Застосування навчальних вправ при роботі над дикцією

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП .....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ  ДИКЦІЇ  У  ВОКАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ......................5

1.1. Поняття дикції та  основні вимоги до неї ......................................................5

1.2. Навички артикуляційного звукоутворення ................................................13

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВДОСКОНАЛЕННЯ РОБОТИ АРТИКУЛЯЦІЙНОГО   АПАРАТУ ..................................................................19

2.1. Застосування  навчальних  вправ при роботі над дикцією .........................19

2.2. Робота співака над мовленнєвою технікою  ..............................................26

ВИСНОВКИ ..........................................................................................................30

Список  ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ..........................................................32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Художньо-образний зміст вокального твору як цілісне явище виникає на основі взаємодії діалектично пов’язаних між собою музичного та поетичного компонентів. Зважаючи на те, що ці дві складові тільки у своїй єдності закладають основу створення виконавцем художньо-образного змісту твору, проблеми виховання співацької майстерності зв’язують не тільки з якісним мелодійно-вокальним інтонуванням, а і з донесенням до слухача образної змістовності поетичного тексту. Тому питання вокально-артикуляційної техніки співака розглядаються музичною педагогікою як надзвичайно важливі для формування його виконавчої майстерності.

Важливими складовими процесу підготовки майбутніх фахівців музично-педагогічного профілю є вокальний і методичний компоненти. Цільова установка на взаємодію цих складових передбачає орієнтацію на  здобуття майбутніми вчителями музики знань  та практичного досвіду, пов’язаного із співацькою та викладацькою діяльністю; навичок свідомого володіння процесом як власного голосоутворення, так і вокального розвитку своїх майбутніх учнів; вмінь не лише обирати і застосовувати потрібні методи, прийоми і способи удосконалення власного співу, а й користуватися ними в процесі вокального навчання школярів.

Одним з важливих напрямків підготовки співака є формування гарної дикції та робота над вдосконаленням артикуляційного апарату  вокаліста.

Питання вокальної артикуляції та технології формування навичок вимови вербального тексту у вокально-класичній манері досить активно досліджуються в роботах науковців з різних галузей, аналізуються та узагальнюються співаками, педагогами й методистами. Так, проблеми формування вокально-мовної техніки, зокрема — співацького звукоутворення, розглядаються в рамках акустики, фізіології (Дмитрієв Л. Б., 1968, Морозов В. П.,1977). Окремі аспекти, що стосуються фонетичної природи вокальної мови, аналізуються в спеціальній літературі з орфоепії та дикції (Садовніков В. І., 1958, Виноградов К. П., 1967, Ільїнов Ю. М., 2007, в чисельних роботах мовознавців (Реформатський А. А.,1955, Златоустова Л.В., 2002, Аванесов Р. П., 1986, Ільїна Л. В., 1996, Комарова І. Н., 2005, Панов М. В., 1967 та ін.). Питанням вокальної артикуляції приділяється значна увага в працях з вокальної та вокально-хорової методики (Багадуров В. Д., Ємельянов В. В , Огороднов Д. Є., Пігров К. П.), глибокий аналіз загальних проблем музичної артикуляції у виконавстві, у тому числі - і у вокальному, міститься в працях таких мовознавців, як Асаф’єв Б. В, Сокол О. В., Шип С. В.).

Метою даної курсової роботи є дослідження значення  дикції у співі та особливостей роботи артикуляційного апарату.

Об’єкт дослідження – процес навчання вокалу.

Предмет дослідження – дикція вокальних виконавців.

Завдання курсової роботи:

  - розкрити  поняття дикції та основні вимоги до неї;

    - охарактеризувати  навички артикуляційного звукоутворення;

  - навести методику застосування навчальних вправ при роботі над технікою мовлення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ  ДИКЦІЇ  У  ВОКАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ

 

1.1. Поняття дикції та основні вимоги до неї

 

У сфері вокального виконавства слово і бездоганна дикція мають особливе значення. Гарна дикція є ознакою високої співочої культури. Від того, як донесено до слухача слово, багато в чому залежить виразність співу, його художні вартості. Тому у вокальних методиках особливої актуальності набувають питання, пов'язані з розвитком дикції/

Формування звуку у вокальному мистецтві називається вокальною технікою, формування слова - дикцією. Коли говорять про дикцію, то під цим терміном звичайно мають на увазі ступінь зрозумілості (виразності) вимови, тобто розбірливості мови. Разом з тим, терміном "дикція" у практиці нерідко позначаються і деякі елементи художньої виразності мови або особливості вимови того чи іншого артиста [ 8 c.10].

У пошуках загальних закономірностей формування вокальної дикції в XX в. був проведений ряд досліджень і експериментів. Початок XX століття відзначений низкою експериментів по пошуку відмінних від співу способів з'єднання мови і музики. Найважливішими досягненнями цього періоду є жанр «музичного читання», винайдений М.Ф. Гнєсіним, і Sprechstimme А. Шенберга [12, с.85].

Незмінною і наполегливою вимогою Шенберга до виконавців була повна відповідність тексту ритмічному малюнку у сполученні з мовною вимовою. Відмінність вокального звуку бачилася композитору в довготі витримування точної висоти. На думку композитора, мовний звук лише намічає висоту, відразу залишаючи її за допомогою зниження або підвищення.

До спостережень Шенберга Гнєсін додає наступні істотні моменти[12, с.87]:

1. ненаголошені звуки при швидкому темпі в співі й у мові не 
   змінюють своєї висоти;
2. висота ударного (протяжного) складу в мові - це висота його 
   кульмінації, за якою відразу ж іде ослаблення і зниження (різке чи 
   поступово ковзне), а в більш рідких випадках - таке ж підвищення.

У статті М. Елік міститься огляд досліджень, присвячених питанню співвідношення вокального і мовного елементів у техніці Sprechstimme. Підсумовуючи основні положення робіт Л. Сабанеева, Б. Задорожного, П. Барановського, Е. Юцевича, В. Морозова, К. Седлачка, А. Сихри, можна визначити наступні розходження вокального і мовного проголошення звуку [16]:

1) «очищений» - «недбалий» тембр;

2. безупинне резонуюче звучання на опорі - нетривалість 
   обпертого звучання і зміна його шумовим;
3. згладженість голосних,  «пробігання» приголосних - 
   диференційованість голосних і значущість приголосних;

 

4. зміни висоти звуку в мові відбуваються в моменти знезвучення;
5. зони частот, використовувані в співі, які звичайно інстинктивно 
   уникають в мові;
6. наявність «мертвих зон» між інтервалами у вокалі, на яких і 
   орієнтовані мовні інтонації.

За основу методу виміру розбірливості вокальної мови, описаного в дослідженні В.П. Морозова "Таємниці вокальної мови", був узятий метод, звичайно застосовуваний для дослідження дикторської мови при передачі її по лініях радіотелефонного зв'язку. Сутність даного методу полягає в тому, що диктор читає певні, спеціально складені слова, а група слухачів з нормальним слухом слухає і записує те, що чує. Число правильно записаних слів стосовно всім переданим диктором складе  визначену частку, яку можна виразити у відсотках. Цей відсоток і є кількісною мірою дикції даного диктора [11].

Застосовуючи електронні прилади для аналізу звуку, дослідники можуть визначити інтенсивність, частоту, тривалість, спектральний склад звуку. Однак для оцінки дикції вокальної мови найбільш пристосованим природою для цієї мети приладом є слух людини.

Існують кілька способів визначення розбірливості мови: наприклад, методи фразової, словесної і складової розбірливості. У першому випадку диктори читають (а слухачі записують) фрази, у другому - слова, а в третьому - склади. Незручність методів фразової і словесної розбірливості полягає в тому, що слухачі, часто не чуючи деяких звуків у слові або навіть цілих слів у фразі, усе-таки догадуються про їхнє існування за змістом і тому результати виміру дикції виявляються завищеними.

Щоб уникнути цього недоліку, у 1962 році група лінгвістів розробила спеціальні складові таблиці, що складаються з зовсім безглуздих складів.

Вокальна мова істотно відрізняється від звичайної мови хоча б тим, що звуки вимовляються протяжно і на різній висоті. У зв'язку з цим, у 1964 році Морозов змінив методику складових таблиць, пристосувавши їх для виміру дикції в співі.

Зміна в основному зводилося до того, що вокаліст не проговорює зазначені склади, а співає їх своїм звичайним співочим голосом.

За допомогою даного методу були встановлені наступні загальні закономірності:

1. дикція в співі коливається в різних співаків у межах 60-80% і, як 
   правило, на 10-20% нижче, ніж дикція в тих же співаків у мові;
2. дикція в співі закономірно залежить від висоти звуку: чим вище 
   звук, тим гірше дикція. Особливо сильно падає відсоток дикції разом з 
   підвищенням голосу в жінок - у міру наближення до самих верхніх нот 
   величина дикції прагне до нуля. Помітно погіршується дикція і при співі 
   найнижчих нот діапазону голосу;
3. у кожного типу голосу й у кожного співака в центрі діапазону 
   мається зона найкращої дикції; причому чим вище голос, тим відповідно 
   вище розташовується ця зона максимальної дикції;
4. дикція погіршується також на перехідних нотах діапазону.

При дослідженні дикції в співі важливо знати, за рахунок яких голосних і приголосних відбуваються її дефекти. Для цієї мети служить фонетичний аналіз, суть якого складається в з'ясуванні відсотка правильно сприйнятих груп фонетично родинних звуків. При цьому окремо знаходиться відсоток розбірливості початкових приголосних, кінцевих приголосних і голосних.

Фонетичний аналіз жіночих голосів показує, що поряд з перекручуванням приголосних у них спостерігається і зміна голосних, особливо на верхніх нотах. Даний метод дозволяє вимірити в будь-якого співака не тільки дикцію вокальної мови в цілому, але і ступінь розбірливості окремих звуків, що має велике практичне значення для виправлення недоліків дикції.

Істотно позначається на дикції співвідношення динаміки голосних і приголосних у співі. На верхніх нотах великий розрив у їхній інтенсивності приводить до маскування слабких звуків сильними, причому слабкі звуки можуть маскуватися не тільки попередніми, але і наступними сильними.

На дикцію вокальної мови великий вплив робить висока співоча форманта. При правильному співі голосні стають схожими один на одного, згладженими. Таке згладжування голосних є зовсім необхідною якістю художнього співу, за умови, якщо воно не веде до повного знищення розходжень між голосними і до перекручування голосних. Великого майстра співу завжди відрізняє строге почуття міри у відношенні так називаного вирівнювання голосних [9,с.28].

Говорячи про причини поганої дикції у вокалістів, слід особливо ще раз зазначити роль приголосних у співі. Саме погана артикуляція приголосних обумовлює низький загальний відсоток дикції. Саме приголосні додають словам їх індивідуальність. Приголосні членують мовний потік на склади і забезпечують розбірливість цих складів.

У співі через велику довжину голосних роль приголосних у багато разів зростає. Вокалізуються не тільки голосні, але і більшість приголосних, а деякі (дзвінкі) мають навіть ясно виражену висоту основного тону. Неправильний розподіл тривалості звучання приголосних порушує кантилену. Іноді в цьому зв'язку рекомендується додатково позначити на нотному стані тривалість і висоту звучання приголосних.

Нерідко педагоги-вокалісти вимагають "співати, як говориш". Вимога ця справедлива у відношенні волі і невимушеності звукодобування. Що ж стосується сутності акустико-фізіологічних механізмів умові й у співі, то вони істотно розрізняються.

Вокальне мистецтво, походячи  у своїх зародкових формах від старовинної народної пісенної творчості, несе відбиток фонетично-мовних особливостей відповідного етносу.

Природно, що протягом історичного розвитку практика побутового, фольклорного музикування стимулювала пристосування голосового та артикуляційного апарату до співу, що і привело до диференціації мовленнєвої й співацької техніки звукоутворення. У подальшому розвитку співацького мистецтва специфічно-вокальні прийоми, які відповідали і фонетичним, мовно-артикуляційним особливостям текстів, і закономір- ностям вокального інтонування, варіювались та диференціювались. Важливо також, що цей процес протікав у єдності збагачення мовленнєвої діяльності, її змістовного насичення, емоційного забарвлення та артикуляційної диференціації, тобто у цілісності семантичного, виразно-емоційного компонентів та техніки звукоутворення.

Досить складні завдання виникають у співаків в процесі підготовки репертуару на іншомовному тексті, особливості фонетики, та, відповідно — артикуляції, відбивається на техніці співацького звукоутворення.

Більшості слов’яномовних виконавців значну складність становить оволодіння навичками артикуляції текстів у англійських, французьких, німецьких творах.

Відносно легкою вважається італійська мова. До речі, італійська мова є досить близькою за фонетичними характеристиками до української, тому оволодіння основами італійської вимови є більш «зручним» для вітчизняних співаків. Тим не менше, і у виконанні італійського репертуару в початківців, як правило, виникають чисельні труднощі, які призводять до недоліків у вимові та негативно позначаються на створенні співаком цілісного художнього образу.

Як приклад роботи співака над особливостями дикції при виконанні вокального твору з іншомовним текстом, розглянемо, які особливості вимови  відіграють найбільш суттєву роль у роботі над вимовою італійського тексту в співі [11,c.50].

         Взагалі мова італійців дійсно складає природні умови для якісного вокального оформлення звукового матеріалу, тому її недарма називають співучою. Цьому сприяє, по-перше, те, що для італійської манери вимови характерним є озвучення голосних з «вертикальною» та у досить «вузькою» артикуляцією, що створює сприятливі умови як формування високої вокальної позиції, так і для повного, «округлого» звучання та точної інтонації. По-друге — це усталене, незмінне звучання голосних, яке не залежить від особливостей подальших приголосних.

Названі вище мовленнєві особливості італійські методисти активно використовують, відпрацьовуючи з перших кроків навчання, поряд з диханням, навички вокальної артикуляції. Це дозволяє досягти ефективних результатів, які проявляються у лункому, ясному звучанні співацьких голосів, їх «повному», в округлому й одночасно близькому оформленню голосних, які завдяки цьому утримують повну форму, не деформуючись редукцією [11, c.51].

Крім того, важлива особливість італійської мови присутність у її фонетичному складі значної кількості дзвінких та подвоєних сонорних приголосних, вимова яких потребує від голосних, що передують їм, високо піднятого піднебіння, активної артикуляції. Ще один важливий аспект – це техніка утворення приголосної «л»: в італійській вимові язик знаходиться у положенні «на піднебінні», дещо глибше, ніж у слов’янській, і це придає звуку більшої м’якості (G-lo-ria, jubi-la-te). Тому виконання італійською мовою відрізняється, з одного боку, особливою дзвінкістю, а з іншого — «м’якістю», співучістю.

Для виконавця має суттєве значення також те, що такі голосні, як «е» та «о» в італійській, можуть звучати «відкрито» та «закрито», тобто — озвучуються в різних варіантах. Природно, що ці особливості різних варіантів вимови безпосередньо впливають на спосіб їхнього озвучення. Так, буква «e» може виконуватись як звук «відкритий і світлий», подібний латинському «e», наприклад, у словах ferro (залізо), terra (земля), або як звук «закритий», «затемнений» «звужений», менш світлий, що трохи наближається до і, в словах vero (щирий), ferm (твердий). Різною є і технологія їхньої вимови, яка досягається варіюванням форми губ, розчину рота, положення язику та сили видиху [11, с.71].

Буква o теж має два звукових варіанти: один – «відкритий і світлий», як латинське o у словах porta (двері), soglia (поріг), інший «вузький» і схожий на звук а, в словах parole (слова), monte (гора). Аналогічним чином розрізняють вимову голосного і, як у слові scrivi (пишеш) та інший звук, що втратив частину звучання (тобто нескладовий, [j] – в bianco (білий) тощо [11, с.72].

Зрозуміло, що це диктує особливі вимоги до роботи над дикцією, над її відповідністю специфічним нормам орфоепії та співочої артикуляції, типовими для виконавчої традиції тої чи іншої країни, мови. Так, наприклад, у німецькій мові подвійна приголосна саме у співі (а не у вимові!) інтонується традиційно із її продовженим озвученням (Sonne, Mu:ller), голосна «o:» (наприклад — слово «scho:n») щоб прозвучати «по-німецьки», потребує особливої уваги (губи витягнуті уперед, промовляється приблизно як «шьойн» тощо. Суттєві складності виникають і в вимові таких приголосних, як «t», «h», сполука «ng». Так, фонема «t» озвучується як «вибухова», особливо наприкінці слова, і її у співі німецькомовних виконавців завжди добре чути. Але відповідного звучання не вдасться досягти, якщо не користатись відповідною технікою, а саме — вимовляти «t» у положенні широко розпластаного та водночас пружного язика на піднебінні.

Зрозуміло, що при цьому перед співаком виникає завдання: вміти гнучко варіювати свій артикуляційний апарат, усвідомлено володіти напрацьованими технологіями звукоутворення, а це потребує, у свою чергу, і певних знань у даній області, і розвитку слухового самоконтролю, і збагачення та диференціації артикуляційної техніки.

Отже, оволодіння с засобами вокалу потребує від співака цілеспрямованої та активної роботи над звукоутворенням і артикуляцією.

Вокальна дикція вимагає активності артикуляційного апарату, який складають такі голосоутворюючі органи:

1. губи,
2. язик,
3. м'яке піднебіння,
4. щелепі гортань з голосовими складками,
5. зуби [14, с.21].

Млявість артикуляції (малорухлиі губи, язик, нижня щелепа, маловідкритий рот) є однією з основних причин поганої дикції при співі — голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук набуває одноманітного й невиразного характер. Іноді спостерігається й інший недолік — перебільшена дикція, яка позбавляє голос необхідної вокальності. При цьому деякі діти не співають, а ніби декламують текст пісні.

Вокальна мова має свої особливості, оскільки носіями вокального звука є голосні. Тому при співі голосні звуки максимально протягуються, а приголосні звуки вимовляються коротко, швидко [14, с.28].

       Існують певні особливості створення звука. Наприклад, при вимові голосної а: нижня щелепа опускається і рот розкривається найсильніше; на у губи витягуються, на о рот повинен мати форму овалу.

Залежно від характеру пісні вимова приголосних може бути твердою або м'якою. Деякі приголосні (наприклад, р), треба здовжувати, наче подвоювати (рр...), деякі промовляти коротко (с, ш, ш), особливо наприкінці слова.

Приголосний звук, що замикає склад, відноситься при співі до наступного складу, даючи голосному звуку свободу і час для звучання.

Ще-дрі-во-чка ще-дру-ва-ла, до ві-ко-нця при-па-да-ла:

"Чи  вже на-пе-кла? Не-си ско-рі-ш до ві-кна!"

Учні, як правило, погано відкривають рот при співі, у них малорухлива нижня щелепа, напружені м'язи, які її піднімають, що стає причиною горлового призвуку. При затиснутій нижній щелепі неможлива хороша вокальна дикція, оскільки ротова порожнина мала для формування вокальних голосних.

Щоб діти під час співу дебре відкривали рота, треба, щоб вони розуміли смисл слів, виділили головне слово, яке визначає зміст фрази.

Хорошого відкриття рота домагаються на голосних а, о, у. Корисні вправи на дай, най, гай, май тощо. Сполучення ай примушує добре відкривати рота, опускаючи нижню щелепу.

       Вимова приголосних має бути чіткою, короткою, і виразною від неправильної і не чіткої вимови приголосних губиться виразність слова, зміст виконуваного твору, і якість звучання голосу.

 

 

1.2. Навички артикуляційного звукоутворення

 

 

У формуванні мовних та співацьких звуків велику роль відіграє артикуляція. Та частина голосового апарату де формуються звуки мови називається артикуляційною, а органи які входять до його складу – артикуляційними органами. До них входять ротова порожнина, язик, піднебіння, нижня щелепа, глотка, гортань. Робота цих органів направлена на утворення звуків мови (голосних, приголосних), називається артикуляцією. Мовноартикуляційний апарат повинен бути завжди вільний від скованості, натуральним, естетичним. Важко поєднувати чітку вимову слова і бездоганну дикцію (легато). Коли рухаються органи голосового апарату, спів набуває великої легкості і ясності. Чітка і правильна робота артикуляційних органів створює добру дикцію і навпаки. Співоча дикція залежить від правильного формування голосних. Усі початкуючі співаки, невміло користуються своїм голосовим апаратом. Причиною є користування при співі мовними навиками роботи артикуляційного апарату. Тому чітка вимова звуків вимагає постійного тренування артикуляційного апарату. Слід зазначити що надмірне підвищення активності артикуляційного апарату може вивести вокальну вимову з позиційного звучання, а текст твору зробити штучним і неприроднім

Звукоутворення є результатом взаємодії дихальних і артикуляційних органів з голосовими складками. Умовою правильного звукоутворення є вільно відкритий рот, вивільнена щелепа, активні губи. Яким має бути звучання дитячого голосу? Природнім, вільним, "сріблястим", рівним в усьому діапазоні, інтонаційно чистим, приємним. Таке звучання формується при помірній силі співу, ясній і виразній вимові вокального слова, завдяки рухливості м'якого піднебіння, рівномірному коливанні голосових складок, спокійному, рівному диханні.

Набуття цих якостей вимагає від учителя наполегливої роботи над диханням, звукоутворенням, атакою звука, дикцією, правильним використанням резонаторів, згладжуванням регістрів, звуковеденням, регулюванням сили звучання, рухливістю, округленням голосних тощо.

Дикція залежить насамперед від правильності вимови приголосних. Ці звуки отримують повне звучання лише в сполученні з голосними. "Глас" походить від слов'янського "голос", отже, голосні - це звуки, утворені голосом, а приголосні - звуки, що вимовляються у сполученні з голосом. Приголосні розділяються на кілька груп: шиплячі, губні, зубні, сонорні (приголосні, у яких звук переважає над шумом). У самих назвах криється спосіб вимови: губами (б, п), зубами (з, с), кінчиком язика (д, т) чи пропущенням повітря між кінчиком язика і зубами (ж, ч, ш, щ). [16].

Носові звуки м і н відносяться до розряду сонорних. Вони дозволяють наспівувати мелодії з закритим ротом і слугують допоміжним засобом не тільки для поліпшення дикції, але і для кращого звукоутворення.

Уміле використання сонорних м, н, а також р, л там, де вони зустрічаються в словах, поряд з голосними сприяє посиленню вокальної дзвінкості усієї фрази. Італійська мова, як відомо, вирізняється великою кількістю голосних, що перемежовуються з дзвінкими приголосними, і містить дуже мало приголосних типу ш, щ, які звучать глухо. Тому виконання італійською мовою відрізняється особливою дзвінкістю, яку часто приписують виключно італійській школі співу. В інших мовах, навпаки, існує достаток приголосних за рахунок голосних. Якщо в слові є сонорні, при співі рекомендується розтягувати і їх разом з голосними. Звук р також при співі є опорним і розтягується.

Інші приголосні також мають неоднакову звучність і розділяються попарно на тверді і м'які:

б-п, в-ф, г-к, д-т, з-с, ж-ш.

Там, де в словах є більш звучні приголосні, при співі треба вміло їх використовувати в інтересах дикції і додання яскравості вокальній фразі всупереч законам орфоепії. Так, при можливості менш звучна приголосна фонетично заміняється родинною (ф-в).

Принципова різниця існує й у вимові співаком голосної порівнянні з розмовною мовою. Звичайно й (і коротке) у закінченнях українських і російських слів вимовляється з придихом, що нагадує звукх. Наприклад, слово "мій" вимовляється "мійх", слово "рай" - "райх" і т.д. При співі звук х виходить дуже пасивним, тому приведені слова треба співати так:

мій - міій, рай -раіій.

Тривалість голосних обумовлює доцільність застосування законів мовної орфоепії до вокального слова. Так, у процесі співу подовжений склад із зміненою за законами орфоепії голосною може цілком перетворити слово. Коли в співі зміна голосної падає на короткий звук, то його можна вимовити в цьому зміненому вигляді. У складах же, що падають на тривалий звук, мовна орфоепія частіше не застосовується.

Усі ці приклади демонструють, наскільки фонетика розмовної мови відрізняється від співочої дикції. У розмові часто відбувається редукування голосних, чого в співі допускати не можна, тому що кожній голосній відповідає одна або навіть кілька нот визначеної тривалості і висоти. Крім того, акомпанемент значно посилює нерозбірливість звичайної дикції, тож слухачі в концертній залі можуть не зрозуміти слів співака, особливо якщо вокаліст виступає з оркестром. Це зобов'язує виконавця чітко і твердо вимовляти приголосні, а голосні належним чином проспівувати, тому що на них побудована вся мелодична лінія.

Робота над ясною дикцією нерідко провокує утрирування у вимові, що призводить до артикуляції мовного характеру. Такі перебільшення дуже небезпечні для найкоштовнішого із принципів співу - кантилени.

Перебільшена дикція при співі сполучається з дуже небажаним явищем - "в'язкістю" слова, тобто з ритмічним відставанням його від мелодії. Перебільшена дикція може вибити виконавця з ритмічного руху мелодії.

Щоб уникнути цього, треба [15, с.12]:

1. вимовляти слова легко, без напруги й у той же час чітко;
2. оскільки мелодія визначається тільки голосними звуками, 
   приголосні, що зв'язують їх, повинні виговорюватися на частку секунди 
   раніш і при цьому точно в ритмі зв'язуватися зі звучною голосною.

В'язкість слова утворюється лише тоді, коли замість звучної голосної на даній ноті співак готує тільки прилеглу до нього приголосну. У такому випадку іде час, виконавець або відстає в ритмі, або не устигає твердо виговорити слово, що йде на шкоду дикції. Вимовляючи слово, співак повинний зв'язувати приголосні з наступною голосною і виспівувати саме її. У противному випадку на приголосних переривається плавне звучання мелодії, замикається звукова лінія. Тому на кінці кожного складу треба залишати голосну.

Дикція одночасно в значній мірі активізує подачу звуку, роблячи сприятливий вплив на його якість. Значну користь у заняттях по поліпшенню якості дикції приносить сольфеджування вокалізів.

Створення художнього образа на основі синтезу звуку і слова при відсутності ясної дикції немислимо. Ясність дикції значною мірою залежить від високої позиції звуку, при якій складність з'єднання голосних із приголосними помітно полегшується. Крім того, при такій позиції легко досягається найбільша рухливість губ і кінчика язика. При виробленні бездоганної дикції в умовах високої резонаторної установки досягаються можливості художнього виконання творів широкого діапазону.

Прикрою перешкодою в роботі над чіткою дикцією є "школи співу", що рекомендують при звукоутворенні фіксацію губ, причому часто неприродно прикриваються верхні, а іноді нижні зуби. У подібних випадках для вокаліста є великим утрудненням ясно і невимушено вимовляти слова, без остраху втратити звичну позицію "якісного звукоутворення". Слово стає або неясним, або манірним, або важким у своєчасній подачі.

Легкість, карбованість дикції здобуває особливу значимість при виконанні творів у швидкому темпі (рондо Фарлафа з опери "Руслан і Людмила" М. Глинки, каватина Фігаро з опери "Севільський цирульник" Дж. Россіні). Для виконання творів технічного характеру значну користь приносить тренування на вправи в скоромовках. Але й у цьому випадку рекомендується остерігатися перебільшеної артикуляції за тими ж причинами.