Сутність та необхідність планування в умовах ринку

     Змістовий модуль 1.2. Сутність та необхідність планування в умовах ринку.

      1. Необхідність планування в умовах ринку.

     Кожна людина, родина, колектив, господарство не представляють свого повсякденного  життя без використання усного або  письмового плану дій у роботі, навчанні, веденні господарства, на відпочинку, у фінансових й інших  справах на майбутній день, місяць, рік, а більш завбачливі обмірковують свої дії на кілька років і навіть десятиліть. З'ясовується, що більше  всіх захищені економічно й соціально, і досягають успіхів саме ті, хто  належним чином планує свої дії.

     В умовах ринкової економіки таке планування стає в багато разів важливіше, оскільки без глибоких  різноманітних розрахунків, без обґрунтування й передбачення різного роду змін у майбутньому, вижити в конкурентній боротьбі дуже важко. Тому дуже важливо вивчати  й використовувати методи прогнозування  й планування, як найважливішого складового керування.

     Суспільство в цілому, окремі області, підприємство й людина постійно вимагають певні  товари й послуги. Причому необхідно  забезпечувати їхнє виробництво  й поставку кожному споживачеві:

     - у необхідній кількості й асортименті;

     - потрібної даному споживачеві  якості;

     - у відповідне місце й час, 

     - за прийнятною ціною. 

     При виконанні цих умов будуть дотримуватися  інтереси власника підприємства, у  тому числі  і його трудового колектива  в частині одержання фінансової й соціальної вигоди.

     Реалізуються  ці умови завдяки плануванню як основному  процесу в системі господарського керування. При цьому треба врахувати  тенденції соціально-економічного розвитку у власній державі й  у світі, напрямки й темпи науково-технічного прогресу, можливі зміни в міжнародних  відносинах.

     Прагнучі  до успіху підприємства здійснюють, поряд  з  довгостроковим плануванням, розробку оперативних поточних планів по кожному  підрозділу, кожному робочому місцю. Календарні плани (декадні, місячні, квартальні, піврічні) конкретизують мету й завдання підприємства, включають відомості  про замовлення, про забезпеченість матеріальними ресурсами, про ступінь  завантаження виробничих потужностей  з урахуванням строку виконання  кожного завдання. У них передбачаються витрати на розвиток і реконструкцію  потужностей, заміну оснащення, відновлення  продукції, навчання працівників і  т.п.

     Планування  допомагає відповісти на чотири важливих питання:

     1.Які  позиції займає організація тепер,  які підсумки й умови її  діяльності?

     2.Якою  хоче бачити себе організація  в майбутньому?

     3.Куди  і як вона збирається рухатися?

     4.Як, і за допомогою яких ресурсів  можуть бути досягнуті мета  організації?

     Відповідь на перше питання дає аналіз стану  підприємства і його конкурентного  положення.

     Відповідь на друге питання - це, по суті, розробка місії підприємства, а на третій - його майбутній стратегії.

     Щоб відповісти в цілому на три питання, необхідно розробити стратегічний план підприємства.

     Відповідь на четверте питання й становить  зміст техніко-економічного (тактичного) планування, основне завдання якого - забезпечити виконання цілей  і завдань стратегічного плану  на майбутній рік.

     Кожне підприємство, незалежно від масштабів  і виду діяльності, кожна підприємницька структура в умовах ринкового  господарювання займається плануванням. Відсутність планів супроводжується  помилковими маневрами, несвоєчасною зміною орієнтації, що призводить до втрати позицій на ринку, нестійкого фінансового  стану банкрутства підприємств.

     Застосування  планування в діяльності фірми забезпечує такі важливі переваги:

     • уможливлює підготовку до використання майбутніх сприятливих умов або  до мінімізації негативних, виявляє  їхні причини й наслідки;

•   з'ясовує проблеми, які виникли;
•   підготовляє фірму до раптових змін у зовнішньому середовищі;
•   поліпшує координацію дій в організації;
•   створює передумови для підвищення освітньої й професійної підготовки менеджерів;
•   чітко визначає обов'язки й відповідальність працівників фірми;
• сприяє більше раціональному розподілу ресурсів; 
• поліпшує систему аналізу й контролю в організації.

         Планування як процес формулювання  стратегії, мети, напрямків розвитку  підходить для будь-якої організації.  Однак можуть бути незначні  відмінності у процесі планування  в організації, що залежать  від розмірів, а також від того, чи є організація комерційною  або некомерційною структурою.

           У результаті досліджень були  визначені основні відмінності  в процесі планування на великих  і дрібних підприємствах. Деякі  з них допомагають пояснити  необхідність існування різних  шляхів формулювання стратегії.

           Малі підприємства:

    - Малий бізнес виробляє порівняно  мало товарів і послуг.

    - Ресурси малих підприємств обмежені.

    - Основна їхня конкурентна перевага  — це здатність швидко змінюватися.

    - Вони, в основному, не мають  формальних процедур для спостереження  за зовнішнім середовищем, для  створення прогнозів або оцінки  й контролю стратегії, якої  вони керуються тепер.

    - Основна частина управлінського  апарата одержала всі свої  знання в процесі роботи. Більше  того, вони мають тенденцію покладатися  на досвід і інтуїцію, а не  на формальні процедури (перевірки,  аналізи і т.д.).

    - Часу на планування не вистачає, тому що менеджери безпосередньо  залучені в щоденну діяльність.

    - Керівні пости й значна частина  ресурсів перебувають у руках  в родички й друзів.

         Через ці відмінності процес  планування в малому бізнесі  менш формальний, менш систематичний  і менш регулярний, ніж у великих  організаціях. Але це не означає, що дрібні підприємства зовсім не займаються плануванням або роблять це недостатньо добре. У деяких малих фірмах проводиться дуже ефективне планування, навіть якщо воно неформальне й значно спрощене.

         Некомерційні      організації     фундаментально      відрізняються  від комерційних тим, що вони  працюють не заради одержання  прибутку.

Проведене дослідження зафіксувало шість  основних відмінностей некомерційних  організацій від комерційних.

    1. Послуги, які роблять ці організації,  часто невловимі й важко визначні.

    2. Вплив «споживачів» може бути  дуже слабким.

    3. Зобов'язання членів організації  по своїй основній роботі можуть  послабити їхню вірність суспільній  організації.

    4. Постачальники ресурсів можуть  вторгатися у внутрішню діяльність  і керування.

    5. Обмеження у використанні заохочень  і покарань, що випливають із  пунктів 1, 3, 4 і з посиленого  регулювання урядом і іншими  органами.

    6. Сильні лідери можуть бути  єдиним засобом для розв'язання  конфліктів і подолання обмежень.

         Можливо, через ці відмінності  планування в цих організаціях  не займає провідного положення.  Ці організації воліють керуватися  скоріше короткостроковими планами,  ніж довгостроковою стратегією. Деякі із цих організацій не  мають стратегії взагалі. Вони  у своїй діяльності керуються  короткостроковими конкретними  циклами й особистими цілями  своїх керівників, майже не реагуючи  на мінливі умови зовнішнього  середовища й інші фактори. 

     2. Аналіз вітчизняного  досвіду планування  діяльності підприємств.

     В останнє десятиріччя в Україні  спостерігається приниження ролі планування в системі менеджменту на всіх його рівнях. Головними причинами  цього є:

     1. негативне ставлення до директивного  планування, яке в поєднанні з  адміністративно-командною системою  управління придушувало ініціативу  підприємств і окремих працівників.  З початком переходу до ринку  підприємства отримали економічну  свободу. У законі «Про підприємства  в Україні» зазначається, що «підприємство  самостійно планує свою діяльність  і визначає перспективи розвитку…».

     Але свободою ще треба навчитись користуватись  ефективно. Згідно з чинним законодавством з усіх елементів внутрішньогосподарської  економічної роботи — планування, обліку, контролю, аналізу та матеріального  стимулювання — обов’язковим та цент­ралізовано  регламентованим для підприємства є тільки бухгалтерський облік;

     2. труднощі планування, у першу  чергу вартісних показників, в  умовах гіперінфляції. У поєднанні  з безпосередньою лібералізацією  цін та заробітної плати все  це негайно і негативно вплинуло  на стан та якість внутрішньогосподарського  планування;

     3. зосередження уваги економістів  України на проблемах макроекономіки: економічному суверенітеті, правових  основах підприємництва, власній валюті, зміні форм власності тощо. Настав час вирішити долю економічних підойм, які діють переважно на підприємстві та в його підрозділах, тобто інструментів мікроекономіки;

     4. недостатність досвіду планування  в ринкових умовах.

     Вітчизняний і зарубіжний досвід господарювання свідчить про те, що планування на підприємстві здебільшого не забезпечує значного успіху, який проявляється в зростанні  обсягів обороту, прибутку, економічного росту (цей взаємозв’язок спостерігається  лише в 6 випадках із 100). Як правило, планування починають широко використовувати  в той період розвитку, коли після  бурхливого росту або періоду  становлення виникають проблеми в зміцненні досягнутого успіху, забезпеченні стабільності. Результати спеціальних досліджень, проведених англійським спеціалістом з планування Р. Фінном, підтверджують викладену  вище тезу і свідчать про те, що успіх  досягається лише в результаті довготривалого досвіду планування діяльності підприємства (як правило, досвід, який перевищує 2 роки).  
Для українських підприємницьких структур можна виокремити декілька сфер, де є відчутна потреба в застосуванні планування:

     1. Новостворені підприємства. Активні  процеси розвитку підприємництва  призводять до створення нових  організацій та підприємств, посилення  конкуренції між ними, банкрутства  і закриття багатьох з них.  Діяльність новостворених підприємницьких  структур неможлива без наукового  обґрунтування плану дій, яким  є бізнес-план. Він розробляється  кожною підприємницькою структурою  в період заснування. Цей документ  дає чітку відповідь на велику  кількість запитань і застерігає  нових товаровиробників від можливих  помилок і прорахунків. 

     Потреба орієнтації в поточній ринковій обстановці, у визначенні свого місця в  конкурентному середовищі, прагнення  передбачити майбутнє зумовлюють необхідність планування кожної підприємницької  структури адекватного стану  ринкового господарства.

     2. Діючі підприємницькі структури,  які здійснюють реструктуризацію  та диверсифікацію виробництва.  В умовах зростаючої конкуренції  більшість підприємницьких структур  вимушені постійно дбати про  вдосконалення продукції, освоєння  випуску новітніх конкурентноспроможних  товарів і послуг, що призводить  до значних структурних зрушень  у виробництві. Істотні зміни  в техніці, технології, організації  виробництва, збуті продукції  впливають на основні параметри  діяльності підприємства. Необхідність  їх визначення ще до початку  проведення серйозних змін у  виробництві викликає потребу  планування діяльності підприємства  відповідно до умов, що склалися, або можуть скластися в майбутньому.  Отримані в процесі планування  очікувані параметри діяльності  служать основою при прийнятті  відповідних управлінських рішень.

              3. Державні, в тому числі казенні  підприємства. Для цих підприємств  функція планування є традиційною.  Однак традиційний характер планування  не передбачає власних цілей  розвитку, аналізу і прогнозування  стану економіки в залежності  від змін у внутрішньому та  зовнішньому середовищах. Тому  в умовах ринку державним і  казенним підприємствам необхідно  наново виробляти досвід планування  діяльності.

     Діяльність  державних, казенних (особливо казенних) підприємств перебуває під постійним  контролем і має підтримку  галузевих міністерств та відомств, Кабінету Міністрів України. Тому планування їх діяльності є запорукою ефективності використання державного майна, отримання  і розподілу прибутку, організації  та оплати праці.

     4. Підприємства з частиною іноземних  інвестицій в статутному фонді.  Іноземні партнери, вкладаючи певні  кошти в підприємницьку діяльність, прагнуть мати гарантії їх  повернення, відповідного доходу  з врахуванням орієнтовного часу  його отримання, забезпечення  найменшого господарського ризику. Крім того, в залежності від  частки майна в статутному  фонді, вони можуть брати безпосередню  участь в управлінні підприємством,  прийнятті управлінських рішень. Більшість західних інвесторів  мають значний досвід планування  підприємницької діяльності. Вони  неохоче сприймають інформацію  без відповідних обгрунтувань  і підрахунків. Тому плідна  співпраця з ними вимагає такого  планування діяльності, яке базується  на принципах і методах, зрозумілих  обом сторонам.

     Сучасний  ринок висуває кожен раз вищі вимоги до планування. Основними факторами  зростання ролі планування в нинішніх умовах є:

     - зростання рухомості зовнішнього  середовища. Вимоги з боку попиту, що постійно змінюються, зумовлюють  зрушення інших факторів зовнішнього  середовища, технологій і засобів  зв’язку — комунікацій, соціальних  відносин тощо. Такі ж самі  швидкі та глибокі зміни змушений  здійснювати бізнес. В українській  економіці підвищена рухомість  обумовлена перш за все перехідним  характером вітчизняного господарства  і, як наслідок, нестабільністю  соціально-політичної сфери;

     - посилення відцентрових сил в  економічних організаціях, унаслідок  чого останні надають високий  ступінь автономії і самостійності  окремим підрозділам і менеджерам  фірм. Поряд з позитивними результатами (підвищення гнучкості й підприємницької  активності підрозділів) така  практика створює ряд проблем  і негативних ефектів (втрата  центром контролю за роботою  підрозділів; подрібнення фундаментальних  цілей фірми на множину часткових,  більша частина яких не може  бути виконана, або ж повне  розмивання загальних цілей). Існує  ряд апробованих на практиці  способів регулювання процесу  переборювання негативних наслідків  відцентрових тенденцій; одним  із найефективніших є планування, вироблення єдиної корпоративної  стратегії і механізму її реалізації;

     - новий стиль керівництва персоналом, який дає працівникові значно  більшу свободу дій, сприяє  розвиткові його ініціативи і  творчих можливостей. 

3. Роль держави в регулюванні ринкової економіки.

     У вітчизняній економічній науці  неодноразово дискутувалося питання  про необхідність планування господарчої  діяльності. Особливо заперечувалось планування в ринкових умовах господарювання. "План" та "ринок" вважалися  несумісними. "Ринок" сам відрегулює та вирішить всі проблеми.

     З переходом до повної господарчої  та юридичної самостійності підприємств  та з формуванням ринкової економіки, безумовно, змінився зміст планування, призначення планів підприємств.

     У даний час не існує держав без  регулювання економіки. Інша справа, якими методами й у якому обсязі це здійснюється.

     Держава завжди виконувала класичні економічні функції. Вона на законодавчому рівні  вводила «загальні правила гри», тобто систему нормативних актів, які регулюють діяльність суб'єктів  ринку. Держава збирала податки, за рахунок яких утримувало збройні  сили, чиновників, фінансувало закупівлю  зброї й устаткування для державних  компаній.

     Відповідно  до теорії класичного капіталізму, головна спонукальна чинність розвитку в ринковій системі - це особистий інтерес, пов'язаний з одержанням прибутку. Одна із центральних ідей полягає в тому, що економіка функціонує ефективно, якщо держава не втручається. Оскільки головним регулятором економічного розвитку є ринок, то йому треба надати повну волю. Однак, як показала історія, це призводило до надвиробництва й криз.

     На  відміну від цієї традиційної  класичної теорії англійської економіст  Джон Мейнард Кейнс і його послідовники обґрунтували об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки  й методи державного втручання, якими  можна досягти постійного економічного розвитку.

     По  теорії Кейнса, коливання сукупних витрат впливають насамперед на виробництво й зайнятість, а не на ціни. Особливістю теорії є те, що ринок сам по собі не може забезпечити повної економічної стабільності, а тому держава повинна відігравати активну роль у стабілізації економіки й зм'якшенні економічних спадів і підйомів. Для цього потрібно формувати відповідну державну економічну політику, ефективно використовувати економічні, правові й адміністративні важелі. Держава повинна не тільки стимулювати зниження відсоткової ставки комерційних банків, а й вводити масштабні державні закупівлі і їхнє використання з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту й зниження цін. Крім того, вона повинна виплачувати соціальну допомогу безробітним, людям похилого віку й іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

     Ринкова економіка не захищена від таких негативних явищ, як:

• неповна зайнятість населення,
• циклічність економічного розвитку,
• монополізм,
• нестабільність рівня цін,
• несправедливий розподіл доходів і т.п.

      Є сфери діяльності, які не завжди вигідні для приватного бізнесу: наука й освіта, охорона здоров'я, оборона, охорона навколишнього  середовища. Є також сфери, де ринкові  механізми або спрацьовують із запізненням, або не спрацьовують зовсім (зокрема  це стосується ринку робочої сили). Багато  економічних проблем мають  соціальний й економічний характер, і втручання держави для їхнього  рішення є обов'язковим. 

      4. Планування національної економіки.

      План  виробництва продукції повинен забезпечувати його  ефективну збалансованість й одержання кінцевого продукту, що відповідає по обсягу й структурі суспільним потребам, максимальному їхньому задоволенню.  Роль держави в цьому процесі зводиться до координації, стимулювання різними засобами й методами виробництва потрібної продукції. Цим діям можна дати таке визначення.

      Планування  національної економіки — це  цілеспрямована діяльність держави по визначенню на ближню й далеку перспективу обсягів, пропорцій, структури й темпів суспільного відтворення при реалізації економічних, соціальних і науково-технічних завдань.

      В умовах ринкової економіки багато складових  частин виробничо-споживчих відносин саморегулюються на основі балансу попиту та пропозиції. Однак   для стабільного й безкризисного розвитку  необхідне регулювання ринку, особливо в частині  виробництва «суспільних товарів» -соціального забезпечення,  оборони, вирішення екологічних проблем і т.п.

      Державне  регулювання ринку — це втручання держави у  функціонування ринку, реалізоване через соціально-економічну, валютно-фінансову, структурно-інвестиційну  політику й науково-технічний прогрес із метою перспективного впливу на розвиток суспільного виробництва й вирішення соціальних проблем за допомогою різних важелів: цільових програм,  ресурсного забезпечення, податків і митних тарифів, держзамовлень, субсидій, кредитів, гарантій, інформаційно-маркетингового забезпечення, державного ціноутворення.

     Визначальними завданнями країн з розвинутою ринковою економікою є наступні:

     •  забезпечення високого рівня зайнятості населення;

     •  сприяння стабільним темпам зростання  національного виробництва й  високої його ефективності;

     •  підтримка стабільного рівня  цін;

     • перерозподіл доходів на користь  найменш захищених груп населення;

     • сприяння розвитку раціональних зовнішньоекономічних зв'язків.

     Державний сектор - важливий об'єктивно необхідний елемент структури сучасного суспільства.           

     Сьогодні  державний сектор є істотною частиною економіки ринкових країн, а частка приватного виробництва там далеко не всеосяжна. При цьому приватизація й націоналізація розглядаються  як рівнозначні частини підвищення ефективності використання власності  й чергуються залежно від конкретних умов. У США, Великобританії, Франції, інших розвинених країнах уряд ніколи не втрачав контроль над державною  власністю, джерелами її збільшення.

     Оптимальне  співвідношення  державного й приватного секторів економіки підкоряються правилу  «золотого перетину» - 62% й 38 % або 38 % й 62%.

     Напрямки  впливу державного сектора  на економіку:

     1.  збільшення державних вкладень, які сприяють розширенню масштабів  виробництва й місткості ринку.

     2. розвиток господарської, у т.ч.  підприємницької діяльності підприємств,  які перебувають під державним  контролем.

     3. конкуренція із приватним сектором  для стримування росту цін  і забезпечення якості продукції  й послуг.

     Виходячи  з фактичного стану, у якому перебуває  економіка України до невідкладних проблем економіки можна віднести наступні:

     1.  Забезпечення   економічної   стабільності.    Не   потрібні  "ривки", рекорди, тим більше - в окремих галузях. Досить  стабільного середньорічного приросту  валового внутрішнього продукту  на рівні 6-7%, але у всіх галузях  і регіонах.

     2.  Легалізація тіньової економіки.  Вона на сьогодні охоплює 55-60% капіталу, значна частина якого  "працює"  не на суспільство   й  широкі верстви населення,  а на збагачення  «купки  олігархів»  і  більше дрібних власників  капіталу.

     3.  Зміцнення - там, де це вигідно,  приватної власності й посилення  державного контролю над базовими  галузями економіки.

     4.  Стимулювання підприємництва, особливо  дрібного й середнього.

     5.  Структурне   реформування   економіки,   пріоритетний   розвиток промисловості й, зокрема,  машинобудування, обробної, приладобудівної,  електронної промисловості, які  випускають високотехнологічну, сучасну  продукцію.

     6.  Рішення    енергетичної    проблеми     шляхом     інтенсифікації власного     видобутку     нафти     й     газу,     реструктуризації     вугільної промисловості, пошук  нових видів енергії, енергозбереження  й т.п.

     7. Упор на швидке й ефективне  рішення соціальних проблем у  виробництві й у побуті, поглиблення  соціальної складової економіки:  збільшення заробітної плати,  пенсій, інших соціальних виплат, інтенсифікація розвитку науки,  утворення, культури, охорони здоров'я  й т.п.

     8.  Організаційно-технічна перебудова  аграрного сектора економіки,  інтенсифікація сільськогосподарського  виробництва, враховуючи, з одного  боку,   постійний   попит   на   продукти   харчування   й   сільськогосподарської сировини, а з іншої, сприятливі природно-кліматичні  умови України.

     9. Побудова й впровадження інноваційної  моделі подальшого економічного  розвитку України шляхом відновлення  виробництва, освоєння випуску  принципово нової продукції, оволодіння  новими, більше сучасними методами  роботи.

     Виходячи  із цього загальнодержавне   планування   передбачає   рішення   наступних основних завдань:

• зміцнення позицій країни в умовах глобалізації;
• комплексне рішення економічних і соціальних проблем, концентрація сил і ресурсів на виконання найважливіших загальнодержавних програм;
• прискорене впровадження у виробництво науково-технічних досягнень, спрямованих на підвищення споживчої вартості й конкурентноздатності продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках в умовах твердої конкуренції;
• раціональне використання виробничих фондів, трудових і фінансових ресурсів, посилення режиму економії й скорочення виробничих витрат;
• правильне використання пріоритетів у розвитку галузей й економічних районів з метою досягнення прогресивних зрушень у міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорціях, підвищення ефективності використання ресурсів, охорону навколишнього середовища;
• нагромадження матеріальних і фінансових резервів, необхідних, для збалансованого розвитку економіки.