ВСТУП

     У міжнародній торгівлі існує одна базова дилема. У явімо собі експортера та імпортера, які хочуть укласти угоду. Однак живуть вони в різних країнах, досить далеко один від одного, ніколи раніше незустрічалися, говорять на різних мовах, працюють в різних політичних,соціальних і економічних умовах. Оскільки вони практично не можуть одночасно здійснити обмін товару на гроші, то кожен по своєму представляє схему розрахунку.

     З точки зору експортера, спочатку імпортер повинен оплатити товар, апоставка товару повинна здійснюватися експортером тільки після одержання грошей. Імпортер при цьому ризикує втратити гроші при непостачання товару. З точки зору імпортера ситуація повинна виглядати інакше: експортер відправляє товар, а імпортер оплачує його тільки після отримання. У даному випадку експортер ризикує втратити товар при несплаті поставки. Для того, щоб убезпечити експортера від ризику неприйняття товару, неплатежу або несвоєчасного платежу, з одного боку, і гарантувати імпортеру належне виконання контрагентом умов контракту, з іншого боку, як посередник між ними залучається банк. Безготівкові розрахунки через банки здійснюються в різних формах: акредитив, інкасо, авансовий платіж, розрахунки за відкритим рахунком, але найбільш прийнятними, з точки зору пошуку консенсусу між контрагентами по зовнішньоторговельному контрактом є документарне інкасо та документарний акредитив.                            

      Актуальність даної теми полягає в тому що вона: визначається домінуючим місцем документарних операцій в міжнародних розрахунках, тенденцією постійного зростання частки документарних операцій в міжнародних розрахунках, великим інтересом банківських структур.

      В даний час дана тематика недостатньо вивчена. Іноземні джерела (в основному, видання Міжнародної торгової палати), матеріали для внутрішнього користування банків не завжди доступні. Існуюча жвітчизняна література з документарних операцій містить лише опис з видів і форм, у кращому випадку схеми, але ніяк не розкриває зміст і практичне виконання цих операцій.

      Відсутній комплексний підхід до вирішення проблеми, немає єдиної думкив оцінці окремих форм міжнародних розрахунків і платіжних умов зовнішньоторговельних операцій. Одна група російських дослідників базується на суто внутрішньоросійському підході і досвіді проведення міжнародних торгових розрахунків, який склався за роки ведення зовнішньої торгівлі виключно державними структурами. Інша група авторів механічно описує окремі форми розрахунків, що застосовуються на Заході. Останній підхід характеризується відсутністю будь-якого адекватного аналізу мотивів поведінки контрагентів, переваг та недоліків описуваних форм розрахунківі платіжних інструментів, а також не містить ясної моделі поведінки таконкретних рекомендацій російським структурам при складанні валютно -фінансових умов контракту.

      Аналіз робіт  економістів також показав, що досліджуючи різні аспекти міжнародних торговельних розрахунків, автори не дотримуються єдиної термінології, єдиної концепції організації міжнародних розрахунків.

      Метою курсової  роботи є дослідити практику здійснення в міжнародних розрахунках документарних операцій та її роль у забезпеченні обслуговування клієнтів на основі аналізу теорії, а також використання документарних операцій на прикладі КБ «ПриватБанк»

       Завдання курсової  роботи зводяться до того, щоб:

     -  проаналізувати досвід застосування в міжнародних розрахунків документарних операцій та особливості їх здійснення;

          -   показати організацію потоку товарів від продавця до покупця та ланцюжки що  зв'язують їх платежів;

        -  проаналізувати переваги та недоліки різних видів документарної форми       розрахунків;  

        -   визначити форми проведення в міжнародних розрахунків документарних операцій для банків на прикладі КБ «ПриватБанк»

        Об’єкт дослідження курсової роботи був обраний КБ «ПриватБанк» на матеріалах якого була побудована аналітична і практична частина даної курсової роботи.

        Предмет дослідження є розвиток регіонального фінансового ринку на прикладі Киїської області.

     Інформаційною основою дослідження є: наукові  праці з тематики дослідження, Закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Верховної Ради, Укази Президента України, уніфіковані законодавчі акти міжнародних фінансово-кредитних інститутів тощо. 
 

Розділ 1 Характеристика документарних операцій комерційних банків 

      Сучасна світова економіка характеризується значною інтегрованістю. У зв’язку з цим стає поширеною співпраця між суб’єктами підприємництва, розташованими у різних країнах. Одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами – резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками.

     Проблеми, пов’язані з міжнародними розрахунками, є актуальними в усьому світі. Це обумовлено тим, що під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності учасники розрахунків стикаються з безліччю різних ризиків: економічних, податкових, політичних та інших.

      У світовій практиці використовують такі форми міжнародних розрахунків, як банківський переказ, документарний акредитив, інкасо, банківська гарантія, розрахунки векселями тощо. Вони вирізняються ступенем участі банків у проведенні їх: мінімальний ступінь участі – при банківському переказі, максимальний – при акредитиві, банківській гарантії.      У кожному з міжнародних видів розрахунків на завершальному етапі відбувається переказ коштів з одного банківського рахунку на іншій за допомогою комунікаційних систем (зазвичай системи електронних переказів SWIFT, яка набула останнім часом великого поширення). Конкретна форма розрахунків визначається за згодою сторін і фіксується в розділі «Умови платежу» зовнішньоекономічного договору.

       У розрахунках за договорами купівлі-продажу здебільшого використовуються банківський переказ, документарне інкасо, документарний акредитив і банківська гарантія.

      Зауважимо, що банки, працюючи з документарними акредитивами, документарним інкасо, гарантіями, керуються міжнародними правилами і звичаями, які видаються Міжнародною торговельною палатою (далі – МТП). Так при операціях з документарним інкасо використовуються Уніфіковані правила по інкасо; при акредитивній формі розрахунків – Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. Ці правила і звичаї з юридичної точки зору не належать до міжнародно-правових нормативних актів і не є обов’язковими для застосування в усіх випадках здійснення зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу товарів (послуг). Проте вони широко застосовуються у практиці міжнародної торгівлі, тому що сприяють однаковому розумінню і тлумаченню умов розрахунків як між контрагентами з різних країн, так і між банками, а також між банками та їхніми клієнтами. Обов’язковість застосування правил Міжнародної торгової палати з’являється тоді, коли сторони прямо зазначають у договорі, що розрахунки відбуваються відповідно до уніфікованих правил.

     Незважаючи на те, що зазначені норми і звичаї носять характер рекомендацій, у нашій країні застосування Уніфікованих правил по інкасо й Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів є обов’язковим для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Ця обов’язковість випливає з Указу Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 (далі – Указ № 566). Однак таке твердження є суперечливим, оскільки даний Указ протирічить Конституції України. [17]

      До недавнього часу вказаними документами правова база по акредитивах та інкасо вичерпувалась. На сьогоднішній день деякі питання щодо акредитивів та інкасо врегульовані Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК України), який вступив в силу з першого січня цього року. Зокрема у главі 74 ЦК України є параграф 3 «Розрахунки за акредитивами» та параграф 4 «Розрахунки з інкасовими дорученнями». Також слід відмітити ще один документ, а саме Постанову Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 514, яка вступила в силу 4 січня 1994 р. Цією Постановою затверджено «Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями» (далі – Положення). [20]

      Вказане Положення детально регулює всі дії банка та клієнта при роботі як з експортними так і з імпортними акредитивами. В цьому Положенні слід звернути увагу на зауваження, що під час розрахунків за зовнішньоекономічними договорами в іноземній та національній валюті клієнти можуть використовувати всі види акредитивів, що передбачені Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів або іншими міжнародними документами, які регулюють питання проведення розрахунків за акредитивами, затвердженими МТП, з урахуванням особливостей, визначених Положенням, які не суперечать законодавству України.

БАНКІВСЬКИЙ ПЕРЕКАЗ

      Банківський переказ (платіж) одночасно є і найпоширенішою, і найризикованішою (якщо використовується сам по собі) формою міжнародних розрахунків, оскільки зазвичай неможливо відкликати здійснений банківський переказ коштів, які вже було зараховано на рахунок одержувача (бенефіціара).Здійснення банківського переказу можна умовно поділити на етапи.

      На першому етапі клієнт подає до банку, що його обслуговує, заяву (платіжне доручення) на переказ коштів зі свого рахунку в цьому банку на рахунок одержувача (який може бути як у цьому банку, так і в будь-якому іншому) із зазначенням суми, валюти, призначення платежу, порядку сплати банківських комісій тощо. Існують два види оплати комісії: за рахунок одержувача або за рахунок відправника.

     На другому етапі банк перевіряє правильність заповнення реквізитів заяви: найменування та банківські реквізити платника і бенефіціара, сальдо рахунку платника, право на переказ коштів в іноземній валюті, правильність зазначення «ланцюжка» проходження платежу через банки-кореспонденти (у разі коли про таку можливість домовлено між клієнтом і банком) та ін. При позитивному результаті перевірки заяви клієнта банк списує кошти з його рахунку на внутрішньобанківський рахунок або блокує їх і надсилає електронне повідомлення до банку-кореспондента. Після одержання підтвердження від банку-кореспондента про те, що він виконав переказ і списав гроші з кореспондентського рахунку, банк списує кошти клієнта й утримує комісію за проведення платежу.

     На третьому етапі банк-кореспондент, відповідно до договору між банком і ним, надсилає нове повідомлення (або модифікує і відправляє отримане повідомлення) до наступного банку-кореспондента чи до банку одержувача або зараховує кошти на рахунок одержувача платежу (у випадку, якщо банк-кореспондент одночасно є банком одержувача). Після цього повідомляють банк ініціатора платежу про те, що платіж виконано і списано комісійні за переказ коштів.

     Перевага банківського переказу: швидке здійснення платежу (від одного до п’яти банківських днів), низька собівартість операції.

    Недоліки: наявність ризиків непоставки товару при вже здійсненій оплаті або неотримання грошей при вже здійсненій поставці.

ДОКУМЕНТАРНЕ  ІНКАСО

       Документарним інкасо називають доручення експортера своєму банку одержати від імпортера (платника) безпосередньо або через інший банк визначену суму або підтвердження (акцепт) того, що цю суму буде сплачено в установлений термін.

       У цьому випадку банк діє як довірена особа і посередник між експортером та імпортером. Він за дорученням експортера надає імпортерові документи (рахунок-фактуру, відвантажувальні документи, специфікації, сертифікати тощо), які свідчать про відвантаження товару або надання послуг (згідно із зовнішньоекономічним договором), і проти них інкасує належну експортерові суму або одержує акцепт векселя. Операції з документарного інкасо регулюються Уніфікованими правилами по інкасо, видані Міжнародною торговельною палатою в 1995 р., публікація № 522 (далі – Правила по інкасо). Указ № 566 зобов’язує використовувати Уніфіковані правила (та зміни до них) тільки після офіційного опублікування. На сьогодні останньою редакцією Уніфікованих правил по інкасо є публікація № 522, здійснена в 1995 р., яку не було офіційно опубліковано в Україні. З огляду на те, що публікація № 522 є найбільш сучасною і банки у своїй роботі використовують цю редакцію, у цій статті йдеться саме про останнє видання Уніфікованих правил. До того ж треба пам’ятати, що сторони у зовнішньоекономічному договорі мають обов’язково зазначити, що розрахунки здійснюються відповідно до Правил по інкасо в редакції 1995 р. При цьому правила і визначення понять відповідно до Правил по інкасо є обов’язковими тільки в тій частині, в якій не було досягнуто інших явно виражених домовленостей між сторонами і немає національних, державних або інших місцевих законів (постанов), що суперечать цим Правилам і від яких не можна відступити. Сторони мають зазначити у договорі, що інкасо здійснюється на підставі Правил по інкасо.[18]

     У виконанні доручення з документарного інкасо беруть участь, як правило, такі чотири сторони:

     довіритель – зазвичай продавець (експортер), що подає до свого банку документи з відповідним інкасовим дорученням;

    банк-ремітент – банк довірителя, що надсилає документи відповідно  до інкасового доручення банку,  який інкасує, у країні покупця;

    інкасуючий банк – банк, що  надає документи платнику. Він  займається інкасуванням суми  платежу або одержанням акцепту  векселя відповідно до розпоряджень  інкасового доручення, отриманого  від банку-ремітента;

    платник – покупець (імпортер), якому  надаються інкасові документи.

    Усі документи, відіслані на інкасо, мають супроводжуватися інкасовим дорученням, що містить повні та точні інструкції. Банкам дозволено діяти тільки відповідно до інструкцій, що їх містить інкасове доручення, і згідно з Правилами по інкасо.

     Відповідальність банків при виконанні доручень документарного інкасо обмежується в основному пересиланням і врученням документів проти оплати або акцепту. При цьому банк не бере на себе зобов’язання здійснити платіж, якщо покупець не виконає або не зможе виконати своїх зобов’язань з інкасо. Згідно зі ст. 9 Правил по інкасо банки мають діяти добросовісно і проявляти розумну старанність. [19]

       Однак вони не несуть ніякої відповідальності за наслідки форс-мажору, затримки або втрати в дорозі документів, якщо вони виникли не з їхньої особистої вини (ст. 15 Правил по інкасо).[21]

       Документарне інкасо порівняно зі звичайним банківським переказом надає значно вище забезпечення, але тільки для імпортера-покупця.

      При документарному інкасо продавець відвантажує товар або надає послуги до одержання платежу. Тому такий інструмент розрахунків можна рекомендувати за таких умов: 

1. між продавцем (експортером) і покупцем (імпортером) існують довірчі відносини;
2.   не виникає ніякого сумніву щодо готовності та спроможності покупця здійснити платіж;
3. політичні, економічні та правові умови в країні імпортера є стабільними;
4. міжнародному платіжному оборотові країни імпортера не перешкоджають або не загрожують валютний контроль та інші подібні обмеження;

Специфічні  переваги документарного інкасо:

• простота проведення операції та порівняно невеликі витрати;
• можливість вручити покупцеві документи, а отже і товари, проти одночасної сплати належної суми або акцепту векселя.

        Один із недоліків документарного інкасо полягає ось у чому: якщо покупець відмовиться оплатити документи, пошук іншого покупця або транспортування товару назад у всіх випадках пов’язані з істотними втратами. Розрізняють два види інкасо: чисте та документарне.

     Чисте інкасо означає інкасо фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами, тобто банки обробляють тільки вексель (простий або переказний), чек чи інші фінансові документи і не обробляють рахунок-фактуру, коносамент, транспортну накладну тощо.

     Документарне інкасо – інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами. Являє собою своєрідний компроміс між авансовим платежем (коли покупець розраховує на експортера, який має відправити товар відповідно до замовлення й оплати) і торгівлею за відкритим рахунком (коли експортер розраховує на покупця, який має оплатити відправлений йому товар) [22].

     Важливою  ознакою документарного інкасо є  те, що якщо банку дано вказівку обробляти  комерційні документи, до яких входить  і коносамент, експортер має змогу  зберегти контроль над своїм товаром, поки імпортер (покупець) не заплатить  за них або не акцептує переказний вексель. Це зумовлено тим, що коносамент є документом на право власності, й тому банк контролює це право  на поставлені товари і має право  їх передавати покупцю після того, як він виконає всі умови експортера, зазначені в інкасовому дорученні [22].

     Існує кілька видів операцій з використанням  документарного інкасо. Це так звані  «документи проти платежу», «документи проти акцепту» і «акцепт із платежем проти документів».

     Завдяки значно меншим формальним вимогам ця банківська послуга більш дешева і гнучка порівняно з документарним акредитивом. Розрахунок за інкасову форму вигідніший імпортеру, оскільки зберігає його право власності на товар до моменту оплати розрахункових документів. Водночас при розрахунках документарним інкасо експортер, який відвантажує товар, не може бути упевнений у тому, що покупець вчасно оплатить відвантажений товар.

     Отже, інкасова форма розрахунків застосовується в тому разі, коли експортер не сумнівається у своєму контрагенті за договором, оскільки між двома сторонами  діють перевірені часом відносини; політичні, економічні й правові  умови у країні імпортера стабільні; у країні покупця немає імпортних  обмежень, якщо такі є, останній завчасно отримав усі необхідні дозволи  на здійснення угоди; у країні експортера немає твердих обмежень щодо термінів здійснення розрахунків за отриманий товар.

БАНКІВСЬКІ  ГАРАНТІЇ

      У міжнародній торгівлі контрагентам важко оцінити ділові та фінансові можливості партнерів. Тому дуже часто під час виконання контракту необхідним є забезпечення (гарантії) третьої сторони на той випадок, коли сторони будуть не в змозі виконати свої зобов’язання за договором. З метою такого забезпечення вони можуть погодити виставлення банківської гарантії. Широке застосовування знайшли банківські гарантії на випадок неплатежу (гарантії платежу). Таким чином, під банківською гарантією звичайно розуміють безвідкличне зобов’язання банку сплатити зазначену в ній суму у випадку, якщо продавець або покупець не виконає визначені за договором зобов’язання. Гарантія є самостійним зобов’язанням, що не залежить від відносин між продавцем і покупцем за договором. Видаючи гарантію, банк зобов’язується сплатити за першою вимогою, якщо виконано умови, що містяться в тексті гарантії.[ 26]

     Наведемо перелік найбільш розповсюджених видів гарантій, розглянемо їх сутність та вкажемо на певні особливості.

ГАРАНТІЯ  ВИКОНАННЯ (PERFORMANCE BOND)

  Цей вид гарантії має на увазі прийняття банком на себе зобов’язання (за дорученням продавця) виплатити імпортерові (бенефіціару) гарантовану суму в разі, коли продавець не зможе виконати свої зобов’язання з поставки відповідно до умов договору.У цьому випадку сума гарантії зазвичай становить 7-10% від суми поставки за договором

ГАРАНТІЯ  ПОВЕРНЕННЯ АВАНСОВОГО ПЛАТЕЖУ (ADVANCE PAYMENT GUARANTEE)

     Цей вид гарантії передбачає повернення авансу в разі невиконання продавцем договірних зобов’язань з поставки. Сума гарантії в цьому випадку дорівнює сумі авансових платежів. До того ж вона, як правило, зменшується відповідно до здійснення часткових поставок за договором.У гарантії авансового платежу має бути передбачено її погашення із закінченням поставок за договором

ГАРАНТІЯ  ПЛАТЕЖУ (PAYMENT GUARANTEE)

    Гарантія платежу виставляється, зокрема, для забезпечення розрахунків за договором. Наприклад, гарантія може бути виставлена на забезпечення повної оплати поставки товару та послуг. Пред’явлення вимоги про оплату здійснюється продавцем (бенефіціаром), як правило, шляхом письмової заяви про те, що товар поставлено, але оплату з настанням терміну не отримано.

       Банківські гарантії виставляються банком принципала (клієнта банку, за рахунок якого гарантія видається) безпосередньо на користь бенефіціара. Але буває, що бенефіціара не влаштовує гарантія, виставлена визначеним банком (у зв’язку з нестабільною економічною та (або) політичною ситуацією в країні розташування банку або нестабільністю самого банку), і він бажає одержати гарантію більш надійного і стабільного банку. Тоді банк принципала за дорученням клієнта (принципала) просить відповідний першокласний банк (як правило, свій банк-кореспондент) відкрити гарантію на користь бенефіціара (експортера). У разі коли такий банк здійснить виплату по гарантії, він спише відповідну суму з рахунку банка принципала, а той утримає цю суму зі свого клієнта (принципала).

          Зазначення терміну дії гарантії, наприклад, шляхом застереження «дійсна до підписання протоколу приймання» або подібного, не можна вважати достатнім, оскільки є ризик, що такий протокол буде підписано зі значним запізненням або взагалі не буде підписано. Внаслідок цього гарантія буде чинною набагато довше, аніж було спочатку передбачено. Тому в таких випадках рекомендуємо обумовити в договорі, що термін гарантії закінчується «не пізніше ніж...».

       Якщо покупець не виконав повністю або частково договірні зобов’язання, гарантовані банком, бенефіціар висуває вимогу щодо гарантії. Банк-гарант має негайно здійснити платіж, якщо виконано умови використання гарантії.

ДОКУМЕНТАРНИЙ АКРЕДИТИВ

    Документарний акредитив є поширеною формою міжнародних розрахунків, тому зупинемось на ньому більш докладно.

     Відповідно до ст. 1 Правил по акредитивах вони застосовуються до всіх документарних акредитивів, включаючи резервні акредитиви, тією мірою, якою Правила по акредитивах можуть бути до них застосовані. Правила по акредитивах є обов’язковими для всіх зацікавлених сторін при відсутності прямо вираженої домовленості про інше.[ 29]

      Стаття 2 Правил по акредитивах визначає акредитив як будь-яку угоду, як би вона не була названа або позначена, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта або від свого імені:

 має  здійснити платіж третій особі  (бенефіціару) або його наказу, або сплатити чи акцептувати  переказні векселі (тратти), виставлені  бенефіціаром, або уповноважує інший  банк провести такий платіж, або  акцептувати і сплатити переказні  векселі (тратти), або надає повноваження іншому банкові негоціювати проти передбачених документів, якщо дотримано всіх умов акредитива.[29]

    Для того, щоб більш зрозуміло дати поняття акредитива, наведемо наступне визначення: акредитив – це тверде зобов’язання банка (банка-емітента), видане на підставі доручення свого клієнта-покупця (апліканта, імпортера), виплатити продавцеві товарів або послуг (бенефіціару, експортеру) визначену грошову суму за умови своєчасного подання передбачених в акредитиві документів, що підтверджують відвантаження товару або виконання послуг.[29]

      При використанні документарного акредитива, контрагенти залучають для забезпечення угоди банк (або банки), щоб розподілити ризики. Тобто банк (банки) виконують роль посередників у розрахунках та (або) організацій, що фінансують. Документарний акредитив не можна назвати просто формою міжнародних розрахунків. Він є досить гнучким фінансовим інструментом, за допомогою якого українські підприємства можуть здійснювати успішні операції на зовнішньому ринку з найменшим для себе ризиком і з ефективним використанням грошових ресурсів.

       Слід зазначити, що акредитив, згідно зі ст. 3 Правил по акредитивах, за своєю природою є угодою, відокремленою від договору купівлі-продажу або іншого договору, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов’язані і не зобов’язані займатися такими договорами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий договір. Інакше кажучи, платіж у межах акредитива обумовлений виконанням не умов контракта, а умов акредитива.[28]

       Також важливо відмітити, що при операціях з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу лише з документами, але не з товарами, послугами та/або іншими видами виконання зобов’язань, яких можуть стосуватися документи (ст. 4 Правил по акредитивах).[28]

Перерахуємо основних учасників акредитивної операції.

      Покупець або аплікант, наказодавець (імпортер) – сторона, що звертається у свій банк із дорученням про відкриття акредитива на визначених умовах.

       Продавець або бенефіціар (експортер) – сторона, якій адресується акредитив і на користь якої буде здійснено платіж за умови надання документів, зазначених у тексті акредитива.