останнє десятиліття  більшість з них значно скоротили,  а то й зовсім припинили концертну діяльність.

Серед найпопулярніших пісень цього періоду можна виділити: “Україна” Т. Петриненка, “Україночка” О. Білозір, “Піду втоплюся” А. Миколайчука, “Я козачка твоя” Р. Кириченко, “Час рікою пливе” та “Смерека” М. Гнатюка, “Дві зорі” І. Мацялка, “Душі криниця” І. Бобула. 
З’являється нова хвиля, у тому числі молодіжна естрада, зароджується так званий “шоу-бізнес”, але писати про цих виконавців нема ніякого бажання.

З величезної кількості талановитих, непересічних і яскравих артистів радянської та вітчизняної естради піднявся до небувалих висот у своїй творчості і став істинно народним і гаряче улюбленим метр сцени Леонід Йосипович Утьосов.

Леонід Йосипович Утьосов, справжнє ім'я якого Лазар (Лейзер) Йосипович Вайсбейн народився 9 (21за новим стилем) березня 1895 року, у м. Одеса  у багатодітній єврейській родині дрібного комерсанта (за іншими даними - експедитора одеського порту) Осипа (Йосипа) Калмановича Вайсбейн і Малки Мойсеївни, у дівоцтві Граник.

Навчався майбутній метр в Одеському комерційному училищі Файга, але був відрахований, за версією самого Утьосова, за те, що в помсту за зауваження вимазав крейдою і чорнилом одяг вчителя Закону Божого.

Паралельно брав уроки гри на скрипці.

Певний  час виступав у бродячому цирку борця Івана Бороданова як гімнаста. В 1912 він влаштувався в Кременчуцький театр мініатюр, в цей же час став виступати під псевдонімом Леонід Утьосов.

Історія походження псевдоніма Леоніда Осиповича

“Одеський артист Скавронской запросив Вайсбейн в 1912 в свою мініатюру. Але при цьому поставив умову: "Жодних Вайсбейн!"

“... І я вирішив взяти собі таке прізвище, який ніколи ще ні в кого не було, тобто просто винайти нову.

Природно, що всі мої думки крутилися близько височини. Я б охоче став Скаловим, але в Одесі вже був актор скелею. Тоді, можливо, стати Горським? Але був в Одесі і Горський. Були й Горев і Горін - чого тільки не було в Одесі! Але, крім гір і скель, повинні ж бути в природі якісь інші височини. Холм, наприклад. Може бути, зробитися Холмським або холмової. Ні, в цьому є щось сумне, Цвинтарна - могильний пагорб ...

- Що ж є на  землі ще видатне? - Болісно думав я, стоячи на Ланжероні і дивлячись у скелі з рибальської хатиною.

- Боже мій, - подумав  я, - стрімчаки, є ж ще стрімчаки!

Я став вертіти  це слово так і сяк. Утесін? - Не годиться - у закінченні є щось простакувате, дрібне, незначне ... - Утьосов? - Промайнуло у мене в голові ... Так, так! Утьосов! Саме Утьосов!

Напевно, Колумб, побачивши  після трьох місяців плавання обриси землі, тобто відкривши Америку, не відчував такої радості. І сьогодні я бачу, що не зробив помилки.”

В 1913 вступив в одеську трупу К. Г. Розанова, до революції       1917 року грав у ряді театрів, таких, як Великий Рішельєвський, Малий Рішельєвський, Херсонський театр мініатюр, пересувний театр мініатюр "Мозаїка". В 1917 р. переміг у конкурсі куплетистів в Гомелі. У тому ж році приїхав до Москви, де виступав у столичному садку " Ермітаж ". В 1919 р. вперше знявся в кіно, виконавши роль адвоката Зарудного у фільмі "Лейтенант Шмідт - борець за свободу".

У 1920-х роках продовжував виступати  на естраді й грати в різних театрах Москви, Ленінграда (куди він переїхав до 1922) і Риги. Продовжувалася і його кінематографічна кар'єра.

Засновник радянського  джазу

З 1921 року Леонід Осипович працює в театрах оперети Москви та Петербурга. Особливо запам’яталися глядачам його ролі Боні («Сільва» Кальмана) та князя Франческу («Граф Люксембург» Легара).

Можливо, під впливом одеської Молдаванки Утьосов грає роль “президента бандитської шайки” Андрія Дудки в спектаклі “Республіка на колесах” Ленінградського театру сатири в 1928 році. У той час інтерес глядачів до кримінальної екзотики, блатних пісень та воровського жаргону був досить високим.

Але ЦК ВКП(б) вимагав ставити спектаклі із життя робітників та селян. Того ж року в Ленінграді відкривається державний мюзик-холл, музичним керівником якого стає Леонід Утьосов. Квитки для робітників були з 50%-ю знижкою.

В одному із перших спектаклів Утьосов ввів сцену, де музиканти зображали бурлаків. Грати джаз — це не легше, ніж тягнути баржу — казав видатний артист. Якщо в перших спектаклях оркестр Утьосова складався з 10 чоловік, то далі він виріс майже в п’ять разів. Але Леонід Осипович розумів, що копіювати американський джаз на російському ґрунті — перспектива малоефективна. Потрібен був власний композитор.

Таким став наш земляк Ісаак Дунаевський. Перша їхня зустріч відбулася ще у 1923 році, коли Утьосову в Москві сподобався молодий імпровізатор. На той час Ісаак не мав власного житла в столиці, проживав в гуртожитку з сім’єю, мав великі фінансові проблеми.

Утьосов пообіцяв влаштувати Дунаєвському житло в Ленінграді, престижний заробіток та надати повну  творчу свободу. В жовтні 1929 року він дотримав слова. Московського гостя поселили в найкращому готелі Ленінграда, надали особисту машину з водієм.

Так був створений перший в СРСР театралізований джаз (теа-джаз). За кілька тижнів Дунаєвський зробив чотири джазові обробки народних пісень: російської, єврейської, української, радянської та чотири мініатюри.

В іншому спектаклі «Музичний  магазин» Утьосов придумав для себе роль американського диригента, що інтерпретує російську класичну музику на американський джазовий лад. Для цього Дунаевський переробив на фокстротний лад “Сердце красавицы” з опери Ріголетто та деякі мелодії з “Євгенія Онєгіна”.

“Весёлые ребята” Утьосов і Дунаєвський

Всенародна любов до Утьосова почалася з появою перших звукових фільмів. Треба було створити музичну комедію в жанрі “соціалістичного реалізму” і Горький зобов’язав кінорежисера Григорія Александрова з’їздити в Ленінград, щоб подивитись джаз Утьосова та познайомитися з Дунаєвським.

Александрова вразило  те, що в касах театру не було квитків на спектакль “Музичний магазин”. Тому його ставлення до особистості Утьосова різко змінилося в кращу сторону. Історична зустріч Александрова з Дунаєвським та Утьосовим відбулася на Надежинській вулиці, де проживав Леонід Осипович. Відразу перейшли до розподілу ролей в майбутній картині. Всі музичні партії повинен був виконувати Утьосов зі своїм джаз-оркестром. Робота над фільмом затягнулась майже на 2 роки.

У серпні 1934 року, ще до прокату, фільм “Весёлые ребята” показали на Другому міжнародному кінофестивалі у Венеції, але Утьосова та Дунаєвського за кордон не пустили...

Григорій Александров повернувся із золотим кубком переможця. Сталін сприйняв це повідомлення скептично: “Це, безумовно, добре, що наше кіномистецтво перемагає, але було б набагато краще, якщо б закордонній публіці воно не сподобалось, тому що це мистецтво пролетаріату”.

Нарком просвіти Бубнов, який замінив  Луначарського, в інтерв’ю газеті “Правда” піддав критиці авторів кінокартини...

Перший грандіозний успіх прийшов  із Риги, де було вперше показано “Весёлых ребят”. Першу партію цього фільму - 14 копій - продали за кордон, за золото. Всі, хто брав участь у створенні кінофільму, отримали ордени, а Утьосову Сталін подарував фотоапарат... Так оцінили виконавця головної ролі.

Для прем’єри фільму в Москві та Ленінграді зробили 12 копій. Відомий ідеолог і перший секретар Ленінградського губернського обкому і міськкому партії Сергій Кіров хотів особисто бути на дебюті. Але життя вносило свої корективи. 30 листопада 1934 року Кірова убили в Смольному. По всій країні оголосили триденний траур. Виникали великі сумніви, що картина з’явиться в прокаті в цьому році. Але 24 грудня вийшла “Комсомольськая правда”, де великими літерами було набрано “Завтра прем’єра”. В кінотеатрі “Ударник” готували прем’єру з великим розмахом. Всі автори фільму в чорних смокінгах та фрезах сиділи в першому ряду. В фойє кінотеатру продавались платівки із записом пісень із кінофільму. Однак, самого Утьосова на прем’єрі не було, тому що він був на гастролях із джазовим колективом. Та початок всенародної популярності Леоніда Утьосова та Ісаака Дунаєвського було покладено.

З 1936 року Державний джаз Утьосова запрошується на традиційні новорічні  концерти зірок СРСР в Кремлі, які  проходили в Георгіївському залі в присутності членів Політбюро, хоча Сталін не любив джаз, вбачаючи у ньому рекламу західного стилю.

Сам Утьосов досить критично оцінював свої вокальні дані, відома його фраза: “Співати треба серцем”. Тому, мабуть, його пісні “Служили два товарища”, “В степи под Херсоном”, “У меня есть серце”, “Дорогие мои москвичи” співала в ті часи вся країна.

У 1940 році пройшли концерти Утьосова в Харкові, Полтаві, Кременчуці з  його колективом за участю Любові Орлової  та Григорія Александрова. У Полтаві  концерт проходив в приміщенні музично-драматичного театру (нині кінотеатр “Колос”) і викликав великий інтерес у глядачів...

“Увертюра” під час війни

Війна внесла корективи в звичайний  гастрольний графік.

Була сформована постійна агітаційна бригада, до якої входив джаз-оркестр Утьосова. Артисти вирушили на фронт.

У холодній студії Будинку звукозапису в Москві в 1943 році Утьосов записав на платівку “Мишку-одессита”, “Тёмную ночь”, “Партизанскую тихую”, “О чем ты тоскуешь, товарищ моряк”.

Якось до Леоніда Утьосова під час фронтового концерту звернувся командир артилерійської батареї:

— Товариш Утьосов, я теж колишній музикант-тромбоніст. Дозвольте мені включитись у ваш оркестр.

— На чому ж ви збираєтесь грати?

— А ви почуєте, — відповів артилерист.

Коли почався концерт, артилерист продемонстрував свою виняткову “музичність”. Батареї включились в ритм музики. Робив він це з такою майстерністю, що кожний гарматний постріл приходився на сильну долю такту. Навряд чи фашистам сподобалася така “увертюра”.

Леонід Утьосов брав участь у святковому концерті в Потсдамі на честь Перемоги. Однак, найбільше запам’яталися його концерти в Москві в травні 1945 року, коли на площі ім.Свердлова музиканти оркестру Утьосова виступали перед десятками тисячі людей.

Народний артист, якого пам’ятають

Після війни доля Утьосова була не безхмарною. За часів Сталіна його не випускають на гастролі за кордон. Особливо дісталось маестро після відомої постанови ЦК ВКП(б) про оперу Мураделі “Дружба народів”, де вщент була розгромлена оперета Дунаєвського “Вольный ветер”, багато композиторів та виконавців звинуватили в космополітизмі, пропаганді західного стилю життя. Дісталось тоді пісням “Моя Москва” та “Дорогие мои москвичи”, які часто виконував Леонід Утьосов.

Одним з напрямів творчої діяльності Утьосова було продовження традицій старовинних російських та матроських пісень (“Раскинулось море широко”, “Нелюдимо наше море”, “На сопках Манчжурии”).

Після смерті Сталіна Утьосову нарешті дозволили виступати по всьому світу. Але звання Народного артиста СРСР йому присвоїли тільки в 70 років. І це було в часи, коли Мусліму Магомаєву це високе звання дали в 32 роки!

В останні роки свого життя Леонід Осипович виступав зі своєю донькою  Едіт.

Автору цих рядків випало щастя  побувати на одному з таких концертів  в Одесі в липні 1970 року. Бажаючих було набагато більше, ніж міг вмістити театр оперети.

Всенародна любов не покидає  Утьосова і після смерті в 1982 році.

             Становлення джазу Леоніда Утьосова

Особистість Леоніда Утьосова в історії культури і мистецтва СРСР важко переоцінити. Його творчий геній привертав увагу мільйонів сучасників і досі ще не забутий. Він пройшов шлях від провінційного юнака-єврея із Одеси, що ледве закінчив 4 класи середньої школи, до професійного артиста театру, а згодом керівника першого в СРСР театралізованого джаз-оркестру – “Теа-джаз”. Він здобув популярність, з якою важко було кому позмагатися в Радянському союзі.