Законність і правопорядок

УКРАЇНСЬКА  АКДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН 
 
 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

на тему: „ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК” 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала  студентка групи П-61

_________________________________

Перевірила: канд. юрид. наук, доцент

_________________________________ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СУМИ  – 2006

З м і с т

Вступ...........................................................................................3-4

1. Поняття і принципи законності.............................................5-24
2. Поняття правопорядку і суспільного порядку: їх співвідношення......................................................................25-30
3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії...............................................................................30-37

Висновки................................................................................38-39

Список  використаних джерел..............................................40-41

Додатки...................................................................................42-43 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Серед різноманітних проблем юридичної  науки і практики, які в останні  роки привертають до себе значну увагу  вчених-правознавців і суспільства  в цілому, знаходяться питання законності і правопорядку, а також їх співвідношення. Вони мають пріоритетне значення у правовому житті суспільства. Потреби та інтереси суспільства, держави, громадян наполегливо вимагають впорядкованості та стабілізації основних сторін суспільного життя. На сучасному етапі розвитку України чіткий та жорсткий правовий порядок виступає єдиним можливим шляхом подальшого цивілізованого демократичного розвитку, формування правової держави. Правопорядок виступає необхідною умовою відродження економіки, функціонування усіх соціальних сфер, стабілізації життєвих питань і встановлення народовладдя.

    Вивчення  правопорядку актуальне тому, що „правопорядок  створює правову основу життя  громадянського суспільства. На ньому  базуються усі його сфери: і соціально-культурна, і економічна, і політична. Він є правовою основою усієї державної діяльності” [15, 176].

    Цікаво  досліджувати не просто поняття правопорядку і його формування та підтримання, але  й співвідношення законності і правопорядку. У правовій сфері важко знайти явища більше взаємозв’язані, ніж законність і правопорядок. Це призвело до того, що довгий час відмінності між ними не визначались і вони використовувались як рівнозначні поняття. Подібність і відмінність у взаємодії важливо дослідити, так як це має надзвичайно велике практичне значення як для зміцнення законності, так і для зміцнення правопорядку. Це і стало метою моєї роботи. Для реалізації поставлених завдань я вважаю доцільним:

1. У першому розділі дати характеристику законності як багатоаспектного суспільно-правового явища: проаналізувати законність як принцип суспільно-політичного ладу, як процес реалізації правових приписів, режим суспільно-політичного життя, як метод державного керівництва суспільством. Висвітлити основні принципи, вимоги, гарантії і функції законності.

2. У другому  розділі розкрити поняття правопорядку на основі розуміння його як результату фактичного здійснення норм права в  умовах режиму законності. Необхідно  визначити основні риси правопорядку і його принципи, дати визначення поняттю суспільного порядку та зробити порівняльну характеристику його із правопорядком.

3. У третьому розділі проаналізувати співвідношення законності правопорядку та демократії. Зробити порівняльну характеристику цих понять. Визначити роль, яку відіграє кожне явище у житті держави, особи і суспільства в цілому.

1. Поняття  і принципи законності

    Формування  громадянського суспільства, правової держави в нашій країні вимагає якісно нового рівня законності і правопорядку. Законність і правопорядок невіддільні від права, його реалізації, тому вивчення їх зв'язків в механізмі правового регулювання постійно перебуває у центрі уваги теоретичних розробок.

    Разом з постановкою традиційних теоретичних  і практичних питань законності (роль прокуратури, суду, арбітражу, міліції, державних органів в забезпеченні законності в їх нормальній діяльності) надзвичайно зросло значення аналізу її функціонування у всіх сферах господарського і культурного будівництва.

    Вивчення  проблем законності і правопорядку в курсі теорії держави і права особливо важливе, тому що всі галузеві юридичні науки, що досліджують різні аспекти права, правозастосовчого процесу, так чи інакше, але у кінцевому результаті обов'язково виходять на ці проблеми, що, природно, породжує різні погляди.

    У теорії права наголошується, що поняття "законність" характеризує правову  дійсність, узяту з точки зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язки з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом даного суспільства.

    У юридичній літературі законність розглядається по-різному. Часто її визначають як режим, принцип, метод державного керівництва суспільством, який полягає у виданні і втіленні в життя законів та інших нормативно-правових актів на користь певного класу, соціальних груп або народу в цілому.

    Відповідно  до цієї дефініції законність складається  з двох елементів: законотворчості (видання законів і заснованих на них правових актів) і здійснення нормативно-правових актів. Проте суперечним є включення до поняття законності правотворчого процесу, тобто особливої форми або особливого виду діяльності відповідних органів, покликаних встановлювати нові норми, змінювати або відміняти старі. Тому якщо норми права змінюються, відповідно законам логіки, не можна сказати, що законність — величина постійна; вона змінються кожного разу, як тільки здійснюється коректування законодавства.

    Правотворчий  процес — це діяльність, яка визначається відповідними нормативними актами і  підпадає під необхідність дотримувати, виконувати законність і в цьому відношенні не відрізняється від інших видів державної діяльності, наприклад, від правозастосування, отже, немає необхідності включати її в поняття законності. Законність пов'язана із законами, але вони виступають не як її складова частина, а перш за все як передумова і умова її здійснення.

    Розбіжності в юридичній літературі з приводу  визначення законності породжені не стільки складністю, багатогранністю  і динамікою предмету, скільки  термінологічною неясністю. Термін "законність" означає позитивне ставлення до законів в практичній діяльності і повсякденному житті.

    Ще  Н. В. Криленко свого часу визначав революційну законність як суспільний устрій, режим, лад, що складається на основі втілення в життя норм, директив радянської держави. Н. Г. Александров розглядав законність як "особливий суспільний режим", як "середовище", в якому правопорушення своєчасно розкриваються і присікаються, іншими словами, законність визначалася ним як "стійкий образ правовідносин". П. Е. Недбайло відзначав, що законність є станом, який характеризує дотримання всім суспільством державно-правових актів, "властивість суспільного життя". До певної міри синтезуючи вислови багатьох учених, П. М. Рабинович вважає законність певним режимом (станом) суспільних відносин, який характеризується їх відповідністю законам і підзаконним актам.

    На  перший погляд може здатися, що всі  відмінності у визначеннях є чисто словесними і не стосуються суспільства. Проте головне — це відмежувати законність від близьких до неї понять. П. М. Рабинович, мабуть, має рацію, коли піддає критиці визначення законності як неухильного і точного дотримання (виконання) законів.

    Сама  по собі правозастосовча і правореалізаційна  діяльність ще не є законністю. Законність — це особливий стан діяльності, що виражається у властивостях юридичної правомірності останньої [5, 377].

    Коли  мова йде про законність, то мається  на увазі відповідність діяльності закону. Змістом законності є не виконання закону як такого, не діяльність, в якій він знаходить здійснення, а відповідність цієї діяльності закону, законодоцільність поведінки. Термін "законодоцільність", мабуть, дає можливість провести чітку межу між тісно пов'язаними явищами — законністю і реалізацією права (Л.С. Явич).

    Поняття "режим законності" означає певний стан відповідності суспільних відносин законам та іншим підзаконним актам, яке може бути зафіксоване, охоплене одним словом — правомірність. Отже, режим законності є станом правомірності суспільних відносин, законодоцільності поведінки. Правозастосовча і правореалізаційна діяльність виступає безпосередньою причиною законності. Цей необхідний та істотний внутрішній зв'язок законності є, таким чином, генетичною залежністю (П. М. Рабинович).

    Не  претендуючи на істину в останній інстанції, розуміючи, що ніяке коротке визначення не може відобразити всі сторони предмету, запропонуємо наступне розуміння законності: це вимога суспільства і держави, що полягає в точній і неухильній реалізації правових норм всіма і повсюдно.

    Суть  цієї вимоги полягає в добросовісному, відповідальному дотриманні, виконанні, використанні і вживанні правових норм, воно передбачає перш за все активну участь в управлінні державними і суспільними справами на основі і в рамках закону.

    Законність  тісно пов'язана з державою і обумовлена такими його специфічними характеристиками, як поділ громадян за територіальною ознакою і наявність публічної влади.

    Розподіл  громадян по державно-територіальних одиницях неминуче веде до того, що їх поведінка підпадає під правове  регулювання, здійснюване  органами влади місцевого самоврядування. Законність, що розглядається в цьому аспекті, означає ієрархію правових норм (законів, і підзаконних актів), відому відповідність і підкорення нормам права, встановленим найвищими і центральними органами держави [7, 61].

    Публічна  влада — складне поняття. Перш за все це державна влада, основними  формами реалізації якої є правотворчість, управління і правосуддя; законність полягає в здійсненні всіх функцій  в певних межах і за певними  правилами.

    В умовах законності державні органи і посадовці покликані, відповідно до діючих норм права, розглядати і вирішувати конкретні питання, які стосуються прав і свобод громадян, реагувати на скарги з приводу незаконних актів вживання права. У свою чергу громадяни повинні виконувати обов'язки, покладені на них правовими нормами.

    Законність  пов'язана і з державним суверенітетом [6, 5]. Його закони володіють загальною обов'язковістю. Це означає, що їх сила розповсюджується не тільки на державні органи, посадових осіб і громадян, але і на всі інші організації та їх органи. В зв'язку з цим постає дуже цікава проблема співвідношення законності і політичної системи в цілях розкриття особливостей політичного режиму, який складається, тобто розгляд законності як явища політико-правового життя, як принципу функціонування політичної системи. Нині ведеться активний аналіз нормативної основи функціонування останньої.

    Право як регулятор суспільних відносин виконує свої функції перш за все в процесі дотримання, виконання, використання і вживання юридичних норм у суспільній практиці, тому законність існує, доки існує право, є правовим режимом суспільних відносин.

    У західній літературі такий стан почали називати правозаконністю, що властивий суспільству з розвиненими громадянськими і демократичними інститутами, вважаючи, що дотримання принципів правозаконності яскраво свідчить про особливості життя у вільних країнах, відмінних від країн з авторитарним режимом. Концепція правозаконності свідомо розроблялася лише в ліберальну епоху і стала одним з її найбільших досягнень, що послужили не тільки щитом свободи, але і налаштованим юридичним механізмом її реалізації.

    Поняття законності як режиму витікає з того факту, що право об'єктивне. Воно породжує і таке ж необхідне явище — законність, яке пов'язане із здійсненням права. Тому поняття законності як режиму нерідко уживається як синонім поняття "право", що не можна визнати за вдалим, оскільки взаємодія законності і права є зустрічним впливом однорідних суспільно-політичних явищ.

    Законність здіснює на право зворотний вплив, в ньому, як в процесі його формування, так і реалізації, об'єктивувалися вимоги законності [5, 379].

      Сама  по собі ідея системного підходу до законності не нова. Проте в загальнотеоретичному плані не буде зайвим з'ясувати, що слід розуміти під словом «аспект». В юридичній літературі термін «аспект» має різне значення — властивість, чинник, якість, сторона. На думку С.А. Комарова, аспект — це спосіб відображення істотних особливостей соціально-економічних процесів за допомогою категорії «законність».

      У зв'язку з цим можна виділити два  типи аспектів.

      1. Внутрішні відображають функціональну роль законності у системі правових явищ, що використовуються для характеристики правової дійсності. До них відносяться визначення законності як принципу, як методу державного керівництва, як режиму, як стану.

      2. Зовнішні визначають місце і роль законності у системі цінностей, які використовуються для пізнання і пояснення оточуючої дійсності.

      На  мій погляд, до зовнішніх аспектів, що визначають сутність і зміст даного поняття, можна віднести наступні: соціально-економічний, політико-ідеологічний, духовний, логіко-семантичний і юридичний.

      Соціально-економічний  аспект визначає об'єктивну природу  законності, формує умови і передумови її становлення і розвитку як самостійного явища політико-правової дійсності, виключає можливість суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення ідеї і принципів законності. Він як би матеріалізує ідею законності на практиці.

      Дослідження політико-ідеологічного аспекту  має принципове значення для розуміння законності як закономірності суспільного розвитку. Він обумовлює світоглядну основу теорії законності. Як приклад можна привести діаметрально протилежну оцінку, дану різними ученими-юристами, подіям серпня — вересня 1991 р. і жовтня 1993 р.

      Тому  з погляду політико-ідеологічного  аспекту в зміст поняття «законність» вводиться її системоутворюючий принцип — неприпустимість протиставлення законності і доцільності. З урахуванням даного підходу законність виступає не тільки як критерій оцінки політико-правових діянь в плані їх відповідності або невідповідності цілям і завданням розвитку суспільства, але і як специфічна закономірність виконує функцію їх впорядкування.

      Виходячи  з даного посилання, можна дати наступне визначення. Законність — обумовлена закономірностями суспільного розвитку політико-правова форма, що забезпечує процес руху суспільства до стану правомірності шляхом вирішення протиріч між політико-економічною доцільністю і цінностями права, вираженими в чинному законодавстві.

      Духовні засади народу завжди відігравали не другорядну роль. Не є виключенням і сучасний стан правової думки. У цьому плані законність — одна з універсальних категорій теорії держави і права, яка здатна акумулювати в своєму змісті соціально-економічні, політико-ідеологічні, етичні і власне юридичні цінності за допомогою реалізації ідеї справедливості.

      Однією  з умов втілення в життя ідеї справедливості, що полягає у змісті законності, виступає категорія обов’язку як наслідок прояву певного рівня правової свідомості, вираженої в чинному законодавстві у вигляді юридичного обов'язку, що сприяє формуванню системи вимог, які висуває суспільство до поведінки своїх громадян на користь їх же власного благополуччя.

      Таким чином, з етичної точки зору законність — юридична форма вираження ідеї справедливості шляхом формування у індивіда потреби чіткого виконання розпоряджень права.

      Метою будь-якого дослідження у правознавстві є визначення юридичної природи феномена, що вивчається. Для успішного вирішення поставленого завдання, необхідно перш за все з'ясувати логічно-семантичне значення слова «законність». Воно полягає в тому, що іменники подібної групи похідні від порівняльного прикметника «законний» і вказують на процес руху до мети. Тому історія становлення і реалізації ідеї законності на практиці виражена наступною формулою: по справедливості — згідно із законом — законність.

      З урахуванням висловленого можна дати коротку характеристику власне юридичного змісту проблеми законності, яка, як правило, починається з аналізу правових передумов і умов зародження і розвитку даного політико-правового явища. До них можна віднести наступні:

      1.Наявність  державотворчих органів, що виконують правотворчу і правоохоронну функції.

      2.Діюча  система правових розпоряджень, які відображають закономірності розвитку суспільства, спрямована на врегулювання суспільних відносин і забезпечення відповідного стану правопорядку.

      3.Досягнення  суспільством певного рівня правової культури і правосвідомості, що дозволяє ставити завдання по формуванню ідеї законності і втіленню її в життя.

      Головне у будь-якій теоретичній конструкції — визначення сутності досліджуваного явища. У нашому випадку ми виходимо з передумови, що сутністю законності є вимога суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства всіма учасниками правових відносин.

      Але тут виникає проблема: як тлумачити і здійснювати дану правову установку.

      На  наш погляд, її не можна розуміти буквально, оскільки це приведе до ототожнення понять законності і реалізації права. В даному випадку вказана вище системотворча вимога виражає рух до мети — досягнення законопослушності з боку всіх суб'єктів суспільних відносин. Тому законність характеризує не стан чи конкретний результат, а живий процес, наприклад формування правової держави і громадянського суспільства.

      Таке  розуміння  законності дозволяє говорити про її зміст як системну освіту, що має складну елементарну структуру, за допомогою якої в понятті законності узагальнюються предмети — носії ознак описуваного явища. В своїй єдності вони утворюють обсяг категорії «законність», а її аналіз дозволяє виявити ознаки законності.

      До  елементів змісту категорії «законність» відносяться:

      1. Сукупність ідей, поглядів і принципів. Вони складають теоретико-методологічний зміст, світоглядну основу теорії законності, за допомогою яких здійснюється поєднання значення і призначення даної категорії в системі правових явищ.

      2. Системотворча вимога суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства, яка виражає цілі і потреби державного і суспільного розвитку.

      3. Мета — формування правової держави і рух до стану правомірності. Вона досягається в процесі реалізації вимоги точного дотримання чинного законодавства.

      4. Нормативна основа законності  — право, без якого вона  неможлива.

      5. Мотиваційна діяльність людини в межах концепції законності. Даний елемент є єднальною ланкою у всій теоретичній конструкції. Саме за допомогою цілеспрямованої поведінки суб'єктів суспільних відносин відбувається матеріалізація ідей законності.

      6. Засоби, способи, прийоми втілення в життя ідей і принципів законності.

      На  основі всіх цих елементів можна  сформулювати істотні ознаки законності:

      • Причинно-наслідкова обумовленість законності політико-правовими процесами, що відбуваються в суспільстві і державі.

      • Загальність і загальнообов'язковість вимог законності, що виражають цілі розвитку держави і шлях їх досягнення.

      • Високий рівень абстракції, яка пояснюється загальним змістом категорії «законність».

      • Об'єктивний характер законності.

      • Ефективне припинення будь-яких правопорушень і забезпечення невідворотності покарання за протиправні діяння.

      • Здійснення державних функцій по охороні законності відповідно до розпоряджень чинного законодавства.

      Виходячи  з цього законність можна визначити як політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства шляхом суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства з метою формування стану правомірності в системі соціальних відносин.

      Проведений  аналіз законності не дає відповідей на ряд питань, зокрема, не визначає суб'єктів законності, межі дії законності, не говорить про те, що вважати порушенням законності і т.д. Всі вони в тій чи іншій мірі пов'язані з проблемою співвідношення законності з реалізацією юридичних норм і правопорядком.

      При відповіді на дані питання слід, на наш погляд, виходити з логічно-семантичної конструкції категорії «законність» і юридичної практики, що дозволяє називати субєктами законності всіх учасників загально регулятивних правовідносин. Оскільки право — це юридично-нормативна підстава законності, то воно за допомогою чинного законодавства визначає коло суб'єктів правових відносин, на яких розповсюджується вимога законності. Не можна також забувати про загальність і загальнообов'язковість законності. Юридична практика (критерій істинності) йде саме цим шляхом.

      Окремі  автори висловлюють заклопотаність щодо необґрунтованого розширення кола суб'єктів законності. Так Н.В. Вітрук вважає, що тим самим “нівелюється підвищена небезпека порушення закону з боку посадовця порівняно з небезпекою порушення закону, скоюваного громадянином”. На думку Лисюткина А.Б., це все ж таки недостатня підстава для виключення з числа суб'єктів законності громадян та інших осіб, оскільки диференціація і конкретизація покарання не є прямою функцією законності, вона тільки припускає невідворотність покарання [8, 551].

      Як  самостійний елемент законності виступає вимога точного і неухильного  дотримання чинного законодавства. Саме нормативно-правові акти фіксують коло суб'єктів законності, а також вид і міру покарання на підставі кваліфікуючих ознак правопорушення. Суб'єктам належить ще одна функція — визначати межі дії законності.

      Що  стосується питання про те, що вважати порушенням законності, то тут слід згодитися з думкою Н.В. Вітрука, який вважає, що не будь-яке порушення закону є порушенням законності. Але аргументування авторської позиції засновано не на особливостях суб'єктів законності, а на логічно-семантичній інтерпретації категорії законності.