Право землекористування

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ....7

1.1. Поняття  та види права землекористування…………………...……....….7

1.2. Принципи  права землекористування ……………………….……..........17

Висновки до Розділу 1……………………………………………….……..…36

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ............................................................................39

1. Право загального землекористування…………………………………..39
2. Право орендного землекористування………………….……………..…57
3. Право концесійного землекористування …………….…………………77
4. Інші види права землекористування (емфітевзис, суперфіцій, право земельного сервітуту)…………………………………………...……………84

Висновки до Розділу 2……………………………………………….………106

РОЗДІЛ 3. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ………………………………………………..110

3.1. Поняття та види захисту  права землекористування…………..………110

3.2. Правовий порядок визнання прав на земельну ділянку............…...…119

Висновки до Розділу 3……………………………………………….………127

ВИСНОВКИ....................................................................................................129

ДОДАТКИ………………………………………………………………...…134

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................143

ВСТУП

Актуальність теми. Реформування земельно-правових відносин у нашій державі потребує розвитку інститутів, покликаних забезпечити узгодження інтересів власників та користувачів земельних ділянок як між собою, так і з іншими членами суспільства. Земельна ділянка як просторово і функціонально призначена не лише для задоволення потреб власника (спеціального користувача), а й залишаючись частиною земної поверхні, являє собою споживчий інтерес для суспільства в цілому як територія, здатна задовольняти духовні, естетичні, оздоровчі, рекреаційні потреби населення, виступати засобом сполучення в процесі реалізації права загального землекористування громадян. Становлення відносин приватної власності на землю жодною мірою не повинно обмежувати можливості людини і громадянина на вільне використання земель як базового природного ресурсу та місця життєдіяльності. Особливість визначення земель як базового природного ресурсу передбачає необхідність аналізу права землекористування як неодмінної умови використання інших природних компонентів (рослинності, водних об'єктів, корисних копалин), які за своїми природними властивостями створюють сферу життя. Відсутність належного законодавчого регулювання реалізації права землекористування створює значні перешкоди в реалізації таких важливих екологічних прав, як право природокористування та право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище. Конституцією України визначено право кожного громадянина на користування природними об'єктами (землями, лісами, водами тощо) відповідно до закону (ст.13). Досить вдалою у цьому зв'язку є законодавча позиція щодо права громадян на загальне та спеціальне використання природних ресурсів. Безперечно, що зазначене вище конституційне право кожного громадянина на користування природними ресурсами, у нашому випадку землями, реалізується, перш за все, в процесі здійснення права землекористування. Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання сучасних земельних відносин.

В юридичній літературі право землекористування розглядається як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, що закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення засад використання земельних ресурсів. Водночас право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах. Але у зв’язку із відсутністю ґрунтовних доктринальних досліджень в контексті вказаної правової проблеми, доцільним є проведення комплексного наукового дослідження особливостей щодо реалізації та припинення права землекористування в сучасних умовах.

Науковою основою для проведення дослідження стали праці українських і зарубіжних вчених-правників у галузі земельного, аграрного та екологічного права: Ф.Х. Адіханова, Г.О. Аксеньонка, В.І. Андрейцева, Г.В. Анісімової, Н.О. Багай, С.Б. Байсалова, В.П. Балезіна, Г.І. Балюк, А.І. Берлача, Г.Ю. Бистрова, Ц.В. Бичкової, А.Г. Бобкової, СО. Боголюбова, Л.О. Бондара, В.Л. Бредіхіна, Ю.О. Вовка, Г.О. Волкова, А.П. Гетьмана, С.В. Гринька, O.B. Єлісєєвої, В.М. Єрмоленка, Б.В. Єрофєєва, М.І. Єрофєєва, О.С Колбасова, В.В. Костицького, І.О. Костяшкіна, О.П. Коцюби, C.M. Кравченко, М.В. Краснової, М.І. Краснова, О.І. Крассова, П.Ф. Кулинича, В.І. Лебедя, Л.В. Лейби, A.B. Луняченка, Н.Р. Малишевої, М.І. Малишка, Р.І. Марусенка, М.Д. Миколюка, А.М. Мірошниченка, С.В. Размєтаєва, Л.П. Решетник, Б.Г. Розовського, В.І. Семчика, І.О. Середи, М.С. Федорченка, М.О. Фролова, Н.І. Хлудньової, СІ. Хом'яченко, B.C. Шелестова, А.П. Шеремета, Ю.С Шемшученка, A.M. Шульги, М.В. Шульги, А.Д. Юрченка, В.В. Янчука, В.З. Янчука та інших.

Мета дослідження полягає у визначенні поняття, встановленні особливостей та конкретного змісту права землекористування як самостійного правового інституту, формулюванні на основі відповідних висновків пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері реалізації визначеного права.

Завданнями роботи є: визначити поняття та види права землекористування; сформувати принципи та завдання права землекористування; дослідити особливості здійснення окремих видів права землекористування; проаналізувати правові проблеми захисту права землекористування.

Об'єктом дослідження є доктринальні підходи, наукові матеріали, що стосуються права землекористування, приписи нормативно-правових актів, що регламентують можливість реалізації та забезпечення відповідного права, практика їх застосування.

Предметом дослідження є правовідносини щодо реалізації права землекористування, а також суспільні відносини, що потребують належного правового регулювання у зазначеній сфері.

Методи дослідження. При проведенні дослідження автором використовувалися загальнонаукові (діалектичний, формально-логічний, структурно-функціональний) методи пізнання правових явищ, а також спеціально-наукові методи (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм тощо). Застосовування цих методів дозволило проаналізувати процес становлення та розвитку законодавства у сфері загального та спеціального землекористування в Україні, визначити коло суб’єктів правовідносин землекористування.

Практичне та теоретичне значення. Одержані під час виконання дослідження результати можуть бути використані для вдосконалення чинного земельного законодавства, покращення практики захисту прав землекористувачів в Україні. Крім того, результати дослідження можуть бути використані для вдосконалення існуючої правозастосовної практики земельних спорів. Таке вдосконалення може бути досягнуто насамперед шляхом більш послідовного та науково-обґрунтованого застосування правових норм, які регламентують умови та порядок здійснення права землекористування.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

1.1.  Поняття та види права землекористування

Право землекористування становить систему правових норм, закріплених у земельному законодавстві, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з одержанням корисних властивостей земельних ресурсів. Право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування. У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах. Право землекористування як важливий правовий інститут базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування землекористування [1]. Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому - право землекористування. Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекористування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі. Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування [1]. Право землекористування як правовий інститут в оновленому вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю. Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю. Як відомо, власник земельної ділянки має право визначати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, наприклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування іншій особі - землекористувачеві. В останньому випадку до землекористувача переходять дві правомочності власника земельної ділянки: право володіння та право користування цією ділянкою.

У спеціальній юридичній літературі право користування земельними ділянками визначається по-різному, проте попри редакційні відмінності усі визначення загалом виходять із загальноприйнятого «цивілістичного» визначення права користування як юридично забезпеченої можливості застосовувати корисні властивості речі. На відміну від загального правила, встановленого ст. 319 ЦКУ («власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. 91 ЗКУ, ч. 4 ст. 373 ЦКУ). [2, с.135].

У Земельному кодексі України передбачено поняття земельної ділянки як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Вірогідно і незаперечно, що подібне визначення земельної ділянки може бути розповсюджене не тільки на право власності, але і право користування нею.

Одним з різновидів тлумачення права землекористування в юридичній літературі є його розуміння як суб'єктивного права, що становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи вилучати чи добувати у встановленому законом порядку корисні властивості землі чи прибутки з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил охорони цих ділянок [3, с.9].

Використання земель здійснюється як власниками земельних ділянок, так і землекористувачами. У першому випадку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому – право землекористування. Таким чином, землекористування можна розглядати як правомочність власника земельної ділянки самостійної використовувати або як використання земельної ділянки суб'єктом, якому вона на праві власності не належить, але з дозволу власника він здійснює її використання.

Фахівець у сфері земельно-правової науки Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [4, с.143]. Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідності з тією ціллю, для якої вона їм надана [5, с.89]. Аксеньонок Г.А. відмічає: «Отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування» [6, с.45].

Зв'язок земельного права, що регулює відносини з приводу використання землі з водним, лісовим, гірничим правом обумовлений тим, що земля - найважливіша частина всієї біосфери, вмістилище всіх інших пов'язаних з нею природних об'єктів: лісів, вод, тваринного та рослинного світу тощо. Без використання землі практично неможливе використання інших природних ресурсів. За таких умов право землекористування громадян не лише претендує на першочергове нормативне закріплення, але в деякій мірі виступає базовим і для загального лісокористування, водокористування, використання тваринного світу тощо.

Законодавчим забезпеченням цього підходу є конституційна норма, яка гарантує кожному громадянину право користуватися природними об'єктами відповідно до закону.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріпив право громадян на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів, води, лісів та іншої рослинності, тваринного світу [24]. Положення вказаного акту законодавства встановлюють, що право загального використання природних ресурсів здійснюється безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами, без надання відповідних дозволів, для задоволення життєво-необхідних потреб, обмеження щодо такого використання можуть встановлюватись законодавством України. Наведене положення також в повній мірі відноситься до права землекористування. Адже базовий принцип земельного законодавства передбачає поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Законодавство України передбачає існування поділу права землекористування на такі самостійні види, як: постійне (ст.92 ЗК України), орендне (ст.93 ЗК України) та концесійне (ст.94 ЗК України) [31]. Проте, слід зауважити, що одночасно правові гарантії щодо використання землі власниками та її користувачами майже однакові, незалежно від виду прав на землю. Відповідно до норм Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь встановленого строку. Відповідно тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України. В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове і тимчасове довгострокове користування земельною ділянкою. Короткостроковим вважається користування землею на строк до 5 років, довгостроковим — до 50 років.

Історичний досвід свідчить, що в земельному законодавстві практично ніколи не існувало розподілення права землекористування на загальне і спеціальне. Так, Земельний кодекс від 8 липня 1970 року виділяв землі загального користування серед земель міст, до яких відносились усі землі у межах міста (ст.84). Стаття 94 закріплювала, що землі загального користування складаються із земель, що використовуються як шляхи сполучення (майдани, вулиці, шляхи, проїзди, набережні), задля задоволення культурно-побутових потреб населення міста (парки, лісопарки, сквери, бульвари, водойми), а також із земель комунально-побутового призначення (кладовища, місця утилізації відходів та ін.).

Закон України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» 2001 року визначає, що прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку [9].

Отже, можна зробити висновок, що прибудинкові території начебто повинні бути віднесені до земель загального користування, але на сьогоднішній день з точки зору ст.42 ЗК України, цей процес не дістав належного продовження [10, с.62]. Як справедливо свого часу зауважив Ю.О. Вовк, який ще не називав такого терміну, як відгалуження від права загального землекористування, але передбачав подібні процеси, не виключена можливість, що загальне землекористування буде мати місце на земельній ділянці, яка закріплена задля зазначеного цільового використання за певною особою чи колом осіб. Такий випадок повинен розглядатися як обмеження відповідного права землекористування в інтересах інших землекористувачів чи суспільства в цілому, а не як вторинне чи спільне землекористування [11, с.43].

Виходячи із вищевикладеного, право землекористування можна розглядати в різних аспектах:

1) в суб'єктивному розумінні - як правомочність користування земельними ділянками, тобто застосування їх корисних властивостей (правомочність користування с складовою «класичної тріади» повноважень власника) або як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб'єктивне право використовувати земельну ділянку, відмінний від права власності. Такий титул є «ярликом», що відповідає певній сукупності повноважень щодо земельної ділянки - щодо (1) користування та, у певних випадках, (2) володіння та (3) обмеженого права розпорядження нею (наприклад, шляхом надання земельної ділянки в суборенду).

2) в об'єктивному розумінні - як інститут земельного права, сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення.

Наявність окремого речового титулу на використання земельної ділянки слід відрізняти від використання земельної ділянки з дозволу володільця титулу на зобов'язальному праві. Так, нікому не спаде на думку, що, поставивши з дозволу друга на певний час, припустимо, намет на його присадибній ділянці, ми вчиняємо незаконно, оскільки не маємо титулу на використання земельної ділянки. Водночас, щодо державних земель чомусь здебільшого вважається, що для будь-якого користування ними (у т. ч. установки згаданого намету) необхідний окремий речовий титул на земельну ділянку[13].

Використання земельних ділянок з дозволу власника (без надання окремого речового титулу) практикується і щодо земель державної власності. Проте складність і вразливість для корупції процедур отримання відповідного дозволу (зазвичай вони встановлюються рішеннями місцевих рад) аналогічна із складністю отримання земельної ділянки - і це при тому, що користувач не гарантований від того, що органи державного контролю не будуть вимагати від нього наявності титулу на землю[13].

Законодавство містить окремі вказівки на можливість користування земельними ділянками без надання відповідного титулу, на основі дозволу на використання ділянки зобов'язального характеру. Це, зокрема, положення про використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт «на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем» (ч. 1 ст. 97 ЗК). На жаль, навіть в таких випадках деякі органи земельних ресурсів вимагають від підприємств, що здійснюють розвідувальні роботи, укладення договорів оренди землі, розуміючи ст. 97 ЗКУ таким чином, що вона начебто веде мову про оренду земельних ділянок. З таким підходом погодитися не можна, оскільки формулювання «за погодженням з землекористувачем» (ч. 1 ст. 97  ЗК ) ясно вказує, що надання окремого титулу (в т. ч. оренди) суб'єкту, що проводить розвідувальні роботи, не передбачено[13].

Ще одним прикладом є користування земельними ділянками мисливських угідь («ділянок суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства» У більшості випадків користувач угідь не є власником або користувачем земельної ділянки. Згідно із ч.6 ст.21 Закону «Про мисливство» [103], «відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами». Для потреб мисливського господарства користувачі мисливських угідь мають право у встановленому порядку, за згодою власників або користувачів земельних ділянок, будувати на мисливських угіддях необхідні будівлі та біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов'язані з веденням мисливського господарства [82].

Стаття 85 Водного кодексу України («Користування землями водного фонду») передбачає порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством. У постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані.

У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт. Користування цими ділянками у зазначених цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення, а також з додержанням правил архітектури планування приміських зон та санітарних вимог у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України [15]. Використання земельної ділянки з дозволу власника або користувача ділянки без надання окремого титулу на користування нею можливо в усіх випадках (за відсутності спеціальної заборони), а не лише тоді, коли така можливість передбачена законом [12, с.65].

Землекористування є різновидом права природокористування, що є підставою для застосування до відносин із землекористування загальних актів екологічного законодавства, насамперед, Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [24].

Доктринальних класифікацій правових титулів землекористування існує досить багато. Виділяють класифікації за: цільовим призначенням земельної ділянки, що використовується:

(1) право  сільськогосподарського землекористування,

(2) право  несільськогосподарського землекористування. Можлива також більш детальна  класифікація відповідно до категорій земель (ст. 19 ЗК), виду угідь в межах однієї категорії земель;

• суб'єктам права землекористування: право землекористування: громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, різних видів юридичних осіб тощо;

• за обсягам повноважень користувача: повне та неповне (подібний поділ права користування існував у правовій доктрині дореволюційної Росії). До «повного» права землекористування слід відносити  користування на підставі правового титулу, що виключає користування земельною ділянкою іншими особами на іншому «повному» праві, у тому числі власником (право постійного користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій), обсяг користування за «повного» права дорівнює обсягу користування власника. До «неповного» права землекористування слід відносити право землекористування, що може «співіснувати» із «повним» і тим більше •(неповним» правом користування - наприклад, право загального землекористування, право використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, право земельного сервітуту тощо;

• термінам користування: постійне - без заздалегідь встановленого строку; право тимчасового землекористування. Зокрема, відповідно до ст.19 Закону «Про оренду землі» термін договору оренди земельної ділянки визначається за погодженням сторін, але не більше як на 50 років. У свою чергу, оренда як різновид права тимчасового користування поділяється на короткострокову (до 5 років) та довгострокову (понад 5 років) - ч. 4 ст. 93 ЗК;

• платністю: оплатне/безоплатне;

• ступенем захисту та пріоритетом: речове або зобов'язальне. Речові права, на відміну від зобов'язальних, характеризуються тим, що вони мають абсолютний характер, своїм предметом мають індивідуально визначену річ, характеризуються «правом слідування» та похідні, залежні від права власності як основного речового права. Виділяють також таку ознаку речових прав, як їх пріоритет перед зобов'язальними;

• відношенням до права власності: первинне (наприклад, оренда);  вторинне (наприклад, суборенда, т. з. «службове користування», що було передбачено законодавством про різні види транспорту тощо і зберігається сьогодні як «залишкове явище») [14].

Значення класифікації полягає в тому, що існування різних видів правових титулів землекористування дозволяє закріпити в правових нормах земельного законодавства порядок реалізації цього права, сукупність правових підстав його реалізації та його процедуру.

1.2. Принципи права землекористування

Принципи – це основні ідеї, засади та концепції на яких ґрунтується певна правова категорія. Принципи права землекористування – це концептуальні ідеї, завдяки яким здійснюється реалізація права володіння та користування земельними ділянками. Адже, для того, що з'ясувати принципи права землекористування, спочатку звернемось до загальних принципів природокористування.

Ю.С. Шемшученко визначає право природокористування і як правовідносини, тобто врегульований правом комплекс прав та обов'язків, що належать суб'єктам природокористування в конкретних суспільних відносинах щодо використання земельної ділянки, водного об'єкта, лісового масиву, ділянки надр, мисливського угіддя, об'єкта природно-заповідного фонду тощо. Головними принципами він виділяє:

• цільовий характер використання природних ресурсів;

• додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;
• збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування (забезпечення сталого природокористування);
• екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;
• непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;
• безплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.

Вказані принципи знаходять свій розвиток в екологічному законодавстві України [16, с.86].

Принцип цільового характеру природокористування закріплений всіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий в користування і недопустимість за загальним правилом його використання за іншим цільовим призначенням. Деякі акти природоресурсного законодавства (насамперед земельного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб'єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування.

Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов'язком як власників земельних ділянок (ст. 91 ЗК України), так і землекористувачів (ст. 96 ЗК України). При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само яку власність) в обов'язковому порядку враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому встановлює низку обов'язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є пріоритет сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, мають надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст.23 ЗК України). Збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників (забезпечення сталого природокористування) як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиріччя. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному міжнародному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи - концепції сталого розвитку. Остання посідає все більш вагоме місце в правових системах багатьох країн світу. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база скудіє і погіршується. Одночасно не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов'язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища. Концепція вимагає збалансованості економічних, соціальних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього неважко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує  довгострокові перспективи сільськогосподарського та лісогосподарського розвитку.