Право інтелектуальної власності

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Світовий розвиток інтелектуальної діяльності і інтелектуальної власності виявив тенденції, за якими зазначені фактори набувають пріоритетного значення в соціально-економічному розвитку будь-якої країни, в тому числі і України.

Зростання ролі і значення інтелектуальної  власності для суспільного прогресу в свою чергу зумовлює виникнення ще двох тенденцій. Прибутковість використання інтелектуальної власності все  більше приваблює тих, хто для  одержання легкої наживи в усе більших масштабах вдається до неправомірного використання об’єктів інтелектуальної власності, що наносить велику шкоду суспільству.

Друга тенденція полягає в тому, що інтелектуальна діяльність і її результат інтелектуальна власність  знаходяться в постійній динаміці, відповідність правової охорони яких часто не встигає за їх розвитком.

При цьому слід відзначити й те, що законодавство України про  інтелектуальну власність створювалося в умовах її незалежності, майже  на голому місці. До здобуття незалежності Україна власного законодавства про інтелектуальну власність не мала. Це законодавство ще досить недосконале, воно не позбавлене окремих істотних недоліків, прогалин, суперечливих положень, деякі норми не узгоджені між собою тощо.

Зазначене законодавство України також знаходиться в постійній динаміці, - законодавець постійно шукає шляхи і способи його приведення до світових стандартів та іншого удосконалення. Адже від належної, надійної та ефективної правової охорони інтелектуальної власності залежить рівень соціально-економічного розвитку України і, в кінцевому підсумку, добробут народу.

Серцевиною законодавства України  про інтелектуальну власність є  суб’єктивні права творця цієї власності. В сучасних умовах творець набуває  статусу головної фігури суспільного розвитку. Розвиток інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності в значній (якщо не в найбільшій) мірі буде зумовлюватися ставленням держави і суспільства до цієї фігури.

Теоретичну базу дослідження склали праці вчених в галузі теорії права, цивільного права та права інтелектуальної власності: Ч.Н. Азімова, Г.О. Андрощука, С.С. Алексеєва, С.М. Братуся, Л.О. Глухівського, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, Е.П. Гаврилова, М.М. Богуславського, В.І. Жукова, К.В. Жудри, В.Я. Йонаса, О.С. Йоффе, Н.С. Кузнецової, В.М. Коссака, В.В. Луця,                        В.П. Маслова, Г.К. Матвеєва, Є.Ф. Мельник, О.А. Підопригори,                                О.О. Підопригори, О.А. Пушкіна, А.А. Пиленко, М.П. Ринг, В.О. Рясенцева, О.Д. Святоцького, І.В. Спасібо-Фатеєва, В.І. Серебровського, К.А. Флейшиць, Є.О. Харитонова, Р.Б. Шишки, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневич,                           О.К. Юрченка, Л.С. Явича, В.Ф. Яковлева та ін.

Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз законодавства України про інтелектуальну власність як в загальному, так і щодо окремих його підрозділів.

Для досягнення зазначеної мети в  роботі необхідно виконати наступні завдання:

1. дати загальну характеристику  права інтелектуальної власності;

2. дослідити авторське право  та суміжні права;

3. визначити особливості права  промислової власності;

4. охарактеризувати правове регулювання  засобів індивідуалізації товарів  і послуг;

5. зробити аналіз правової охорони  нетрадиційних результатів інтелектуальної  діяльності.

Об’єкт дослідження складає система правовідносин в сфері інтелектуальної діяльності і інтелектуальної власності, шляхи підвищення ефективності правового впливу на них, загальні тенденції закономірного розвитку особистих немайнових і майнових правовідносин в зазначеній сфері.

Предметом дослідження є правовий режим об’єктів права інтелектуальної власності та правовий статус суб’єктів права інтелектуальної власності, що складаються в процесі інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності, існуючий порядок регулювання відносин в зазначеній сфері, який забезпечує їх належну упорядкованість і захист прав та інтересів суб’єктів інтелектуальної власності в умовах ринкових відносин, цивільне законодавство і законодавство про інтелектуальну власність.

Методи дослідження складає діалектичний метод пізнання правових явищ. Особисті немайнові і майнові відносини, що стосуються цивільно-правової охорони інтелектуальної власності, в роботі розглядаються як складова частина соціальних відносин, які в процесі свого історичного розвитку піддаються істотним змінам. Дана обставина зумовлює й динаміку нормативного регулювання майнових відносин в зазначеній сфері, пошук і трансформацію правових засобів, спрямованих на охорону права інтелектуальної власності, що задіяні в процесі правового регулювання відносин в сфері охорони права інтелектуальної власності, їх співвідношення з іншими нормативними актами.

В роботі використано також формально-логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий та історичні методи дослідження.

Робота складається з вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

1.1. Поняття права інтелектуальної  власності та його джерела

Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах життя. Творча діяльність – це розумова діяльність, що призводить до отримання якісно нового результату, який відрізняється своєю неповторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості, у процесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Дану сферу творчості ще називають духовною творчістю¹, результати якої безпосередньо пов’язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва.

Інша сфера – це технічна творчість, тобто діяльність, що спрямована на пошук нових технічних або технологічних засобів вирішення завдань у будь-якій галузі господарювання. Її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досягнення селекції.

У сучасній цивілістичній науці  існують декілька підходів до розуміння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності». Перший так званий пропрієтарний (від англ. «proprietor» - власник) – базується на тому, що зміст права інтелектуальної власності визначається так само, як він визначається для звичайного права власності. Суб’єктивне право інтелектуальної власності є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпоряджання належним йому відповідно до закону результатом інтелектуальної діяльності². Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об’єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав³.

Інший підхід до розуміння поняття  права інтелектуальної власності спирається на неможливість ототожнення правового режиму матеріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результати художньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних прав⁴.

Теорія виключних прав з’явилася і розвивалася практично паралельно з теорією пропрієтарного підходу. Її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич⁵. У сучасності вона залишається також досить поширеною⁶.

Щодо самого терміна «інтелектуальна  власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-правових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зводиться до того, що інтелектуальна власність – це термін, який склався історично, є умовним та має тільки термінологічну схожість з правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на результати інтелектуальної діяльності⁷.

ЦК визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 ст. 418 ЦК).

Право інтелектуальної власності  слід розглядати у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 418 ЦК).

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелектуальної власності. В Конституції України закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом⁸.

Відносини у сфері інтелектуальної  діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого – «Право інтелектуальної власності», містить загальні та спеціальні норми.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності присвячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про охорону прав на сорти рослин», «Про племінну справу у тваринництві», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем», «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних».

На основі та у розвиток положень законів України прийнято багато підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови КМУ, накази Державної служби інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, які присвячені питанням державної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охоронних документів, встановленню мінімальних ставок авторської винагороди тощо.

Право на об’єкти інтелектуальної власності врегульовуються також договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключними правами, та користувачем інтелектуального продукту (авторський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Враховуючи правило ст. 6 ЦК, цими договорами відносини можуть врегульовуватися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і двосторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробітництва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй території охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном. Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах держави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентного права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 p., учасницею якої Україна є з 1995 p.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 p., що є обов’язковою для України як правонаступниці колишнього Союзу РСР, з 1973 p.; Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 p., учасницею якої Україна стала у                 1991 p.; Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 p., чинна для України з 1991 p.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прийняті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 p., а Україна приєдналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законодавства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 p.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (Україна приєдналася у 1999 р.); Гаазький Акт Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28 листопада 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 р.); Договір про патентну кооперацію від                         19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 р.⁹

1.2. Загальні положення  права інтелектуальної власності

Загальні норми насамперед визначають коло об’єктів права інтелектуальної власності. Стаття 420 ЦК до них відносить: літературні та художні твори, комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин та породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Правова охорона об’єктів інтелектуальної власності здійснюється за допомогою надання їх створювачу виключних прав. Виключне право – це виключна можливість здійснювати щодо об’єкта закріплені законом правомочності на власний розсуд. ЦК закріпив у ст. 418 важливий принцип їх непорушності: ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Зазначені обмеження можуть бути встановлені заради суспільних та державних інтересів.

Виключні права інтелектуальної  власності за своїм характером та об’єктом поділяються на дві групи – особисті немайнові та майнові. Особисті немайнові права необхідні для охорони гідності відповідного суб’єкта, його імені, творчої репутації, забезпечення його суспільного визнання. Майнові права дозволяють реалізувати майновий інтерес правовласника в отриманні доходів або від самостійного використання інтелектуального продукту, або від розпоряджання правом його використання на користь інших осіб.

До особистих немайнових прав загальні норми відносять: право на визнання людини створювачем об’єкта інтелектуальної власності, право перешкоджати будь-якому посяганню, здатному завдати шкоди його честі чи репутації, а також інші немайнові права, встановлені законом. Стаття 423 ЦК закріплює невичерпний перелік особистих немайнових прав, а тому спеціальне законодавство може містити зазначення інших немайнових прав, що обумовлені особливостями певного об’єкта інтелектуальної власності.

Особисті немайнові права належать і можуть бути здійснені тільки особою, що створила інтелектуальний продукт. Ці права є невідчужуваними, тобто не можуть передаватися іншим особам. Невідчуженість цих прав виключає можливість відмови від них або їх примусового припинення. Згідно зі ст. 425 ЦК, вони є чинними безстроково, і обов’язок їх дотримання лежить на будь-якій особі незалежно від спливу строку існування майнових прав.

Майнові права інтелектуальної  власності можуть бути різноманітними залежно від особливостей самого інтелектуального продукту та способів його використання. Останні є одним з класифікаційних критеріїв поділу майнових прав на види. Так, до майнових прав, автора твору належать право опублікування, право на відтворення, право на публічне сповіщення, право на переклад, право на розповсюдження твору та інші.

Однак незалежно від того, яким є конкретний зміст того чи іншого майнового права на певний об'єкт, його сутність визначається складовими елементами, переліченими у ст. 424 ЦК:

• можливість використання об’єкта права інтелектуальної власності;
• можливість дозволяти його використання іншим особам;
• неможливість перешкоджати його неправомірному використанню, що може бути реалізована у формі прямої заборони, адресованої або конкретній особі, або публічно оголошеному необмеженому колу осіб з метою попередити можливі порушення з їх боку.

Майнові права відчужувані, вони можуть передаватися іншим особам за договором як у повному обсязі, так і у частині правомочностей щодо одного чи декількох способів використання. Крім того, ч. 3 ст. 424 ЦК передбачає, що майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільно-правових відносинах. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених ЦК, іншим законом чи договором¹⁰.

При здійсненні інтелектуальних прав діє важливий принцип співвідношення майнових та немайнових прав, закріплений у ч. 3 ст. 423 ЦК: особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

Правова система охорони об'єктів  інтелектуальної власності побудована на принципі поєднання інтересів створювача інтелектуального продукту та інтересів суспільства. Цей принцип у загальному вигляді був втілений у норму ч. 2 ст. 424 ЦК, якою передбачено, що законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності, але за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав та здійснення законних інтересів суб’єктів цих прав. Винятки означають, що за певних обставин та у межах, встановлених законом, майнові права інтелектуальної власності не діють. Інакше такі випадки у законодавстві називаються правомірним використанням об’єкта права інтелектуальної власності без дозволу правоволодільця.

Для здійснення інтелектуальних прав істотне значення має визначення моменту їх виникнення. Правова охорона інтелектуального продукту базується на двох основних правилах щодо виникнення виключних прав на нього. Перше – це правило фактичного створення об’єкта інтелектуальної власності, з яким і збігається момент виникнення виключних прав. Це правило діє стосовно творів науки, літератури та мистецтва, оскільки ці об’єкти охороняються незалежно від їх художньої або наукової цінності, призначення або форми виразу. Друге правило про дотримання формальності як умови виникнення виключних прав. Процедура формальності складається з подання заявки і відповідних документів до реєструючого органу (як правило, Державної служби інтелектуальної власності), проведення експертизи на предмет відповідності заявленого об’єкта умовам охороноздатності та за умови позитивного висновку завершується видачею охоронного документа і реєстрацією відомостей про це у спеціальному реєстрі. За правилом виконання формальності надаються інтелектуальні права на всі об’єкти промислової власності, а також на торговельну марку, комерційне найменування, географічне зазначення.

Суб’єктами права інтелектуальної  власності є творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності¹¹.

За підставами набуття інтелектуальних  прав всіх суб’єктів можна поділити на дві групи: первинні та похідні. До первинних належить створювач, чиї творчі зусилля були втілені у певний результат у вигляді об’єкта інтелектуальної власності. Якщо у творчому процесі із створення інтелектуального продукту брали участь спільно кілька осіб, у них всіх виникають виключні права, незалежно від ступеня їх творчої участі. Не можуть спільно набути виключні права особи, які не брали творчої участі у створенні інтелектуального продукту, а здійснювали матеріальну, технічну або організаційну допомогу. Стаття 428 ЦК встановлює загальне правило, що здійснення інтелектуальних прав, які належать кільком особам, відбувається ними спільно, тобто за взаємною згодою.

Первісне виникнення майнових інтелектуальних  прав одночасно у декількох осіб можливо також у випадках створення  інтелектуального продукту за замовленням (ст. 430 ЦК) або у зв’язку з виконанням створювачем обов’язків, що покладені на нього трудовим договором (ст. 429 ЦК). Виникнення спільних майнових прав інтелектуальної власності у працівника, який створив об’єкт, та юридичної або фізичної особи, де або у якої він працює, а також спільних майнових прав у творця та замовника об’єкта є загальним правилом, закріпленим відповідно у ч. 2 ст. 429 та ч. 2 ст. 430 ЦК. Воно обумовлено необхідністю захистити майнові інтереси осіб, які були ініціаторами, а, можливо, авторами ідеї, надавали організаційну, матеріально-фінансову та іншу підтримку, передавали у користування створювача секрети виробництва, обладнання, та які заінтересовані у застосуванні кінцевого результату, що відповідає певним характеристикам, призначенню та якості. Зазначене загальне правило може бути змінено за згодою сторін. У будь-якому випадку особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору або замовлення, належать творцеві цього об’єкта.

Похідними суб’єктами права інтелектуальної власності є ті особи, які самостійно не створювали інтелектуальний продукт, а набули виключні майнові права на нього в порядку правонаступництва, яке може відбутися на підставі договору із їх первісним суб’єктом(ами) або на підставі спадкоємства, або в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи – суб’єкта прав інтелектуальної власності. Таким чином, обсяг прав похідного суб’єкта визначається або правочином, або дорівнює сукупності майнових інтелектуальних прав, що належали спадкодавцю на день його смерті чи юридичній особі, від якої вони перейшли до правонаступника.

Глава 35 ЦК містить загальні принципи використання об’єкта інтелектуальної власності іншими особами. Регулювання цих питань базується на тому, що набути право на використання інтелектуального продукту можливо не тільки в результаті безпосереднього його створення, а й шляхом укладення договору з особою, яка має виключне право дозволяти таке використання. На підставі такого договору первісний носій виключних майнових прав може розпорядитися ними на користь іншої особи і, таким чином, надати їй правомочностей щодо користування майновими правами інтелектуальної власності. Цей особливий тип договорів отримав назву договори про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Особливість цих договорів полягає у тому, що їх предметом є певний об’єкт інтелектуальної власності, Тобто нематеріальне благо, а правовою метою - перехід виключних майнових прав від правовласника до третьої особи. Порядок та умови розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можуть відрізнятися залежно від специфіки використання певного об’єкта, але способи такого розпоряджання зводяться до двох. Перший – це передача майнового права (відступлення, відчудження), передбачена ст. 427 ЦК. Для неї характерна остаточна і безповоротна передача майнових прав іншій особі. Другий спосіб розпоряджання майновими правами, встановлений ст. 426 ЦК, - видача дозволу (ліцензії) на використання об'єкта інтелектуальної власності. Головна його відмінність від договору про передачу прав полягає у тешу, що за ліцензійним договором носій виключних майнових прав не відчужує їх назавжди, а лише надає дозвіл використовувати об’єкт інтелектуальної власності у певних межах та протягом певного строку. Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності має свої підвиди. Вона може бути виключною, невиключною, одиничною, відкритою, примусовою, а також субліцензією¹².

У ст. 432 ЦК викладені загальні положення про захист права інтелектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід розуміти сукупність встановлених законом мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюванні. Об’єктом захисту є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майнового характеру. Суб’єктами права на захист визнаються не тільки створювач інтелектуального продукту, а і його правонаступники – особи, які одержали відповідні права на нього за договором, у порядку спадкоємства або в результаті злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної  власності, застосувавши способи, передбачені  ст. 16 ЦК.