Жіночі партії та організації в Україні

Міністерство  освіти та науки, молоді та спорту України

Національний  університет «Острозька академія»

Факультет політико-інформаційного менеджменту

Кафедра політології

Курсова робота на тему:

«Жіночі партії та організації в Україні: особливості та розвиток»

Виконала:

студента  групи Пл-11

спеціальність політологія

Кузьмук Марини В’ячеславівни

Науковий  керівник:

канд. іст. н., ст. викл.

Загребельна Л. В.

Острог, 2012

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….….3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ……………………………………6

1. Історія жіночого руху в Україні………………………………………….6
2. Діяльність українських жіночих організацій……………………………10

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ПАРТІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК В УКРАЇНІ…………………….……………………………………………..……........16

2.1 Функціонування жіночих партій (на прикладі «Жінок України» та «Жіночої партії (об’єднана)») та політична активність жінок в Україні………………………………………………………………………………….16

2.2 Умови розвитку політичної  активності жінок в Україні………………………………………………………………………………….21

ВИСНОВОК………..……………………………………………………………25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………28

ДОДАТКИ………………………………………………………………………...31

ВСТУП

Актуальність  теми зумовлена тим, що з моменту проголошення незалежності України у нашій країні  створюються умови для активної участі жінок в громадсько-політичному житті, утверджуються демократичні традиції, формується нове усвідомлення «жіночого питання» як такого. Очевидно, що політичний і громадський статус жінки в Україні змінився, але через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників жінки лишаються здебільшого відчуженими від політики. Поступове відродження жіночого руху в нашій державі стимулює подальше зростання ролі жінок в політиці, відбувається переосмислення ролі жінки в суспільстві в цілому.

В Україні як і у багатьох країнах світу діють суто жіночі партії, але за характером своєї діяльності вони часто наближаються до відповідних громадських організацій. Тому актуальність даного дослідження визначається потребою дослідити різносторонні аспекти діяльності жіночих партій та організацій в Україні, порівняти їх із європейськими  та узагальнити набутий досвід впливу жіночого чинника у суспільно-політичному житті.

Проблема становища жінок у політиці не є новою, але залишається важливою як для самих жінок, так і для всього суспільства. Держава повинна створювати всі умови для активного розвитку громадянського суспільства. Головною метою громадських жіночих організацій є створення як соціальних, так і політичних умов для гуманізації способу життя жінок, ефективної соціалізації суспільства не тільки в інтересах окремої особистості, а і в інтересах держави, також задоволення потреб жінок та їх інтересів, а саме у сфері освіти, культури, побуту, творчості, надання та забезпечення їм всіх прав на рівні із чоловіками.

Об’єктом дослідження є жіночі партії та організації в Україні.

Предмет дослідження - особливості та розвиток жіночих партій та організацій в Україні.

Метою роботи є вивчення діяльності сучасних жіночих партій та організацій України.

Мета дослідження обумовлює  необхідність вирішення таких завдань:

1)  визначити особливості розвитку жіночого руху в Україні;

2) дослідити  діяльність і основні засади існування українських жіночих організацій;

3) з’ясувати основні  аспекти  зародження та діяльності жіночих партій;

4) визначити умови розвитку політичної активності жінок;

Практичне застосування: ознайомити студентів із розвитком жіночого руху в Україні. В курсовій роботі виділено дві жіночих організації і дві жіночих партії України, описана їх діяльність.

У сучасних умовах, коли в Україні діють тисячі громадських жіночих спілок і організацій культурницького, просвітнього та правового спрямування, результати цього дослідження дадуть можливість детальніше оцінювати становище та діяльність сучасних феміністичних рухів та організацій. Дадуть змогу реально оцінити проблеми та потреби, що існують на даному етапі їх існування та розвитку.

Аналіз джерельної бази: у роботі були використані матеріали із базових навчальних посібників про громадські партії та об’єднання в Україні під редакціями Кормича Л.І., Шелеста Д.С., Бесчастного В.М., Смоляр Л.О., де розглядається історія розвитку жіночого руху в Україні, загальні засади існування та розвитку жіночих громадських об єднань та партій в Україні.

Серед періодичних видань, де піднімається діяльності жіночих  партій та організацій є журнали  «Політичний менеджмент», «Кореспондент», «Віче», «Берегиня»; газети «День», «Дзеркало  тижня».

У роботі використовувались  також дані матеріалів міжнародного наукового семінару «Жінки в політиці: міжнародний досвід для України», що став етапом спільного проекту  НаУКМА та Норвезького інституту  міжнародних досліджень, де експерти з питань гендерної рівності із Скандинавських країн, українські діячі державного та місцевого рівнів обговорювали кращі  зразки міжнародної практики та її застосування на місцевому рівні.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, які в свою чергу діляться на два підрозділи, висновку, списку використаних джерел та додатку.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

1. Історія розвитку жіночого руху в Україні

Жіночий рух – це певна організація суспільної діяльності жінок і чоловіків, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ’я та рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію і гуманізацію суспільства [24]. Його трансформація відбувається із розвитком науки, суспільно-політичних і економічних відносин, демократичних перетворень у світі, зміною суспільної свідомості. У даний час сприймаються як належне рівні права чоловіків і жінок на навчання, освіту, зайняття професійною діяльністю, володіння майном, участь у справах держави, у формуванні органів влади. У конституціях майже всіх держав світу закріпленні ці рівні права. І в цих досягненнях неабияку роль відіграв процес зародження, формування руху жінок за свої права [2, с. 168].

  Як демократичний рух, він виник у руслі визвольних ідей епохи Просвітництва. У XVII ст. француженка Олімпія де Гуже надіслала до Конвенту «Декларацію прав жінок і громадянок», де говорилось: « Жінки мають право на шибеницю, отже, вони можуть виходити на трибуну». Авторка вимагала вважати жінок повноправними громадянами. Відтоді Олімпію де Гуж та її послідовниць почали називати «феміністками» (від франц. femme — жінка), а рух за рівноправ´я жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя, його гасла й концепції — «жіночим рухом» або «фемінізмом». Щоправда, нині під жіночим рухом розуміють взагалі рух за рівноправ´я жінок і чоловіків, а під фемінізмом — його окремий вияв, шо охоплює радикальні, крайні гасла та концепції [8, с. 348].

В Україні  жіночий рух зародився у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Біля його витоків стояла письменниця Наталя Кобринська, громадський діяч демократичного напряму, борець за жіночі права, літературна і громадська праця якої здобула високу оцінку І.Франка, М.Драгоманова, М.Павлика. Велике значення мало створене Кобринською «Товариство українських жінок» у Станіславові 1884 р. Тому саме від цієї дати веде своє літочислення український жіночий рух. Щоправда, дещо раніше з'являлися спорадично українські жіночі гуртки, які мали переважно філантропічний напрям, проте їхня діяльність була епізодичною та локальною. Н.Кобринська прагнула надати жіночому рухові дещо елітарний характер, зосередити його працю в літературно-інтелектуальній царині, а відтак – спрямувати в майбутньому в політичне русло. Ідею Н. Кобринської підтримала Терміна Шухевич, створивши 1893 р. у Львові «Клуб русинок», який вбачав основне своє завдання у самоосвіті та пробудженні національного духу України [19].

Український жіночий рух пройшов декілька етапів. Перший етап його організаційного  становлення та оформлення розпочався у другій половині 80-х років ХІХ  століття і завершився після проголошення незалежності України. У той час  ідеї національного відродження, державної  незалежності були єдиною альтернативою  комуністичній ідеології. Тому перші  жіночі організації демократичного спрямування формувалися під  загальним впливом національно-визвольних ідей, а пріоритетними завданнями своєї діяльності вони вбачали у  побудові незалежної української держави, відродженні українських звичаїв  і традицій. У подальшому національна  парадигма вже не відігравала  домінуючої ролі у жіночому русі, а  створена згодом мережа жіночих організацій  характеризувалася плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різномисленням і різноманітністю ідеологій, намірів  та завдань.

Другий  етап руху розпочався 1991 року. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих  груп. Вони різнилися теоретичною  основою, головними завданнями та методами діяльності. Організації будувалися за принципом централізму, формального  залучення до роботи значної кількості  жінок у рамках однієї організації, відсутності тісного безпосереднього  зв’язку між членами, нав’язливого підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання тісно  співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між ними [2, с. 136] .

Перший  Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій, що відбувся у лютому 1994 року, започаткував новий третій етап жіночого руху. Це – етап відкритості до співпраці  та взаємодії жіночих організацій, об’єднання зусиль у розробці стратегії  щодо відстоювання інтересів жінок. Об’єктивно лише з цього часу можна  стверджувати про існування осмисленого  українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення  їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати будь-яку соціальну проблему з погляду жінок, їхніх інтересів, по-друге, висувати завдання про зміну  тих соціальних умов, які генерують  та відновлюють дискримінаційні  механізми щодо жінок [2, с. 137].

IV Всесвітня конференція зі становища жінок, яка відбулась в Пекіні 1995 року та участь жіночих організацій України в її діяльності суттєво вплинули як на розвиток самого руху, так і трансформацію свідомості жінок. Жінки стали значно активніше засвоювати технології соціального партнерства у взаємовідносинах зі структурами влади та партнерами по «третьому сектору», вчилися укладати спеціальні угоди, створювали ланцюги громадянських ініціатив і вирішували найгостріші соціальні проблеми, зокрема це проблеми насилля, дитячої безпритульності, наркоманії, торгівлі жінками і дітьми, тощо [2,137].

    Жіночий рух у сучасній Україні не є абсолютно новим соціальним явищем, а тому правильніше було б говорити про його відродження чи новий етап, який визначається пошуком об’єднавчої ідеї та формуванням ідеології, адекватної сучасному стану процесу державотворення. Саме тому важливим є осмислення історичних уроків міжнародного жіночого руху, його специфіки та традицій [2, с. 139]. 

   Директор Інституту соціальної і політичної психології АПН України Слюсаревський М.М. вважає, що: «Жіночий рух в Україні, як і профспілковий, і молодіжний, дуже заполітизований. І, відповідно, дещо роз’єднаний. Часто ці організації є філіалами політичних партій, що породжує протистояння, конфлікти і не сприяє консолідації. Однак варто зазначити, що честь жіночому руху робить те, що це протистояння у порівнянні з іншими організаціями менш виражене і знаходиться у латентному стані. І, думаю, що ті завдання, які ставить кожна конкретна жіноча організація, вирішуються ефективно. А тих, кому їхня діяльність здається декларативною, я хотів би застерегти від максималістських підходів. Якщо збирається якийсь форум, зовсім необов’язково відразу приймати ряд рішень та здійснювати який-небудь переворот» [24].

Досить  інформативну основу дослідження про проблеми розвитку жіночого руху складають офіційні документи, які визначають місце жінки в суспільстві, схвалені світовою спільнотою та прийнятті українським урядом в період незалежності. Це, зокрема, документи, що визначили місце жінки в системі правових, політичних, соціальних, культурних відносин світової спільноти: Загальна Декларація Прав Людини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Декларація соціального розвитку (1986), Конвенція про права дитини (1989 р.), Європейська конвенція про права людини (1950 р.), Європейська суспільна хартія (1961 р.), План дій Першої всесвітньої конференції зі становища жінок (Мехіко, 1970 р.), Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (1979 р.), «Пекінські стратегії» – матеріали  4-ї Всесвітньої конференції зі становища жінок (1995 р.) тощо. Окремо можна виділити офіційні документи, що визначають становище жінки в незалежній українській державі. Це такі документи, як Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України [11].

Отже, жіночий рух в  Україні загалом пройшов три  етапи. Перший – етап, на якому визначалися  завдання та цілі діяльності організацій. Другий полягав у пошуку шляхів взаємодії  зі структурами державної влади  та партійно-політичної системи. І третій – самовизначення у контексті  громадянського суспільства, оволодіння його прийомами та способами діяльності. Сьогодні ж в Україні вже нараховується тисячі жіночих організацій, які впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника і ефективно виконують свої завдання.

2. Діяльність українських жіночих організацій

Протягом двадцяти років незалежності Української держави жіночий рух виявив надзвичайну активність в утвердженні тендерної демократії. Відроджуються жіночі організації, які були створені наприкінці ХХ - на початку ХХ століття і діяльність яких  була припинена в 20-30 роки в період тоталітаризму. Утворилася велика кількість нових жіночих організацій з орієнтацією на підвищення статусу жінки, які прагнуть до науково осмислених процесів у жіночому русі, нового його змісту, нових рис розвитку.

Сьогодні спостерігається  консолідація  жіночих сил у  суспільстві, вихід за межі власної  громадської структури і включення  в політичну та суспільну діяльність, у розв’язання загальнодержавних  проблем [4, с. 170].

 Відповідно до статті 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей [17].

Основним законом, що пояснює  існування та мету створення організацій  феміністичного характеру чи їм подібних є Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок  і чоловіків» [16].

Метою цього закону є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків   у   всіх  сферах  життєдіяльності  суспільства  шляхом правового  забезпечення  рівних  прав  та  можливостей   жінок   і чоловіків,   ліквідації   дискримінації   за   ознакою   статі  та застосування  спеціальних  тимчасових  заходів,   спрямованих   на усунення   дисбалансу   між   можливостями   жінок   і   чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Особливості розвитку жіночого руху, його організованого сегменту визначаються значною мірою сутністю політичної системи та адаптацією державної  політики до потреб жіночої частини  населення. Від цього залежить: спрямованість їхньої ініціативи, ступінь її радикалізму та безкомпромісності; кількість подібних організацій та ступінь їхньої політизованості; поширення неформальних рухів.

Сучасні жіночі рухи в Україні  представлені не тільки такими організаціями, які борються за права жінок, за створення рівності між чоловіками та жінками, але й такими, які спрямовують свою активну діяльність на допомогу дітям, на різноманітні потреби молодого покоління, на здобуття грандів для здійснення поставлених статутних цілей [4, с. 169].

Важливим етапом у згуртуванні  різноманітних організацій, що діяли  згідно зі своїми статутними положеннями, стало створення Національної Ради жінок України, яка об’єднала 11 найвагоміших жіночих формувань.

На національному рівні  в Україні діють такі міжнародні організації:

• Міжнародна організація «Жіноча громада»
• Міжнародна федерація ділових жінок «Либідь»
• Міжнародна асоціація «Надія»
• Міжнародний гуманітарний центр «Розрада»
• Міднародний правозахисний центр «Ла Страда-Україна»
• Міжнародна громадська організація «Міжнародний фонд« Панна»

[4, с. 176].

На сьогодні в Україні  нараховується тисячі жіночих організацій  різного типу: асоціації, ліги, об’єднання, кризові центри, клуби за інтересами. Найбільш значними серед них є «Спілка жінок України», «Ліга українських жінок», «Дія», «Союз українок», «Жіноча громада», «Жіноче товариство імені Олени Теліги» та інші. Активно діють  всеукраїнські організації: Комітет солдатських матерів України, Спілка жінок України, асоціація жінок «За генофонд України», Союз жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України», Всеукраїнський жіночий центр інформації та соціально-економічної адаптації.

 Жіноча організація  «Жіноча громада» була зареєстрована  в 1993 року і сьогодні об’єднує  не лише жінок України, але  й українок, які проживають за  її межами. Спочатку виникла як «Жіноча громада Руху». Цим обумовлювались і завдання Громади – участь жінок у розбудові держави, захист української мови, підтримка національних шкіл і національної культури. Згодом жіноча громада стала окремою організацією і її керівником сьогодні є Костарчук Раїса Іванівна.

        Організацію створено з метою формування і підтримки громадських ініціатив, які сприяють підвищенню соціального статусу жінок, розуміння ними своєї ролі в суспільстві. Організація надає фінансову та гуманітарну допомогу багатодітним сім'ям, чорнобильцям, одиноким, престарілим, дітям-сиротам, дітям-інвалідам, ветеранам Великої Вітчизняної війни, афганцям. Проводить благодійні акції до визначних дат – «Перший дзвоник», «Весна-красна», «Золота осінь», «Весела зима», вечір творчості Сухомлинського, «День міста», «Тато, мама і я - спортивна сім'я», «День здоров'я», «Масляна», «Я – господиня», «Маленький перукар» та ін. Організація бере участь у розробці соціально-економічних і просвітницьких програм, підготовці та написанні доповнень до Статуту Громади міста, надає консультації з приватизації житла, продажу землі, організовує кондомініуми, зустрічі, вечори відпочинку, дискотеки та ін. Співпрацює з державними, комерційними структурами, фондами, партіями, іншими громадськими організаціями, депутатами.

Діяльність організації  направлена на багатодітних, ветеранів  воєн, ветеранів праці, дітей, жертв  екологічних катастроф, жінок, малозабезпечених, молодь, неповнолітніх, об'єднання громадян і благодійні фонди, студентів, інвалідів

Організація бере участь в  таких об’єднаннях, як Міжнародна організація "Жіноча громада" (з 1996); Всеукраїнська рада жінок України (з 1998) Організація постійно  проводить наукові конференції, семінари з економіки, підприємництва і т.д. [12].

Ще однією найбільш авторитетних є жіноча організація «Союз українок», яка була заснована 30 грудня 1996 року. Основна мета цієї організації – об'єднати українських жінок для відродження демократичного жіночого руху, національних ідеалів і духовної культури, виховати  нову  генерацію української молоді, здатної будувати правову українську державу, відродити національні традиції  шляхом проведення масових заходів із святкування національних та християнських свят як на рівні цілого міста, так і окремих шкіл, дитячих садків, лікарень, сиротинців. Організація надає матеріальну допомогу малозабезпеченим, стипендіальну підтримку обдарованим учням та студентам, а також  юридичну допомогу жінкам. Нею ведеться просвітницька робота, спрямована на відродження імен видатних педагогів та діячів української культури, які працювали в місті та області.

Їхня діяльність направлена на багатодітних, безробітних, вдів, дітей, жертв політичних репресій, жінок, малозабезпечених, молодь, самотніх людей, сиріт, студентів, інвалідів. Організація допомагає в реєстрації та юридичному забезпеченні діяльності інших громадських організацій, захищає права людей,проводить консультування, організовує благодійні акції, надає фінансову допомогу та інші [14].

Один з найбільш відомих дослідників українського жіночого руху Л. Смоляр, класифікуючи його, розглядає два основні типи жіночих організацій:

1) традиційні, організаційно  сформовані жіночі організації,  які діють на основі принципу  ієрархічної побудови і самоврядування  і характеризуються значним кількісним  складом. Діяльність таких організацій часто носить не тільки суспільний, але і суспільно-політичний характер. Це такі організації, як «Жіноча громада», «Союз Українок», «Спілка жінок України» і ін., відроджені на базі історично існуючих жіночих організацій;

2) організації, у яких  відсутня чітко позначена структура  лідерства і ієрархії, їх діяльність  базується на неформальних відносинах. Це такі організації, як Харківський  центр гендерних досліджень, Черкаський Жіночий Центр, Вінницьке товариство “Прогресивні жінки” і ін.

 Таким чином, в українському  жіночому русі виділяються два  основні напрями, які, як і  описані вище, зорієнтовані на  різний вид колективної діяльності. На державному рівні використовуються зв’язки раніше існуючих жіночих (женсоветов), а також партійних і профспілкових організацій, ареною дії яких є політичні інститути [22].

Констатуючи факт реального  впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спроб та помилок». У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові

Однією з найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є  подолання загангажованості українського суспільства на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне життя жінки-людини, а соціальна роль її зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини. Декретами, постановами їх не ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй протистояти.

Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне  складне соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни – безпосередньо на службі чи виробництві і вдома. Причому «друга зміна», тобто домашня робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.

Третьою важливою проблемою  жіночого руху є також небажання  в суспільстві сприйняти жіночий  рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.

Четверта проблема –  є недостатня поінформованість суспільства  про жіночий рух в Україні. Діяльність жіночих організацій, врешті, як і багатьох інших об’єднань «третього сектору», знаходиться поза зоною інтересу і уваги засобів масової інформації. ЗМІ не пропагують ні цілей, ні досягнень жіночих неурядових організацій, що зменшує їх шанси отримати схвалення з боку громадськості, яке саме по собі є позитивною цінністю. Може тому жіночі організаії прагнуть створити власний інформаційний простір [5].

Отже, можна зробити висновок, що за роки незалежності в Україні  сьогодні відбувається консолідація жіночих  сил, відроджуються тисячі різноманітних  жіночих організацій, які ставлять собі за мету  не лише відстоювання прав жінок на рівні з чоловіками, але і спрямовують свою діяльність на допомогу дітям, бездомним людям, борються проти насилля, наркоманії, а також тісно співпрацюють з державними, комерційними структурами, фондами, партіями, проводять різні заходи, благодійні акції і т.д. Особливо виділяються серед жіночих організацій «Жіноча громада», метою якої є формування і підтримка громадських ініціатив, які сприяють підвищенню соціального статусу жінок, розуміння ними своєї ролі в суспільстві та «Союз українок», який прагне об'єднати українських жінок для відродження демократичного жіночого руху, національних ідеалів і духовної культури, виховати  нову  генерацію української молоді, здатну будувати правову українську державу. Проте ряд проблем не дають їм функціонувати на повну потужність, а саме: недостатність ресурсів, небажання в суспільства сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства, недостатня поінформованість суспільства про жіночий рух в Україні та інші.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ  ПАРТІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК В  УКРАЇНІ

2.1 Функціонування жіночих партій (на прикладі «Жінок         України» та «Жіночої партії (об’єднана)») та політична активність жінок в Україні

Жіночі політичні партії – це політичні організації з переважно жіночим (або лише жіночим) членством, створені жінками, щоб розширити свою участь у формуванні та діяльності державних владних структур, захистити політичні й інші права, досягти гендерної рівності, встановити гендерну справедливість у своїй країні та досягти розвитку гендерної (паритетної) демократії. Загалом жіночі партії виникають тоді, коли влада або ігнорує гендерну проблематику, або розв’язує її вкрай повільно й поверхово, а також коли в суспільстві переважають патріархальні традиції, а державна влада тяжіє до патріархальних форм управління, не встигаючи чи не бажаючи утвердити егалітарні форми в усіх життєвих сферах.

Термін «жіночі партії» досить поширений у західній літературі, проте радше в тій, що стосується рухів жінок за політичні права, ніж теорії політичних партій. Це пов’язане з визначенням високоорганізованого суспільства, в якому процес гуртування жінок відбувається поступово і де «жіночі» партії постають на певному етапі як одна з чергових форм об’єднання задля участі в політичних процесах [10].

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть спостерігалося стрімке зростання кількості політичних партій, що можна сприймати як зростання політичної активності громадян. Партійна належність жінок, обраних народними депутатами, є показником політичної зрілості політичних партій, розуміння ними процесу емансипації жінки, захисту її прав, необхідності формувати жінок-політичних лідерів і висувати їх до державних структур, підтримувати їхню діяльність [23].

Розвиток  жіночого руху України історично  зумовив появу «жіночих» партій з метою встановлення гендерно-правового  балансу на законодавчому, соціально-політичному, культурному рівнях суспільної життєдіяльності. «Жіночі» партії з'явились в умовах розбудови демократичного суспільства  у сприятливому нормативно-правовому  полі для розвитку та подальшого втілення гендерної демократії на теренах  української державності. Проте  на тлі сприятливих історичних, нормативних, суспільних чинників партії не змогли знайти правильної ідеології та підтримки  українського електорату [1].

Ряд партії України, з метою широкого залучення  жіночого електорату, сприяють створенню при партіях політичних жіночих організацій: 1)Всеукраїнська громадська організація «Жінки і діти України», зареєстрована в 1997 році (партія «Жінки України»; 2) Всеукраїнська асоціація жінок-підприємниць, зареєстрована в 1997 (партія «Жінки України); 3) Всеукраїнське жіноче народно-демократичне об’єднання «Дія», зареєстроване  в 1997 році (НДП); 4) Всеукраїнське громадське об’єднання жінок-республіканок, зареєстроване в 1997 році (РХП); 5) Всеукраїнська ліга українських жінок (КУН); 6) Міжнародна федерація ділових жінок «Либідь»(Ліберальна партія України) [4, с. 171].