Зловживання правом

                              

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ               НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

 

                                                                                   

                                                                                         

 

                                                                                          Кафедра теорії держави 

                                                                                          та права

 

 

 

                 

 

                          К У Р С О В А Р О Б О ТА

                                             на тему:

                                   « ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ »

                                

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                Студента 1-го курсу 

                                                                                                 1-го потоку, гр.№ 3

                                                                                                 Соціально-правового

                                                                                                 Факультету

                                                                                                 Починка Олександра

                                                                                                 Ігоровича

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                           Одеса

                                                                       2011

                                                      

                                                          ЗМІСТ 

 

Вступ

РОЗДІЛ 1 ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ЕКСКУРС

РОЗДІЛ 2 ВИДИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

РОЗДІЛ 3 ЗЛОВЖИВАННЯ  ПРАВОМ У ПУБЛІЧНО-ПРАВОВІЙ СФЕРІ  ЯК ДЕРЖАВНО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМА

РОЗДІЛ 4 ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ ПРАВООХОРОНИМИ

ОРГАНАМИ

РОЗДІЛ 5  ПОНЯТТЯ РЕЙДЕРСТВА ТА ЙОГО СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

      Актуальність теми. Принцип самостійного і безперешкодного здійснення

 Субєктивних прав є одним із базових у праві та пронизує всю

юриспруденцію. Саме він  лежить у основі існування правової держави і

громадянського суспільства. Однак міра свободи, закладена в  суб єктивному 

праві, не абсолютна, вона має певні межі, вихід за які  перетворює таку

поведінку особи у  правопорушення.

      Проповідь крайнього індивідуалізму не є плідною для суб єктивного

права особи, вона орієнтує на егоїстичне, анархічне свавілля й ігнорує 

значимість такої великої  соціальної проблеми, як обов язок і  відповідальність

особистості перед суспільством. Таким чином, небезпека зловживання 

правом полягає у тому, що недобросовісна реалізація норм права може

спотворити сутність принципу "дозволено усе, що не заборонено законом".

Крім того, соціальне  зло від зловживання правом виражається  в руйнуванні

основ, на яких базуються  фундаментальні цінності громадянського

суспільства, і як наслідок – їхнє нівелювання, а також розвиток

нігілістичного ставлення  до права і, кінцевому рахунку, зростання  числа 

правопорушень.

Небезпека зловживання  правом також полягає в тому, що зовні воно завжди

виглядає як дія особи, яка здійснюється у межах належного їй права, і поки

не буде доведена спрямованість  дії на заподіяння шкоди іншим  особам,

навіть якщо ця шкода  була вже завдана, воно залишається  некараним. Тобто,

установити намір особи  заподіяти шкоду іншій особі користуванням своїм

правом на практиці досить важко.

  До сказаного слід додати, що чинне законодавство України, присвячене

питанням зловживання  правом, унікальне тим, що практично  в жодному з 

нормативно-правових актів  узагалі не дано дефініції «зловживання правом».

Водночас у багатьох нормативно-правових актах сформульовано  переліки

діянь, котрі, на думку  вітчизняного законодавця, є зловживаннями  правом.

     У законодавстві Німеччини, Італії, Мексики, Іспанії, Угорщини, Росії, окремих штатів США існують норми, присвячені неприпустимості зловживання правом. А у ст. 57 Конституції Республіки Болгарія (1991 р.), у ст.67 Конституції Союзної Республіки Югославія (1992 р.), ст. 18 Основного

закону ФРН, ст. 12 Конституції  Японії (1947 р.) принцип неприпустимості

зловживання правом знайшов  своє конституційне закріплення.

  До того ж, зараз у законодавстві України вже встановлена відповідальність

за певні діяння, що за своєю сутністю є зловживаннями  правом, однак до

числа таких формально  не належать. Наприклад, у Кодексі України про

адміністративні правопорушення встановлена адміністративна 

відповідальність за перевищення встановленої швидкості  руху автомобіля.

Таким чином, сьогодні в  Україні поняття і форми зловживання  правом у 

переважній більшості випадків є оцінними поняттями.

  Однак юридична практика, на відміну від юридичної науки, «не любить»

оцінних понять, оскільки вони призводять до розбіжностей при  тлумаченні, а 

отже, до різнобою в правозастосуванні. У цьому зв язку ще давньоримські

юристи застерігали, що «усяка дефініція зв язана з ризиком» («omnis defenitio in jure periculosa est») [1, с.223].

   Через відсутність ознак складу даного діяння в законодавстві неможливо

визначити чіткий перелік  меж здійснення суб єктивного  права, вихід за які

буде свідчити про  зловживання особою своїми правами [Див. детальн. :2, с.

13]. До сказаного варто  також додати, що в законодавстві  не передбачено 

конкретних мір юридичної  відповідальності саме за несумлінне здійснення

приналежного особі  права. Це, у свою чергу, призводить до того, що

відсутність у законодавстві  дефініції «зловживання правом», ознак  цього 

явища служить причиною небажання судових органів виносити рішення,

прямо зв язані з застосуванням  цього інституту.

   Проте не вирішувати серйозні питання практичного характеру не можна,

особливо в тих сферах, де чинне законодавство прямо  зв язує вчинене     

зловживання з необхідністю настання несприятливих правових наслідків.

Оскільки шкода, заподіяна  в подібних випадках, стосується не тільки,

наприклад, особи, стосовно якої здійснювалося несумлінне здійснення права,

але й всього суспільства.

От чому дослідження  сутності принципу неприпустимості  зловживання 

правом на сучасному  етапі розвитку вітчизняної юриспруденції  є однією з 

нагальних задач.

РОЗДІЛ 1 ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ЕКСКУРС

      Як проблема кваліфікації поведінки, так і сам термін "зловживання правом" не є

новими для науки цивільного права. Дані питання розглядалися ще першими

римськими юристами. Незважаючи на те, що саме римське право не оперувало

безпосередньо терміном "зловживання правом", воно не було закріплене

безпосередньо у нормах, що містили загальну заборону недобросовісного

здійснення суб'єктивних прав, слід визнати, що своїм виникненням досліджувана

правова конструкція зобов'язана саме римському праву. Тут уперше правовою

доктриною Стародавнього Риму було порушено питання про визнання

недопустимості здійснення свого права на шкоду іншим та таким, що не е

нормальний в умовах цивільного обігу. У римських юристів ми можемо знайти

рішення, що забороняють зловживання правом і вираз: "зловживання не може бути

пробачено"("malitiis non est іп-dulgen-dum") [1].

"При здійсненні свого права не варто керуватись злобою", - зазначав римський

юрист Уельс. Це означало, що особа повинна мати на меті здійснення свого

суб'єктивного права і отримання від цього задоволення власних інтересів, а не

думати про можливість заподіяння якомога більшої шкоди третімособам. Як

приклад можна вказати на поведінку продавця, який знищує гіпсові орнаменти,

якими прикрашено стіни проданого будинку ли« ще з метою нашкодити новому

власнику, Заподіюючи навмисну шкоду, такі особи юридично опирались на

надане їм суб'єктивне право, але фактично виходили за його межі. Саме це в

розумінні римських юристів і вважалось "зловживанням правом", а точніше –

шиканою (здійснення суб'єктивних прав із єдиною метою - заподіяння шкоди

іншим) і згодом вони почали користуватись принципом "malitiis non est

indulgentum" (лат. - зловживавші не може бути пробачене).

Відомий радянський цивіліст В.П. Грибанов вважав, що проблема зловживавдя

правом у римському праві існувала лише як проблема вирішення окремих випадків.

Римське право, на його думку, ще не знало самого поняття зловживання правом і не

формулювало неприпустимість зловживання правом як загального принципу права [2]%,

Безперечно, в часи рабовласницького і феодального права питання про зловживання

суб'єктивними правами ще не було достатньо актуальним. На це були свої причини, а саме:

  а) людина як основний носій прав і свобод у ті часи не була наділена повною мі

рою суб'єктивними правами. А якщо немає суб'єктивного права, то не можна го

ворити і про зловживання ним. Зловживання можливе, коли є суб'єктивне право і

свобода вибору способів його реалізації;

        б) право даного періоду не достатньо детально регламентувало суспільні відносини.

Діяло багато інших регуляторів поведінки. Тому зловживання посадовими

повноваженнями не завжди знаходились в рамках правової сфери. Вони

стосувалися норм релігії, моралі, звичаїв. І тільки з часом у процесі удосконалення

законодавства деякі зловживання почали набувати юридичних ознак.   

    Прикладом є деякі статті з Германського Кримінального положення "КароЛіна"

(1533 р.). У статті ССУ Кароліни вказувалось: "До нашого сведения дошло, что в

иных местах судьи совершают злоупотребления, требуя и взимая с истца особую

плату за каждого злодея, подвергнутого уголовному наказанию. Это полностью

противоречит службе и достоинству судьи. Подобный судья, получающий свою

оплату с каждой головы, может быть за это приравнен к палачу. Посему мы пове

леваем, чтобы все такие судьи не требовали и не брали впредь от истцов никакого

вознаграждения ".

    Водночас зустрічалися і карані зловживання.Однак санкція за їх здійснення була

дещо відмінною від традиційних. Наприклад, Ордонанс 1539 р. короля Франциска І

забороняв зловживання правом на подання судового позову. Санкцією був продаж з

торгів майна позивача.

Більш суворі санкції застосовувалися до осіб, які зловживали своїми правами в

епоху Французької революції. Так, згідно зі ст.9 Декрету проти спекуляції (1793р.)

посадові особи і комісари, призначені для спостереження за продажем

товарів, спіймані на зловживанні при здійсненні своїх прав та обов'язків з метою

прикривання спекуляції караються на смерть.

Історично проблема зловживання правом складається з двох частин. Перша час

тина проблеми стосується зловживання владою, тобто тими правами і повнова

женнями, які згідно з чинним законодавством надані посадовим особам держави

для здійснення покладених на них функцій.

Друга частина проблеми - зловживання громадянами своїми суб'єктивними

правами і свободами. Ці два аспекти проблеми виникли одночасно, але в силу особ

ливостей державно-правової еволюції спочатку акцент ставився на першій частині

даної проблеми. І тільки з часів буржуазних революцій, коли права і свободи гро

мадян були проголошені і законодавчо закріплені, проблема зловживань правами з

боку громадян стала не менш актуальною.

Спроба вирішення питання про межі здійснення суб'єктивних прав і неприпус

тимості зловживання ними була закріплена ще у французькій Декларації прав лю

дини і громадянина (1789 р.). Стаття 4 Декларації встановлювала, що свобода по

лягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим: отож здійснення при

родних прав кожної людини обмежено лише тим, що забезпечує іншим членам

суспільства користування тими самими правами. Дані межі можуть бути визначені

лише законом. У ст.5 вказувалось, що закон має право забороняти лише дії,

шкідливі для суспільства [3].

Отже, реалізуючи своє право, людина повинна постійно співвідносити свою по

ведінку з вимогами закону, і враховувати можливості завдання шкоди даним діян

ням.

У вищевказаній Декларації вперше знайшов своє законодавче закріплення

філософсько-правовий тезис про свободу і необхідність утримуватися від різного ро

ду зловживань нею. Так, ст. 11 приписувала; "Свободное выражение мыслей и мне

ний есть одно из драгоценнейших прав человека; каждый гражданин поэтому может

свободно высказываться, писать, печатать, отвечая лишь за злоупотребление это

свободой в случаях, предусмотренных законом" [3].

      Приблизно з кінця XIX століття питання про зловживання правом стало розгля

датись як питання про межі поведінки: суб'єкта, який здійснює надане йому законом

суб'єктивне право. Правознавці, вче-ні-теоретики працювали над пошуком чітких

критеріїв використання права на зло, вивчали необхідність законодавчої заборони

зловживання правом.

З роботи російського цивіліста Ємелья-нова вбачається, що проблема зловживання

правом не така вже нова. Вона була предметом наукових дискусій наприкінці XIX –

початку XX століття і вже тоді знайшла певне нормативне закріплення. Як свідчить

Ємельянов, "впервые запрет таких действий (по злоупотреблению правом. - У.О.)

был введен в Германии. Германское Гражданское Уложение (ГГУ), принятое в

1896 г., содержит параграф 226, который гласит: "Недопустимо осуществление

права исключительно с целью причинения вреда другому" [4]. Він також зазначає,

що "в статье 2 Швейцарского Гражданского Уложения, принятого в 1907 г.,

принцип недопустимости злоупотребления правом сформулирован в следующем

виде: "При осуществлении прав и исполнении обязанностей каждый должен

поступать по доброй совести. Явное злоу. потребление правом не пользуется

заши. той" [4]. За твердженням Ємельянова знаменитий Французький цивільний ко

декс 1804 р. (ФЦК або Кодекс Наполеона) не містив спеціальних норм, присвячених

зловживанню правом. На його думку, су* ди  у  таких  випадках застосовували ст.

1382 Глави II Книги III ФЦК: "Какое бы ни было действие человека, которое

причиняет другому ущерб, обязывает то» го, по вине которого ущерб произошёл, к

возмещению ущерба" [б].

Взагалі існує два основних напрями в буржуазній юридичній науці щодо злов

живання правом. Представники першого напряму, якими переважно є прибічники буржуазного юридичного позитивізму, виходять з того, що здійснення права не

може бути протиправним у принципі. Вони вважають, що зловживання правом І це

дії за межами права.

Представники другого напряму, якими переважно є прибічники так званої со

ціологічної школи права, визнають зловживання правом як дії всупереч соціаль

номупризначенню права, його цілям у конкретному суспільстві.

Проблема зловживання суб'єктивними цивільними правами не могло обійти

стороною і українську правничу думку, Вже у Конституції Пилипа Орлика 1710 р.

ми можемо знайти конкретний приклад зловживання правом Російської Імперії

щодо козацтва: "Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська

Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і

угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином

заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких

промислах, принизити і завдати несправедливих втрат" [6]. Отже, ідея зловживання

правом вийшла на новий рівень дослідження, оскільки стало зрозуміло, що

суб'єктами зловживання своїми правами можуть бути і держави.

       Дореволюційне російське загальне та цивільне право не містили норм про злов

живання правом. Але в касаційних рішеннях Сенату містились окремі пропозиції

щодо цієї проблеми. На відміну від дореволюційного російського права, радянське

цивільне право містило опосередковані положення про зловживання правом. Вони

не мали визначення зловживання правом, але закріпляли принцип відмови дер

жавою в захисті прав особи, яка використовує правові норми всупереч їх соціаль

ним призначенням. Ці положення, звичайно, мали відповідну політичну направ

леність, але вони були.

Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України 1922 р., "гражданские права ох

раняются законом, за исключением тех случаев, когда они осуществляются в про

тиворечии с их социально-хозяйственным назначением" [7]. Аналогічне положення

містилось і в Цивільному кодексі РРФСР 1922 р. Схоже положення (з відповідними

редакційними змінами) містилось у ст. 5 Цивільного кодексу УРСР 1963 р., "Граж

данские права охраняются законом, за исключением случаев, когда они осущес

твляются в противоречии с назначением этих прав в социалистическом обществе в

период строительства коммунизма" [8].

Слід, однак, зазначити, що в умовах централізованої економіки вищевказані

статті Цивільного кодексу УРСР майже не працювали. Були інші засоби впливу.

Насамперед головним засобом блокування зловживання правом був плановий 

режим економіки. Свою роль відіграла і жорстка каральна політика органів влади.

   І ось у новому Цивільному кодексі України 2003 р. (ст. 13) проб-лема зловживання

правом знаходить пряме відображення. Відповідно до ч. З вказаної статті "не

допускаются действия лица, которые совершаются с намерением причинить вред

другому лицу, а также злоупотребление правом в других формах" [9], Додатково до

цього ч. 4 ст. 13 зазначає, що "при осуществлении гражданских прав лицо должно

придерживаться моральных начал общества", а ч. 5 ст. 13 застережує, що "не

допускается использование гражданских прав с целью неправомерного ограни

чения конкуренции, злоупотребления монопольным положением на рынке, а также

недобросовестной конкуренции" [9]. Стаття 13 також зазначає, що суд може, у

випадку зловживання особою своїми правами, зобов'язати цю особу припинити

зловживання правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Схо

жі положення містяться і у ст. 10 ЦК Російської Федерації, яка, на відміну від ст. 13

ЦК України, визнає за судом право відмовити особі, яка правом зловживає, в захисті

цього права.

Слід зауважити, що як положення українських цивільних кодексів 1922 та 1963

років, так і положення ЦК України 2003 року безпосереднього визначення

"зловживання правом" не містять. Але вони закріплюють важливий загальний

принцип, згідно з яким зловживання правом не допустиме.

    Підкреслимо, що опосередковано, без визначення самого поняття зловживання

правом, проблема такого зловживання знайшла відображення і в конституційному

законодавстві України. 

     Так, наприклад, ст. 68 Конституції закріплює загальний принцип, згідно з яким

"Кожен зобов'язаний неухильно до держуватись Конституції України та законів

України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" [10].

Вочевидь, що необхідною умовою додержання вищевказаного принципу є не

зловживання правом.  Аналогічну умову містить ст. 23 Конституції, яка

зазначає, що "Кожна людина має право на вільний розвиток своєї

особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших

людей..." [10]. І, нарешті, щодо власності ст. 13 Конституції спеціально

зазначає: "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на

шкоду людині і суспільству" [10]. Вищезазначені конституційні заборони, і

насамперед заборона на зловживання власністю як норма прямої дії, повинні

застосовуватись не тільки в конституційних, але і в цивільно-правових та

інших відносинах.

На думку автора, співвідношення норм конституційного та цивільного

законодавства України щодо зловживання правом е, в свою чергу,

своєрідним відображенням проблеми співвідношення між зловживанням

свободою, зловживанням правом та зловживанням законом. При цьому

зловживання законом є лише однією з форм зловживання правом, а

зловживання правом — однією з форм зловживання свободою. Таке

співвідношення ілюструє можливий перехід в діях окремої особи від

користування свободою, правом та законом до зловживання ними.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2 ВИДИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

 

 

  Зловживання правом — складне соціально-правове явище, яке, на

жаль, щораз частіше зустрічається у повсякденному житті. Причини цього

різні, хоча найголовнішими факторами є життєво-матеріальні потреби

суб'єктів суспільного життя та тен- денції в державно-правовому

регулюванні (зокрема, тенденція деформалізації державно-правового

регулювання, яка проявляється, в основному, у збільшенні використання

оціночних понять та розширенні сфери суддівського угляду). Майже у

кожній галузі права, з одного боку, через особистий інтерес осіб, а з другого

— через недосконалість законодавства є широкі можливості для

зловживання. Зрозуміло, що актуальність наукового аналізу цього явища

постійно зростає. На нашу думку, зловживання правом поширюється на всі

галузі права, хоча не у всіх галузях воно виразно та чітко проявляється. З

огляду на це, дана проблема вимагає загальнотеоретичного обґрунтування та

аналізу.

Зловживання правом — об'ємне та складне за своєю суттю явище, яке можна

аналізувати, розглядаючи різні аспекти цієї проблеми. У даній статті ми

висвітлимо лише один аспект, а саме: класифікацію та різновиди

зловживання правом.

 Явище зловживання правом може розглядатися з точки зору кваліфікаційних

критеріїв. Тобто, з огляду на певні визначальні якості (ознаки) здійснення

зловживання правом, ми можемо розкласти це явище на певні види. А.

Малйновський подає таку класифікацію зловживання правом:

за галузевим принципом (зловживання у сфері конституційного, сімейного,

трудового, цивільного права і т. д.);

за суб'єктом зловживання (зловживання фізичних і юридичних осіб,

державних органів і громадських об'єднань, зловживання владою та

посадовими повноваженнями);

за суб'єктивною стороною зловживання (умисні та необережні зловживання) [1, С. 64—65]

Вказавши дану думку, ми не ставимо собі завдання критикувати її. У даному

випадку до цієї класифікації ми додамо власну точку зору і запропонуємо ще

кілька видів зловживання правом.

На нашу думку, можна було б виділити ще такі види зловживань:за

характером дій суб'єкта, зловживання правом можна поділити на активне та

пасивне. С. Аскназій, наприклад, називає дані зловживання «позитивними» і

«негативними» [2, с. 873—874];за юридичною природою діяльності, в

процесі якої виникає зловживання правом, — на правозастосовче

зловживання та лравореалізаційне зловживання;

за видом меж, які порушуються. На думку професора Л. Рабіновича та І.

Панкевича є такі види меж прав людини: загальні, спеціальні та одиничні;

природні й соціальні; абсолютно об'єктивні, відносно-об'єктивні,

суб'єктивно-об'єктивні та суб'єктивні [З, С. 19—20]. Тобто залежно від того,

які межі порушуються, визначаються види зловживання правом;

• залежно від цілей, які мали би бути досягнуті, але не булн досягнуті

внаслідок зловживання правом, — на зловживання, які

не досягли цілей-завдань або цілей-напрямків;за «правомірністю»

зловживання (у даному випадку можна говорити про форму зловживання

правом) — на правомірні та неправомірні зловживання.

У цій роботі ми коротко охарактеризували та проаналізували лише один

аспект цієї багатогранної проблеми, намагаючись наголосити на власній

думці щодо висвітлюваних проблем. Багато залишилось ще не розглянуто і