Сутність та методологічні аспекти визначення фінансової стійкості комерційного банку

                План

     Вступ

  1.Сутність та методологічні аспекти визначення фінансової стійкості комерційного банку

  2.Досягнення фінансової стійкості як умова ефективності банківського менеджменту.

  3.Висновок

  4.Литература

                                                 Вступ

          Банківська система - важлива складова національної економіки. На нинішньому етапі становлення ринкової економіки в Україні, зміцнення фінансової стійкості банків, їх динамічний розвиток забезпечують зростання довіри до них, а відтак і посилення позитивного впливу банківської системи на процеси економічного розвитку. Окремі аспекти фінансової стійкості комерційних банків досліджували у своїх працях багато вітчизняних науковців, зокрема Дзюблюк О.В., Кривенко Л.В., Михайлюк Р.В., Онищенко С.К.,   Ступка Н.М. та інші.

В економічній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття фінансової стійкості банку. Нерідко його ототожнюють з такими економічними поняттями, як надійність, платоспроможність, ліквідність. Так, деякі автори стверджують, що фінансова стійкість банку визначається рівнем його ліквідності та платоспроможності. Інші фахівці стверджують, що стійкість банку залежить від збалансованості його активів і пасивів, якості кредитно-інвестиційного портфеля і кількості клієнтів [1]. На нашу думку, найбільш повним є визначення фінансової стійкості, що пропонує Н. Шелудько: “Це динамічна інтегральна характеристика спроможності банку як системи трансформування ресурсів та ризиків повноцінно (з максимальною ефективністю та мінімальним ризиком) виконувати свої функції, витримуючи вплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища” [2].

Отже, фінансова стійкість - принципове поняття, яке сьогодні постійно випливає при обговоренні тих чи інших аспектів функціонування банків і фінансової системи країни в цілому. Однак, попри очевидну актуальність і практичну потребу у здійсненні аналізу фінансової стійкості вітчизняних банків, досвід такого аналізу залишається досить скромним.

1. Сутність та методологічні аспекти визначення фінансової стійкості комерційного банку 
 
     Значення терміна «стійкість», як правило, досить часто трактується залежно від контексту, використання аналітичних методів та рівня систем, що розглядаються. Такий підхід характеризується відсутністю строгої обґрунтованості та чіткості визначень і досить часто стає причиною змішання понять і невизначеності категорій. 
     У «Большом экономическом словаре» стійкість трактується як сталість, постійність, непідвладність ризику втрат і збитків [62, с. 770]. «Большой энциклопедический словарь» містить таке визначення: «Стійкість системи — спроможність системи відновлювати попередній (або близький до нього) стан після деякого збурення, яке виявляється у відхиленні параметрів системи від номінального значення» [63, с. 1257]. «Словник української мови» пояснює стійкість як здатність довго зберігати і проявляти свої властивості, не піддаватись руйнуванню і псуванню [281, с. 710]. В. Даль трактує стійкість як здатність «вистояти супроти чогось, встояти, успішно протистояти силі, витримати, не поступитися» [111, с. 515]. 
     Таким чином, етимологія терміна «стійкість» базується на постійності і стабільності стану, сталості певних параметрів.  
У більш широкому розумінні цей термін означає здатність системи виконувати свої функції всупереч дії ендогенних та екзогенних факторів. 
       В економічній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття фінансової стійкості комерційного банку. Нерідко  
його ототожнюють з такими економічними поняттями, як надійність, платоспроможність, ліквідність. Так, деякі автори стверджують, що фінансова стійкість банку визначається рівнем його ліквідності та платоспроможності [28, с. 81]. Слід зауважити, що ліквідність комерційного банку характеризує механізм перетворення фінансових чи матеріальних активів у грошові кошти з метою своєчасного виконання зобов’язань, а платоспроможність визначається здатністю банку своєчасно і повністю виконати свої платіжні зобов’язання. Це дуже важливі складові, але врахування тільки їх під час визначення фінансової стійкості банку є, на нашу думку, недостатнім. 
       Інші фахівці стверджують, що стійкість банку залежить від збалансованості його активів і пасивів, якості кредитно-інвестиційного портфеля і кількості клієнтів [128, с. 21—26]. Цей підхід викликає певні зауваження: по-перше, в ньому не враховуються такі важливі складові фінансової стійкості, як прибутковість, платоспроможність та ліквідність банку; по-друге, твердження, що фінансова стійкість банку залежить від кількості клієнтів, є недостатнім для пояснення цієї взаємозалежності (не враховується їх фінансовий стан). 
       В. П. Пантелеєв і С. П. Халява визначають фінансову стійкість як своєрідне перевищення доходів над витратами [242, с. 64—69]. Твердження, що фінансова стійкість банку визначається рівнем його прибутку і сумою сплачуваних дивідендів, видаються дуже спірними. безумовно, рівень прибутку є важливим узагальнюючим показником банківської діяльності, але для визначення фінансової стійкості потрібно знати за рахунок яких джерел його отримано і як він був розподілений. Ознакою фінансової стійкості насамперед є стабільність джерел доходу банку. Рівень дивідендів, що сплачуються, також не може бути показником високоефективної діяльності банку, незважаючи на його привабливість для акціонерів. 
       Ю. С. Масленченков ставить фінансову стійкість у залежність від відповідності діяльності банку нормативним узагальнюючим показникам, які синтезують характеристики економічних складових стійкості: обсяг і структура власних коштів, рівень доходів і прибутку, достатність капіталу, мультиплікативна ефективність власного капіталу, норма прибутку на власний капітал, ліквідність, створення доданої вартості банком [206, с. 214—215]. До прихильників такого розуміння фінансової стійкості належить Р. Шіллер, автор книги «Фінансова стійкість комерційного банку та шляхи її зміцнення» [320, с. 32]. На нашу думку, фінансова стійкість не може визначатись тільки відповідністю діяльності банку нормативним узагальнюючим показникам, тому що останні слугують лише орієнтиром і нерідко неправильно розраховуються. Урахування обмеженої групи показників фінансової стійкості банку також є недостатнім і потребує розширення. 
      Н. Шелудько пропонує таке визначення фінансової стійкості: «Це динамічна інтегральна характеристика спроможності банку як системи трансформування ресурсів та ризиків повноцінно (з максимальною ефективністю та мінімальним ризиком) виконувати свої функції, витримуючи вплив факторів зовнішнього та внутрішнього середовища» [316, с. 43]. Таке твердження непереконливе. По-перше, у ньому дається дуже вузьке визначення комерційного банку як системи. По-друге, незрозумілим є ставлення автора до показників платоспроможності та ліквідності і важливості їх для визначення фінансової стійкості. 
      Деякі автори роблять спробу визначити фінансову стійкість у межах певних показників [163, с. 104—105; 318, с. 57]. Вони формують групу коефіцієнтів для оцінки фінансової стійкості комерційного банку на основі аналізу джерел його коштів, залежності від кредитів, розміру власних коштів відносно залучених та ін. Зазначений підхід викликає кілька зауважень. По-перше, вибір показників обмежується показниками, що характеризують переважно пасиви балансу банку без урахувань змін в активі. По-друге, автори на свій розсуд формують перелік показників та їх пріоритетність за відсутності єдиних нормативних критеріїв, які характеризують фінансову стійкість комерційного банку. 
         Можна виділити низку суттєвих, на наш погляд, недоліків, притаманних розглянутим визначенням фінансової стійкості комерційного банку. По-перше, методологія і практика визначення фінансової стійкості ще не повною мірою охоплюють основні аспекти цього процесу у взаємозв’язку і взаємообумовленості, а система показників, які використовуються, являє собою зведення особистих відокремлених характеристик, часто не пов’язаних між собою, що суттєво ускладнює визначення і забезпечення фінансової стійкості комерційного банку. По-друге, недостатньо повно враховуються фактори, що формують стійкість комерційного банку. По-третє, недостатньо розроблені методологічні аспекти формування фінансової стійкості комерційного банку і відсутні методичні підходи до прогнозування фінансової стійкості шляхом розроблення бізнес-плану комерційного банку. 
        Основні напрямки вдосконалення методологічних та теоретичних принципів визначення й аналізу фінансової стійкості банку випливають передусім із розглянутих вище підходів і загальних напрямків удосконалення діяльності комерційних банків в умовах трансформації економічного розвитку країни. В Указі Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень» передбачається розробити і реалізувати «комплексну програму розвитку банківської системи України на 2001—2003 рр.» [8]. Це потребує нових підходів і врахування нових факторів, що формують фінансову стійкість комерційного банку. 
          Одним із головних факторів розвитку економіки, реалізації і впровадження інвестиційних програм є кредитно-банківська система країни взагалі та комерційні банки зокрема. Злиття промислового і банківського капіталу у формі фінансово-промислових груп є основою розвитку економіки. Важливою якісною характеристикою кредитно-банківської системи має бути її стійкість. Досягти цієї якісної характеристики неможливо без забезпечення стійкості кожного окремого комерційного банку. Основна проблема стійкості комерційних банків пов’язана з нестабільною економікою України, яка робить тільки перші кроки у напрямку відкритого суспільства з метою знайти своє місце у світогосподарських відносинах. Ця проблема визначається насамперед стабільністю економічного середовища, яке оточує комерційний банк. 
 
Таким чином, ринкова категорія «фінансова стійкість комерційного банку» відображає фінансовий стан банківської установи в існуючому середовищі. Звідси можливо виділити основні параметри фінансової стійкості комерційного банку. До них належать: соціально-політична ситуація в країні, її загальноекономічний стан, стан фінансового ринку, внутрішня стійкість банківської установи (рис. 2.1). 
 

Рис. 2.1. Основні параметри фінансової стійкості комерційного банку

 
         Соціально-політична ситуація в країні визначається рівнем соціальної стабільності в суспільстві, впливом опозиції, фінансово-економічною і соціальною політикою, політичною орієнтацією існуючого уряду. Загальноекономічний стан виражається такими параметрами, як стан платіжного балансу країни, інвестиційний клімат, стан реального сектору економіки, масштаби тіньової економіки, рівень оновлення виробничих потужностей. 
         Стан фінансового ринку визначається попитом і пропозицією грошової маси, темпами інфляції та інфляційними очікуваннями, вартістю і графіком обслуговування державного боргу, рівнем дохідності ринку цінних паперів, валютообмінним курсом національної валюти, грошовою емісією, спрямованістю грошово-кредитної політики Національного банку України. 
          Внутрішня стійкість банківської установи включає в себе такі параметри: рівень банківського менеджменту, якість банківської стратегії, достатність капіталу, рівень професійної кваліфікації персоналу. 
          Виділені параметри фінансової стійкості комерційного банку дають змогу провести систематизацію і класифікацію факторів, що її формують. 
          Різноманітність факторів, що впливають на формування стійкості комерційного банку, різниця в характері, напрямках і формах їх виявлення викликають необхідність систематизації факторів. При цьому така систематизація актуальна, по-перше, як методологічний інструмент для дослідження фінансової стійкості; по-друге, як методологічна основа для виявлення кількісних залежностей від факторів, що її формують, і побудови прогнозу розвитку; по-третє, урахування факторів необхідне під час розроблення конкретних пропозицій стосовно напрямків поліпшення стійкості. 
          На цей час систематизоване вивчення факторів, що визначають фінансову стійкість банку, проводиться недостатньо. Разом з тим нам видається можливим використовувати досвід, який є в економічній літературі, для систематизації факторів, що впливають на стійкість і надійність комерційного банку [86; 206; 241; 320]. Як справедливо відзначає Р. Шіллер, на сьогодні ще не вироблені чіткі критерії, за якими окремі фактори слід відносити до тієї чи іншої групи, ознаки диференціації цих груп, не існує чітких показників оцінки значущості цих факторів [320, с. 32—34]. Класифікація факторів, що впливають на стійкість, повинна будуватись за різними напрямками і з урахуванням різних ознак. 
          Особливу увагу при цьому слід приділити виявленню екзогенних (зовнішніх) та ендогенних факторів (які залежать від функціонування самого банку) і визначити ступінь їх впливу на діяльність та стан комерційного банку. Одним з важливих факторів, що впливають на фінансову стійкість банку, є ситуація в економіці країни. При цьому важливо проаналізувати фактори макроекономічного і мікроекономічного рівнів. Так, необхідно враховувати інвестиційний клімат, стан платіжного балансу країни і рівень дефіциту державного бюджету. Податкова політика також істотно впливає на забезпечення фінансової стійкості банку. Потребують вивчення загальноекономічні фактори, до яких слід віднести такі, як зростання чи падіння виробництва, рівень зайнятості, криза платежів. 
          Важливе значення мають соціальні і політичні фактори. Причому в умовах подальшої соціальної і політичної стабілізації суспільства більш повне і послідовне врахування цих чинників повинно, з нашого погляду, відігравати зростаючу роль. Необхідно брати до уваги політику органів управління всіх рівнів, рівень життя, а також рівень довіри до банківського сектору. 
           Також важливо враховувати групу фінансових факторів, до яких входять: кредитна, процентна і валютна політика Національного банку, стан грошового ринку. Особливий вплив на стан грошового ринку чинить інфляція. В умовах поступового зниження інфляції має місце істотне зменшення ринкових процентних ставок, що призводить до скорочення маржі і відповідно до падіння доходів банків. Це вимагає зміни структури банківських балансів у напрямку підвищення частки довгострокових активів. 
          Наведені міркування стосуються вивчення екзогенних факторів, що впливають на досягнення комерційним банком фінансової стійкості. Разом з тим слід враховувати також і ендогенні фактори, які залежать від функціонування самого банку. Таким чином, залежно від характеру впливу факторів на стан фінансової стійкості комерційного банку їх можна підрозділити передусім на дві групи: ендогенні та екзогенні. До останніх, у свою чергу, слід віднести: економічні, соціально-політичні та фінансові (рис. 2.2).  
           До економічних факторів можуть бути віднесені: стан економіки, інвестиційний клімат, стан платіжного балансу країни, рівень дефіциту державного бюджету, податкова політика. До соціально-політичних факторів слід віднести такі: соціальну стабільність, стійкість уряду, політичну стабільність. Фінансові фактори — це стан грошового ринку, кредитна, процентна і валютна політика НБУ, величина його валютних резервів. До ендогенних факторів належать: адекватність капіталу банку, якість активів банку, рівень менеджменту, рівень рентабельності, ліквідність балансу банку, платоспроможність банку. Наведені фактори є загальними для всіх комерційних банків й істотно впливають на досягнення ними стану фінансової стійкості. 
            Звичайно, така класифікація факторів, що визначає фінансову стійкість банку, не претендує на повну завершеність. Так, у перспективі потрібен більш глибокий аналіз групування, а також класифікація факторів за іншими напрямками і з урахуванням інших ознак. Але вже така первісна класифікація факторів, які формують фінансову стійкість банку, дає змогу більш обґрунтовано виділити складові фінансової стійкості і запропонувати шляхи її досягнення. 
 
 
 
Р ис. 2.2. класифікація факторів,  
що формують фінансову стійкість комерційного банку 
 
Сучасний рівень економічних знань з цих питань характеризується існуванням великої кількості різнорідних на рівні парадигми теорій, методологічних підходів і прикладних рекомендацій. Інтегральна характеристика фінансової стійкості не може бути обмежена групуванням певних кількісних показників, оскільки це якісна категорія. Виходячи з цього можна дати таке визначення фінансової стійкості комерційного банку — це спроможність банку як системи трансформування банківських ресурсів (персоналу, фінансових ресурсів, активів, обладнання та інформаційних технологій) з максимальною ефективністю і мінімальним ризиком виконувати свої функції у ринковому середовищі попри вплив ендогенних та екзогенних факторів. 
 
Щодо забезпечення фінансової стійкості банку необхідно виділити такі взаємопов’язані напрямки:

•  
  стійкість капітальної бази;
•  
  стійкість ресурсної бази;
•  
  організаційно-структурна стійкість банку;
•  
  комерційна стійкість банку.

 
Послідовно розглянемо складові фінансової стійкості комерційного банку. 
         Стійкість капітальної бази. Сукупність внесених засновниками та акціонерами власних коштів становить капітал комерційного банку. Обсяг зазначених коштів зростає у результаті ефективної банківської діяльності в процесі капіталізації прибутку, а також за рахунок додаткових внесків з боку учасників банку. Треба відзначити, що провідна роль капіталу в забезпеченні фінансової стійкості банку зумовлена його функціями. 
 
По-перше, величина капіталу гарантує довіру клієнтів до банку, переконує вкладників у можливості відшкодування своїх коштів, що забезпечує уникнення ризику під час їх розміщення. Вона також гарантує потенційним позичальникам спроможність установи забезпечити попит на кредитні ресурси. 
          По-друге, на першому етапі в ролі стартових коштів, необхідних для будівництва чи оренди приміщень, установки банківського обладнання, наймання кваліфікованого персоналу є власний капітал у частині статутного фонду, сформованого засновниками банку. Без перелічених вище та інших витрат банківська установа не може розпочати свою діяльність. Для розроблення і розвитку нових перспективних напрямків діяльності банку, пов’язаних із розширенням обсягу послуг, упровадженням сучасних технологій тощо, які завжди супроводжують період зростання банку, виникає потреба у додатковому капіталі. Залучення додаткового капіталу дає банку змогу забезпечувати клієнтів банківськими послугами на сучасному рівні, посилити власні позиції на ринку. 
          По-третє, капітал є своєрідним буфером, який поглинає негативні результати, у тому числі збитки від поточної неефективної діяльності банку до вирішення його керівництвом проблем, що назріли. Таким чином, капітал захищає банк від банкрутства у разі несприятливої ситуації та непередбачених витрат. 
          Органи державного регулювання використовують капітал як принциповий регулятор діяльності банку в довгостроковій перспективі, за допомогою якого банку диктуються норми економічної поведінки. Органи нагляду зменшують потенційну необхідність регулюючого втручання у діяльність банків, установлюючи кваліфікаційні розміри капіталу для різних банківських операцій. Резерви на покриття витрат за активними операціями комерційних банків належать до елементів власного капіталу. Збитки за кредитами — нормальне явище у банківській справі, а зменшення валового доходу на величину, необхідну для створення і підтримання резервів на покриття безнадійних боргів, є засобом урівноваження доходів та витрат. Не зовсім доречно ототожнювати збільшення резервів на випадок непогашення позик із зростанням банківського капіталу, наявність достатнього резервного капіталу має важливе значення для діяльності банку. На сьогодні вітчизняна практика формування резервів перебуває у процесі становлення. За умови запровадження вимоги про створення резервів для широкого кола активних операцій банків можливе вирішення проблеми віднесення резервів до основного капіталу. 
         Стійкість ресурсної бази є важливою складовою фінансової стійкості комерційного банку й охоплює такі аспекти:

•  
  залежність діяльності банку від стану економіки країни в цілому;
•  
  контроль галузевих (відомчих) фінансових потоків;
•  
  ступінь інтегрованості у систему міжбанківських відносин;
•  
  зміст і рівень співробітництва банку із суб’єктами ринкової інфраструктури (банками, клієнтами тощо);
•  
  стабільність поповнення ресурсної бази банку;
•  
  концентрація вкладів фізичних осіб у загальному обсязі пасивів банку;
•  
  обслуговування коштів бюджету тощо.

 
         Можливості формування ресурсної бази комерційного банку під впливом зрушень на макроекономічному та мікроекономічному рівнях, ситуації на грошово-кредитному ринку, структурних коливань у доходах юридичних та фізичних осіб і, як наслідок, змін у регулюванні банківської діяльності не залишаються стабільними. Функції управління активами та пасивами на практиці безпосередньо пов’язані між собою. 
        Структура джерел фінансування при цьому має бути адекватною структурі банківських активів, тобто певні види зобов’язань (пасиви) за розмірами та строками залучення повинні відповідати також за строками та обсягами елементам активів. Таким чином, збільшення затрат на покриття боргів та збитків за рахунок власного капіталу може бути наслідком зневажання цього важливого правила. 
        Залучення найдорожчих ресурсів для банку — міжбанківських кредитів повинно мати цільовий характер й бути спрямованим лише під уже визначену програму кредитування чи інвестування. Ситуація, що веде до зростання витрат та ставить під загрозу короткострокову ліквідність банку, виникає, коли міжбанківські кредити з метою виконання зобов’язань перед клієнтами використовуються для поповнення кореспондентських рахунків. Водночас деякі вітчизняні банки свій прибуток збільшували саме таким шляхом, тобто наданням короткострокових міжбанківських кредитів. І все ж таки, цей спосіб підвищення дохідності може використовуватися лише за умов стабільної тенденції до зростання залишків коштів на розрахункових рахунках клієнтів та розширення депозитної бази банку. Отже, важливою умовою забезпечення фінансової стійкості банку є підтримання постійного балансу між потребами в ресурсах і можливостями їх придбання за принципом достатності. Тобто обсяг коштів, мобілізованих на грошово-кредитному ринку, має бути не меншим, але й не більшим, ніж потрібно для розміщення коштів у найприбутковіших операціях. 
           Доцільно розглянути ще один напрямок оптимізації структури пасивів балансу банку. Він пов’язаний із якісним удосконаленням уже існуючих видів обслуговування і пошуком варіантів модифікацій продуктів та послуг, які б не тільки задовольняли потреби клієнтів, а й сприяли освоєнню нових сегментів ринку банківських продуктів і послуг. Управління зобов’язаннями ускладнюється обмеженим розміром і вибором боргових інструментів, які банк може успішно розмістити серед вкладників у будь-який час. Вимоги щодо ліквідності та кредитного ризику, а також цінова конкуренція з боку інших банків обмежують управління активами і встановлення плати за користування ресурсами. Спрямованість менеджменту на підтримання структури коштів має велике практичне значення. Вона забезпечує таке співвідношення власних та запозичених джерел коштів, яке дає змогу збільшити прибуток банку та підвищити його фінансову стійкість. 
            «Організаційно-структурна стійкість банку», на наш погляд, — це адекватність структури банку обраній стратегії розвитку та ринковій кон’юнктурі. Організаційна структура, банківські операції та інші аспекти діяльності банку регламентуються структурно-функціональними нормами, які, у свою чергу, визначають організаційно-структурну стійкість банку. За результатами аналізу очевидної структурної суперечності між спеціалізацією та універсалізацією, проведеного фахівцями, можна робити висновок про накопичення пов’язаних між собою явищ, обумовлених унікальністю такого складного соціально-економічного об’єкта, як комерційний банк. Тому далі сучасний комерційний банк доцільно розглядати як систему.  
           Поняття «система» використовується практично в усіх наукових дисциплінах і має багато визначень. У цій роботі під «системою» ми розуміємо цілісну та обмежену середовищем сукупність взаємозв’язаних елементів. Доречно зауважити, що поняття «система» поширюється також на всі складові фінансової стійкості. Але, незважаючи на це, найбільш детально зазначене поняття розглядаємо саме в цьому розділі. Це можна пояснити двома причинами: по-перше, саме в аспекті організаційно-структурної стійкості банку поняття системи щодо комерційного банку проявляється найвиразніше; по-друге, поняття системи в частині організаційно-структурної стійкості банку охоплює ширше коло взаємозв’язків між її факторами. 
           Комерційний банк можна розглядати як систему управління, що трансформує ресурси та ризики зовнішнього середо- 
вища. У діяльності банку проявляється його подвійна соціально-економічна природа. З одного боку, це самостійний фінансово-господарський суб’єкт, діяльність якого спрямована на отримання прибутку від послуг, що надаються. З іншого боку, це кредитна інституція, ключовий елемент інфраструктури  
фінансово-кредитного сектору економіки. Роль комерційного банку як соціальної інституції слід розуміти з позиції його соціально-вартісного виміру на відміну від інших комерційних структур. 
           Визначаючи складові такої системи, як комерційний банк, можна характеризувати його за видами ресурсів, за організаційними підрозділами банку, за видами операцій, за центром прийняття рішень із відповідних питань, за регіонами, за складом учасників банку. Отже, склад комерційного банку може визначатись залежно від аспекту розгляду його функціонування. Комерційний банк являє собою специфічну складну систему, елементи якої тісно пов’язані структурними взаємозв’язками, але при цьому між складовими системи може існувати кілька взаємозв’язків. Але все це — внутрішні, суто банківські складові. 
           Характеризуючи зовнішнє середовище комерційного банку, можна сказати, що це динамічна система, яку складають органи, норми, відносини, що взаємодіють між собою. 
           На сьогодні значна частина вітчизняної економіки та її складова — фінансовий сектор і банківська система охоплені ринковим механізмом господарювання. При цьому друга частина економіки країни продовжує діяти за адміністративно-господарськими принципами. Отже, ринкові відносини, адміністративно-командний вплив, інституційне оточення (як результат взаємодії банків, підприємств, державних органів тощо) можна виділити як складові зовнішнього середовища. І все ж таки, зовнішнє середовище комерційного банку, яке існує на сьогодні, неможливо однозначно віднести до конкретного типу. Відомо, що процес послаблення характерних особливостей адміністративно-командного впливу та посилення ролі альтернативних ринкових елементів дав певні позитивні результати. Однак виникли і негативні його результати: зростання нестабільності, ризиків у діяльності, ймовірності банкрутства тощо. 
        В Україні зберігається імперативний характер впливу держави та її органів на діяльність комерційних банків. Лише великі банки, їх керівництво здатні впливати на економічну політику уряду. Малі ж та середні за розмірами комерційні банки не в змозі впливати на економічне оточення. 
         Отже, держава та її органи цілеспрямовано впливають на комерційний банк у частині його взаємовідносин із зовнішнім середовищем, ухвалюючи закони і встановлюючи нормативи, обов’язкові для виконання комерційним банком, що істотно впливає на його діяльність. Комерційний банк як суб’єкт взаємовідносин із зовнішнім економічним середовищем є об’єктом як цілеспрямованого впливу з боку держави, так і випадкового впливу за наявності у нього можливості самостійно визначити пріоритетність своїх дій і рішень на основі власних цілей діяльності. Таким чином, центральній проблемі функціонування комерційного банку можна дати таке визначення: це проблема забезпечення стійкості діяльності комерційного банку, тобто здатність виконувати свої функції з максимальною ефективністю та мінімальним ризиком, витримуючи при цьому зовніш- 
ній вплив. 
   

          2. Досягнення фінансової стійкості як умова ефективності        банківського менеджменту 
 
      У сучасних умовах низький рівень банківського менеджменту зумовлює погіршення надійності банківської діяльності і навіть банкрутство багатьох вітчизняних комерційних банків. 
     Специфіка управління комерційними банками країни така, що останні змушені працювати в умовах нестабільної економічної ситуації. Це відбивається на якості банківських продуктів і способах управління банківським портфелем. Серед факторів, що впливають на діяльність вітчизняних комерційних банків, слід виділити такі:

•  
  спад виробництва та нерентабельність багатьох підприємств — клієнтів банку;
•  
  інфляційні тенденції у грошово-кредитній сфері;
•  
  нерозвиненість фондового ринку;
•  
  значні коливання процентних ставок;
•  
  неплатежі з боку клієнтів банку та підприємств відносно один одного;
•  
  порушення фінансового законодавства;
•  
  відсутність повноцінної інформації про учасників ринку.

 
       Разом з тим ефективне управління, що веде до успіху, допускає прогнозування та своєчасне передбачення можливих змін, пристосування до них і контроль за їх рухом. Акціонери, депоненти і працівники банку розраховують на такий рівень управління діяльністю банку, який зможе забезпечити безпеку фондів і заощаджень, а також прибутковість операцій. У зв’язку з цим поняття ефективного управління охоплює такі основні напрямки: стратегічне планування; маркетинг; управління технологічним розвитком; фінансовий контроль; підготовка кадрів. 
      Розглянемо виділені напрямки докладніше. Під стратегією комерційного банку розуміють вчення про найбільш ефективну його діяльність [47, с. 26]. Стратегічне планування — це розроблення поточних та перспективних планів і контроль за їх виконанням. Управління банком здійснюється на трьох основних рівнях: вищим керівництвом; керівниками філій і відділень; керівниками спеціалізованих функціональних відділів. 
       Планування являє собою вид діяльності, з допомогою якого банк визначає свою програму дій. Вироблення стратегії є кінцевим етапом планування і дає змогу найбільш повно використовувати наявні ресурси для досягнення намічених цілей з урахуванням прогнозних оцінок. Роль планування підвищується з посиленням конкурентної боротьби в банківській сфері. Схема організації планування подана на рис. 2.3. 
 
 
 
             Рис. 2.3. Схема організації планування в комерційному банку 
 
         Головним моментом є постановлення цілей, тому що необхідно проаналізувати велику кількість варіантів, які охоплюють усі сфери банківської діяльності. Будучи обґрунтованими, чітко сформульованими цілі стають обов’язковими для банку. Після цього приступають до вироблення стратегії, спрямованої на досягнення поставлених цілей, тобто стратегія — це план дій. При цьому необхідно враховувати такі важливі чинники, як банківські ресурси і прогноз умов діяльності банку в плановому періоді. 
       Банківські ресурси охоплюють персонал, фінансові ресурси, активи банку, устаткування та інформаційні технології. 
       Оскільки банки є частиною економічної системи країни, важливо одержати прогноз розвитку економіки. Планування — це безупинний процес. У банку для управління цим процесом, як правило, створюється відповідний орган (у формі управління або відділу). Отже, у стратегічному плані банку має бути відображено таке:

•  
  оцінка середовища й умов, у яких банк має діяти;
•  
  аналіз сильних і слабких сторін банку;
•  
  пріоритети ринку й можливі корективи стратегії у зв’язку  
  з цим;
•  
  оцінка можливостей і небезпек, що підстерігають банк;
•  
  вибір часового лагу дії стратегічного плану;
•  
  прогнозні результати.

 
Слід виділити такі етапи стратегічного планування: 
   1. Визначення місії банку і постановлення завдань. Місія банку — це основне завдання, що відрізняє його від конкурентів. Вибір місії повинен визначатися розміром і потенціалом банку, структурою банківської організації. 
   2. Визначення стратегічних цілей банку відповідно до його місії. Цілі банку встановлюються з урахуванням таких чинників, як потенціал банку і його можливості; рівень впливу зовнішнього середовища й ін. Цілі мають бути досяжними, конкретними й орієнтованими в часі. 
   3. Формування стратегії розвитку на основі аналізу ринків, де діє банк. Аналіз ринку дає змогу виявити такі його характеристики, як показники послуг, середовища і конкуренції, а також провести сегментацію потреб клієнтури. 
 
   4. Класифікація й аналіз чинників, що впливають на стратегію банку. До них належать: рівень відносин банку з клієнтами, конкурентами і посередниками; політичні, економічні, культурні, географічні, демографічні чинники. 
   5. Виявлення й аналіз небезпек і можливостей. На цьому етапі необхідно провести аналіз впливу сильних і слабких сторін банку. 
   6. Пошук альтернативних напрямків діяльності банку з таких можливих: обмежене зростання, скорочення, диференційований підхід до діяльності на кількох ринках. 
   7. Коригування стратегії під час зміни умов ринку, конкретизація плану дій і програм дій. До змінюваних чинників плану дій відносять: методи реалізації і якість продуктів; ціни і рівень продажу послуг; продуктивність і результативність діяльності банку; темпи і масштаби впровадження нових технологій і продуктів; ступінь охоплення ринку. У програмі дій відбивається: мета, порядок і терміни проведення заходів; потреба в персоналі, устаткуванні, ресурсах і засобах; відповідальні виконавці і керівники; прогнозований прибуток від реалізації програми. 
    8. Визначення фінансових результатів.  
        Існують різні визначення поняття маркетингу. Так, Ф. Котлер дає таке визначення: «Маркетинг — вид людської діяльності, спрямованої на задоволення нужд і потреб за допомогою обміну» [172, с. 47]. Таке формулювання, на наш погляд, є повним і всеосяжним, але стосовно банківської діяльності краще визначення, дане А. Д. Голубовичем, А. В. Ситніним і Б. Л. Хенкіним. Вони визначають маркетинг «як діяльність, пов’язану з визначенням потреб клієнтури банку, розробленням і впровадженням нових послуг і видів продуктів» [98, с. 27]. 
      Управління технологічним розвитком є найважливішою умовою забезпечення конкурентоспроможності і припускає насамперед широке впровадження інформаційних технологій у банківську справу й обслуговування клієнтів. Як справедливо відзначають А. Ліпис, Т. Маршалл, Я. Лінкер, «електронні банківські послуги є інструментами усієї банківської системи, що динамічно розвиваються» [325, с. 11]. Інформаційні технології являють собою реальні можливості для полегшення й удосконалювання трудомістких процедур виконання фінансових операцій. 
     Під фінансовим контролем комерційного банку звичайно розуміють: контроль НБУ, внутрішній контроль і контролюючу роль законодавства. 
     Процес планування перспективних напрямків у діяльності банку має поєднуватись з процесом підготовки персоналу. Загальновідомо, що витрати на освіту є найвигіднішим розміщенням капіталу. Існують три основні напрямки підготовки персоналу з техніки банківських операцій:

•  
  у межах інституції (вивчення загальних основ банківської справи);
•  
  внутрішньобанківська діяльність з підвищення кваліфікації;
•  
  стажування в межах країни і за кордоном.

 
Важливою формою підготовки персоналу є проведення навчальних семінарів для ознайомлення з новими елементами банківської стратегії, що веде до диференціації продуктів і послуг і, як наслідок, до зниження витрат. Деякі фахівці вважають, що великі комерційні банки «здатні створити свої власні школи (академії) зі спеціальною невеликою адміністрацією і штатом викладачів, у тому числі викладачів-сумісників із цих же кредитних установ» [47, с. 33]. 
     Банківська практика знає два основні підходи до оцінки діяльності комерційних банків. Перший з них передбачає аналіз системи показників досліджуваного банку і порівняння їх з аналогічними показниками першокласних банків. Другий підхід базується на проведенні рейтингової оцінки. 
        Не можна погодитись з Г. С. Пановою, на думку якої, «оскільки всі банки різні (за функціональною ознакою, за набором виконуваних операцій та послуг, за складом клієнтів, за територіальною ознакою, за політикою на фінансових ринках і т. д.), то єдиної методики аналізу їх банківської діяльності нема і бути не може» [240, с. 187]. Деякі фахівці звертають увагу на складність визначення однозначної й об’єктивної оцінки надійності та стійкості комерційного банку. Ця «складність, — вважають вони, — полягає не лише в тому, що відсутня в достатньому обсязі необхідна інформація, а також і в тому, що немає обґрунтованої методики зведення цілого ряду різнорідних одиничних показників в один загальний інтегральний показник. Все це призводить у підсумку до дуже наближених висновків про фінансовий стан кредитного закладу» [148, с. 21]. 
     О. В. Дзюблюк вважає, що «достатність капіталу банку відображає загальну оцінку надійності банківської установи та ступінь ризикованості її операцій» [120, с. 35]. З таким твердженням погодитись не можна, оскільки, аналізуючи тільки достатність капіталу банку, неможливо зробити висновки стосовно загальної оцінки надійності банківської установи. Потребують розгляду й інші важливі показники банківської діяльності. 
       У деяких публікаціях наводиться методика, відповідно до якої стійкість фінансового стану оцінюється як висока, допустима, сумнівна, незадовільна [151, с. 49]. На наш погляд, запропонована оцінка рівнів банківської діяльності комерційного банку є досить умовною і недостатньо обґрунтованою, що знижує можливість застосування цієї методики в практичній діяльності. 
      Важливо не тільки здійснити внутрішній аналіз діяльності банку, а й порівняти результати його роботи з результатами роботи інших банків, тобто провести рейтингову оцінку. Рейтинг банків — це система оцінки банківської діяльності, що заснована на фінансових показниках і даних балансу банку. Відомі такі методичні підходи до побудови рейтингів: індексний метод, номерна система і бальний підхід. Розглянемо кожний із них. 
      Індексний метод припускає розрахунок індексу кожного з оцінюваних показників фінансового стану банку і комбінованих індексів виходячи з їхньої частки в сукупності. Діяльність банків оцінюють за допомогою таких якісних показників: капітальної бази, якості активів, рівня ліквідності і прибутковості, стану менеджменту. Як правило, показники діяльності банку аналізують на підставі даних за певний період (звичайно 3—5 років). Як об’єкт аналізу використовують підсумкові дані на кінець року. За допомогою індексного методу можна оцінити стійкість банку, тенденції його розвитку, а також спроможність адекватно реагувати на зміни, що відбуваються в економіці країни. 
        Номерна рейтингова система ґрунтується на побудові показників фінансового стану комерційного банку. Потім кожному з таких зведень надається певне місце в рейтингу. Відповідно до бального підходу фінансовий стан банку оцінюють у балах за кожним аналізованим показником. На підставі зведеної бальної оцінки визначають місце комерційного банку і його належність до тієї або іншої групи банків. Розглянуті підходи дають змогу комплексно охарактеризувати діяльність комерційних банків з урахуванням їхніх активних і пасивних операцій. В аналізі використовуються відносні показники, установлені на підставі міжнародних стандартів. Рейтингова оцінка діяльності комерційних банків тісно пов’язана з методикою аналізу активних і пасивних операцій банку, а також із методиками аналізу доходів, витрат, прибутковості, платоспроможності і ліквідності. 
           На наш погляд, найбільш узагальнену оцінку фінансового стану комерційного банку дає система рейтингу банку CAMEL. 
            Компонентами цієї системи є:

 
          «С» (Capital adequacy) — адекватність капіталу; оцінка капіталу банку з погляду його достатності для захисту інтересів вкладників; 
 
         «A» (Asset quality) — якість активів; можливість забезпечення повернення активів, а також вплив проблемних кредитів на загальний фінансовий стан банку; 
        «М» (Management) — менеджмент; оцінка методів управління банківської установи з урахуванням ефективності її діяльності, порядку роботи, методів контролю і виконання вимог законів і установлених правил; 
         «Е» (Earnings) — надходження або рентабельність; оцінка рентабельності банку з погляду достатності його доходів для перспектив розширення банківської діяльності; 
         «L» (Liquidity) — ліквідність; система визначає рівень ліквідності банку з погляду її достатності для виконання як звичайних, так і непередбачених зобов’язань. 
          Деякі компоненти системи CAMEL можна оцінити за даними звітності, наданої в НБУ, а деякі вимагають проведення перевірок на місцях для більш точної оцінки. Таким чином, оцінка банку за даною системою є безперервним процесом. 
 
Її головні риси такі:

•  
  по-перше, система CAMEL являє собою стандартизовану сучасну рейтингову систему, яка використовується федеральною резервною системою США;
•  
  по-друге, вона убирає в себе такі суттєві складові стійкості комерційних банків, як достатність капіталу, якість активів, менеджмент, рентабельність і ліквідність;
•  
  по-третє, під час аналізу кожного компонента системи використовуються показники, які характеризують фінансову стійкість комерційного банку;
•  
  по-четверте, формування рейтингу за кожним компонентом здійснюється на різній основі: достатність капіталу, якість активів і рентабельність визначаються згідно з певними критеріальними рівнями із застосуванням п’ятибальної системи; під час оцінки ліквідності проводиться аналіз динаміки відповідних показників; якість менеджменту характеризується наявністю і виконанням політики банку.

 
         Фахівці розглядають капітал як головний засіб захисту коштів вкладників. Як справедливо зазначають деякі автори, «однією з найбільш складних проблем у банківській діяльності є проблема визначення достатності власного капіталу банку» [259, с. 53]. Банк із міцним капіталом може перебороти несприятливі ситуації, не побоюючись втратити гроші своїх вкладників. Для оцінки адекватності капіталу органи нагляду використовують здебільшого коефіцієнтний аналіз. Перед тим як розрахувати коефіцієнт, необхідно визначити, що входить у поняття «капітал», тобто які види рахунків можна розглядати як капітал: 
          по-перше, оплачена частина акціонерного капіталу, нерозподілений прибуток, а також загальні або передбачені законом резерви вважаються капіталом і називаються основним капіталом;

•  
  по-друге, інші види капіталу, що також можуть бути використані під час розрахунку коефіцієнта, іноді називають додатковим капіталом; до них відносять резерви переоцінки вартості основних коштів, загальні резервні відрахування на покриття можливих у майбутньому збитків за кредитами, а також різного роду боргові інструменти, що мають субординований відносно інтересів вкладників статус.

 
          Один з головних напрямків банківського нагляду — визначення якості активів. Це передбачає виявлення активів, які не можуть бути стягнені або справжня вартість котрих нижча від зазначеної в банківській звітності. Такі активи виявляються за допомогою низки заходів:

•  
  інспекторської перевірки на місці;
•  
  класифікації проблемних кредитів, заснованої на аналізі можливості їхнього повернення (здійснюється інспекторами, що мають достатню кваліфікацію для оцінки кредитів та інших видів кредитних інструментів);
•  
  установлення кількісного (об’єктивного) рейтингу загальної якості активів банку відповідно до системи CAMEL, оцінки достатності резервних відрахувань банку на покриття збитків за кредитами;
•  
  перевірки банківської установи на місці інспекторами, спеціально підготовленими в галузі кредитного аналізу (оцінки кредитів), із метою детальної оцінки діяльності банку.

 
        Третім компонентом системи рейтингу CAMEL є управління. Як правило, управління оцінюють в останню чергу, оскільки при цьому узагальнюють інші важливі компоненти аналізу. Зрозуміло, що методи управління необхідно оцінювати суб’єктивно, і для цього не можна використовувати коефіцієнтні показники (як по інших компонентах системи CAMEL). 
        Оцінювати управління починають з огляду ефективності роботи банку. Банки з гарним управлінням мають адекватний розмір капіталу, високу якість активів, достатні надходження і належний рівень ліквідності. Оцінюючи методи управління, не менше важливо проаналізувати банківську політику і різні наявні в банку системи, у тому числі систему контролю. Політика банку визначає курс за основними напрямками банківської діяльності (наприклад, надання кредитів, участь у валютно-фінансових операціях, а також управління ліквідністю) і, таким чином, є керівництвом до дій для керуючого банком. Системи і методи контролю забезпечують ефективне дотримання основних напрямків політики банку. Керівництво банку також оцінюється з погляду дотримання банком установлених законів і правил, включаючи своєчасне надання достовірних звітів у НБУ.  
        Четвертим компонентом системи рейтингу CAMEL є оцінка надходжень банку; іншими словами, визначення, який прибуток приносить банк. Банкам необхідно бути прибутковими, для того щоб збільшувати свій капітал. Незважаючи на те, що новий капітал банку може надходити з зовнішніх джерел, наприклад у результаті випуску нових акцій або грошової ін’єкції з боку його власників (власників акцій), значна частина нового капіталу надходить за рахунок прибутків. Так, Банк Англії вимагає від комерційних банків мати «достатній обсяг надходжень, необхідний для першочергового захисту від збитків і як джерело нового капіталу, що дає змогу нарощувати бізнес» [60, с. 50—51]. Надходження банку являють собою цінність тільки тоді, коли вони не розтрачуються, оскільки банк, який виплачує велику частину свого прибутку у вигляді дивідендів, не забезпечує збільшення власного капіталу. 
           Надходження, як і капітал, можна розрахувати кількісно, тобто визначаючи коефіцієнти. Найбільш широко використовують коефіцієнтний показник рентабельності банку — повернення (віддача) на середню вартість активів. Його розраховують як відношення суми прибутку після сплати податків до вартості активів, за якими вона була отримана. Важливо також проаналізувати якість надходжень, тобто виявити, якими вони є: справжніми (використовуючи при цьому нормативи бухгалтерського обліку) чи періодичними (результатом великих одночасних операцій). 
          Завершальним компонентом оцінки системи рейтингу CAMEL є оцінка ліквідності, що вказує на спроможність банку оперативно виконувати свої обов’язки. Важливо пам’ятати, що для належного управління ліквідністю банк повинен виконувати свої зобов’язання, не маючи при цьому втрат. Банки повинні мати в розпорядженні ліквідні активи, які легко можуть бути конвертовані в готівку, або вони повинні вміти оперативно залучати кошти на першу вимогу для того, щоб виконати свої зобов’язання. управління ліквідністю передбачає управління обома сторонами балансу, тобто можливість швидко залучити ліквідні кошти за рахунок наявних ресурсів. 
          Після оцінки всіх п’яти компонентів системи рейтингу CAMEL виставляють сукупний рейтинг банку. Сукупний рейтинг є загальною оцінкою, і розрахувати його досить просто. Бали по кожному з п’ятьох компонентів підсумовуються і діляться на 5. Результат округляється до цілого числа: 
 
1,0—1,4 — до 1 — рейтинг сильний; 
 
1,6—2,4 — до 2 — задовільний; 
 
2,6—3,4 — до 3 — посередній; 
 
3,6—4,4 — до 4 — граничний; 
 
4,6—5,0 — до 5 — незадовільний. 
 
Банки, що одержали рейтинг 1, або сильний, мають такі характеристики:

•  
  фінансовий стан надійний в усіх аспектах;
•  
  виявлені проблеми можна вирішити в процесі звичайної роботи;
•  
  фінансовий стан стійкий до змін і проблем, що мають місце в економіці або банківському секторі;
•  
  фінансовий стан не викликає в органів нагляду підстав для занепокоєння.

 
Банки, що одержали рейтинг 2, або задовільний, мають такі характеристики:

•  
  в основному за всіма аспектами фінансовий стан надійний;
•  
  виявлені проблеми, які може вирішити керівництво банку;
•  
  фінансовий стан в основному стабільний, отже, банк може пристосуватися до умов економічної кон’юнктури, що змінюється;
•  
  занепокоєність органів нагляду обмежується фіксуванням виявлених під час перевірки або аналізу звітності проблем, які може вирішити керівництво банку.

 
Банки, що одержали рейтинг 3, або посередній, мають такі характеристики:

•  
  банк ослаблений з фінансового й операційного погляду, а також допущені порушення законів і нормативних актів;
•  
  фінансовий стан має тенденцію до погіршення, якщо умови в економіці або банківському секторі будуть несприятливо розвиватися;
•  
  фінансовий стан, мабуть, погіршиться, якщо не буде вжито негайних заходів для виправлення ситуації або вжиті заходи не будуть достатньо ефективними;
•  
  фінансовий стан викликає особливе занепокоєння в органів нагляду.

 
Банки, що одержали рейтинг 4, або граничний, мають такі характеристики:

•  
  виявлена велика кількість недоліків у фінансовій діяльності;
•  
  ознаки нестабільного становища, що не усуваються належним способом;
•  
  якщо не будуть вжиті заходи для виправлення ситуації, стан банку може погіршитися до такого ступеня, що поставить під сумнів можливість його існування;
•  
  є ознаки, що свідчать про небезпеку потенційного банкрутства;
•  
  банк потребує пильного спостереження і контролю з боку органів нагляду, а також потрібен докладний план дій щодо вирішення наявних проблем і усунення недоліків.