Жанровые особенности драмы "Бондаривну" Карпенко-Карого

Міністерство  освіти та науки, молоді та спорту

Херсонський державний університет

Факультет філології та журналістики

• Кафедра українського літературознавства

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ДРАМИ “БОНДАРІВНА”

І.КАРПЕНКА-КАРОГО

Курсова робота

Херсон  — 2012

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ  1    ЖАНР   ІСТОРИЧНОЇ   ДРАМИ   В   УКРАЇНСЬКІЙ 

                      ЛІТЕРАТУРІ   XIX ст.

1. М. Костомаров — зачинатель історичної драми в українській     літературі XIX ст..................................................................................... 6
2. Традиції М. Костомарова в драматургії  XIX ст.............................. 8

РОЗДІЛ  2    ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ДРАМИ  “БОНДАРІВНА”                 І.КАРПЕНКА-КАРОГО

1. Фольклорна основа твору................................................................ 12
2. Сюжетно-композиційні особливості, характер конфлікту та образна система драми......................................................................... 16

ВИСНОВКИ......................................................................................................... 26

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................ 28

ВСТУП

Іван  Тобілевич (театральний і літературний псевдонім  Іван Карпенко-Карий) —  громадський та культурний діяч, визначний  організатор українського професійного театру, режисер та актор, один із кращих драматургів XIX ст. Розглядаючи доробок І.Карпенка-Карого, І.Франко називає його “одним із батьків новочасного ураїнського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівних не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'нських народів” [36, с.156].

Про творчість  І.Карпенка-Карого написано чимало літературознавчих досліджень: Л.Дем'янівська “І.Тобілевич (Карпенко-Карий)”, Ю.Іваненко “Жанри драматургії Тобілевича”, І.Михайлин ”Коли новаторство стає традицією”, Н.Падалка ”Вивчення творчості Івана Карпенка-Карого в школі”, І. Франко “Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)”, О.Бабишкіна “Драматургія І.Карпенка-Карого у критиці 20-30 років”, І.Скрипник “Іван Карпенко-Карий (Іван тобілевич)”, Н.Малютіна “Явище жанрової інтерактивності у драматургії І.Карпенка-Карого”, В.Потєха “Характери і обставини в драмах Карпенка-Карого” та інші.

  Автор постійно розширював ідейно-тематичні можливості драматургії в художньому освоєнні народної моралі та етики, в творенні типових характерів та обставин. Це, власне,  засвідчують твори на історичну тематику, що мають своєю тематичною основою або нардну пісню, або народні перекази, оповідання.

Але, що стосується історичної драматургії, то перша історична п'єса в українській літературі написана М.Костомаровим (“Сава Чалий”). Вона   сприймаласа по-різному: дехто позитивно оцінював її, наприклад, І.Срезневський, інші вказували на прогалини автора. Втім, на думку О.Грушевського, попри недоліки, “Сава Чалий” став однією з перших історичних п'єс в українській літературі  XIX ст.  [29, с.115].

Драма “Сава Чалий” з'явилася незабаром після  досить відомої в свій час статті М.Полєвого, надрукованій в журналі “Библиотека для чтения”; в цій статті автор заперечував право української мови на існування, висміював навіть думку, що Малоросія може бути предметом драми і, між іншим, закликав українських письменників не вдаватись до історії та  географії [10, с.67]. З такої ситуації драма “Сава Чалий” відігравала позитивну роль при всій своїй недосконалості.

Актуальність. Змальовуючи історію нашого народу М.Костомаров та І.Карпенко-Карий дають можливість краще зрозуміти деякі події, проаналізувати тогочасний суспільний стан народу та держави в цілому. Історична драматургія авторів допомагає з різних сторін оцінити ситуацію, прослідкувати етапи становлення нашої країни та процеси її державотворення.

Мета нашого дослідження: проаналізувати жанр історичної драми у доробку М.Костомарова як зачинателя історичної драми в українській літературі та першу історичну драму в доробку І.Карпенка-Карого “Бондарівна”.

Завдання:

• схарактеризувати особливості  першої історичної драми “Сава Чалий” в українській літературі;
• простежити вплив М.Костомарова на подальший розвиток історичної драматургії;
• визначити специфічні риси жанру драми “Бондарівна” І.Карпенка-Карого;
• праналізувати сюжетно-композиційні особливості драми;
• розкрити характер конфлікту твору;
• охарактеризувати головних персонажів драми.

Об'єкт дослідження: творчий доробок М.Костомарова та І.Карпенка-Карого.

Предмет дослідження: жанрова природа історичної драми І.Карпенка-Карого “Бондарівна”.

Методи  дослідження: системний, історично-генетичний, історико-функціональний, порівняльний.

Практична цінність:  матеріали дослідження можна використати у шкільних курсах (уроки української літератури та позакласного читання) та вузівських ( лекційних та практичних) заняттях.

Структура роботи:  робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ   1

   ЖАНР   ІСТОРИЧНОЇ   ДРАМИ   В   УКРАЇНСЬКІЙ  ЛІТЕРАТУРІ   XIX ст.

1. М. Костомаров — зачинатель історичної драми в українській літературі XIX ст.

Перші десятиліття XIX ст. характеризуються пробудженням національної свідомості українського народу. Але в цей час українська література ще не мала зразків історичного жанру. Новатором у галузі історичної драми став М.Костомаров. Його перу належить перша історична п'єса “Сава Чалий”. Вперше надрукована окремим виданням під заголовком “Драматические сцены на южнорусском языке” у Харкові навесні 1939 року  (вихідною датою на титулі був 1838 рік). Опублікована під псевдонімом Ієремія Галка. Потім п'єса неодноразово перевидавалася, увійшла до “Збірника творів І. Галки”, до книжки “Твори  Амврозия Метлинського і Миколи Костомарова”, до видання “Твори в двох томах”. Костомаров стисло висвітлив  у своїй “Автобиографии” історію написання цього твору: “В феврале 1838 года я принялся писать драматическое произведение и в течение трех недель сотворил “Савву Чалого”, взявши содержание из известной народной песни, но сделал большую историческую ошибку, произвольно отнесши событие, воспеваемое в этой песне, к первой половине  XVII века, тогда как оно относилось к первой половине  XVIII” [1, с.164].

В центрі драми Костомарова — зрада  Сави Чалого своєму народові, але, як відомо, М.Костомаров, всупереч народному тлумаченню вчинка Сави, виправдав його, надав образу привабливих рис, а з народного месника Гната Голого, який, виконуючи волю громади, зробив типового романтичного лиходія. Виправдання   автором Сави, зумовлене тим, що герой шукав  шляхи припинення кривавих чвар між двома народами і встановлення між ними миру і згоди: “ Я, пане, —  говорить він до  Конецпольського, — ніколи з  вами  не ворогував, а хоч коли, так усе бажав, щоб між нами згода була... Мені б самому, —  попереджує він, ніщо так не приязно — якби  ми помирилися й один другого, ляхи й козаки, за братів почитали” [15, с.147]. Цього ж бажав і автор, тому й наділив Саву позитивними рисами.

Драма М. Костомарова  належить до романтизму не тільки характером свого ідейного змісту, а й притаманною цоьму напряму в українському романтизмі ідеалізацією минулого. Вся перша дія драми “Сава Чалий” — це уболівання за героїчним минулим, яке вже не вернеться, за колишньою козацькою славою: “Ох, братці! —  зітхає Петро Чалий. —  Не те бувало у старину: і на світі жили і хліб святий їли. А тепер... Ех, братища, — проддовжує він, — не те колись у давні роки було... Тепер уже і таких молодців нема. А тоді...” [15, с.155]. В жодному жанрі — ні в прозі, ні в поезії — романтична ідеалізація минулого не затримувалась так надовго, як в історичній драмі [11, с.19].

Вагоме  значення  також мала сама ідея використання історичної пісні для драми, хоч  сам задум М.Костомарова був  не всім зрозумілий і автора звинувачували  у перекручуванні пісні, та вся нова українська драматургія  характеризується посиленим інтересом до життя, духовної культури народу, що активізувало процес творчого освоєння етнографічних та фольклорних джерел. Загальна тенденція п'єс — урізноманітнення, удосконалення, збагачення способів художнього осягнення поетики усної народної творчості. Драматургам вдалося глибоко осмислити ідейно-естетичну функцію народних пісень, приказок, прислів'їв. Адже яскраво виражені етнографізм, фольклоризм п'єс XIX ст. відіграли позитивну роль, бо привернули увагу громадськості до української сцени як самобутнього художньо-емоційного видовища.

2. Традиції М. Костомарова в драматургії  XIX соліття

Українська класична драматургія пройшла довгий і складний шлях розвитку,  її виникнення і становлення припадає на першу половину XIX ст.  Новатором у жанрі історичної драматургії є драма ”Сава Чалий” М.Костомарова, яка мала вагомий вплив на українську  драматургію.

Крім  “Сави Чалого” з’являються ще  історичні драми М.Костомарова  — “Переяславська ніч” і “Украинские  сцены из 1649 года”, що також були спробами історичного жанру в  новій українській драматургії. Костомаров належав до тих діячів, які відстоювали право української літературної мови на самостійний розвиток, його п’єси присвячені проблемі українсько-польських відносин, їх сюжет будується на матеріалах значних історичних подій. Так, в основу драми “Сава Чалий” покладена народна пісня, сюжети трагедії “Переяславська ніч” і “Украинских сцен из 1649 года” взято з періоду визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Основоположником  демократичного спрямування в українській  історичній драматургії був Т.Шевченко. Його історичні погляди формувалися під впливом визвольної боротьби українського народу, революційно-патріотичної ідеології декабристів, передової суспільної думки і народної творчості. В уривку, що зберігся від трагедії “Никита Гайдай”, відтворюється не якийсь конкретний історичний факт, а загальнонародне патріотичне піднесення періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр.  Велику роль у розвитку української драматургії і театру відіграла драма Т.Шевченка “Назар Стодоля”. В прямому розумінні — це п’єса не історична, хоча зміст її безпомилково відсилає нашу уяву до другої половини XVII ст. Якщо не брати до уваги окремих згадок про історичних героїв, то якоїсь конкретної історичної події в ній немає, драматична колізія її не виходить за межі картин побуту і звичаїв. Але, оскільки в творі змальовуються все ж явища минулого, є підстави називати “Назара Стодолю” історично-побутовою драмою. Драма “Назар Стодоля” близько стоїть до повісті М.Гоголя “Тарас Бульба”. І там, і там подаються узагальнені картини життя українського народу XVII ст. Обидва письменники точно зображують героїчний дух епохи, прославляють козацькі вольності як символ свободи і незалежності. У п’єсі Т.Шевченка широко використовуються мотиви, стилістичні риси та художні прийоми народної творчості.

Помітний  внесок в українську драматургію зробив і М.Старицький. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, М.Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, особливе значення мають історичні: “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”. Так, драма "Богдан Хмельницький" — одна з кращих п'єс української класичної драматургії, вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма М.Старицького "Маруся Богуславка", в якій автор змалював низку правдивих картин з історії українського народу, пов'язаних з його боротьбою проти турецьких загарбників. Драма "Оборона Буші" змальовує один із трагічних моментів боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбників після Переяславської ради. М.Старицький звертався до складних і драматичних періодів історії українського народу, показував героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси,  виявляв віру в краще майбутнє України.

Також певний внесок у розвиток української  історичної драматургії зробив М.Кропивницький. Більшість його п'єс відрізняються  демократичністю, злободенністю тематики, вірністю принципам життєвої правди. В 1904 році він пише історичну п'єсу “Чайковський, або Олексій Попович” (за мотивами роману Є. Гребінки “Чайковський”). 

Вагоме  значення для розвитку української  драматургії мала творчість Б.Грінченка. Особливу увагу автор приділяв двом тематичним пластам — історичному та сучасному. П'єси “Ясні зорі”, “Степовий гість” (“За батька”), “Серед бурі” звернені до подій минулого, але своєю проблематикою спроектовані на письменникову добу. У драмі “Ясні зорі” реалізовано відомий сюжет про Марусю Богуславку. Однією з центральних є проблема національного поневолення, що в кожному з персонажів твору по-своєму репрезентується. Драма Б.Грінченка “Ясні зорі” тематично споріднена з п'єсами М.Старицького (“Маруся Богуславка”) та І.Нечуя-Левицького (“Маруся Богуславка”), які відрізняються від неї сюжетними ходами, системами персонажів та їх трактуванням. У п'єсі Б.Грінченка “Степовий гість” (у першодруку — “За батька”) об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Важливу роль у композиції драми відіграють пісні (історичні, жартівливі, ліричні), що передбачають та ілюструють  події. Тему боротьби українського народу проти польської шляхти продовжено і в п'єсі "Серед бурі". Ремарки констатують, що події відбуваються в місті Кальнику 1671 року, тобто в період, коли Україну роздирали глибокі суперечності. Отже, в драмах письменник показав яскраві сторінки історії нашої країни, складний процес формування самосвідомості українців, боротьбу за становлення незалежної держави [22, с.15-16]. Вони здобули високу оцінку сучасників. І.Франко зазначав, що ці драми є “немаловажним здобутком для української сцени” [36, с.267].

  Інтерес до минулого рідної  землі мав також І.Карпенко-Карий,  який йшов до розкриття минулого  рідної землі через художнє  переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Це твори на історичну тематику “Бондарівна”, “Лиха іскра...”, “Сава Чалий”, “Паливода”, “Гандзя”. Так, в основу драми “Бондарівна”  покладено мотив і сюжетну канву народної пісні, де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. І.Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу “Сава Чалий”, що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі. В трагедії ж І. Карпенка-Карого “Сава Чалий” притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків персонажів.           

Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала  майже столітній розвиток української  драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє розмаїту картину життя України протягом століть.

РОЗДІЛ   2     

ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ДРАМИ “БОНДАРІВНА”

І.КАРПЕНКА-КАРОГО

1.   Фольклорна основа твору

  Інтерес до фольклору — одна  з провідних ознак літератури XIX ст. В цей час виробляється  та особливість української історичної  драматургії, що стане її довгим  і незмінним супутником і відіграє  значну роль у формуванні специфічного  обличчя української історичної драми [17, с.55]. Своєрідними були розуміння фольклору, ставлення до нього, характер його використання у письменників різних ідейних напрямів. Та так чи інакше захоплення народною творчістю позначається на переважній більшості літературних явищ.

Безумовно, історична  народна пісня, хоч  сама є твором художнім, проте, можливо, як ніяке інше історичне джерело, вона відображає суть  історичної події, її загальнонародне тлумачення, зрештою, тлумачення самих учасників події. Та історизм української думи або пісні, яка бралась в основу історичної драми, як її джерело, вносив в неї потужний струмінь реалізму тільки тоді, коли митець гідно ставився до чудового витвору.

Фольклорний матеріал  надовго й міцно входить  в українську історичну драму, а історична пісня, дума стає головною тематично-історичною, сюжетною основою майже всіє української драматургії і одним з головних джерел тлумачення зображуваних історичних подій.

Вміло використовував фольклорний матеріал (з почуттям художньої міри та без надмірного накопичення) — відомий громадський та культурний діяч, актор, режисер, один з найвизначніших драматургів  Іван Карпович Тобілевич (сценічний та літературний псевдонім  Іван Карпенко-Карий). Його творчість кваліфікують як високоталоновиту і відповідаючу всім вимогам. “Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним розвитком, з умілою колізією дійових осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими користувався автор при написанні своїх творів, вони актуальні, народні, бо темами для них є життя з усіма радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу” [17, с.56].

І.Карпенко-Карий  постійно розширював ідейно-тематичні  можливості драматургії в художньому освоєнні народної моралі та етики, в  творенні типових характерів та обставин. Це засвідчують твори на історичну тематику, що мають своєю тематичною основою або нардну пісню (“Бондарівна”, “Лиха іскра...”, “Сава Чалий”), або народні перекази, оповідання (“Паливода”, “Гандзя”).

Драма “Бондарівна” І.Карпенка-Карого —  перша спроба в історичному жанрі. Побудована за фольклорними мотивами (пісня “Ой в містечку Богуславку”, героїня якої, хоробра Бондарівна, не прийняла настирливих залицянь польського старости Каньовського, який використовуючи своє шляхетне положення, оманом викрадає вродливу українську дівчину, доньку старого козака Бондаря, які проживали в його хуторі. Він хоче силою отримати її, але Бондарівна сміливо вступає з ним у нерівний бій та й тікає від , уся в ранах, знесилена, вона помирає на шляху додому:

  Де тікала Бондарівна – червонії стрічки,

  А де впала Бондарівна –  кривавії річки...) [ 12, с.423].                                     

  І.Карпенко-Карий знаходив розраду  в народній творчості перебуваючи   на  засланні. Пісенне середовище  створювала для нього спочатку  мати, а потім дружина, яка була не лише талановитою співачкою, а й не менш талановитим фольклористом [7, с.15]. Українські пісні, за словами драматурга, будили в ньому бажання працювати й творити. Саме так виник задум драми “Бондарівна” .

Розповідаючи  зокрема про роботу І.Карпенка-Карого над драмою, С.Тобілевич (дружина автора) стверджує, що “одного разу перебуваючи в Новочеркаську, Іван Карпович працював біля  свого верстата як палітурник, часто  наспівуючи  пісню про Бондарівну, сідаючи після того снідати ”він почав говорити про зміст тієї народної пісні, і раптом все його обличчя відразу змінилось, очі заблищали від якоїсь цікавої думки: “А знаєш, - сказав він мені, кидаючи ложку і відсуваючи від себе тарілку з юшкою, чудовий сюжет для цікавої п'єси” [7, с.15].

У народному характері письменник завжди наголошував на найвизначальнішому, типовому. Розмірковуючи над баладою  про Бондарівну в процесі роботи над драмою за її мотивами, він порівнював героїню з образами дівчат в інших  піснях, легендах, переказах, думах та типами, спостереженими в житті. За словами С.Тобілевич, він говорив, що “наші українські дівчата у своїй більшості мужні, сміливі й цнотливі, вірні, з голубиною вдачею, чистим і благородним серцем” [32, с.72].  Саме на таких засадах і творився образ Тетяни в “Бондарівні”. При цьому І.Карпенко-Карий  ніколи не втрачав почуття міри. Типові характери і обставини, на його думку тим і типові, що відображають найхарактерніше в житті людини і суспільства.

Порівнюючи  народну пісню про Бондарівну і драму І.Карпенка-Карого, “О.Борщаговський зауважив:  “Коротка балада драматичніша за п'єсу Тобілевича, бо вона побудована як безпосередня сутичка Бондарівни і пана Каньовського”. Це твердження в принципі видається переконливим, але слід узяти до уваги, що драма — не балада , розгортання дії у ній вимагало розширити основу балади, а це розширення не могло весь час супроводжуватися драматичною напругою балади. Важливо відзначити два моменти. По-перше, драматург не відступив від провідної ідеї народного твору, змалював образ Бондарівни у відповідності з народними уявленнями про неї. По-друге,  можна сперечатися наскільки правдиво відтворено в п'єсі колорит епохи, її соціальні боріння, але не можна заперечувати, що образ Бондарівни починає вимальовуватися вже з перших сцен і постає на весь зріст перед лицем ворога. По-третє, практично вся драма, за свідченням С.Тобілевич, була перенесенням усіх дій, що відбувалися у народній пісні на мову сценічного твору. Вона бачила, як І.Тобілевич кожний куплет пісні розписав стосовно до дій п`єси, розбив її на яви (акти). Крім головних персонажів, які мали місце у пісні, він додав ще деяких, щоб глядачам було зрозуміло логіку подій, що відбуваються на сцені. Але, в першу чергу, Софію Віталіївну схвилював не зміст п`єси – вона і так його чудово знала –  її здивувала мова твору. “То була мова, яка звучала протягом всієї п`єси так ритмічно і мелодійно, як музика”. Захоплення автора поетичними образами Тетяни, Тараса і старого Бондаря, а також приналежність сюжету п`єси до минулого України (дію твору зміщено на піввіку в минуле — в добу Хмельниччини), зробили те, що   Карпенко-Карий трактував свій сюжет із точки зору й відчування поета. Це підштовхнуло його до пошуку більш досконалих засобів відтворення, до поетизації твору. Подив автора перед душевною чистотою й красою Бондарівни виявився у нього словами, що звучали, як справжня пісня. Мова героїв п`єси є дуже колоритною й пасує до подій, що відбуваються на сцені. Ніжно й пристрасно звучить вона в устах закоханої Тетяни у розмові з Тарасом, і, навпаки, слова тієї ж самої Тетяни звучали як удари гострого кинджала, коли їй доводилось говорити з ворогами. Знов таки, за свідченням сучасників, І.Тобілевич дуже сердився, коли дехто з акторів (навіть, якщо це були М.Садовський або В.Кропивницький) міняли мову персонажів “Бондарівни”, вставляли туди свої слова. Це, на думку Тобілевича, значно спрощувало мову героїв, яка повинна була звучати як пісня. Мелодійність і ритмічність мови Тобілевича в “Бондарівні” свідчили про те, що автор був справжнім сином свого народу, котрий залишив своїм нащадкам пісенні скарби, повні глибокого змісту, почуттів та прекрасного мелодійного звучання” [2, с.24-25].

Очевидно, що І.Карпенко-Карий в художньому освєнні фольклору, народних звичаїв  та обрядів, побуту виходив із ідейного задуму того чи іншого твору. З цією метою він інтерпретував не лише ті чи інші фольклорні мотиви та образи, а насамперед трансформував світоглядний, художньо-естетичий потенціал народної творчості, загальнолюдський її зміст. А це у свою чергу стало джерелом поглибленого соціально-психологічного аналізу, відкрило перед ним широкі можливості художнього узагальнення в характерах і обставинах типових явищ українсько дійсності впродовж тривалого історичного часу. А, отже, і збагачення та розвитку традицій реалізму й народності української класичної драматургії.

2. Сюжетно-композиційні особливості, характер конфлікту та образна система драми

П`єса  “Бондарівна” була написана у 1884 році, на засланні в Новочеркаську. Це був  період бурхливого розвитку українського театру. В Україні існувало декілька професійних театральних труп, в яких грали українські актори, причому тематика їх постанов була також суто українською (“Наталка-полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Кум-мірошник” і т.п.). Публіка в Україні дуже схвально оцінювала українські вистави: вони були яскравими, включали в себе багато народних пісень та танців. Іван Карпенко-Карий був одним із тих авторів, які значно збагатили репертуар української сцени, наповнили драматичні твори новим соціальним змістом.

За жанром “Бондарівна” є історичною драмою, сам І.Тобілевич визначив її як “драма” із поміткою: “Діється в XVII сторіччі”. Складається з 4-х дій і п`яти відмін. Дії з першої по третю включають у себе лише яви (акти), а четверта дія – включає дві одміни, які, у свою чергу, складаються з яв.

В першій дії події відбуваються на вулиці старовинного українського села, неподалік від хати старого Бондаря, колишнього запорозького козака, зараз  заможного селянина. Головою в  селі є вельможний польський пан. Скоріш за все, І.Карпенко-Карий, навмисно не надає тому панові ані імені, ані прізвища, називаючи його просто “Староста” (решта героїв, навіть найдрібніші, мають якесь ім`я). Цим самим, підкреслюється думка, що подібних панів в Україні було багато, і ставлення до простих українських людей в них було також подібне – позиція презирства, зверхності. Протягом цієї дії ми від розмов селян на вулиці дізнаємося, що в село прибув запорожський козак Тарас. Селяни і старий Бондар зрозуміли, для чого прибув Тарас, але намагаються все тримати у таємниці, щоб не дізналися польські пани: “Бондар..... Коли ж в нас так: розсердився козак на жида і ну його страхать, що вже недовго будуть панувать, що скоро прийде їм кінець!.. І так успіє похвальбою все жидові розтолкувати, що діється між козаками, що той все зна, неначе він на раді був” [13, с.135]. Тут же на вулиці ми зустрічаємось з Тетяною, донькою Бондаря, і зразу бачимо викоханий авторм образ красивої, сміливої, незалежної дівчини. Приходять подивитись на красу Тетяни і вельможний пан разом із своїм прибічником, паном Чеславом Герцелем: “Староста. (про Герлеця) Ти розумний і хитрий, як чорт! Не раз мені ти вже служив, і я тебе не забував за всі твої послуги!..” [13, с.142]. У Старости відразу виникає бажання мати для себе цю дівчину і він пропонує Герцелеві тисячу червонців за те, щоб той будь-яким чином привіз йому в далеку лісну садибу Тетяну. Герцель із радістю погоджується. При цьому найбільшу огиду від образу Герцеля викликає не те, що він погоджується на чорну справу, а те, що він за ці ж гроші розраховує також скористатися Тетяною: “Герцель (один). ... Вельможний староста потішиться нею недовго, я вже знаю, а впослі і я свою жагу удовольню...” [13, с.142].

На  вулиці вирує просте сільське життя. Молодь зібралася після робочого дня на  традиційні парубоцькі забави. Тетяна знаходиться завжди у вихорі подій, вона живе повноцінним життям. Вона водить разом із дівчатами танок. Там же їй освідчується у коханні Денис,  непоганий , але нещасливий у любові хлопець. Та   Тетяна сумна, з її монологу ми розуміємо, що до серця їй не Денис: “Тетяна.. Люблю тебе, як брата...” [13, с.140], а Тарас — удалий запорожський козак: “Тарас. Січ-мати!.. Люблю її я щиро!.. Життя свого для неї не жалію. За неї голову віддам...” [13, с.152]. В кінці дії на вулиці з`являється сам Тарас. Він також сумний і не знає, як сказати про своє кохання Тетяні. Крім того, він розуміє, що запорозькі обов`язки, тим більш напередодні війни з поляками, позбавлять його в будь-якому разі щастя в коханні з Тетяною: “Тарас (сам). Своє зробив я діло, тепер би й їхать вже пора; коли ж на гріх побачив тут чарівні очі Бондарівни і мов хто прикував до них!.. Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половоддя!...Найбільш бере мене досада, що я її побачив в таку пору, коли про себе думати не слід!..” [13, с.144].

Друга дія розгортається в хаті Бондаря. Видно, що це хата заможного козака. Діючими особами тут є Бондар, його донька, Тарас, який прийшов попрощатись,  та Марія, господарка у Бондаря. Усі  сцени цієї дії наповнені теплими  стосунками між цими людьми. Безмежна любов старого Бондаря до своєї доньки, Тетяни, турботливе та поважне ставлення Тетяни до батька, повні кохання діалоги між молодятами. Марія, господарка у Бондаря, не може без сліз дивитись на них, згадуючи свою трагічну жіночу долю: “Марія. Любила я колись, ще молодою, козака.  Звінчались  ми,  щаслива  я  була — не  треба  раю!..  Рік,   як   день   один, минув, і мій Іван пішов знов на війну,  та вже він не вертався!..  (Утирає   сльози).” [13, с.149]. Бондар ставиться до Тараса як до власного сина, він нагадує йому про славетну козацьку молодість. Вчинки Тараса також викликають повагу не тільки у Бондаря і Марії, а й у Тетяни. Затамувавши подих слухають вони про його мандри у Туреччині: “Тарас. Я рад тобі розказувать, коли так любиш слухать!.. І весело мені дивиться в очі твої молодії, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи!.. Ти батькова дочка.” [13, с.146]. Уся друга дія як би сповнена світлом домашнього вогнища. Сама атмосфера цього дому підштовхує закоханих освідчитись одне одному у коханні. Старий Бондар радіє, коли дізнається про їх рішення побратися. Одна лише Марія може із сумом передбачити, чим може закінчитися для дівчини одруження із запорожським козаком: “Марія. Такий наш край нещасний, що козаки всякчас повинні буть готові вмерти, щоб нас оборонить від ворогів; то й нам, жінкам, привикнуть треба вже до того, що милий нас на шаблю проміняє!..” [13, с.149-150].