Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

 

Міністерство  освіти, науки, молоті та спорту

Прикарпатський університет  імені Василя Стефаника

Інститут філології

 

 

Кафедра світової літератури

 

 

 

Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

 

 

 

                                                                     Курсова робота:

                                                                                    студентки групи ПМЛ-41

                                                                            Боднарчук Вікторія

                                                                          Науковий керівник:

                                                                                       к. ф. н., доц. Цівкач О. М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ

2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………....3

Розділ  І. Життєвий та творчий шлях Ольги Токарчук…………………………....6

1. 1. Основні віхи життя Ольги Токарчук………………………………………….6

1. 2. Риси стилю письменниці……………………………………………………..11

Розділ ІІ. Жіночі образи у романі «Останні історії» Ольги Токарчук…………18

2. 1. Роман «Останні історії» - вершинний доробок письменниці……………..18

2. 2. Характеристика жіночих  образів у романі «Останні  історії»……………..21

Висновки…………………………………………………………………………..25

Список використаної літератури ……………………………………………...27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Сучасна польська проза – це спроба самоствердження  в новому європейському просторі. Відомим письменниками цього  часу є Ольга Токарчук, Стефан Хвін, Януш Вишневський та інші. Загальна особливість «нових» авторів у тому, вони використовують один і той же літературний прийом. Це прийом «чужої мови», монологу від «підставної особи», тобто, письменники поперемінно віддають свій голос то одному, то іншому персонажу. Всі книги письменників написані про сьогоднішній день, але в кожній з них є «провали» в минуле. Це минуле, в залежності від віку письменника, знаходиться в різних областях історії. Таким чином. письменники добиваються ілюзії об’єктивності, обсягу.

Однією з  яскравих представників польської  літератури вважається Ольга Токарчук – найулюбленіший письменник польських читачів різного віку,  книги якого розкуповуються величезними тиражами. Одну із рецензій на книги Ольги Токарчук найвідоміша колумністка та літературознавець Кінга Дунін розпочинає констатацією сумного для себе і радісного для письменниці факту. А саме того, що всі книги Токарчук із її приватної бібліотеки позичили і не повернули. «Перше видання «Мандрівки людей книги», яке мало в кого є, бо тоді ще ніхто не сподівався, що письменниця зробить таку блискучу літературну кар’єру; «Е. Е.» - це найулюбленіша з моїх книг, але шкода; «Правік та інші часи», за яку авторка отримала премію читацьких симпатій «Ніке», збірку оповідань «Шафа», яку я сама у кого украла, - все зникло. Тоді як поряд стоїть стільки книг інших польських авторів, чому їх ніхто не брав? Важко знайти кращий доказ того, що книги Ольги Токарчук читають і вже саме це становить вагомий доказ їхньої цінності».

«Ольга поєднала у своєму писанні речі, яку досі здавалися непоєднуваними», – пише про письменницю один із провідних польських критиків П. Чаплінський. Ольга Токарчук пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою. Саме завдяки цьому письменницю обожнюють феміністки і патріархалісти, друкують у розрахованих виключно на молодіжну аудиторію літературних часописах і часописах із дуже високими накладами, її відзначають своїми нагородами високочолі журі й прості читачі. Вона стала феноменом суспільного взаєморозуміння, бо розмовляє з нами всіма, але кожному здається, що звертається вона лише до нього.

Творчість Ольги  Токарчук досліджувалась багатьма літературними  критиками, такими як: Дорота Стоно, А. Москва, Т. Дзядевич, А. Ящук,            П. Чаплінський, М. Дворак, Н. Снядеко, О. Сливинський, Р. Харчук та інші. Проте мало хто з дослідників звертав увагу саме на жіночі образи в романі Ольги Токарчук «Останні історії»  і в цьому полягає актуальність дослідження.

Об’єктом дослідження  є творчість Ольги Токарчук і  роман «Останні історії» Ольги Токарчук.

Предметом дослідження  є жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук.

Мета дослідження  – охарактеризувати жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги  Токарчук.

Поставлена  мета зумовлює наступні завдання:

1. Дослідити основні віхи життя Ольги Токарчук.

2. Розглянути  творчість Ольги Токарчук.

3. Охарактеризувати  жіночі образи в романі «Останні  історії» Ольги    

Токарчук.

Матеріалом  дослідження є роман «Останні історії» Ольги Токарчук.

У дослідженні використані  історико-генетичний, функціональний і типологічний методи.

 Практичне значення  дослідження полягає у можливості  використання її результатів  при вивченні творчості Ольги  Токарчук на уроках та літературознавчих  факультативах, позаурочних заняттях  у загальноосвітніх школах, а також при вивченні історії польської літератури у вищих навчальних закладах як додатковий матеріал.

Дослідження складається  зі вступу, двох розділів, висновків  і списку використаної літератури. Загальний обсяг дослідження -

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Життєвий і творчий шлях Ольги  Токарчук

1. 1. Основні  віхи життя Ольги Токарчук 

Польська письменниця, есеїстка, автор сценаріїв, поетеса, психолог, лауреат літературної премії «Ніке». Народилася 29 січня 1962 року в  Сулехові, недалеко від Зеленої Гори, в родині вихідців з України. Батько приїхав з-під Золочева після війни до Польщі разом із батьками, однак скоро втратив батьків. Через це втратив зв'язок з Україною. Так склалося, що з української сторони по батькові Ольга не мала нікого, і тому нічого їй ніхто не розповідав про Галичину, край звідки походить. Батько не вмів передати традицій, хоча співав українських пісень і досі зберігає вдома «Кобзар» Т. Шевченка. Зі сторони матері мала дідусів і бабусь, котрі були поляками, і через них передалася полька традиція Ользі. Життя письменниці минало в селі, серед прекрасної природи, окремо від інших дітей, дуже часто була самотньою і це розвивало її уяву. Дуже швидко навчилася читати і приблизно в п’ять років почала читати книжки. Батьки викладали в народному університеті, покинувши заради цього місто і виїхавши у віддалене село. Вони вважали свою працю надзвичайно потрібною і пишалися тим, що несуть освіту, насамперед зі Східної Європи, але серед них також було багато автохтонів, тобто німців, які настільки вросли у локальну культуро, що вирішили залишитися у своєму селі навіть у радянські часи. Батько на той час працював у бібліотеці, і Ольга багато часу проводила між стелажами з книжками, гортаючи їх, розглядаючи і читаючи все підряд. У шість-сім років прочитала першу свою книжку – адаптовану версії для дітей «Робінзона Крузо», і та книжка справила на неї велике враження. Коли мала 12 років, почала писати першу книжку, але вона його не надрукувала, зберігає у родинному архіві. Потім разом з батьками переїхала до Кетша, де закінчила ліцей імені Ц. Норвіда. Закінчила факультет психології у Варшавському університеті. Під час навчання опікувалася психічно хворими людьми як волонтер. Працювала психотерапевтом у Валбжику, що сильно вплинуло на письменницю. Розмовляючи з людьми, слухала їхні детальні історії. котрі часом були шалені, фантастичні, нереальні й водночас правдиві. Ольга Токарчук зрозуміла, що життєва історія може стати романом. Коли її перші твори набули популярності, звільнилася з роботи і переїхавши до Нової Руди, присвятила себе літературній праці. Довгий час жила в Краянові біля Нової Руди, у Судетах. Краєвиди і культура цих околиць змальована в кількох її творах. Зараз проживає у Вроцлаві. Провадить лекції з написання прози в літературно-мистецькій студії Ягеллонського університету в Кракові.

Ольга Токарчук – співорганізатор Фестивалю  оповідання, під час якого автори коротких літературних форм з Польщі та закордону представляють свої твори. З 2008 року веде заняття із творчого писання в Опольському університеті. Член партії «Зелених 2004», а також член редколегії щоквартального журналу «Політична критика».

Дебютувала  у 1979 році на сторінках журналу «Навпростець, де під псевдонімом «Наташа Бородіна»  опублікувала перші оповідання. У журналі «Літературне життя» надруковані її вірші, які потім вийшли окремою поетичною збіркою «Місто в дзеркалах» (1987).

 Перший роман  «Мандрівку людей Книги» написала у 1993 році. Книга отримала премію «Польського товариства книговидавців. У своєму дебютному романі Ольга Токарчук на думку дослідника Анджея Завади, обертає лорнетку і віддаляє героїв від читача на відстань кількох століть, а водночас і спрощує їхню психіку, і створює водночас настрій ностальгійного трагізму, як у ляльковому театрі, де найсильніші людські емоції тіло дерев’яних і напханих ватою ляльок[11].«Мандрівка людей Книги» - це роман-алегорія, написаний фактурно й «предметно», із тією рівновагою поетики й психологічності. яка потрібна для того, аби осучаснити й пожвавити цей доволі схематичний та архаїчний жанр. В основі сюжету роману – подорож Маркіза. члена таємного братства, який пускається в пошуки величної Книги, «священного писання» цього невеликого товариства містиків, алхіміків та астрологів. Його супутники у цій ризикованій мандрівці – випадкові: куртизанка Вероніка та молодий глухонімий візник Гош.  Подорож цієї мальовничої трійці у своїй ідеї цілком відповідає духові Нового Часу: вона виразно теологічна й прагматична, її завершення має бути врочистим і переломним – адже Книга силою святості повернути навспак скорботний хід людських доль; підготовка до мандрівки цілком відповідає солідній меті. Сумірним із нею є стиль викладу: послідовний і детальний.

У 1995 році з’явився другий роман авторки «Е. Е.». Книга  розповідає про  дозрівання дівчинки, яка раптом набуває паранормальних здібностей, а потім так само раптово їх втрачає.  Найбільшим досі успіхом Токарчук став виданий у 1996 році роман «Правік та інші часи». Книгу номінували до літературної премії «Ніке» у 1997 році. Багато з тих,хто читав «Правік та інші часи», кажуть, що роман має особливу ауру, що він загадково простий, бо ж незрозуміло, як можна просто писати про такі речі, як трагічне життя у жорсткому світі. Світ Правіку – це світ дитячий і світ казковий. Життям у Правіку керують діти. Вони для кожного дорослого його місце в житті: коли Міхал повертається з війни і ночами плаче на грудях у Геновери, то це лише допомагає їхній дочці Місі зрозуміти важливу істину, що немає засадничої різниці між дорослими і дітьми; Флорентійка, оточена сотнею псів, щоночі свариться з місяцем – зате стає доброю бабусею для малої Рути; а життя, що точиться у домі Павла Божого, стає виставою для допитливого Ізодора, який спостерігає за всім із куща бузку. Діти приходять у Правік, щоб створити його і підтримати його рівновагу, щоб побачити події і назвати їх, не оцінюючи і не пояснюючи. Діти бачать усе однаково гостро і надають усьому однакової ваги: появі млинка для кави і приходу в село німецьких солдатів. Усе в Правіку обертається навколо дітей, навколо їхніх народжень і зростання, і насправді це вони керують щоденним світом, тримаючи його цілісним, продовжуючи їхнє існування всупереч усім законам історії ХХ століття. Зрештою, історією керує дитяча гра, як виявляє дідич Попельський. Гра і казка визначають також модус оповіді: плинний і не надривний, лаконічний і емоційно насичений. Дитячому сприйняттю світу відповідає і структура роману: фрагментована, складена з епізодів, підпорядкована принципові показу подій, що відбуваються тут і тепер. Село, яке не зруйнували війни, припиняє своє існування тоді, коли звідти виїжджають діти, які повиростали.

1998 рік приніс  збірку оповідань «Шафа»,яка містить  три оповідання, а також черговий  роман під назвою «Дім денний, дім нічний». Це другий роман  номінований до престижної премії «Ніке» Письменниця зібрала оповідання, які нагадують записки із щоденного життя. Тут присутні описи її рідних місць – Судети і Нова Руда. У 1999 році написала «Святвечірні оповіді». написані разом із Єжи Пільхем і Анджеєм Стасюком. Пізніше надруковано у 2000 році збірку оповідань «Гра на багатьох барабанчиках», у яку входить 19 оповідань, які складають три цикли і віна теж номінована на премію «Ніке».

Есе «Лялька  і перла» (2000)  - Ольга Токарчук презентує свою власну інтерпретацію  роману «Лялька» Болеслава Пруса. У 2004 році видано роман «Останні історії». Цей роман торкається найбільш універсальних проблем людини й складається з трьох окремих повістей, представлених у незалежних для себе часових та просторових рамках.

У вересні 2006 року виходить книга «Анна Ін у гробівцях світу», в якій, як сама говорить « сягає до найстаріших міфів людини» - оповідання про Інану, сумерійську богиню, яка потрапила у підземне царство, щоб змагатись із своєю сестрою, володаркою смерті [12].

На початку  жовтня 2007 вийшов роман «Бігуни». Над ним Ольга Токарчук працювала три роки. Згаду., що найбільше нотаток робила під час подорожі. «Але це не книжка про подорож. У ній немає описів пам’яток чи якихось місць. Це не щоденник мандрівки й не репортаж. Я швидше хотіла придивитися до того, що значить подорожувати, рухатися, переміщатися. Який у цьому сенс? Що це нам дає? Що це значить?» - пише авторка у вступі. 5 жовтня 2008 року Ольга Токарчук отримала за «Бігунів» літературну премію «Ніке». Книжка перемогла також у рейтингу читачів.

У 2009 році надрукувала  роман «Веди свій шлях понад кістками мертвих». Цей роман перекладено  на 27 мов.

Зараз Ольга  Токарчук пише роман про Східну Галичину ХVIII століття. Він буде мати назву  «Книга Якова». Події роману починаються  в Рогатині 1752 року, потім у Підгайцях, у Львові, довкола Кам΄янця- Подільського, далі переходять у Моравію і закінчуються ц Франкфурті-на-Майні. Це роман про багатокультурність цих теренів, по неминучу гостру боротьбу між культурами, адже вони ріко можуть мирно співіснувати, завжди одна поглинає іншу. Головними героями в романі є поляки, євреї. українці [7,3].

 В українців  є своє улюблене питання до  Ольги – адже її прізвище  звучить спокусливо по-українськи. Але Ольга в одну з інтерв’ю  відповіла: «На жаль, я далеко не настільки українка, як мені цього ю хотілося. Українського походження була моя бабуся, і залишилося з цього походження хіба що прізвище. Мій батько у семирічному віці залишився сиротою і небагато пам’ятає про військові дії.  Тому українська історія родини залишається для мене таємницею. Я двічі робила спроби дізнатися про неї і їздила на Україну. зокрема до Львова. Люди, які могли б щось розповісти, повмирали. не вдалося мені знайти жодних документів. Українська частина моєї особистості трохи по-літературному вигадана. Хоча щось українське у мене є, наприклад, музичний слух, я співаю другим голосом і переконана, що це саме українська риса»            [7,3].

Отже, Ольга  Токарчук – це одна із найбільш улюблених  письменниць ХХІ століття. Її книги  поєднують речі, які досі здаються непоєднуваними. Сьогодні, мабуть, уже нікому не потрібно доводити, що книги Токарчук є цінністю, вона відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але і глибокою, простою, але життєво необхідною.

 

 

 

 

 

 

1. 2. Риси стилю письменниці

 

«Ольга Токарчук поєднала у своєму писанні речі, які досі здавалися непоєднуваними», – пише про письменницю один із провідних польських критиків Пшемислав Чаплінський! «Вона пише просто, але її простота містить у собі мудрість, серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось окрім газети, вона пише про дивні і незвичайні речі, але глибоко закорінює їх у щоденному побуті. Ольга Токарчук відродила віру в те, що література може бути зрозумілою, але водночас і глибокою, простою, але життєво необхідною, важливою, але не важкою. Саме завдяки цьому Ольгу обожнюють феміністки і патріархалісти, друкують у розрахованих виключно на молодіжну аудиторію літературних часописах і часописах із дуже високими накладами, її відзначають своїми нагородами високочолі журі й прості читачі. Вона стала феноменом суспільного взаєморозуміння, бо розмовляє з нами всіма, але кожному здається, що звертається вона лише до нього»[11].

Питанням, яке  найчастіше хвилює критиків принаймні з часу виходу книги «Дім денний, дім нічний», – це формальна приналежність текстів Ольги до того чи іншого ґатунку. Адже як цей, так і останній її романи, складно назвати романами відповідно до критеріїв класичної теорії літератури.             П. Чаплінський відзначає характерну від самого початку для творчості авторки особливість будування цілісності тексту з різнорідних, а іноді й повторюваних елементів, на перший погляд — не дуже зв’язаних між собою. Фабула у цій конструкції завжди відігравала вторинну роль – такого собі скелета, на якому трималися інші, важливіші для тексту, елементи. У багатьох критиків, зокрема німецьких, таке експериментування з формою викликало спротив. У виданні Neue Zürcher Zeitung Йорґ Плат у рецензії на німецький переклад роману зазначає, що текст залишає враження невпорядкованої шухляди із записами, до якої хаотично скинули нотатки, роздуми і наївні спостереження.

Питання про форму роману часто звучить і на зустрічах  із авторкою. Вона пояснює свою позицію так: «Томасові Манну пощастило більше, він зміг ідеально впорядкувати все у своїх текстах, сцену за сценою, героя за героєм, кульмінацію за кульмінацією, але я живу в іншій дійсності, зі мною нічого послідовного і впорядкованого не відбувається, навпаки, я постійно мушу перескакувати з теми на тему, зі слухання радіо на розмову по мобільному, міняти настрої і стани, подорожувати. Чому з цього не можна створити розповідь, яка буде зрозумілою для тих, хто живе у такому ж світі і почувається схоже? Але саме писання було все ж таки лінійним процесом, а не конструюванням цілого з окремих частин. Коли я закінчувала писати цю книгу, то мені почало здаватися, що я збожеволіла і що ніхто ніколи цього не видасть. Але потім я вирішила, що саме такий спосіб передачі дійсності, яка нас оточує, найближчий до правди, і залишила все як є. Бо не можна повернутися сьогодні до писання романів за зразком 19 століття».

Експеримент авторки виявився вдалим, книгу «Бігуни» було нагороджено  найвищою польською літературною відзнакою  «Ніке». Іна Гартвіґ так прокоментувала цей факт у німецькому виданні «Frankfurter Rundschau»: «Щаслива Польща, де найвищу літературну нагороду дають за такі книги! Неможливо собі уявити, щоб настільки абстрактний і експериментальний текст отримав схожу німецьку нагороду. Адже це не роман у традиційному значенні слова, а радше компендіум різноманітних текстових зразків – афоризмів, анекдотів, сюжетів, міфологічних алюзій, філософських трактатів, фрагментів історичного роману».

Вроцлавський  літературознавець Анджей Завада намагається визначити основний предмет дослідження у прозі Токарчук: «Свідомість – це не найточніше окреслення головного образу цієї прози. Краще було б сказати, що ця авторка пише про людську душу. Але вже понад сто років у розмовах про літературу цього слова ніхто не вживає. Воно вийшло з ужитку на початку     ХХ ст, мабуть, через те, що тоді філософія і медицина одночасно, хоча і незалежно одна від одної дійшли до висновку, що душу неможливо ні локалізувати, ні дефініювати. А сотні тисяч трупів Першої світової війни доводили, що навряд чи людство наважилося б на такі злочини, якби мало душу». Анджей Завада окреслює картину світу у творах Токарчук як зображення, яке розглядається крізь лорнетку.

У своєму дебютному романі «Мандрівка людей книги» Токарчук, на думку дослідника, обертає лорнетку і віддаляє героїв від читача на відстань кількох століть, а водночас і спрощує їхню психіку, а водночас і створює настрій ностальгійного трагізму, як у ляльковому театрі, де найсильніші людські емоції отримують тіло дерев’яних і напханих ватою ляльок. У романі «Е.Е.» лорнетку було скеровано вже на значно ближче минуле, тут у полі зору з’явилося на цей раз у збільшеному масштабі життя родини початку ХХ ст. У книзі «Правік та інші часи» лорнетка збільшила мікросвіт одного села до розміру цілої людської цивілізації. А у книзі «Дім денний, дім нічний» лорнетка не просто наближає до читача цього разу сучасну йому дійсніть, а й ускладнює її, адже кожен із героїв живе у власному часі і власній дійсності.

За допомогою таких  складних оптичних маніпуляцій Токарчук вдається описати світ як сповнений спокою і гармонії. Майже всі критики, і українські, і закордонні, в один голос відзначають емпатію як головну властивість її прози. Вікторія Стах додає до цього ще релігійність, яка «у її творах неймовірно органічна, ненав’язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Характерним для рецензій на твори Токарчук є те, що критики замість звичного замилування власною стилістикою та ерудицією, мов школярі, непристойно часто вдаються до цитування її текстів», – зазначає рецензентка у своїй статті для видання «Україна молода». Схоже спостереження можна знайти і в текстах численних польських критиків.

Майже у кожному відгуку  на книги Токарчук можна знайти вислів «магічний реалізм». Авторка зазвичай реагує на це словосполучення досить знервовано. В одному з інтерв’ю у виданні «Gazeta Wyborcza» читаємо: «Щоразу, коли я чую про магічний реалізм, страшенно дратуюся, бо моя проза не має з цим нічого спільного. Ясна річ, що порівняння з Маркесом – це комплімент, але я ніколи не намагалася у «Правіку та інших часах» наслідувати Маркеса і описувати Макондо. Таке порівняння – це чергова готова етикетка, яку критикам легко і зручно начепити на текст, щоб не вдумуватися у його зміст самостійно».

З одного боку, Ольга Токарчук трактує літературний твір як розмову, тому позиціонує себе як співрозмовника, людину, сенс якої полягає в оповіді. З іншого, письменниця тяжіє до міфу, а будь-який міф – це перш за все перевтілення. Перевтілюючись у своїх текстах переважно у жінок (особливо їй до вподоби образи старих жінок – Марти, Параскеви, Ольги, Місі перед смертю), рідше у чоловіків, наприклад, польська письменниця проникливо відтворила внутрішній світ алкоголіка Марека Молодшого, під шкірою якого вгніздився чорний лелека – птах болю і страждання, зазвичай авторка пише усе-таки про себе. Деякі критики, до речі, автобіографізм письменниці ставлять на карб, проте це загальна тенденція сучасної літератури – письменник найкраще знає себе самого, тому його «я» опиняється у центрі будь-якої оповіді. Оскільки у творах Ольги Токарчук виразно чути її власний голос, нам видається можливим окреслити бодай у загальних рисах портрет польської авторки. Під портретом ми розуміємо, звичайно ж, не риси обличчя, колір очей чи волосся, а світовідчуття і сприйняття реальності.

У своїх книжках  Ольга Токарчук намагається показати людську особистість, людську душу, яка непідвладна еволюції: довколишній  світ змінюється, натомість людина у принципових речах завжди залишається однією й тією ж. Письменниця прагне бути безсторонньою. Наче автор історичної хроніки (її оповідь майже беземоційна) вона скупо констатує, як духовне життя людини розвивається за своїми власними законами, перетинаючись із життям суспільним. Проте історія в Ольги Токарчук – завжди тло, а не суть оповіді.

Щоб зрозуміти, як трактує письменниця реальність, варто зайти на її сайт. У віконечку, що є центральним елементом сайту, наче крізь туман чи збурену поверхню води, проступає спочатку фото самої Ольги, згодом чудові краєвиди (напевно, це Судети на польсько-чеському пограниччі, де живе і працює авторка). Наче крізь імлу, в текстах-снах Ольги Токарчук, особливо ранніх (наприклад, у комерційно найуспішнішому романі «Правік та інші часи» (1996), проступає й польська історія. Про епохальні події письменниця говорить мимохіть: помер Сталін. Набагато суттєвіше для неї, як ця подія відбилася у долі її персонажів й міфічного Правіку. Часткове, тобто окреме, індивідуальне для Ольги Токарчук важить завжди більше, аніж загальне. Саме тому у її творах можна спостерегти рух від окремого до загального, коли загальне визначається через окреме. Через речі та їхнє розміщення у готельних кімнатах прибиральниця, нараторка оповідання «Номери», вгадує характер клієнтів, пізнає їхнє єство, вдаючись не тільки до соціальних характеристик – ось Господарі Життя, успішні люди, мовою яких говорить увесь світ, а ось ті, хто перебуває на провінції, периферії, а й до етнопсихологічних: кімната, яку займають невибагливі й майже непомітні японці, разюче відрізняється від номеру енергійних американців.

Не випадково  також героїня Ерна Ельцнер із роману «Е.Е.» (1995) – панночка з мішаної  польсько-німецької родини, наділена талантом медіума. Прийом, коли письменниця  розглядає чи дивиться на реальність не через лупу, мікроскоп чи лорнетку, як стверджує критик Анджей Завада, або на відображення реальності у дзеркалі, з яким автор іде вздовж дороги (як це було прийнято в реалістичній традиції, що досліджувала життя), а крізь сон, марення, відчуття чи спогади, здається, є у її творчості основним. Я б сказала навіть, що це не тільки творчий, а й життєвий принцип Ольги Токарчук, який, безперечно, зумовлений її фахом психолога. Адже психолог досліджує не світ, а те, як його відчуває чи сприймає людина. Саме психологія у текстах польської письменниці найважливіша. Психологія є своєрідним фільтром, крізь який авторка просіює реальність, можливо, з цієї причини навіть композиційно її романи переважно скомпоновані з окремих оповідань-розповідей. Цей факт у свою чергу наштовхує на думку, що оповідання є улюбленим жанром письменниці, а її романи – велика оповідь – насправді виростає завдяки нанизуванню оповідань.

Наприклад, у  романі «Дім денний, дім нічний» (1998) нотатки есеїстичного характеру взагалі опиняються поза фабулою твору, яка розгортається незалежно від приватних записів. З оповідань-історій окремих персонажів скомпоновано й міфологічну сагу «Правік та інші часи», яка попри стислий виклад охоплює чималий проміжок часу – від першої світової війни до періоду пізнього соціалізму у Польщі. Роман «Останні історії» (2004) також розпадається на три окремі розповіді, що об’єднані не тільки темою поруйнованих родинних зв’язків між трьома персонажами-оповідачами: бабусею-донькою-онукою, а й завдяки мотиву смерті: «власна смерть – смерть близька – смерть далека» (Пшемислав Чаплінський). Хоча в літературній критиці вже утвердилася думка про міфологічне коріння творчості Ольги Токарчук – її дебютний філософський роман про пошуки першопочатку «Подорож людей книги» (1993), події якого розгортаються у Франції ХVІІ ст., можна назвати притчевим, навіть казковим (іноді говорять про спорідненість Токарчук із творчістю Коельйо), а роман «Правік та інші часи» порівняти як зі знаковим романом магічного реалізму Ґ.-Г. Маркеса «Сто років самотності», так і з химерним романом В. Шевчука «Дім на горі» або «Непростими» Т. Прохаська. Проте у подальшій творчості письменниці починає домінувати не міф, а історія й сучасність. Нині критика окреслює її стиль як психологічний реалізм у шатах фантастики, окультизму, теософії.

Стиль письма Ольги  Токарчук (а відомо, що стиль – це людина), на нашу думку, зумовлений також основною темою і вузловою ідеєю її творчості. Йдеться про смерть. Для польської письменниці смерть – річ найуніверсальніша. Смерть зближує людей різних рас, націй, соціальних станів і політичних переконань: наші тіла з однієї й тієї ж глини, а, може, з одного й того ж праху. Більше того, за Ольгою Токарчук, призначенням людини є смерть. У сучасної людини, в якої за душею не лишилося нічого, окрім егоїстичних турбот, сіре не тільки життя, а й смерть. Смерть перестала бути величною, – констатує Іда, героїня «Останніх історій». Для того, щоб померти, потрібен час, смерть – це також біль і страждання, сучасній же людині навіть на смерть часу бракує, страждати вона теж не бажає – саме у цьому й вкорінена ідея евтаназії.

Отже, Ольга  Токарчук у кожній своїй книзі  дивує читача своїми різноманітними прийомами. Токарчук не дає остаточних відомостей, світ можливо стає у неї невід’ємним доповненням реальності. У напруженості між зрозумілим і незбагненним розгортається людське життя, яке завжди є виклик. ніколи не вписується в готові схеми і стереотипи і постійно вимагає все нових інтерпретацій – в тому числі і художніх.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  ІІ. Жіночі образи в романі «Останні історії» Ольги Токарчук

2. 1. «Останні  історії» - вершинний доробок Ольги  Токарчук

Ольгу Токарчук можна назвати одним із найулюбленіших авторів сучасного читача – як елітарного, так і досить широкого. Роман «Останні історії» (2004) демонструє почерк не просто талановитої молодої письменниці, однієї з головних надій «молодої прози 1990-х років», але й зрілого прозаїка.

Роман «Останні історії» - це життєпис трьох жінок  – матері Параскеви, дочки Іди  та внучки Маї. Події у романі розгортаються від передвоєнних років до нашого часу. Романний простір охоплює і провінційне містечко на Заході Польщі, і Варшаву, і острови Малайзії.

Сама композиція роману є добре обдуманою. Три  історії створюють одну цілісність, але кожна з цих історій могла б існувати як окреме оповідання. Ольга Токарчук послугується досить добрим стилем, вона творить образи із пам’яті , які є зворушливими і нагадують нам задуматись над свої існуванням у світі.

Письменниця дуже гарно створює психологічні портрети свої героїнь, недарма Ольга Токарчук закінчила відділ психології у Варшавському університеті. Письменниця відходить від магічних мотивів, вона швидше описує події, які відбуваються тут і зараз. Назва роману наштовхує не тільки на мотив смерті, вона є багатозначною.

Ольга Токарчук не дає нам готової історії  з початком та кінцем, але вона розповідає правдиві життєві історії. Наприклад, ось як починається роман – Взимку на невеликих бічних дорогах не видно білих ліній. Тільки відсунуті набік кучугури снігу обмальовують дорогу грубим недбалим контуром. Світло автомобіля в’язне в безформному узбіччі, але відкриває півколо рухомої сцени, яка сунеться вперед з надією, що десь із темряви вилущить нарешті свого актора [5,3], а так закінчується – Вона бачила, як вогні буса повзуть розігрітим асфальтом і відкривають півколо рухомої сцени, яка пересувається вперед, занепокоєно шукаючи в темряві свого актора. На околицях міста сцена посвітліла, а потім зовсім зникла в заграві летовища [5,225].