Аграрна політика Української Центральної Ради

Реферат

Дипломна  робота складається з 84 сторінок, містить 43 джерела.

ЦЕНТРАЛЬНА  РАДА, УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, АГРАРНА ПОЛІТИКА, ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА, СЕЛЯНСТВО, ПОЛІТИЧНІ  ПАРТІЇ.

Об’єктом  досліджень виступає внутрішня політика уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. щодо селянства, політика в галузі аграрних відносин, її зародження, спрямованість та еволюція.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики.

Територіальні межі дослідження зумовлені проблемно-хронологічним характером роботи. Стосовно 1917-1918 рр. вони обґрунтовуються матеріалами Наддніпрянської України - 9 тогочасних українських губерній.

Хронологічні  рамки дослідження визначені періодом діяльності Центральної Ради України 1917-1918 рр. 

Мета дипломної роботи полягає у з’ясуванні змісту й напрямків розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики.

Завдання:

1) Проаналізувати передумови аграрної політики Центральної Ради.

2) Розглянути аграрну політику Центральної Ради України після І і ІІІ універсалів.

3) Охарактеризувати реалізацію аграрної політики Центральної Ради.

Наукова новизна  теми й особистий внесок здобувача полягають у тому, що автор з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження діяльності уряду Центральної Ради  1917-1918 рр. у справі розв’язання аграрного питання.

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність  теми дослідження. Переломні епохи в історії людства притягують особливу увагу дослідників. До таких періодів, безперечно, належать революційні події в Україні першої чверті XX ст. Активна і нерідко суперечлива участь народних мас у національно-демократичній революції 1917-1918 рр. Обумовила її переважно селянський характер. Всі нові уряди, які виникали на терені українських губерній колишньої Російської імперії, стикалися з аграрним питанням і змушені були шукати шляхів його вирішення.

У центрі уваги  передової  суспільної думки аграрне  питання в Російській імперії  перебувало з середини XIX ст. Певними віхами на шляху його вирішення були селянська 1861 р. та столипінська 1906-1911 рр. реформи. Пошуки шляхів аграрного розвитку активізувалися після лютневої революції 1917 р. Свої програми та концепції пропонували різні політичні сили, державні та громадські діячі. Розробка і проведення земельної реформи стали першочерговим завданням для уряду Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Підхід національного уряду до земельної справи визначав не лише долю селянства, а й взагалі шляхи української революції.

Підкреслимо, що аграрна політика розглядається  нами як невід’ємна частина внутрішньої політики держави. Її основними напрямками виступають проведення земельної реформи та врегулювання поточних сільськогосподарських справ: поліпшення землеустрою, підвищення агротехнічного рівня обробку землі, забезпечення сільськогосподарським реманентом, що відігравало визначальну роль у житті селянства. Вирішення проблем сільськогосподарської галузі еволюційними засобами за умов воєнного часу обумовило відповідне спрямування державної діяльності: з’ясування принципових завдань в аграрній галузі, розробку шляхів їх реалізації та створення відповідної адміністративної мережі. Дискусії на урядовому рівні, відображаючи бачення аграрної політики з точки зору держави, інтересів певних класів та соціальних груп, не завжди охоплювали складність реальної ситуації. Втілення державної політики на місцях набирало форм, які здебільше не відповідали планам урядів.

Виходячи  із наведених міркувань, актуальність дослідження визначається:

по-перше, необхідністю подальшого вивчення в сучасному контексті на підставі використання нового історіографічного та джерельного матеріалу маловідомих аспектів історії української революції; 

по-друге, науковою зацікавленістю в глибокому комплексному аналізі розробки урядом Центральної Ради шляхів розв’язання земельного питання як спроби пошуку в екстремальних умовах варіантів задоволення селянських інтересів; 

по-третє, науковою цінністю теми стосунків держави і селянства в період української революції; 

по-четверте, необхідністю переосмислення досвіду минулого в зв’язку з сучасними проблемами, адже наприкінці XX ст. Українська держава знову повертається до проблеми приватної власності на землю, експерименти із якою проводили українські уряди в роки революції; 

по-п’яте, відсутністю в сучасній вітчизняній історіографії спеціальних робіт з аграрної політики українських національних урядів, для яких би ця тема стала об’єктом дослідження.

Мета і  основні завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки. Мета дипломної роботи полягає у з’ясуванні змісту й напрямків розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики.

Досягнення  мети роботи передбачає вирішення таких науково-дослідницьких завдань:

- вивчити  стан земельних відносин в  українському селі напередодні лютневої революції 1917 р., з’ясувати його вплив на загострення соціально-економічних протиріч під час української революції та висвітлити підходи до способів вирішення аграрного питання українських політичних партій;

- простежити  еволюцію аграрної політики на прикладі діяльності уряду Української Народної Республіки доби Центральної Ради;

- визначити  напрямки та сутність земельних  заходів, їх юридичне та економічне обґрунтування, дослідити процес створення інституту державних органів в справі розробки та втілення аграрної реформи;

- з’ясувати  реакцію державних установ та  суспільних верств, зацікавлених  у вирішенні українськими урядами земельного питання, в першу чергу, ставлення селян;

- узагальнити  досвід аграрних перетворень,  проаналізувати як позитивні, так і негативні його результати.

Об’єктом  досліджень виступає внутрішня політика уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. щодо селянства, політика в галузі аграрних відносин, її зародження, спрямованість та еволюція.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики.

Хронологічні  рамки дослідження визначені періодом діяльності Центральної Ради України 1917-1918 рр. Розробка урядових планів в земельній справі розпочалася в 1917 р. Центральною Радою. Верхня межа дослідження, яку згідно з сучасною історіографічною традицією, слід було б визначити моментом державного перевороту 29 квітня 1918 р.

Територіальні межі дослідження зумовлені проблемно-хронологічним характером роботи. Стосовно 1917-1918 рр. вони обґрунтовуються матеріалами Наддніпрянської України - 9 тогочасних українських губерній.

Джерельна база досліджень. Користуючись типолого-видовою класифікацією, запропонованою у наукових працях І.Д.Ковальченка,  М.П.Ковальського, Л.М. Пушкарьова, С.О.Шмідта та ін., джерела з даної теми можна розбити за формальними ознаками на опубліковані та неопубліковані.

За принципом  походження і цільового призначення  опубліковані джерела розподіляються на такі групи: 1) законодавчі акти вищих органів влади: документи програмного характеру (універсали та декларації Центральної Ради, грамоти гетьмана П.Скоропадського); земельні закони та директивна документація земельних міністерств;  2)  тематичні збірки документів і матеріалів; 3) партійні матеріали - програми, статути, рішення з’їздів та конференцій з аграрного питання; 4) економіко-статистичні матеріали з інформацією про загальний стан сільськогосподарських губерній напередодні і частково в період революції та громадянської війни; 5) періодична преса як суспільно-політичного характеру, так і фахова (загалом авторкою залучено близько 30 найменувань тогочасних періодичних видань різних політичних напрямків); 6) наративні джерела - спомини та щоденники провідних діячів республіканського та державницького напрямків  і місцевих селянських ватажків.

Неопубліковані  джерела репрезентовані комплексом документів українських національних урядів 1917-1921 рр., переважна частина яких зберігається в центральних вітчизняних архівосховищах. Зокрема, в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ) зосереджуються документи вищих органів влади: Центральної Ради та Генерального секретаріату (Ф.1115 і 1063), Ради міністрів Української Держави (Ф.1064), канцелярії Директорії (Ф.1429). Характер цих документів, а саме: протоколи і матеріали засідань вищих органів влади, документи розпорядчого характеру, поточне відомче листування, - дозволяє з’ясувати основні напрямки урядової земельної політики.

Матеріали, що стосуються безпосередньо планів аграрних реформ і їх реалізації, зберігаються у фондах відповідних земельних міністерств,  зокрема, у фонді міністерства земельних справ УНР доби Центральної Ради (Ф.1060), Української Держави (Ф.1061) та Директорії  УНР (Ф.1062). Це - земельні законопроекти і закони, матеріали діяльності урядових земельних комісій та нарад, статистичні матеріали щодо штатів та місцевих земельних органів, повідомлення з місць. Важливе значення для характеристики суперечностей тогочасних суспільних поглядів мають записки провідних урядовців стосовно різних аграрних програм. З’ясувати позицію лідерів української революції щодо вирішення земельного питання дають змогу також матеріали особистих фондів - В.Винниченка, С.Петлюри, І.Мазепи, Б.Мартоса, та Д.Дорошенка.

Документи українських  національних  урядів в земельній  справі є важливим джерелом з історії  аграрного питання періоду 1917-1921 рр.. Їх вірогідність підтверджена взаємною перевіркою, співставленням з іншими видами джерел. Такий підхід дозволяє належним чином розкрити поставлені в дисертації завдання і всебічно висвітлити тему дослідження.

Наукова новизна  теми й особистий внесок здобувача полягають у тому, що автор з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження діяльності уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. у справі розв’язання аграрного питання. Використання комплексного підходу до оцінки внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливали на хід розробки та впровадження земельної реформи дозволило простежити еволюцію аграрної політики УНР доби Центральної Ради.

Теоретичне  та практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що:

- вперше відтворено  цілісну картину вирішення аграрного  питання національними урядом Центральної Ради 1917-1918 рр., визначено його зміст та напрямки діяльності державних структур стосовно розробки та реалізації основних концепцій аграрних реформ;

-  фактичний  матеріал дипломної роботи, основні положення, узагальнюючі висновки й рекомендації можуть бути використані при дослідженні проблем аграрної та політичної історії Наддніпрянської України ХХ ст. (внутрішньої та економічної політики, суспільно-політичних, соціальних і національних рухів). Результати дипломної роботи можуть залучатися при написанні навчальних посібників та довідкових видань з історії України, в навчальній (розробці і читанні лекцій з вітчизняної історії) та  краєзнавчій роботі.

Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (43 найменувань). Обсяг дипломної роботи складає 84 сторінки машинописного тексту.

Розділ 1. Історіографія, джерельна  база та методи дослідження аграрної політики Центральної Ради

1.1. Історіографія аграрної політики  Центральної Ради.

Історія боротьби України за незалежність та й історія української революції взагалі як будь-який переламний етап в історії країни давно привертає увагу істориків і тому не обділена літературою. Особливе значення для постановки в історичній науці аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні мала епоха Центральної Ради України. Історіографію проблеми вже вивчали, хоч і з різних позицій, декілька дослідників. Зупинимось лише на головних тенденціях історіографії та найважливіших працях. Початок історіографії проблеми було закладено ще на початку 20-х рр. одразу після, а часом ще й до завершення самої революції і громадянської війни. Першими істориками революції стали самі її учасники, що воювали як на боці Центральної ради, так і на боці більшовиків. Фактично це була історіографія воюючих сторін.

Змушені виїхати за кордон, діячі Центральної ради природньо, прагнучи пояснити свою поразку, що змусила  їх ганебно тікати з Києва в  січні 1918 р. й запрошувати в Україну  німецько-австрійські війська, запропонували  теорію завоювання або окупації України російськими більшовиками. "Війна Великоросії на знищеннє України", так визначає події грудня 1917 р.- січня 1918 рр. колишній голова Української Центральної Ради видатний буржуазний історик Михайло Грушевський.

Конкретний опис встановлення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні у М. Грушевського мало чим відрізняється від оцінки будь-яким правлячим класом усіх революційних виступів.

Подібні думки висловив і колишній генеральний писар, а  потім міністр внутришніх справ в уряді УЦР П. Христюк, що в 1921 - 1922 рр. видав у Празі свою чотиритомну працю "Замітки й матеріали до історії української революції".

Інший міністр Центральної  Ради М. Шаповал винними у поразці  свого уряду вважає, окрім звичайно Росії, ще й місцевих "інородців", що живуть в Україні і брак "національної свідомості" в самого українського народу: "За Москвою всі переваги: населення удвоє більше, ніж на Україні. Але на Україні ще багато жидів та москалів, які своїй Москві допомагають. Опріч того - хіба всі українці за Україну стояли? Ні, ще були мільйони несвідомого люду по містах і селах, який ревів за Москву, за Росію, вважаючи себе за руських, а українство слідом за московською пропагандою вважав за "німецьку вигадку" [20].

Більш чесно й об'єктивно намагається пояснити причини поразки Центральної Ради колишній голова її уряду - Генерального Секретаріату - Володимир Винниченко.

Автор прямо визнає, що українські трудящі маси відвернулися від Центральної Ради саме через  її угодовську політику по відношенню до старих експлуататорських класів (поміщиків, чиновників, буржуазії) України, Росії та Антанти, через небажання лідерів Центральної Ради проводити послідовно революційні перетворення так, як це робили більшовики в Росії (розподіл поміщицьких земель між селянами, робітничий контроль на підприємствах, припинення імперіалістичної бійні). "Вся причина в тому, що українська влада, вся керуюча партійна українська демократія розійшлася зі своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична."[20]

При цьому В. Винниченко, як і решта його колег по УЦР, ясна річ вважає українською владою лише й виключно владу Центральної  Ради, а Центральний Виконавчий Комітет  Рад України й Народний Секретаріат (перший український радянський уряд) вважає владою російських більшовиків, які нічого спільного з Україною не мали, "натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі директиви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду".[2]

Якщо В. Винниченко звинувачує Центральну раду в тому, що в ній  було замало соціалізму, то протилежну позицію займає визначний буржуазний історик і також діяч УЦР Дмитро Дорошенко. На його думку, основною причиною поразки Центральної Ради було якраз надмірне захоплення соціалістичною демагогією, що вносила розлад і анархію в Україну, потурала темним інстинктам простого люду і заважала будувати власну державу, особливо її головний атрибут - власну армію. Саме соціалістичне доктринерство керівників Центральної ради та їх відмова будувати власні збройні сили й призвели, як стверджує Д. Дорошенко, до того, що у вирішальний момент УЦР виявилась беззахисною перед навалою російських більшовиків.

Це дослідження перше  й мабуть єдине в історіографії  української діаспори, автор якого використав не тільки націоналістичні, а й деякі радянські джерела. Решта авторів з табору УЦР - УНР радянські джерела просто ігнорує. Проте й Дорошенко на догоду своїй концепції припускає й поширює одверто неправдиві твердження. Для прикладу можна назвати два з них. Некритично перейнята ним із спогадів П. Скоропадського версія про те, що він (Скоропадський) нібито "врятував" Київ від 2-го гвардійського корпусу російської армії, що під проводом більшовички Євгенії Бош хотів захопити Київ, вже викликала заперечення істориків [6, 21]. Не узгоджується з іншими джерелами і заява Д. Дорошенка про те, ніби в грудні 1917 р. за наказом Центральної Ради було розформовано дві сердюцькі дивізії у Київському військовому окрузі.[6, 32]

Закладені Д. Дорошенком принципи вивчення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні стали основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панівне становище серед дослідників української діаспори. При цьому науковий рівень праць, присвячених цьому періоду, рівень опанування джерел у багатьох представників цієї школи виявився нижчим, ніж у самого Д. Дорошенка.

Основи радянської історіографії аграрних проблем  революції і громадянської війни  в Україні були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником. Як і всі радянські автори, він виходив з того фундаментального положення, що в жовтні 1917 р. в Росії почалася соціалістична революція й епоха соціалізму взагалі. Хоча у 20-х роках було прийнято вживати більш коректний з наукового боку термін "пролетарська революція", що вказував на головну діючу силу цих подій, а не їх формаційну природу.

М. Скрипник вперше звернув увагу на відмінності  української та російської революції, обумовлені колоніальним становищем України в складі Російської імперії, національною невідповідністю між містом і селом. "В Росії успіх Жовтневої революції значною мірою обумовлювався тим, що після імперіалістичної війни і кріпосницького царизму робітничому класові, що повів боротьбу проти імперіалістичної війни і кріпосницького землеволодіння, проти лихварського капіталізму, вдалося з самого початку твердо взяти у свої руки керівництво селянськими масами і порівняно легко подолати опір куркульських верств, що одна за одною відшаровувалися".

В Україні  ж відносини між пролетаріатом  і селянством ускладнювалися національною невідповідністю між містом і  селом. "Село на Україні майже виключно українське. Місто складається з елементів за національним складом російських і напівзрусифікованих - єврейських та частково, на Правобережжі, польських. Індустрія мало централізована, підприємства - переважно дрібні, або середні. Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними пересудами. Один з таких пересудів, які століттями плекав царизм і засмічував голови багатьом і багатьом робітникам, - це пересуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для "простого", домашнього вжитку."[23, 6]

М. Скрипник датував  Жовтневу революцію в Україні  груднем 1917 - січнем 1918 рр., підкреслив значення І Всеукраїнського з'їзду Рад в Харкові, який "протиставив всеукраїнському об'єднанню дрібнобуржуазної контрреволюції всеукраїнське об'єднання пролетарських сил". Однак, М. Скрипник, як він сам зізнається, не мав у своєму розпорядженні майже жодних джерел, окрім власних спогадів: "Тому то зараз пишу не історію революційного руху на Україні, а лише його начерк" [4].

Збиранням джерел до історії революції в Україні  зайнялися спеціально створені Комісії  з історії Жовтневої революції  та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал "Летопись революции" (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії. Протягом 20-х - початку 30-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917 - 1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо до 5-річного та 10-річного ювілею революції 1917 р. були підготовлені збірники спогадів та статей.

Працівники  Істпарту у 20-х рр. робили й перші спроби узагальнити віднайдені й опубліковані джерела. Серафіма Шрайбер на основі вечора спогадів членів першого ЦВК Рад України і Народного Секретаріату підготувала нарис "З історії Радвлади на Україні". Михайло Рубач вперше ввів до наукового обігу протоколи та інші документи Генерального Секретаріату Центральної ради, дослідивши причини й перебіг конфлікту УЦР із Радою Народних Комісарів [23, 6]. Микола Попов досліджував історію більшовицьких організацій України. Працівники Київського істпарту В. Манілов, Ф. Ястребов і А. Іргізов підготували документальну хроніку "1917 рік на Київщині" і нарис історії жовтневого 1917 р. та січневого 1918 р. повстань у Києві [4].

Однак, після  утвердження наприкінці 20-х - початку 30-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Більшість керівників більшовицьких організацій України 1917- 1918 рр. було в 30-х рр. оголошено "ворогами народу" й розстріляно. М. Скрипник в умовах публічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії.

Оскільки  доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 20-х для  широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому випадку автори 30-х - першої половини 50-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 20-х те, що було дозволено й укладалося в офіційну схему "Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні". В гіршому - поширювали власні домисли.

Осмислення  цього масиву джерел тривало до кінця 60-х - початку 70-х рр. (період так званого "шелестівського автономізму"). Вершиною "шелестівського періоду" радянської історіографії стала двотомна монографія Михайла Рубача, Степана Королівського й Миколи Супруненка "Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні", видана до 50-річчя Жовтня. Відповідно до партійних директив автори прагнули довести, що на 1917 р. в Україні визріли всі необхідні умови для соціалістичної революції, що Українська Радянська держава виникла внаслідок революційної боротьби робітничого класу та трудящого селянства України під керівництвом більшовицької партії та В.І. Леніна.

Аграрною  проблемою революції і громадянської  війни в Україні в 60-х плідно займався І. Витанович. Він зазначає, що перші місяці праці й змагань Центральної Ради (обраної 20 березня 1917) виповнені мобілізацією українських національних сил та спробами насамперед добровільного домовлений з Тимчасовим урядом про передання їй справ організації автономної влади на Україні. Потім щораз більше загострювалися відносини й домагання. Взагалі до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили передусім справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні — виразника волі народу творити своє власне життя. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 (23 н. ст.) червня і другий від 3 (16) липня 1917 року. Численні з'їзди в столичному Києві й по країні з великим ентузіазмом давали змаганням Центральної Ради підтримку в своїх заявах і резолюціях. Найважливіший з тих з'їздів був Національний конгрес (19-21 квітня), який підтвердив внутрішню організацію й склад репрезентації Центральної Ради та обґрунтував підстави автономії України як «ступінь організації сил до боротьби за власну державу». Важливе значення для підтримки й розвитку прагнень Ц. Р. мали перший і другий Військові з'їзди численних делегатів фронтових і запільних частин (18-25 травня і 18-23 червня 1917), Всеукраїнський селянський з'їзд (10-16 червня), попереджений селянськими обласними з'їздами: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, Поділля; Всеукраїнський робітничий з'їзд (24 липня), з'їзди, установчі збори політичних партій та ін.

З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицького  в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища  знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рідкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних висновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.

Прикладом "об'єктивності" дослідженнь тих часів може бути праця І.С. Хміля "Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад" [42], де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з'їздів в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр. За підрахунками І.С. Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з'їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з'їзд Рад підтримали ЦВК Рад України і засудили Центральну раду. При цьому автор довільно об'єднав 4 з'їзди кінця 1917 р. та понад 50 з'їздів січня-березня 1918 р., які відбулися вже після збройного розгрому Центральної ради, що не могло не вплинути на перебіг з'їздів. Сам І.С. Хміль відзначає, що в декількох губерніях і повітах "у листопаді 1917 - березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з'їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з'їздів, оскільки рішення їх були майже ідентичними"[42, 7]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з'їзду 14-16 листопада 1917 р. та Харківського губернського селянського з'їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді, але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з'їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р., до своєї таблиці включив лише три [41, 28]. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з'їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Ж.П. Тимченко та П.М. Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з'їздів. Природньо, що перевірити достовірність його тверджень в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істориків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки [4].

Наукові дослідження  дещо активізувалися лише в другій половині 80-х рр. - в період горбачовської "перебудови". До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні". Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: "Встановлення Радянської влади на Україні було невід'ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної революції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги трудящих Росії"[6].

Загальною рисою  радянської історіографії було майже  повне ігнорування джерел, що виходили з ворожого табору - документів Центральної  ради, спогадів її діячів та захисників. Документи УЦР ще використовувались у працях 20-х початку 30-х рр., частково у 60-х, хоча доступ до них у Центральному державному архіві Жовтневої революції та вищих органів влади УРСР (ЦДАЖР УРСР - нині ЦДАВО України) був обмежений. Спогади противників більшовиків, видані за межами СРСР у поле зору істориків УРСР практично не потрапляли за дуже незначними вийнятками (як-от книга В. Винниченка "Відродження нації", яку сам автор у 1920 р. відправив у 20 примірниках до УРСР, плануючи повернутися в Радянську Україну), що в поодиноких екземплярах перебували в спеціальних (секретних) фондах.