Сутність та значення Гаазького права

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ  УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ

 

 

КАФЕДРА № 43

(військово-гуманітарних  дисциплін)

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

з дисципліни «Правознавство (в тому числі основи військового  законодавства та міжнародне гуманітарне право)»

 

 

Тема: «Сутність та значення Гаазького права»

 

 

 

 

Виконав: студент навчальної групи 3301      О.М.ЧЕРЕМХІВСЬКА

 

 

Перевірив: Начальник  кафедри № 43

полковник                О.О.ПУЧКОВ    

 

 

 

 

 

 

КИЇВ – 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ………………………………………………………………………………	3
1. Історичні передумови становлення Гаазького права……....…….….………	5
2. Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного  гуманітарного права  …………………………………………	9
3. Аналіз норм Гаазького права щодо обмеження засобів і методів ведення війни……………….………………………………………………………………	21
Висновки…………………………………………………………………………..	27
Список використаної літератури………………………………………………	28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Участь України в міжнародних акціях з підтримання та досягнення миру актуалізує проблему забезпечення дії права у процесі розв’язання збройних конфліктів, відповідальності держав та громадян за порушення норм, встановлених міжнародним співтовариством, полегшення долі хворих, поранених, полонених. Катастрофічні наслідки, викликані нестримною військовою експансіоністською діяльністю у низці регіонів, попри їхню віддаленість від кордонів України, не знімають гуманітарні питання з порядку денного. Розв’язання гуманітарних проблем коріниться у виконанні міжнародних зобов’язань усіма країнами, в імплементації права збройних конфліктів до національного законодавства, у запровадженні до юридичної практики норм гуманітарного права, вивченні його принципових приписів на різних рівнях цивільної та військової освіти, підтриманні усталеної традиції поваги до невід’ємних прав людини [12].

 Міжнародне гуманітарне право являє собою триєдине ціле таких галузевих складових, як "Право Женеви", "Право Гааги", і всі міжнародні угоди, що стосуються захисту прав людини. При цьому, Гаазьке право, або "Право війни" обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків. В той час як Женевські конвенції торкаються захисту осіб, що потрапили до рук противника (поранених, хворих, військовополонених, цивільних осіб), Гаазькі конвенції 1899р. і 1907 р. намагаються в першу чергу встановити правила ведення воєнних операцій. Вони обмежують право воюючих держав піддавати нападу конкретних осіб та об`єкти і забороняють використання певних методів і засобів ведення бою під час війни. Цим є і актуальна досліджувана тема у наші часи, коли у світі ведеться глобальна боротьба із тероризмом та вибухають нові збройні конфлікти. Саме в таких умовах положення конвенцій, прийнятих під час Гаазьких конференцій миру, набувають неперевершеного значення [1-2].

Аналіз сутності та значення Гаазького права, проведений у даній роботі, є спробою переосмислення концептуальної природи та регулятивних можливостей права Гааги. Таким чином, актуальність теми даної роботи зумовлена низкою чинників, зокрема:

– нестабільністю сучасного світового порядку;

– потребою переосмислення концептуальної природи права війни, його можливостей як засобу врегулювання збройних конфліктів;

– запровадженням до правового освітнього поля України принципів, норм та усталених традицій урегулювання збройних конфліктів як складової процесу гуманізації та професіоналізації освіти військовиків, дипломатів, журналістів, правоохоронців, юристів тощо.

Питанням дослідження правової традиції права збройних конфліктів, яка складалися протягом віків, присвячені праці таких відомих теоретиків права збройних конфліктів, як Р. Бакстер, Ф. Біньона, Г.-П. Гассер, Ф. Кальсховен, Ф. де Мулінен, С. Нахлік, Ж. Пікте, Ж. Тузкос та ін. У працях зазначених науковців головна увага привертається до з’ясування правових можливостей регулювання стихії насильства.

Традиційні  питання розвитку “права війни” викладені  у працях радянських теоретиків –  І. Арцибасова, І. Бліщенка, Г. Мелкова, Г. Тункіна, В. Шаврова та сучасних російських та вітчизняних науковців – Г. Ігнатенка, Ю. Ільїна, Ю. Колосова, Л.Д. Тимченка, С.В. Стасюка, Є.М. Цибуленка та ін.

Мета роботи полягає у тому, щоб усвідомити сутність Гаазького права; окреслити його роль та значення.

Об'єктом дослідження роботи є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни               

Предметом дослідження  є сутнісні складові права Гааги, його роль та значення.

Завданнями  роботи є розгляд історії виникнення Гаазького права; системний аналіз сутнісних складових, підстав формування та дієвих чинників права гааги; з'ясування смислу практичних аспектів Гаазького права, які у своїй сукупності давали б цілісне уявлення про його сутність та значення.

РОЗДІЛ 1

Історичні передумови становлення Гаазького права

 

 

Генеза правової традиції регулювання щодо засобів і методів ведення війни відбувалася у загальному річищі еволюції суспільства та його ставлення до війни як суспільно-політичного явища (таблиця 1).

Таблиця 1

Поетапне вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни [12]

Основні етапи	Коротка характеристика процесів виникнення правового регулювання збройних конфліктів	Висновок
1	2	3
Стародавній світ	На ранніх етапах розвитку людства збройні  конфлікти становили один з елементів  архаїчної культури. Це був етап примітивного синкретичного права війни, у якому правові, моральні, релігійні та військові відносини поєднувалися у єдине ціле. В окремих цивілізаціях військова справа регулювалася на засадах гуманності, а деякі збірки законів (закони Хаммурапі, Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) включали правові настанови щодо гуманного ставлення до учасників війни. Застосовувалися правила про заборону використовувати певні види зброї, наприклад, стріли, що мають зубцюваті, отруйні або розжарені у вогні наконечники (Закони Ману). З розвитком науково-технічної думки розширювався перелік видів зброї, застосування яких заборонено. В античному полі регулювання війн підвалинами гуманного ставлення до суб’єктів збройних змагань були: римське право (природне право – “jus naturale”, право народів “jus gentium”) та римсько-елліністична філософія. Стародавні римляни стверджували, що війна ведеться зброєю, а не отрутою (агmis non veneno).	Адекватно соціальній природі й правовому змісту збройної боротьби у формі воєн та збройних конфліктів еволюціонували важелі їхньої регуляції, які мали тенденцію розвитку від синкретичних морально-правових норм гуманної поведінки (первісного права), правил традицій бойової моралі до моральних кодексів професійних воїнів, а далі – до юридичних документів внутрішньодержавного характеру.
Доба Середньовіччя	Зазначений  період увійшов до історії людської цивілізації суперечливо: разом  з виникненням християнської  та ісламської релігійних концепцій  гуманізації збройної боротьби відбулося освячення самого інституту війни. Релігійно-філософське регулювання збройних конфліктів ісламського та християнського світу не могло задовольнити сторони, тому в XI столітті були укладені перші правові угоди між халіфами та Візантією, а неписані домовленості стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. Із синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними домовленостями виростала система міжнародного права війни. Дотримання  усної угоди в міжнародних  відносинах стало підґрунтям ефективності їхнього виконання. У цей період між собою конкурували чинне писане право зі звичаями. Епоха лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності – недоторканість парламентерів, заборону окремих видів зброї, боротьбу до першої крові, що згодом трансформувалися у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалося мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі і культури військовиків (В. Дяченко).	Право  війни не випадково увійшло  до історії як перший самостійній відділ міжнародного права, який своїм предметом обрав регуляцію обумовлених збройним насильством відносин між державами. Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

 

Продовження таблиці 1

1	2	3
Епоха Відродження Новий час	Криза середньовічного  світобачення, а також розвиток соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі Розпочалося обґрунтування нової системи соціальних орієнтирів, серцевиною яких стала нова концепція держави. Тільки сильна та централізована держава, яка спиралася на потужну військову організацію, могла подолати внутрішню роз’єднаність суспільства в епоху, коли зароджувалися європейські нації. Тому ідеї державного абсолютизму знайшли найбільше відображення у правових теоріях Ренесансу. Кульмінацією епохи Відродження стало вчення Н. Макіавеллі, яке згодом отримало назву макіавеллізму. Найвищою метою політики, на думку Н. Макіавеллі, є велич, могутність та безпека держави, благо якої повинно стати головним законом суспільного життя. Ренесанс  та філософія Ренесансу ознаменували собою пошук нових шляхів, нового способу, а також нового змісту правового регулювання збройних конфліктів. Врешті-решт цей пошук вилився у нову правову парадигму, яку автор визначає як правова традиція регулювання збройних конфліктів Нового часу. Зважаючи  на суперечність між військовою необхідністю і гуманітарною традицією в Нові часи, зростає правова регламентація війни. Зокрема, до початку бойовищ сторони домовлялися про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, тобто двохсторонні угоди носили разовий характер і впливали на загальні правила війни в Європі. Проте військова необхідність у формі установки на здобуття беззаперечної перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому поступово правилами гуманності почали нехтувати, поранених кидали напризволяще на полях бойовищ, не гребували навіть знищенням медичного та духовного персоналу.	Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої у попередню епоху історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.
Друга половині XIX – початок XXІ століття	У ХVП–ХVПІ століттях гуманізація військової практики почала зростати: до початку бойових дій сторони домовлялися щодо умов поведінки з пораненими, полоненими, цивільним населенням, хоча конвенції носили разовий характер і не впливали на правила війни у Європі загалом. Кульмінацією юридичного позитивізму у становленні міжнародного права збройних конфліктів стало XIX ст., коли остаточно сформувалося право Женеви та Гааги.	В порівнянні зі звичаєвим правом і традиціями гуманної поведінки на війні перевага надавалася чітко зафіксованим текстам міжурядових угод, яких зобов’язані були дотримуватися військово-політичне керівництво держав і особовий склад армії.

 

Таким чином, вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, які обмежували права воюючих щодо завдання збитків противнику. Закони, які забороняли напади на деякі об`єкти (наприклад, місця відправлення культу) та віроломні засоби ведення бою, зокрема такі, як використання отрути, можна знайти у персів, греків і римлян, а також в Індії, в країнах мусульманського світу, в стародавньому Китаї, в Африці і в християнських державах. В своєму сучасному вигляді право війни склалося, в цілому, під впливом християнського віровчення і рицарства, розвитку військової думки в ході воєн, які вели між собою європейські народи після появи в Європі сучасної державної системи. Воно знаходило своє втілення в указах, які видавалися державами своїм арміям. Ці укази передбачали дотримання правил поведінки військ по відношенню до противника. Крім того, командувачами армій укладалися двосторонні акти (картелі, капітуляції, перемир`я), для того щоб можна було потурбуватися про поранених та обмінятися військовополоненими.

Схожий характер таких угод призвів до появи звичаєвих  норм права. Праці різних авторів  в сфері міжнародного та державного права, зокрема Гроція і Ваттеля, внесли вагомий внесок у справу становлення звичаєвого права [7].

 Але лише  в ХІХ столітті, коли війни  велися величезними державними  арміями, що використовували нові  і все більш руйнівні види  зброї, коли на полі бою почала  залишатися жахлива кількість  кинутих поранених, виникло право війни, засноване на багатосторонніх конвенціях [1].

Отже, проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни у другій половині ХІХ – початку XXІ століття дозволяє констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період. Особливо важливими для воєначальників є норми, що регулюють використання засобів і методів ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях, тому що вони вводять систему обмежень, що дозволяють уникнути зайвих страждань і руйнувань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного  гуманітарного права

 

 

Міжнародне гуманітарне  право є однією з найстарших і  найбільш розроблених галузей сучасного  міжнародного права. Під міжнародним  гуманітарним правом розуміється цільна система юридичних принципів і норм, застосовуваних як у міжнародних, так і в не міжнародних збройних конфліктах, що установлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного права по забороні або обмеженню застосування визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпеченню захисту жертв конфлікту в ході цієї боротьби і визначальну відповідальність за порушення цих принципів і норм [8].

Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні  відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.

Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні  держави, що борються за свою волю і  незалежність, народи і нації, деякі  міжнародні міжурядові організації.

На відміну від інших  галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту [12].

 Таким чином, міжнародне  гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.

І нарешті, третя —  захисна функція міжнародного гуманітарного  права, зміст якої складається в  наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини [8].

Міжнародне гуманітарне  право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави  і народи борються за своє виживання, а з іншого боку − не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач [12]:

•  захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили  брати участь у воєнних діях;

•  встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів  ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для  осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.

Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані  один з одним, але відносно автономні  в правовому й організаційному  відношенні, одержали назву «Гаазьке право» (право війни) і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право", охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або "Право війни" обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного  права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об'єднання "під загальною назвою". Бо "право  війни" і "права людини"- це дві  підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, "право війни" прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а "права людини" захищають людську особистість від сваволі у вільний час [7].

Женевське право було розроблене винятково в інтересах жертв війни, воно, на відміну від Гаазького права, не дає державам ніяких прав в збиток індивідууму.

Виробники текстів Гаазького права також прислідували ідеали гуманізму. Але ціллю цього права – є регулювання військових дій, і у відповідності з цим Гаазьке право частинно засноване на понятті військової необхідності і збереження держави.

 «Гаазьке право»  включає в себе ряд конвенцій,  особливого значення серед яких  мають Конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 29.07.1899 р. та 18.10.1907 р., які мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення [1-3].

Таким чином, метою Гаазького  права є пом'якшення наслідків  війни обмеженням засобів і методів ведення військових дій.

Міжнародне гуманітарне  право цікавлять не причини, а  засоби і методи ведення війни. До теперішнього часу винайдено стільки потужних і витончених засобів знищення (хімічна, бактеріологічна зброя і т.д.), що якби всі вони застосовувалися, ті жорстокі війни, які ведуться на планеті зараз, здалися б дитячими іграми. Перешкоджає їх застосуванню саме Гаазьке право. 

В даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань  із повітряних куль;

2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування  куль, що розвертаються або сплющуються  в людському тілі (рис. 1).

Рис. 1 Гаазька  конференція 1899

У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:

1) про відкриття воєнних  дій;

2) про закони і звичаї  сухопутної війни;

3) про права й обов'язки  нейтральних держав і осіб  у випадку сухопутної і морської війни;

4) про стан ворожих  торгових суден на початку  воєнних дій;

5) про перетворення  торгових суден у судна воєнні;

6) про встановлення  підводних автоматичних мін, що  вибухають від зіткнення;

7) про бомбардування  морськими силами під час війни;

8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції;

9) про деякі обмеження  в користуванні правом захоплення  в морській війні;

10) про заснування Міжнародної  призової палати;

11) про права й обов'язки  нейтральних держав у разі  морської війни (рис. 2).

Рис. 2. 2-га Гаазька конференція 1907

Зазначені вище конвенції  замінили конвенцію і декларації 1899 року. Саме з тих пір ми говоримо про  Гаазьке право.

У 1909 році була підписана  декларація про правила морської війни.

У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.

У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.

Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.

1949 рік ознаменувався  розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту  жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять  у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення [12]:

1. Конвенції підлягають  дотриманню «при будь-яких обставинах»,  а, отже, дотримання їх повинно  бути забезпечено державами неодмінно.  Серйозні порушення цього положення  повинні бути кримінально карані.

2. Конвенції підлягають  застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.

Держави, що домовляються, залишаються  пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання  приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.

3. Зазначеними конвенціями особам, які протегуюються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.

4. Конвенції підлягають застосуванню  в співробітництві і під спостереженням держави-покровительки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.

5. У разі розбіжностей щодо  тлумачення і за стосування  конвенції держава-покровителька  або організація, що її заміняє,  яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги.  Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по винно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про поря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання.

Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок  вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.

6. Всі неурегульовані конвенціями  справи підлягають вирішенню  на підставі загальних принципів  цих конвенцій.

7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.

8. Нейтральні держави, що прийняли  в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати  конвенції.

Слід зазначити, що міжнародне співробітництво  в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:

а) запобігання збройним конфліктам;

б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у  конфлікті;

в) обмеження засобів і методів  ведення війни, за борона їхньої модернізації;

г) захист прав людини в період збройних конфліктів;

д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного  права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):

— гуманізація збройних конфліктів;

— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення  війни;

— міжнародно-правовий захист жертв  війни;

— охорона цивільних об'єктів  і культурних цінностей;

— захист інтересів нейтральних  держав;

— сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку  з повагою до людини;