Концепция самопознания г. Скороди

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені М.П. ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ  ФІЛОСОФСЬКОЇ ОСВІТИ І НАУКИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ 
 
 
 
 

КОНЦЕПЦІЯ САМОПІЗНАННЯ Г. СКОВОРОДИ 
 

ДИПЛОМНА РОБОТА 

Зі спеціальності 8.030100

„ФІЛОСОФІЯ” 
 
 

Студента  групи 53,

V курсу  денної форми навчання 

Науковий  керівник:

кандидат філософських наук,  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ - 2010 

зміст 

Вступ…………………………………………………………………………….        3 

1. Особливості осмислення проблеми людини та самопізнання у філософії Нового часу в Україні ……………………………………………     7

Висновки……………………………………………………………………..    30 

2. Проблема самопізнання в філософії Сковороди………………    32

Висновки…………………………………………………………………….     52

3. Вчення про "сродну" працю як основу концепції самопізнання в філософії Г.С. Сковороди…………………………………………………     54

Висновки……………………………………………………………………      72

Висновки……………………………………………………………………….      74

Джерела та література………………………………………………………..      78

      ВСТУП

     Актуальність  теми дослідження. У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи до кінця не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

     Український філософ, поет-мислитель Г. Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу "живи за природою". Цю тезу  мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за "сродністю", яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Г.Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже "сродна" праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв’язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

     У наш час, коли віками омріяна, багатьма поколіннями виборювана незалежна Українська держава стала історичною реальністю, проблема духовного розвитку та самореалізації особистості набуває особливої актуальності. Процес становлення освіти й виховання має сприяти формуванню творчо розвинутої, духовно багатої особистості, що і є одним з головних завдань нашого суспільства.

     Актуальність  даної теми обумовлюється необхідністю поглибленого вивчення філософських аспектів концепції самопізнання Г.Сковороди для обґрунтування основоположних принципів і засад становлення та самореалізації творчої особистості в умовах інтенсивного розвитку національного соціокультурного простору.

     Ступінь розробленості проблеми. Література, присвячена даній темі, є надзвичайно чисельною і різноманітною в усіх можливих відношеннях та аспектах, охоплює широке коло історичних та філософських проблем.

     Розвиток філософської думки кінця ХVІ-ХVІІІ ст. проаналізований та узагальнений в працях В. Нічик [31]; окремі проблеми глибоко розглянуті дослідниками Ю. Вільчинським [41], М. Кашубою [21], В. Литвиновим [28], І. Огородником [33], М.Д.Роговичем [40], Л.В.Ушкаловим [62], З. Хижняк [67], Н. Мозговою [65], Ю. Федівим [65] та ін. Ці автори визначають характерні риси розвитку теоретичного мислення, виявляють закономірності становлення оригінальної філософської думки цього періоду, розглядають питання братського руху, діяльність мислителів Києво-Могилянської академії, дають обґрунтовану оцінку їх творчості, розкривають її ідейний зв’язок з надбаннями західноєвропейської філософії, наголошуючи на створенні вітчизняної філософської традиції.

     Специфіку людської діяльності, основи творчої, "сродної" праці у філософії мислителя аналізували Г. Волинка [64], Б. Кульчицький [26], М. Сич та ін.

     В сучасній вітчизняній філософії  розгорнуто широке дослідження усього спектру філософських проблем сковородознавства,  плідні ідеї у вивченні яких обґрунтовують І.Бичко [2], І.Бойченко [4], Г.Волинка [64], Г. Горак [10], В. Микитась [30], М.Попович [38], Є.Причепій [39], В.Табачковський [53] та ін.

     Питання впливу “філософії серця” Сковороди на подальший розвиток вітчизняної філософії, в центрі якої знаходиться проблема людського буття у світі, розглядається такими авторами, як С.Вільчинська [6], В. Костенко [24], Д.Слободянюк [47], та інші.

     Слід  зазначити, що такі розгорнуті, глибокі  філософські дослідження вчення Г.Сковороди потребують продовження  в контексті реалій сьогоднішнього суспільного життя та розвитку сучасної філософської думки. Антропологічний поворот у сучасній філософії приводить до утвердження ідеї неповторності та багатомірності сутності людини і людського буття, зорієнтовує на творче самовираження, самоствердження особистості у світі.

     Такий підхід вимагає по-новому осмислити глибинні традиції української духовної культури, визначальні характеристики яких, зокрема, були закладені і сформовані у вченні Г.Сковороди. Цим обумовлюється необхідність узагальненого, цілісного дослідження філософських аспектів концепції самопізнання, основні завдання якого зосереджені навколо проблеми гармонійності особистісного буття в суспільстві, творчої самореалізації та смисложиттєвих орієнтирів людини.

     Об'єктом  дослідження є філософське вчення Г.Сковороди.

     Предметом дослідження є самопізнання в концепції мислителя.

     Мета та завдання дослідження. Метою дипломного дослідження є філософський аналіз концепції самопізнання Г.Сковороди як основи особистісного буття, самореалізації та творчої діяльності людини.

     Мета  дослідження визначила завдання:

• розкрити особливості осмислення проблеми людини та самопізнання у філософській думці України кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст.;
• виявити ідейні засади концепції самопізнання в творах філософа;
• розкрити суть концепції "сродної" праці як основи особистісної самореалізації, світоглядного, смисложиттєвого самовизначення та творчої діяльності людини;

     Основним  методом дипломної роботи  є філософський аналіз історико-філософської спадщини. Окрім цього використано метод діяльнісного підходу до проблем особистості та людського буття, метод єдності історичного та логічного, принципи діалектики.

     Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 84 сторінки, з них 76 сторінки основного тексту. Список використаних джерел налічує 73 найменування та становить 6 сторінок. 
 
 

      Розділ І.

     Особливості осмислення проблеми людини та самопізнання у філософії Нового часу в Україні.

     Філософи  різних часів та народів намагались відповісти на питання: "Що таке людина”. Антична філософія розуміла людину, як природну частину космосу і як  найкращий витвір серед створіння. Наприклад, людина для Сократа розглядається тільки як моральна істота. Самопізнання мало для Сократа певний сенс. Пізнати самого себе означало пізнання себе як громадської і моральної істоти, притому не лише як неповторної особи, а як людини взагалі.

       В Середні віки, завдяки патристичній  філософії, людину розглядали, як  створену за Божим образом  та внаслідок гріхопадіння - неповноцінну. Середньовічна філософія відкрила "внутрішню людину", якій у космосі немає аналогів і пізнати яку можна лише з допомогою надприродної благодаті. Самопізнання філософія Середніх віків підкорила релігії та поставила першочергову задачу спасіння душі, надала першість волі, а не розуму.

     Філософи  доби Ренесансу аналізували людину не тільки як вінець творіння, що увібрала у себе властивості світу, але  й як вільну, богоподібну істоту, спроможну самостійно розвиватись  і формувати своє буття. Людина у  ренесансних філософів набула атрибутів самодостатності і самоцінності, життєвої активності і здатності до творчого самовияву. На відміну від середньовічних мислителів, які, говорячи про людину, показували її звичайно в перспективі завдань, визначених Творцем, мислителі Ренесансу трактували людину в перспективі її власних діянь, які сягають небес. [Див.: 31]

     В Україні зміна положень середньовічної філософії почалась у XVI ст., що було спричинено переорієнтуванням філософської думки від богопізнання до пізнання людини, визнання її самоцінності. Цьому сприяли певні зовнішні явища (Україна разом із Польщею рухалася в руслі загальноєвропейських процесів) і внутрішня логіка розвитку української філософської думки. Усе це робило визначальним питання людини, її соціального буття, морального світу. Вона вперше була сформульована як певна система принципів, що зумовили її філософське розв'язання. Заслуга в цьому належить передусім представникам «католицької Русі», які, спираючись на здобутки своїх попередників, розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її земному втіленні. [Див.: 18, c. 35]

     Як  і західноєвропейські, українські мислителі  трактували людину як найвищу цінність, як творця самої себе і відповідального  співробітника Творця. Поділяючи  традиційні твердження, що всі помисли  людини в земному житті мають  бути спрямовані на сходження до Бога, досягнення «богомисленності» і найвищого «благословенства», С.Оріховський (1513-1566) висловлював переконання у самодостатності людини, стверджував, що від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на «огидну й нікчемну тварину». У творах Касіяна Саковича («Арістотелівські проблеми», «Трактат про душу») помітний природничо-науковий підхід до вивчення людини та її діяльності. У середньовіччі було популярним відоме ще з античної філософії вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). Особливого поширення воно набуло в часи Відродження, ставши однією із центральних ідей натурфілософії. Ідею єдності і відповідності мікро- і макрокосму поділяли українські мислителі. За словами К.Саковича, тіло людини складається з тих самих стихій (елементів), що й нежива природа. Як і більшість філософів того періоду, він був переконаний, що стихіям макрокосму відповідають рідини людського тіла. [Див.: 7]

     Тогочасні українські мислителі схилялися  також до креаціонізму, однак іноді  надавали перевагу ідеї природної сутності людини, хоча під природою вони, як правило, розуміли Бога або Божественні за походженням сутності речей. С.Оріховський вважав людину досконалим витвором природи, Г.Саноцький поділяв малопоширену в Україні атомістичну концепцію походження світу і людини. Посилаючись на Лукреція, він стверджував, що «початок усього походить із тих самих "зародків" [атомів], і всі творіння однаково дбають і піклуються про збереження роду й життя». [Див.: 28, c. 25]

     Мислителі Ренесансу, не зрікаючись ідеї спасіння, визначали життя людини в перспективі  її власних діянь, її земного самоутвердження. Людина, на їхній погляд, не повинна була покладатися лише на Творця, а мусила самостійно торувати життєвий шлях. Щодо цього С.Оріховський (1513-1566) писав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на досягнення «богомисленості»; що «швидкоплинне життя [на землі] завершується вічністю і вічним безсмертям»; що провідною ідеєю і найвищим змістом людського життя є Бог. Водночас він зазначав, що до безсмертного життя шлях потрібно прокладати, «живучи розважно, чесно й побожно на землі», і був переконаний, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям. С.Оріховський (1513-1566) називав людське життя «actio» («дія»), після якого залишається «справа»: так само, як після «будування» залишається «будинок». Від «actio», на його думку, різниться «factio» («діяння, чинення»), яке зникає разом зі своєю причиною. У цих міркуваннях помітний вплив Арістотеля, який визначав людське життя як «factio», стверджував, що життя людини схоже на спів під час гри на лютні, коли після нього не залишається нічого тривкого, бо разом зі співанням перестає існувати і спів. Отже, трактуванням людського життя як «actio» С. Оріховський (1513-1566) визнавав його земну значущість. [Див.: 27, с. 135]

     Оскільки  проблема людини посідає важливе місце у філософії будь-якої епохи, то прогрес в історії філософії визначається за ступенем осягнення сутності людини. Так, першочерговим завданням християнства вважалося дослідження таємниці «внутрішньої» людини — людини, пов'язаної із трансцендентним світом. В епоху Відродження, особливо раннього, важливого значення надавали осмисленню самопізнання людини і пізнання її становища у світі. Людиною, проблемою її самопізнання переймався К.Сакович, який вважав, що це дає змогу людині керувати «домом свого тіла» — відчуттями, розумом, волею, вчинками. Непристойно людині «не знати законів своєї природи, не знати властивостей і обов'язків членів, з яких складається її тіло, не відати того, що зберігає її природу в цілості і що веде до її руйнування». Людині дано знати про всі речі, — вважав він, — але для чого все це потрібне їй, якщо вона не пізнає себе саму, не знатиме, із чого, ким і для чого створена [Див.: 13].

     С.Оріховський чіткіше формулює ренесансно-гуманістичну ідею стихійного самоутвердження людини, її здатності через моральне самовдосконалення і якнайповнішу реалізацію закладених Богом творчих і розумових потенцій набувати якості Божественної істоти. На його думку, людина, пізнавши всі земні й небесні речі, а також себе, стала рівною Богові. Головне її призначення мислитель вбачав у тому, щоб, спираючись на свою божественну натуру, осягнути Бога («з Богом, у Трійці єдиним, бути заодно») і через спасіння досягти вічного життя. Загалом С.Оріховський неоднозначно оцінював відомий вислів «Пізнай себе самого!», написаний на храмі Аполлона в Дельфах. Здатність людини до самозосередження він вважав найвищим благом, однак критикував Арістотеля за намагання, спираючись на цей принцип, формувати остаточну мету людського життя і діяльності. С.Оріховський мислив у ренесансно-гуманістичному дусі, будучи переконаним, що будь-яке самопізнання і самозосередження повинно здійснюватись заради віднайдення в собі творчих потенцій до певної важливої діяльності в земному житті. Отже, кінцева мета цих пошуків має бути спрямована назовні: на вияв особистої доблесті і суспільно корисну працю. [Див.: 28, с. 56]

     Згодом  проблему самопізнання український  церковний, політичний і культурний діяч Петро Могила (1596—1647) трансформував у проблему цілісності людини, «її свідоме збирання себе й перетворення згідно з визначеними для себе моральними й духовними пріоритетами з метою спрямування себе до добра й істини». [Див.: 31, c. 368]

     На  основі ренесансного розуміння людини як істоти, яка гармонійно поєднує  в собі тілесну і духовну природу, мислителі обстоювали думку про  необхідність всебічного розвитку людини, її духу і тіла, спрямовували на досягнення повноти життя й самовияву (Григорій Саноцький, Симеон Пекалід). Так, архієпископ львівський Г.Саноцький навіть намагався реабілітувати давньогрецького філософа Епікура, визнаючи за епікуреїзмом право на існування поряд з іншими філософськими вченнями. Адже Епікур, на його думку, «займався тілом — матеріальним світом, а інші вчені займаються душею — світом духовним». Тому стосовно матеріального світу можна прийняти орієнтовану на розум епікурейську фізику; а стосовно духовного світу слід покластися на правду віри, що не потребує жодних доказів і в яку велить вірити церква.

     Розмірковуючи над проблемою людини, українські католики не оминали і питання  про можливості пізнання людиною  навколишнього світу з допомогою  розуму і відчуттів, їх співвідношення у цьому процесі. Так, К.Сакович, вважаючи, що людина причетна до Бога через розум і дух, високо оцінюючи «внутрішній» розум, розумів потребу розуму «зовнішнього» і пов'язаного з ним чуттєвого пізнання. С.Оріховський, розвиваючи ідеї ренесансного гуманізму, приділяв увагу розвитку «зовнішнього» розуму і пов'язаному з ним поширенню світських пізнань, хоча цінував і розум «внутрішній».

     Завдяки другому південнослов'янському впливу в Україні поширилися властиві Тирновській  школі ісихастські ідеї. Вони активно використовувались острозькими книжниками для обстоювання їх позиції в полеміці з католиками і протестантами, були суголосні розумінню філософії як мудрості і життя в істині, пошуків її на шляху містичного єднання з Богом. У творчості Г.Смотрицького, Й.Княгиницького, І.Вишенського простежується тісний зв'язок між обґрунтуванням необхідності збереження і розвитку старослов'янської мови, вимогою абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових книг та ідеями ісихазму. Наприклад, реформа Євтимія Тирновського ґрунтувалася на поглядах основоположників ісихазму Григорія Синаїта і Григорія Палами.

     Важливого значення в духовному становленні  людини надавали тогочасні українські книжники самопізнанню. За словами  Івана Вишенського, завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина переображається з «ветхої», прив'язаної до земних бажань і пристрастей, на «нову», духовну людину. Свої думки про необхідність через духовні подвиги приготування до читання священних текстів Іван Вишенський супроводжує відповідними посиланнями на авторитетного для нього ісихаста Григорія Синаїта. Аналогічні рекомендації для читання Біблії з «испытанием духовным » подає у передмові до Острозької Біблії Г.Смотрицький.

     Уявлення  про те, що осягнення істини можливе  через самопізнання, ґрунтувалося на переконанні в нерозривному зв'язку між розумом людини і супернатуральним Розумом — Богом, у контакті людського мислення й буття, що гарантувало істинність пізнання. Самопізнання, на думку острозьких книжників, створювало передумови для проникнення людини в приховану сутність священних текстів, а осягнення божественного слова було умовою її духовного перевтілення, становлення як особистості.

     Вчені братських шкіл шукали відповіді  на актуальні питання тогочасної дійсності задопомогою Біблії та вчення отців церкви.  У них було немало роздумів і міркувань, що тяжіли до реформаційної ідеології чи могли бути сприйняті як суголосні їй.

     До  таких творів належить «Алфавіт духовний» І.Копинського, діяча Львівської, а потім і Київської братських шкіл, присвячений проблемі людини, піднесенню в ній морального, розумного і духовного начал. Одне з центральних місць у творі відведене проблемі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність — те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. У зв'язку з цим перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. Автор надає перевагу другому шляху, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі. «Познавый бо кто истинно себе, позна Бога, и познавый Бога, позна себе, с Богом соединен єсть». Це знання Бога передбачає як пізнання людиною себе, так і попереднє пізнання зовнішньої природи. [Див.: 12]

     Концепцію самопізнання автор розвинув у теорію «умного діяння», яка охоплює  такі послідовні етапи, як моральне самовдосконалення, працю, що стає потребою і радістю, зречення світу тілесних речей, очищення і просвітлення розуму, самозаглиблення, пізнання Бога та поєднання з ним. І тоді, ще до воскресіння тіла, на землі людина воскресає душею, набуває божественної благодаті, досягає Царства Небесного. Бог «весь в тебе єсть, внутри тебе царство небесное, ты же его инамо ищещи, внутрь тебе пристосущное наслаждение, ты же о нем не разумешу». Це дуже близько й до «мысленного рая» ісихастів, і до того, про що згодом писав Г.Сковорода.

     У 1615 р. було створено братство в Києві, яке почало відігравати провідну роль у братському русі. На той час значно змінилася і розширилася соціальна основа братства. Якщо раніше воно формувалося переважно з представників третього стану, то з тієї пори до нього входили і представники вищих прошарків, які не перейшли в католицизм, а намагалися боротися проти нього (Острозькі, Могили, Древинські та ін.).

       У філософсько-богословських працях  тема піднесення людини до  духовного (Бога) поступилася місцем  темам, пов'язаним з інтересом  до природи, людини і її суспільних відносин.

     Гуманістичний етап розвитку братських шкіл пов'язаний з діяльністю представників нової  плеяди діячів культури: Йова Борецького, Мелетія Смотрицького, К.Саковича, К.Транквіліона-Ставровецького, Х.Євлевича. Популярними у східнослов'янському регіоні були книги викладача грецької мови, проповідника, засновника пересувної друкарні К.Транквіліона-Ставровецького «Зерцало богословії» (1618), «Євангеліє учительное» (1619), «Перло многоцінне» (1646) та ін., у яких українське і російське духовенство знаходило чимало єретичних місць. За царським наказом 1627 р. «Євангеліє учительное» підлягало спаленню, а інші його твори були заборонені. [Див.: 66]

     Розглядаючи проблему «Бог і світ», К.Транквіліон-Ставровецький створив учення про чотири світи: 1) світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; 2) макрокосм — світ видимих тілесних речей, у якому живе людина; 3) сама людина (мікрокосм); 4) поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла. На відміну від авторів «Алфавіту духовного», «Діоптри» та інших, які, розмірковуючи про світ, обґрунтовували необхідність його зречення й описували його за допомогою моральних категорій (світ — зло, джерело гріха тощо), К.Транквіліон-Ставровецький, розрізняючи чотири світи, показує, що не весь світ — зло.

     У центрі вчення К.Транквіліона-Ставровецького перебуває проблема людини. На відміну від попередників він надав проблемі душі і тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого сенсу. Без тіла і вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, прагнути, набувати і виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. У цьому К.Транквіліон-Ставровецький наближається до визнання притаманної мислителям Відродження гармонії душі і тіла. Проте оскільки людина утворена з «горньої» і «дольньої» частин, має тіло від землі, а душу від Бога, то частково вона є світлом, частково — тьмою, частково — ангелом і звіром, дивним поєднанням смерті і життя, тлінного (плоті) і нетлінного (духу).

     Значну  увагу К.Транквіліон-Ставровецький приділяв проблемі самопізнання, морального самовдосконалення, критиці моральних вад тогочасного суспільства. Основою твору «Перло многоцінне» автор взяв ідею призначення людини для «горнього» людського єства. Важливого значення він надає містичній інтуїції, що уможливлює пізнання Бога і самопізнання людської душі. Засуджуючи суспільну нерівність, мислитель звертається до ідей вселюдських рівності і братерства, яким надає релігійного забарвлення: «Бог создал людей равными и єдино им даровал душу разумную и бессмертную, а равно им даде въсь мир видимый, и еже в нем, и равно им едино небо покров, солнце и луна єдиний свътильник в дому их, и земля едина трапеза, и дождь равно проливается». Відчуваючи соціальну несправедливість, К.Транквіліон-Ставровецький вдається до ідеалізації відносин у ранньохристиянській громаді, хіліастичних (пов'язаних із Другим пришестям) ілюзій, характерних для західних реформаторів. Елементи реформаційного мислення помітні і в його «Євангелії учительном», яке мислитель радив мати не лише в церкві, а й вдома. Індивідуальне читання, літургію для одного він вважав не менш важливими, ніж службу Божу у храмі. [Див.: 69]

     Серед діячів і письменників другого періоду  братського руху помітна постать  українського вченого, культурно-освітнього діяча Мелетія Смотрицького (прибл. 1572—1633), чия «Граматика», що була посібником для братських шкіл, вплинула на розвиток культури українського та інших слов'янських народів. 

     Розглядаючи питання про співвідношення віри і знання, богослов'я і філософії, мудрості божественної і людської, світської, Мелетій Смотрицький  значною мірою дотримувався негативного  ставлення до використання філософії, вчень Арістотеля, Платона, Піфагора у розв'язанні теологічних проблем, однак зміст його суперечить цій традиції. Уперше у філософській думці східних слов'ян він спирається для аргументації своїх поглядів на ідеї гуманістів доби Відродження, зокрема на твори Ф. Петрарки, М. Кузанського, Л. Валли, Еразма Роттердамського, чим сприяв утвердженню гуманістичних ідей у вітчизняній духовній культурі. Мислитель значно розширив джерелознавчу базу вітчизняної філософії. Поруч з іменами античних письменників, представників східної і західної патристики він називає багатьох середньовічних мислителів: Ансельма Кентерберійського, Дуранда, Беду, Альберта Великого, Бонавентуру, Тому Аквінського, Марсілія Падуанського, Дж. Савонаролу, тогочасних ідейних противників — Р.-Ф.-Р. Беларміна, П. Скаргу.