Вступ
Актуальність
теми. Становлення України як правової
держави, поряд з іншими чинниками, передбачає
розвиток й удосконалення роботи її парламенту
– Верховної Ради України. Процес розвитку
і вдосконалення законодавчої влади незалежної
України пов’язується, в першу чергу,
із реалізацією чинної Конституції України
та вдосконаленням Регламенту Верховної
Ради України.
Сучасний український
парламент – Верховна Рада - згідно
з Конституцією України є єдиним
органом законодавчої влади. З діяльністю
Верховної Ради України пов’язана
більшість зрушень у становленні
молодої української держави. 16 липня
1990року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію
«Про державний суверенітет України»,
яка відкрила дорогу творенню правових
засад української державності. 24 серпня
1991року Верховна Рада УРСР прийнявши Акт
незалежності проголосила утворення
нової держави України.
На мій погляд,
як Верховна Рада, так і сучасний
парламент взагалі ще не позбулися
труднощів періоду становлення.
Зокрема, необхідно докласти багато
зусиль у справі приведення у відповідність
до Конституції деяких законів та
інших правових актів, не завершена
структурованість Верховної Ради України.
Партійні парламентські фракції досить
часто не можуть поступитися принципами
і налагодити ефективну співпрацю. Окрім
того, на думку багатьох дослідників та
політиків, існує чітка тенденція до послаблення
ролі Верховної Ради України у механізмі
державної влади. Основним же недоліком
слід вважати невизначеність у цьому відношенні
політизованих верств українського населення:
певну недовіру до наявного парламенту,
живучість традиції радянської моделі
організації влади, низький рівень політичної
культури, політичну апатію та ін..
Метою
роботи є висвітлення особливостей
конституційно-правового статусу Верховної
Ради України, а саме: порядок формування
і структура, принципи діяльності, функції,
компетенція, конституційно-правова відповідальність
Верховної Ради України.
Завдання розкрити
порядок формування,структуру,принципи,функції
Верховної Ради України
Об’єкт: Конституційно-правовий
статус Верховної Ради України
Предмет
дослідження: особливість конституційно-правового
статусу, його прогалини
Теоретичне
і практичне значення
даної роботи дана робота може використовуватись
при підготовці семінару з конституційного
права на тему «конституційно-правовий
статус Верховної Ради України»
1. Термін повноважень
Верховної Ради України — чотири роки
(ст. 76 Конституції). Верховна Рада є повноважною
за умови обрання не менш як двох третин
від її конституційного складу (частина
друга ст. 82 Конституції). Повноваження
Верховної Ради припиняються у день відкриття
першого засідання Верховної Ради нового
скликання. Президент України може достроково
припинити повноваження Верховної Ради,
якщо протягом ЗО днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Повноваження Верховної Ради не можуть
бути достроково припинені в останні шість
місяців терміну повноважень Президента
України (ст. 90 Конституції). У разі закінчення
терміну повноважень Верховної Ради України
під час дії воєнного чи надзвичайного
стану її повноваження продовжуються
до дня першого засідання першої сесії
Верховної Ради, обраної після скасування
воєнного чи надзвичайного стану (частина
четверта ст. 83 Конституції). [13, c. 323]
Загальний кількісний склад Верховної
Ради України та її структура визначаються
Конституцією України, Регламентом Верховної
Ради України та законами про окремі її
інститути. Згідно зі ст. 76 Конституції
України конституційний склад Верховної
Ради України — 450 народних депутатів
України.[1] Така кількість народних депутатів
зумовлена такими факторами: кількістю
населення (громадян) України, виборчою
системою, структурою парламенту та іншими
обставинами. Чисельний склад парламенту
визначається з урахуванням різних чинників.
Так, з одного боку, чисельність парламенту
має бути достатньою для забезпечення
його представницького характеру. Для
того, щоб парламент виступав реальним
представником народу, до його складу
мають входити відносно численні об'єднання
парламентаріїв (депутатські групи та
фракції), які відображали б інтереси значних
прошарків суспільства. Крім того, відповідною
має бути чисельність його робочих органів
(комітетів та комісій), які здійснюють
законопроектну та контрольну діяльність.
З другого боку — надмірна чисельність
парламенту суттєво ускладнює організацію
його роботи. Оптимальною з огляду на ці
обставини, вважається чисельність парламенту
в 350—500 депутатів. На чисельність парламенту
можуть впливати і такі чинники, як його
структура, чисельність населення країни,
форма державного устрою тощо. Для прикладу,
чисельність парламентаріїв європейських
країн коливається від 60 (Люксембург) до
662 (Палата громад парламенту Великої Британії
та Бундестаг ФРН).
Конституція України 1996 р. залишила загальну
структуру Верховної Ради без змін (у вигляді
однопалатного парламенту), але значно
оновила окремі її інститути. Найважливішими
віхами української парламентської реформи
є припинення існування Президії Верховної
Ради України як постійно діючого органу
загальної компетенції, перетворення
постійних комісій Верховної Ради на комітети
Верховної Ради та ряду інших інститутів,
зокрема інституту найстаршого за віком
депутата для відкриття першого засідання
першої сесії Верховної Ради та для здійснення
процедури складення присяги народними
депутатами, інституту представника Президента
України у Верховній Раді та інших. Започатковано
створення ряду елементів інфраструктури
Верховної Ради: Парламентське видавництво,
Парламентська бібліотека, Інститут законодавства,
друковані органи - «Відомості Верховної
Ради України», журнал «Віче», газета «Голос
України» та ряд інших.
Відповідно до ст. 88 Конституції України
Верховна Рада України обирає зі свого
складу Голову Верховної Ради України,
його Першого заступника і заступника.[1]
Голова Верховної Ради має такі повноваження:
веде засідання Верховної Ради України;
організовує підготовку питань до розгляду
на її засіданнях; підписує акти, прийняті
Верховною Радою; представляє Верховну
Раду у відносинах з іншими органами державної
влади України та органами влади інших
держав; організовує роботу Апарату Верховної
Ради.
Верховна Рада затверджує перелік комітетів,
обирає їх голів. Комітети здійснюють
законопроектну роботу, готують і попередньо
розглядають питання, віднесені до повноважень
Верховної Ради України (ст. 89 Конституції).
Значення комітетів полягає, по-перше,
в забезпеченні безперервної і ефективної
діяльності Верховної Ради, яка працює
в сесійному порядку; по-друге, в найбільш
повному залученні народних депутатів
до роботи Верховної Ради. Це - своєрідна
форма об'єднання депутатів усередині
Верховної Ради, бо ні сесія, ні депутатські
групи та фракції, ні індивідуальна робота
депутатів не можуть виконувати цієї ролі
в повному обсязі. Верховною Радою четвертого
скликання створені такі комітети: з питань
правової політики; з питань державного
будівництва та місцевого самоврядування;
з питань соціальної політики та праці;
з питань науки і освіти; з питань охорони
здоров'я, материнства та дитинства; з
питань культури і духовності; з питань
економічної політики, управління народним
господарством, власності та інвестицій;
з питань бюджету; з питань молодіжної
політики, фізичної культури, спорту і
туризму; з питань прав людини, національних
меншин і міжнаціональних відносин; з
питань фінансів і банківської діяльності;
з питань промислової політики і підприємництва;
з питань паливно-енергетичного комплексу,
ядерної політики та ядерної безпеки;
з питань аграрної політики та земельних
відносин; з питань будівництва, транспорту,
житлово-комунального господарства та
зв'язку; з питань екологічної політики,
природокористування та ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи; з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності;
з питань боротьби з організованою злочинністю
і корупцією; з питань національної безпеки
і оборони; з питань Регламенту, депутатської
етики та організації роботи Верховної
Ради України; з питань свободи слова та
інформації; з питань європейської інтеграції;
у закордонних справах; у справах пенсіонерів,
ветеранів та інвалідів, а також Спеціальна
контрольна комісія з питань приватизації.
Таким чином, Верховна Рада України четвертого
скликання сформувала склад 24 комітетів
і однієї спеціальної комісії, в яких належним
чином представлені члени парламентських
фракцій: «Єдина Україна», «Наша Україна»,
Комуністичної партії України, Блоку Юлії
Тимошенко, Соціалістичної партії України,
Соціал-демократичної партії України
(об'єднаної) та депутатських груп.
Кожен комітет, який очолює роботу над
певним законопроектом чи проектом іншого
акта Верховної Ради України, узагальнює
та систематизує пропозиції, поправки
і висновки інших комітетів, окремих народних
депутатів і готує їх до розгляду на пленарному
засіданні Верховної Ради України. Для
здійснення законопроектних та інших
функцій комітетам надаються, зокрема,
такі права: а) публікувати у пресі до
внесення на розгляд Верховної Ради у
першому читанні законопроекти, що належать
до їх компетенції, і звертатися до наукових
установ і організацій, громадян та їх
об'єднань з пропозицією висловити свою
думку щодо них. У разі опублікування законопроекту
мають бути зазначені всі автори його
в цілому та його структурних частин, а
також ініціатори його внесення;
б) укладати договори з науковими установами,
навчальними закладами та спеціалістами
про науково-інформаційний пошук, розробку,
доопрацювання та експертизу законопроекту,
залучати до цієї роботи працівників міністерств
і відомств, місцевих державних адміністрацій
та органів місцевого самоврядування;
в) вносити пропозиції щодо проведення
всеукраїнського референдуму.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень
може створювати також тимчасові спеціальні
комісії для підготовки і попереднього
розгляду питань. Крім того, для проведення
розслідування з питань, що становлять
суспільний інтерес, Верховна Рада може
створювати тимчасові слідчі коміси, якщо
за це проголосувала не менш як одна третина
від її конституційного складу. Організація
і порядок діяльності комітетів Верховної
Ради, її тимчасових спеціальних і тимчасових
слідчих комісій встановлюється законом
Уповноважений Верховної Ради України
з прав людини призначається Верховною
Радою для здійснення парламентського
контролю за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина (ст.
101 Конституції). Рахункова палата створюється
для контролю за використанням коштів
Державного бюджету України від імені
Верховної Ради України (ст. 98).
Роботу Верховної Ради забезпечує Апарат
Верховної Ради. Його керівника призначає
на посаду та звільняє з посади Верховна
Рада. Вона затверджує також структуру
свого Апарату (п. 35 ст. 85 Конституції).
Організація і порядок діяльності Верховної
Ради, статус народних депутатів України
визначається виключно законом України.[1]
[5, c. 136-137] [12, c.17] [10,c.76-77]
2.1. Правовою базою порядку
роботи Верховної Ради є Конституція України,
Регламент Верховної Ради України, інші
закони. Парламент України - постійно діючий
орган. У Конституції (частині першій ст.
78) записано: «Народні депутати України
здійснюють свої повноваження на постійній
основі».
У конституційному законодавстві відображені
також принципи функціонування парламенту
України: законність (легітимність) діяльності
парламенту, постійність і гласність роботи,
колегіальність, ведення роботи державною
мовою.
Принцип законності (легітимності) діяльності
Верховної Ради випливає із самої природи
розділу Конституції «Верховна Рада України»,
де визначені умови легітимності парламенту,
його конкретні повноваження, основи взаємовідносин
з іншими структурами державного механізму.
Принцип постійно діючого органу означає,
що парламент України функціонує на постійній
основі, а не так, як було в радянський
період, коли Верховна Рада збиралася
двічі на рік на кілька днів. Чинний український
парламент має право в будь-який час збиратися
і приймати рішення з питань своєї компетенції.
Принцип гласності діяльності парламенту
України означає, що громадяни (виборці)
повинні мати змогу спостерігати за роботою
своїх парламентаріїв. У Конституції (частина
перша ст. 84) встановлено, що засідання
Верховної Ради проводяться відкрито.
Закрите засідання проводиться за рішенням
більшості від конституційного складу
парламенту. Згідно з Регламентом засідання
Верховної Ради, інших органів парламенту
є відкритими і гласними, за винятком,
встановленим Регламентом. Гласність
роботи Верховної Ради забезпечується
згідно зі ст. 1.04 Регламенту шляхом трансляції
її засідань по телебаченню і радіо, публікації
стенографічного звіту засідань Верховної
Ради, публікації її рішень у «Відомостях
Верховної Ради України», газеті «Голос
України» та інших виданнях парламенту.
Представники телебачення, радіо і преси
можуть бути акредитовані на певний термін
або на весь час сесії Верховної Ради.
На засіданнях парламенту можуть бути
присутні громадяни на визначених для
них місцях і за попереднім записом, який
веде Апарат Верховної Ради. Принцип гласності
— один із визначальних конституційних
принципів діяльності органів влади у
правовій державі.[4,c.55-56]
Принцип колегіальності роботи Верховної
Ради України означає, що ні одне її рішення
не може прийматися кимось одноособово.
Конституція (частина друга ст. 84) встановлює:
«Рішення Верховної Ради приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом
голосування», а в ст. 91 закріплено, що
Верховна Рада приймає закони, постанови
та інші акти більшістю від її конституційного
складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
Принцип ведення роботи парламенту державною
мовою встановлений у ст. 1.03 Регламенту:
«Робота Верховної Ради України ведеться
державною мовою». У разі, коли промовець
не володіє державною мовою, він має право
виступати Іншою мовою.[ 13,c.327-329]
2.2. У функціях і компетенції
Верховної Ради України відображається
її соціально-політична роль та місце
у механізмі державної влади, у реалізації
функцій держави.
Функції Верховної Ради України — це основні
напрями її діяльності в різних сферах
суспільних відносин.
Функції і компетенція Верховної Ради
пов'язані зі специфікою її конституційно-правового
статусу як парламенту змішаного типу.
Головними функціями Верховної Ради є:
представницька, законодавча, установча,
функція парламентського контролю. До
парламентських функцій належать також
бюджетно-фінансова, функція міжпарламентських
зв'язків та ін. Верховна Рада, як правило,
здійснює ці функції, але вони не вважаються
головними серед її основних функцій.
Класичну класифікацію функцій парламенту
запропонував англійський державознавець
У. Берджгот. До них він відносив: законотворчість,
формування інших органів, політичне волевиявлення
та контроль за урядом, представництво
нації.
Представницька функція Верховної Ради
України. Ця функція парламенту України
покликана виражати волю народу — основу
державної влади. Вона реалізується шляхом
проведення періодичних вільних виборів,
які спрямовані на виявлення інтересів
різних соціальних груп. Мирний перехід
державної влади від одних представників
суспільства до інших відбувається на
основі вільного волевиявлення виборців.
Це означає, що серед усіх державних інститутів
парламент виступає як орган загальнонародного
представництва. Представництво як спосіб
діяльності парламенту України виражається
насамперед в обов'язку народних депутатів
підтримувати тісні зв'язки з виборцями.
Представницька функція Верховної Ради
проявляється і в тому, що в законах, які
приймаються, знаходить вираження суспільний
інтерес. У роботі парламенту відображаються
найбільш актуальні питання життєдіяльності
держави, суспільства, людини. У цьому
аспекті представницька роль парламенту
має важливе значення для становлення
громадянського суспільства, втілення
принципів демократії та правової держави,
забезпечення прав людини. Законодавча
функція Верховної Ради є найважливішою
і найбільш об'ємною за значенням і змістом.
В її межах формується правова система
Української держави, забезпечується
правове регулювання відносин, що виникають
у суспільстві і потребують законодавчого
регулювання. Зміст законодавчої діяльності
Верховної Ради полягає в підготовці і
прийнятті законів. Законодавча функція
спрямована на встановлення надійного
правопорядку. Вона спрямована на ділове
співробітництво парламенту з іншими
гілками влади у нормотвор-чій діяльності,
що гарантує стабільність у країні, формування
правової основи, подальший розвиток держави
і суспільства.
Законодавча функція Верховної Ради —
найважливіший напрям її діяльності. Верховна
Рада України в межах своєї компетенції
приймає закони з питань, що потребують
законодавчого регулювання. При цьому
вона не має права втручатися до сфери
компетенції інших органів, які здійснюють
нормотворчу підзаконну діяльність (Президент
України, Кабінет Міністрів України, міністерства
тощо). Здійснюючи законодавчу функцію,
Верховна Рада за допомогою закону надає
своєму рішенню найвищої юридичної сили,
визначаючи тим самим і правову базу організації
і діяльності органів виконавчої та судової
влади. Право парламенту приймати закони
визначає особливе місце Верховної Ради
в системі державного механізму України.
Головним змістом законодавчої функції
Верховної Ради є прийняття законів. Із
змісту Конституції випливає, що Верховна
Рада може приймати закон з будь-якого
питання у межах своїх повноважень, за
винятком тих, які вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Водночас
Конституцією передбачається коло питань,
які регулюються виключно законами України.
Згідно зі ст. 92 Конституції виключно законами
України визначаються: права і свободи
людини і громадянина, гарантії цих прав
і свобод; основні обов'язки громадянина;
громадянство; правосуб'єктність громадян,
статус іноземців та осіб без громадянства;
права корінних народів і національних
меншин; порядок застосування мов. Основну
групу питань виключно законодавчого
регулювання становлять екологічні, соціальні,
культурні та економічні питання; засади
використання природних ресурсів виключної
(морської) економічної зони, континентального
шельфу, освоєння космічного простору,
організації та експлуатації енергосистем,
транспорту і зв'язку; основи соціального
захисту, форми і види пенсійного забезпечення;
засади регулювання праці і зайнятості,
шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства,
батьківства; виховання, освіти, культури
й охорони здоров'я; екологічної безпеки;
правовий режим власності; правові засади
і гарантії підприємництва; правила конкуренції
та норми антимонопольного регулювання;
засади регулювання демографічних і міграційних
процесів.
Виключно законами визначаються основи
політичної системи, організація і діяльність
органів державної влади та місцевого
самоврядування, зокрема засади утворення
і діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів інформації;
організація і порядок проведення виборів
і референдумів; організація і порядок
діяльності Верховної Ради, статус народних
депутатів; організація і діяльність органів
виконавчої влади, основи державної служби,
організації державної статистики та
інформатики; судоустрій, правосуддя;
статус суддів, засади судової експертизи,
організація і діяльність прокуратури,
органів дізнання і слідства, органів
і установ виконання покарань; основи
організації і діяльності адвокатури.
Також лише законами визначаються: територіальний
устрій України; засади місцевого самоврядування;
статус столиці України; спеціальний статус
інших міст; правовий режим державного
кордону; основи національної безпеки,
організації Збройних Сил і забезпечення
громадського порядку; правовий режим
воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної
екологічної ситуації. Традиційними є
також законодавче визначення засад цивільно-правової
відповідальності; діянь, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними
правопорушеннями та відповідальність
за них.
Крім того, виключно законами встановлюються:
Державний бюджет і бюджетна система України;
система оподаткування, податки і збори;
засади створення і функціонування фінансового,
грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти, а
також статус іноземних валют на території
України; порядок утворення і погашення
внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок
випуску та обігу державних цінних паперів,
їх види та ін. Законами також встановлюються:
порядок використання і захисту державних
символів; військові звання, дипломатичні
ранги та інші спеціальні звання; державні
нагороди; державні свята; одиниці ваги,
міри і часу, порядок встановлення державних
стандартів; порядок утворення і функціонування
вільних та інших спеціальних зон, що мають
економічний або міграційний режим, відмінний
від загального; оголошується амністія
(ст. 92 Конституції). Однією з головних
функцій Верховної Ради є установча функція.
Пріоритетними напрямами діяльності парламенту
щодо здійснення цієї функції є формування
або участь у формуванні органів виконавчої
і судової влади, а також формування власних
парламентських структур; призначення
і звільнення з посад осіб інших органів
державної влади, сприяння формуванню
органів місцевого самоврядування.
Таким чином, основними напрямами діяльності
Верховної Ради у здійсненні установчої
функції є: участь у формуванні органів
виконавчої влади; формування органів
судової влади; створення парламентських
структур; участь у формуванні інших органів
державної влади; вирішення питань територіального
устрою України і забезпечення формування
органів місцевого самоврядування.
Пріоритетним напрямом установчої функції
парламенту є призначення виборів Президента
у терміни, передбачені Конституцією.
Обрання Президента відповідно до ст.
103 Конституції здійснюється громадянами
України на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування терміном на п'ять років.
Роль парламенту у формуванні органів
виконавчої влади за чинною Конституцією
істотно змінилася. Але він не відсторонений
від цього напряму державотворчого процесу.
Верховна Рада, зокрема, вирішує питання
про надання згоди на призначення Президентом
України Прем'єр-міністра, може прийняти
резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів,
яка має наслідком відставку Кабінету
Міністрів (статті 87, 115 Конституції), розглядає
і приймає рішення щодо схвалення програми
діяльності Кабінету Міністрів; вирішує
питання про надання згоди на призначення
на посаду та звільнення з посади Президентом
України голови Антимонопольного комітету,
голови Фонду державного майна, голови
Державного комітету телебачення і радіомовлення.
Здійснення контролю займає важливе місце
в діяльності будь-якого парламенту. Обсяг
повноважень парламенту конкретної держави,
у тому числі України, в галузі контролю
залежить насамперед від ряду чинників:
державний устрій; політичний режим; форма
правління; історичні умови; традиції,
які склалися в політико-правовій сфері.
Верховна Рада України, будучи органом,
в якому представлені різнобічні соціальні
і територіальні інтереси, працюючи, як
правило, гласно, відкрито, на виду у виборців,
перебуваючи у постійному і тісному (порівняно
з іншими центральними органами державної
влади) контакті з громадянами завдяки
роботі народних депутатів України у виборчих
округах, формуючи деякі інші державні
органи, приймаючи Державний бюджет України,
має суттєві контрольні права. Ця функція
реалізується парламентом коленої країни
там, де він є.
Сутність цієї функції проявляється в
тому, що в умовах демократично організованої
системи поділу влади народові належить
право контролювати діяльність усіх владних
структур, яким він передав владні повноваження.
За межами контролю не повинно бути ні
одне державне утворення, в тому числі
парламенти. Реалізуючи від імені народу
вищу форму контролю (парламентський контроль),
вони самі контролюються народом через
різні інститути прямої демократії (вибори,
референдуми).
Основними напрямами контрольної діяльності
Верховної Ради є: контроль за діяльністю
Кабінету Міністрів України; парламентський
контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та
їх захист; бюджетно-фінансовий контроль;
прийняття Верховною Радою рішення про
направлення запиту до Президента України;
запит народного депутата України на сесії
Верховної Ради; парламентський контроль
за діяльністю органів прокуратури; здійснення
парламентського контролю з окремих питань
безпосередньо або через тимчасові спеціальні
і тимчасові слідчі комісії.
Одним з пріоритетних напрямів парламентського
контролю є контроль за діяльністю Кабінету
Міністрів, який підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді. Це зумовлено функціями
і повноваженнями Кабінету Міністрів
як найвищого органу у системі органів
виконавчої влади. Відповідно до ст. 116
Конституції Кабінет Міністрів забезпечує
державний суверенітет і економічну самостійність
України, здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики держави, виконання Конституції
і законів України, актів Президента України.
Основною формою парламентського контролю
за діяльністю Кабінету Міністрів України
є розгляд і заслуховування звітів про
його діяльність. Одними з найважливіших
напрямів діяльності Верховної Ради щодо
здійснення парламентського контролю
є бюджетно-фінансовий контроль, контроль
за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина. Відповідно
до ст. 98 Конституції контроль за використанням
коштів Державного бюджету України від
імені Верховної Ради здійснює Рахункова
палата. Парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і
громадянина здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини (ст. 101).
Важливою формою парламентського контролю
за станом справ у державі, в окремих сферах
суспільного життя є запити - парламентські
і депутатські. Зокрема, відповідно до
Конституції України (ст. 85) Верховна Рада
може прийняти рішення про направлення
запиту до Президента України на вимогу
народного депутата, групи народних депутатів
чи комітету Верховної Ради України, попередньо
підтриману не менш як однією третиною
від конституційного складу парламенту.
Народний депутат має право на сесії Верховної
Ради звернутися із запитом до органів
Верховної Ради, до Кабінету Міністрів,
до керівників інших органів державної
влади та місцевого самоврядування, а
також до керівників підприємств, установ
і організацій на території України, незалежно
від підпорядкування і форм власності.
При цьому керівники органів державної
влади та місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій зобов'язані повідомити
народного депутата України про результати
розгляду його заяви (ст. 86 Конституції).[1]
[2][5,c.141-143]
2.3. Компетенція парламенту
України — це сукупність предметів його
відання та повноважень.
За обсягом компетенції парламенти поділяються
на три групи: з абсолютно визначеною компетенцією,
тобто обмеженою; з абсолютно невизначеною
компетенцією, тобто необмеженою; з відносно
визначеною компетенцією. Парламенти
з необмеженою компетенцією (суверенні
парламенти або парламенти з абсолютно
невизначеною компетенцією), які функціонують
у країнах з парламентарними формами правління,
де в «чистому» вигляді реалізовано принцип
парламентаризму, що передбачає верховенство
парламенту. Конституції цих держав (наприклад,
Конституція Японії) не містять переліку
повноважень парламенту, з чого і випливає
юридична необмеженість його компетенції
за предметом, тобто вважається, що він
може видавати закони з будь-якого питання.
Класичним у цьому аспекті є парламент
Великої Британії. У XIX ст. у Англії утвердився
принцип верховенства парламенту. Це означає,
що він не зв'язаний ніяким конституційним
актом і немає якого-небудь правового
обмеження його верховенства в законодавчій
сфері. Парламент має право приймати, скасовувати
і змінювати будь-який закон у порядку
звичайної законодавчої процедури, і ніхто
(в тому числі суд) не може поставити під
сумнів конституційність акта парламенту.
Парламенти з відносно визначеною компетенцією
— це парламенти, межі компетенції яких
е відносно рухомими. Так, Конституція
Швейцарії не містить чіткого критерію
розмежування компетенції парламенту
і уряду.
Парламенти з абсолютно визначеною компетенцією
--це такі парламенти, повноваження яких
чітко визначені, тобто дається перелік
питань, з яких парламент має право приймати
закони.
Аналіз ст. 92 Конституції України, яка
містить перелік питань, що належать до
повноважень Верховної Ради України та
визначаються чи встановлюються виключно
законами України, дає підстави стверджувати,
що парламент України за зазначеною класифікацією
належить до парламентів з абсолютно визначеною,
тобто обмеженою компетенцією.
Компетенція Верховної Ради України встановлюється
Конституцією та законами України. Конституція
визначає компетенцію Верховної Ради
України шляхом закріплення повноважень
парламенту (ст. 85), а також кола відносин,
які регулюються виключно законами України
(ст. 92). Особливість компетенції Верховної
Ради виявляється у тому, що Верховна Рада
встановлює як свою власну компетенцію,
так і компетенцію інших державних органів,
закріплюючи її в Конституції України
і законах. Значний обсяг повноважень
Верховної Ради України, різноманітність
сфер життя держави, на які поширюється
компетенція парламенту України, викликає
потребу в її класифікації.
У сфері державного будівництва до повноважень
Верховної Ради належить: прийняття Конституції
України, внесення змін до неї; призначення
всеукраїнського референдуму з питання
про зміну території України; визначення
правового режиму державного кордону;
визначення засад внутрішньої і зовнішньої
політики; визначення засад регулювання
демографічних та міграційних процесів,
територіального устрою України, місцевого
самоврядування, статусу столиці України,
спеціального статусу інших міст; встановлення
порядку використання і захисту державних
символів, державних нагород, встановлення
державних свят та ін. (пункти 1, 2, 5 ст. 85;
пункти 10, 13, 15, 16 частини першої ст. 92; пункти
4, 5, 7 частини другої ст. 92 Конституції).
У сфері формування державних органів
і контролю за їх діяльністю до компетенції
Верховної Ради належить: призначення
чи обрання на посади, звільнення з посад,
надання згоди на призначення і звільнення
з посад у випадках, передбачених Конституцією;
призначення на посади та звільнення з
посад голови та інших членів Рахункової
палати; призначення на посаду та звільнення
з посади Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини; заслуховування
його щорічних доповідей про стан дотримання
та захисту прав і свобод людини в Україні;
дострокове припинення повноважень Верховної
Ради Автономної Республіки Крим за наявності
висновку Конституційного Суду України
про порушення нею Конституції України
або законів України; призначення позачергових
виборів до Верховної Ради Автономної
Республіки Крим (пункти 15, 16, 17, 28 ст. 85
Конституції України). У цій сфері Верховна
Рада також визначає: організацію і діяльність
органів виконавчої влади, основи державної
служби; судоустрій, судочинство, статус
суддів, засади судової експертизи, організацію
і діяльність прокуратури, органів дізнання
і установ виконання покарань; основи
організації і діяльності адвокатури
(пункти 12 і 14 частини другої ст. 92 Конституції).
У сфері зовнішньої політики, оборони
і державної безпеки Верховна Рада: визначає
засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи; основи національної
безпеки, організації Збройних Сил України
і забезпечення громадського порядку;
надає у встановлений термін згоду на
обов'язковість міжнародних договорів
України; затверджує рішення про надання
Україною позик і економічної допомоги
державам та міжнародним організаціям,
а також про одержання Україною від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним
бюджетом України, здійснює контроль за
їх використанням (пункти 9, 17 частини першої
ст. 92; пункти 14, 32 ст. 85 Конституції).
У сфері охорони прав і свобод людини і
громадянина та встановлення їх правового
статусу Верховна Рада визначає: права
і свободи людини і громадянина, гарантії
цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;
громадянство; право-суб'єктність громадян;
статус іноземців та осіб без громадянства;
права корінних народів і національних
меншин; основи соціального захисту, форми
і види пенсійного забезпечення; засади
регулювання праці і зайнятості, шлюбу,
сім'ї, охорони дитинства, материнства,
батьківства; виховання, освіти, культури
і охорони здоров'я, екологічної безпеки
та ін.
Верховна Рада визначає засади створення
і діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів масової інформації
(ст. 92 Конституції).
В економічній сфері до повноважень Верховної
Ради належить: затвердження Державного
бюджету України та внесення змін до нього,
затвердження загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони
довкілля; визначення правового режиму
власності; встановлення Державного бюджету
і бюджетної системи України; системи
оподаткування, податків і зборів; засад
створення і функціонування фінансового,
грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статусу національної валюти,
а також статусу іноземних валют на території
України; порядку випуску та обігу державних
цінних паперів, їх видів і типів та ін.
Через повноваження Верховна Рада реалізує
свої основні функції як парламент України.[1]
[11,c.36-37]
3. Згідно зі ст. 91 Конституції
України Верховна Рада приймає закони,
постанови та інші акти.
Закон - це нормативно-правовий акт, що
приймається Верховною Радою України
або безпосередньо народом України на
всеукраїнському референдумі з дотриманням
вимог законодавчої процедури, який має
вищу щодо всіх інших нормативно-правових
актів юридичну силу та регулює найважливіші
суспільні відносини.
В ієрархії правових актів закон займає
найвище місце після Конституції. Верховенство
закону - - один із головних принципів демократичної
правової держави. Право видавати закони
належить до виключних повноважень вищих
представницьких органів. У демократичній
державі не може бути паралельного органу,
який приймав би акти аналогічної юридичної
сили. Закон набуває сили тільки у випадку,
якщо він приймається з дотриманням вимог
законодавчого процесу, починаючи від
законодавчої ініціативи і закінчуючи
його підписанням і оприлюдненням.Постанова
Верховної Ради України — це ненормативний
акт, за допомогою якого парламент оформляє
свої дії щодо самоорганізації своєї діяльності,
тобто обрання керівних посадових осіб
Верховної Ради, утворення комітетів та
обрання їх голів, обрання, призначення,затвердження
відповідних посадових осіб тощо.
З допомогою цих актів реалізується установча
функція парламенту України.
У ст. 91 Конституції України не дається
вичерпного переліку актів, які приймаються
Верховною Радою, що дає їй можливість
гнучко застосовувати різні акти. Накопичена
парламентом України практика свідчить,
що, окрім законів і постанов, Верховна
Рада приймає декларації, заяви, звернення.
Декларація - це правовий акт, який урочисто
проголошує права і свободи громадян,
незалежність держави, нові принципи організації
держави.
Декларація може констатувати, юридичне
підтверджувати те, що уже склалося, містить
загальні принципи і установки, які дають
орієнтири майбутньому розвитку державності
і правовому регулюванню. Декларація в
конституційному праві - джерело конституційного
права, акт державної влади, який має загальнообов'язковий
характер. Верховною Радою 16 липня 1990 р.
прийнята Декларація про державний суверенітет
України, а 1 листопада 1991 р. — Декларація
прав національностей України. Хоча декларації
й мають нормативний характер, але безпосереднє
застосування їх норм ускладнено в зв'язку
з їх узагальненим характером. Положення
декларацій реалізуються, як правило,
з допомогою конкретних приписів законодавства.
Так, положення Декларації про державний
суверенітет України знайшли широке втілення
в Конституції України 1996 p., Декларація
прав національностей — у Законі «Про
національні меншини в Україні» від 25
червня 1992 р.
Заяви та звернення — це акти ненормативного
характеру, які містять заклики до парламентів,
інших вищих органів зарубіжних країн
здійснити певні дії (або утриматися від
здійснення певних дій) з метою підтримання
миру, подальшого розвитку дво та багатосторонніх
відносин, усунення джерел ускладнення
міжнародного становища в цілому чи двосторонніх
відносин.
Наприклад, у прийнятій 5 липня 1991 р. Заяві
Верховної Ради України дається оцінка
Заяви парламенту Румунії «Про пакт Ріббентропа
— Молотова і його наслідків для Румунії»,
де були висунуті територіальні претензії
до України. У цій Заяві Верховної Ради
були також сформульовані пропозиції
щодо розвитку двосторонніх відносин
відповідно до загальновизнаних принципів
міжнародного права. Такі акти сприяють
розвитку нормальних взаємовідносин в
умовах глобалізації, ускладнення міжнародних
відносин.[8,c.294-296]
4. Конституційно-правова
відповідальність – передбачений нормами
конституційного права специфічний обов’язок
суб’єктів конституційного права переносити
особисті чи матеріальні незгоди за скоєне
правопорушення, який виступає як засіб
забезпечення норм конституційного права,
часто має чітко виражений політичний
характер, реалізує інтереси особливого
кола суб’єктів через спеціальний механізм
реалізації та втілення в життя; має цілу
низку санкцій.[9,c.178]
Відповідальність
Верховної Ради України: (ст. 106 ч.8) [Президент
України] припиняє повноваження Верховної
Ради України, якщо протягом тридцяти
днів днієї чергової сесії пленарні засідання
не можуть розпочатися; Відповідальність
народного депутата: (ст. 81 чч. 3,4) дострокове
припинення повноважень народного депутата
у зв’язку з набранням законної сили обвинувального
вироку.(ст.79 п. 5) Відмова скласти присягу
має наслідком втрату депутатського иандату.[1][2]
5. Порядок роботи Верховної
Ради, а також її органів та посадових
осіб визначається Конституцією, Регламентом
Верховної Ради, а надалі — законом про
регламент Верховної Ради, законами України
про комітети Верховної Ради, про статус
народного депутата України, іншими законодавчими
актами.
Відповідно до цих правових актів основними
організаційними (організаційно-правовими)
формами роботи Верховної Ради є її сесії
і засідання. Верховна Рада, як це зазначається
у Конституції, працює сесійно (ст. 82).
Сесія Верховної Ради (від лат. - засідання)
- це термін, протягом якого парламент
України проводить свої пленарні засідання
та приймає рішення з питань, віднесених
до її відання Конституцією та законами
України. У перерві між пленарними засіданнями
проводяться засідання комітетів та інших
органів Верховної Ради.
Сесії Верховної Ради поділяються на чергові
і позачергові. Чергові сесії Верховної
Ради починаються першого вівторка лютого
і першого вівторка вересня (частина перша
ст. 83 Конституції). У зв'язку з конституційною
визначеністю щодо часу свого початку
чергові сесії не скликаються.
Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням
порядку денного скликаються Головою
Верховної Ради на вимогу не менш як третини
народних депутатів від конституційного
складу Верховної Ради або на вимогу Президента.
У разі введення воєнного чи надзвичайного
стану в Україні Верховна Рада збирається
у дводенний термін без скликання (частина
третя ст. 83 Конституції).
Окремо Конституція України та Регламент
Верховної Ради регулюють процедуру першої
сесії новообраної Верховної Ради. Так,
Верховна Рада України збирається (без
скликання) на першу сесію не пізніше ніж
на тридцятий день після офіційного оголошення
результатів виборів. При цьому Верховна
Рада згідно з частиною другою ст. 82 Конституції
України є повноважною за умови обрання
не менш як двох третин від її конституційного
складу. Перше після виборів пленарне
засідання Верховної Ради відкриває найстарший
за віком народний депутат України і веде
його до обрання Президії сесії. Президія
сесії визначає головуючого на кожне засідання
Верховної Ради, організовує роботу Верховної
Ради і підписує прийняті нею акти до обрання
Голови Верховної Ради та його заступників.
Далі засідання Верховної Ради веде Голова
Верховної Ради або його заступники. [11,c.37-38]
У сесійний період щотижнева робота Верховної
Ради та її комітетів починається у вівторок
о 10 годині і закінчується у п'ятницю о
14 годині. Понеділок кожного тижня відводиться
для самостійної роботи депутатів, пов'язаної
із здійсненням депутатських повноважень,
для їх роботи в депутатських фракціях
або у виборчих округах. Пленарні засідання
Верховної Ради проводяться згідно з розкладом
засідань, їх відкривають, ведуть і закривають
Голова Верховної Ради або його заступники,
а на першій сесії новообраної Верховної
Ради найстарший за віком народний депутат,
а після обрання Президії сесії - члени
президії. Якщо ці особи з яких-небудь
причин не здійснюють цього, то ці функції
виконує обраний депутатами головуючий
на засіданні.
Головуючий на засіданні Верховної Ради
згідно з Регламентом здійснює такі завдання:
відкриває, закриває та неупереджено веде
засідання, оголошує перерви в засіданнях
Верховної Ради; вносить на обговорення
проекти законів,постанов, інших актів
Верховної Ради, оголошує їх повну назву,
редакцію та ініціаторів внесення; інформує
про матеріали, що надійшли до Верховної
Ради; організовує розгляд питань; повідомляє
списки осіб, які записались для виступу;
надає слово для доповіді (співдоповіді),
виступу, оголошує наступного промовця;
створює рівні можливості депутатам для
участі в обговоренні питань; ставить
питання на голосування, оголошує його
результати; забезпечує дотримання цього
Регламенту всіма присутніми на засіданні;
робить офіційні повідомлення, а також
ті, які вважає за необхідне оголосити
(з урахуванням вимог частини шостої ст.
2.5.2 Регламенту); вживає заходів для підтримання
порядку на засіданні; має право виправляти
фактичні помилки, допущені у виступах
на пленарному засіданні; здійснює інші
повноваження, що випливають з цього Регламенту.
Під час засідання Верховної Ради головуючий
зобов'язаний утриматися від коментарів
і оцінок щодо промовців та їх виступів
. Засідання Верховної Ради проводяться
відкрито. Закрите засідання може бути
проведено за рішенням більшості від конституційного
складу Верховної Ради (частина перша
ст. 84 Конституції України). На початку
кожного засідання Верховної Ради головуючий
проводить за допомогою електронних засобів
поіменну реєстрацію народних депутатів
України, присутніх на засіданні, інформує
Верховну Раду про кількість депутатів,
про яких відомо, що вони відсутні з поважних
причин. На початку першого засідання
кожного робочого дня головуючий оголошує
порядок денний на весь день роботи. Питання
розглядаються в тій послідовності, в
якій їх включено до порядку денного засідання.
Під час засідання Верховної Ради депутати
не повинні заважати промовцям і слухачам
діями, які перешкоджають викладенню або
сприйманню виступу.
У Регламенті Верховної Ради значна увага
приділяється питанням дисципліни та
етики на пленарних засіданнях. Так, якщо
депутат своєю поведінкою заважає проведенню
засідання Верховної Ради, головуючий
на засіданні попереджає його персонально
і закликає до порядку. Після повторного
попередження протягом дня головуючий
за згодою більшості депутатів від їх
фактичної кількості, визначеною без обговорення
шляхом голосування, може запропонувати
депутату залишити зал до кінця засідання.
Якщо депутат відмовляється залишити
зал, головуючий на засіданні припиняє
засідання до виконання депутатом його
вимоги. У таких випадках за висновком
комітету, до компетенції якого належать
питання депутатської етики, Верховна
Рада без обговорення може прийняти рішення
про позбавлення депутата брати участь
у пленарних засіданнях (до п'яти засідань).
Це рішення доводиться до відома виборців
через газету «Голос України». У разі брутального
порушення дисципліни або перешкод у проведенні
засідання головуючий на засіданні може
оголосити перерву або закрити засідання.
Обговорення питання порядку денного
завершується прийняттям відповідного
рішення. Згідно з частиною другою ст.
84 Конституції України рішення Верховної
Ради з будь-якого питання приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом
голосування і, як правило, після його
обговорення без відхилення від закріплених
у Регламенті положень.
Голосування здійснюється депутатами
особисто в залі засідань Верховної Ради
або у відведеному для таємного голосування
місці біля залу засідань.
Регламент передбачає такі види голосування
у Верховній Раді: сигнальне, відкрите
нефіксоване і відкрите фіксоване (поіменне).
При цьому сигнальне застосовується не
для прийняття рішення, а оголошується
головуючим для того, щоб з'ясувати кількість
депутатів, які не підтримують або заперечують
проти тієї чи іншої пропозиції. Сигнальне
голосування проводиться без обговорення
і здійснюється підняттям руки; при цьому
підрахунок голосів не проводиться і про
прийняття рішення не оголошується. Головуючий
на засіданні Голова Верховної Ради і
його заступники в сигнальному голосуванні
участі не беруть. Відкрите нефіксоване
та відкрите фіксоване голосування здійснюються
за допомогою електронної системи підрахунку
голосів, яка працює в одному з двох режимів:
без можливості фіксації персональних
результатів голосування кожного депутата;
з можливістю фіксації (у тому числі роздруковуванням)
персональних результатів голосування
кожного депутата. Поіменне голосування
проводиться за пропозицією будь-кого
з депутатів, підтриманою не менш як однією
третиною народних депутатів, які взяли
участь у голосуванні. Результати поіменного
голосування роздруковуються відразу
після голосування і надаються уповноваженим
представникам депутатських груп (фракцій)
за їх зверненням, а також для ознайомлення
депутатам за їх зверненням.
Таємне голосування шляхом подання бюлетенів
застосовується Верховною Радою, як правило,
при персональних обраннях, призначеннях,
затвердженнях на посади чи до складу
колегіальних органів або відкликаннях
чи усуненнях з посади. Згідно зі ст. 91
Конституції України закон України, постанова
Верховної Ради та інше рішення (крім процедурного
або зазначеного в законі окремо) вважаються
прийнятими, якщо після їх обговорення
на пленарному засіданні за них проголосувала
більшість від конституційного складу
Верховної Ради. Законопроект про внесення
змін до Конституції України вважається
прийнятим, якщо за нього проголосувало
не менш як дві третини від конституційного
складу Верховної Ради. Рішення з процедурних
питань приймаються більшістю голосів
депутатів, які взяли участь у голосуванні
за винятком випадків, передбачених законодавством.Під
час розгляду і обговорення питань порядку
денного надається час для доповіді —
не менше ЗО хвилин, співдоповіді — 20 хвилин
і заключного слова — 10 хвилин. Виступаючим
у обговоренні надається час тривалістю
10 хвилин: для заяв, внесення запитів, резолюцій,
виступів у «різному» - - 5 хвилин; для виступів
щодо кандидатур, процедури та мотивів
голосування, пояснень, зауважень, пропозицій,
повідомлень і довідок, внесення поправок
— 3 хвилини (ст. 3.3.1 Регламенту). На пленарному
засіданні ніхто не може виступати без
дозволу головуючого. При цьому промовець
має висловлюватися тільки з того питання,
з якого йому надано слово.[8,c.301-313][6,c.85-86;113-114]
Висновок
Ідея парламентаризму
полягає в існуванні та функціонуванні
парламенту як органу представницької
демократії і одного з найбільш вадливих
державних інститутів. Сучасний парламент
відображає такі елементи демократичного
устрою, як участь народу у формуванні
політичних владних інститутів, політична
відповідальність органів державної
влади перед народом. Парламент
визначає захищеність прав людини,
політичний устрій суспільства. Більшість
держав сучасного світу сприймає
парламентську діяльність через
управління суспільством шляхом поділу
влади.
У функціях і компетенції Верховної Ради
України відображається її соціально-політична
роль та місце у механізмі державної влади,
у реалізації функцій держави. Функції
Верховної Ради України — це основні напрями
її діяльності в різних сферах суспільних
відносин. Функції і компетенція Верховної
Ради пов'язані зі специфікою її конституційно-правового
статусу як парламенту змішаного типу.
Головними функціями Верховної Ради є:
представницька, законодавча, установча,
функція парламентського контролю. До
парламентських функцій належать також
бюджетно-фінансова, функція міжпарламентських
зв'язків та ін. Верховна Рада, як правило,
здійснює ці функції, але вони не вважаються
головними серед її основних функцій.
Класичну класифікацію функцій парламенту
запропонував англійський державознавець
У. Берджгот. До них він відносив: законотворчість,
формування інших органів, політичне волевиявлення
та контроль за урядом, представництво
нації.
Компетенція парламенту України — це
сукупність предметів його відання та
повноважень. За обсягом компетенції парламенти
поділяються на три групи: з абсолютно
визначеною компетенцією, тобто обмеженою;
з абсолютно невизначеною компетенцією,
тобто необмеженою; з відносно визначеною
компетенцією. Компетенція Верховної
Ради України встановлюється Конституцією
та законами України. Конституція визначає
компетенцію Верховної Ради України шляхом
закріплення повноважень парламенту,
а також кола відносин, які регулюються
виключно законами України.
Список
використаних джерел
- Конституція
України 1996р.
- Закон України
- Регламент
Верховної Ради України
- Барабаш Ю.
Г. Парламентський контроль в Україні
(констит.-правові аспекти)Монографія.
Харків «Легас» 2004
- Годованець
В. Ф. Конституційне право України: конспект
лекцій.- 2-ге вид., стеоретип. – К.: МАУП,2001.-
216с.
- Верховна
Рада України: Інформаційний довідник.
Автор – упор.: В. О. Зайчук Ю.В.Ясенчук
– Вип.3.- К.: Парламентське вид.- 2006. -264с.
- Павло Кислий,
Том Сінклер та ін.. Програма сприяння
парламентові України
- Кравченко
В. В. Конституційне право України: Навч.
Посіб. Для дистанційного навчання.-К.:
Університет «Україна»,2004-528с.
- За ред. Кравчука
М. Т. Парламентаризм в Україні: Теорія
і практика. – Київ 2001.-657с.
- Основи конституційного
права України: Підручник за ред. В. В. Копєйчикова
– К.: Юрінком Інтер,1997.-206с.
- Лошненко
М., Півторак Р. та ін. Основи конституційного
права України Тернопіль 1997.-135с.
- Олуйко В.
Парламентське право України (проблеми
теорії та практики). К.:Юрінком Інтер 2004.-210с.
- Конституційне
право України за ред.. Ю. М. Тодики. – К.:
Видавничий Дім «Ін Юре»,2002.-544с.
План
Вступ……………………………………………………………………………1
- Порядок формування
і структура Верховної Ради України…………3
- Принципи
діяльності, функції та компетенція ВРУ
…………………8
2.1.принципи
2.2функції
2.3.компетенція
- Акти Верховної
Ради України……………………………………….19
- Конституційно-правова
відповідальність ВРУ……………………..21
- Організація
і порядок діяльності Верховної Ради України………..22
Висновок…………………………………………………………………….27
Список використаних
джерел………………………………………………29
