Економічні погляди Елінор Остром

Економічні  погляди Елінор Остром.

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………… 3

1. Інституційний напрямок в економічній теорії……………..................... 6
2. Історія формування економічних поглядів Елінор Остром…………..11
3. Суть теорії Елінор Остром про користування загальними ресурсам.. 16
4. Впровадження результатів дослідження в практику колективного використання загальних ресурсів……………………………………… 26

Висновки…………………………………………………………………………32

Список використаних джерел…………………………………………………. 35

Вступ

Теорія колективної дії є центральний предмет політичної науки. Тут - корінь виправдання держави. Проблеми колективної дії виникають у міжнародних відносинах, встають перед законодавцями, формуючими бюджети, пронизують державну бюрократію і є стрижнем в поясненні виборів, освіти, організованих інтересів і контролю громадянами уряду в демократіях [1].

Коли економісти виявляють так звані провали  ринку, вони як правило пропонують просту рекомендацію: цими проблемами має  зайнятися держава. Елінор Остром продемонструвала емпіричним шляхом, що це далеко не єдиний з можливих варіантів. Її праці - це аргумент на користь інституційного різноманіття, на користь того, щоб люди розбиралися з проблемами самі, не покладаючись на «універсальні» рецепти, спущені згори. Загальноприйнята думка полягає в тому, що проблеми, пов'язані з природними ресурсами та екологією, слід долати централізовано і, якщо можливо, в загальносвітовому масштабі. За рахунок інноваційних методів аналізу - як в експериментальній лабораторії, так і на теоретичному рівні - Остром довела, що творчі рішення для таких проблем, як виснаження ресурсів загального користування, можна знайти і поза сферою діяльності держави. За ці наукові досягнення вона була удостоєна Нобелівської премії з економіки.

Але цим відкриття Остром не вичерпуються. Є підстави стверджувати, що її дослідження, проведені разом з Вінсентом Остромом (Vincent Ostrom), кидають серйозний виклик мейнстрімовським економічним і політологічним концепціям. Як стверджує вона сама, її робота - це системна спроба подолати головну дихотомію сучасної політекономії.

Дослідження Остром з проблем управління являють собою не тільки джерело натхнення, але і виклик для лібертаріанців. В рамках своїх досліджень вона неодноразово демонструвала, що принципи індивідуальної свободи, відповідальності, творчої підприємливості та винахідливості застосовні не тільки до виробництва і розподілу приватних благ, але і до масштабної інституційної сфери, що лежить за межами ринкового порядку. Цей «третій сектор», який не є «ні ринком, ні державою», можливо, слід вважати не менш важливим «полем бою» за збереження соціального порядку, що забезпечує свободу і добробут, ніж власне ринок.

Вищезазначеним  обґрунтовується актуальність вибраної теми курсового дослідження.

Мета  і завдання дослідження полягають у розробці цілісної концепції формування та розвитку економічних поглядів видатної вченої, формулюванні, осмисленні, аналізі науково підтверджених тез та висновків розвиненого та збагаченого новітніми поглядами інституціонального економічного вчення, розкритті особливостей методології, використовуваних Е. Остром, розгляді практичних аспектів застосування наукового надбання видатної жінки.

Відповідно  до визначеної мети передбачено послідовно вирішити наступний комплекс завдань:

• розглянути й охарактеризувати основні передумови виникнення і розвитку новітньої економічної теорії - інституціоналізму;
• розібратися в факторах впливу й джерелах формування та розвитку економічних поглядів вченої;
• сформулювати і дати характеристики основним постулатам економічного вчення Е. Остром;
• розглянути прикладне значення та застосування п’ятдесятирічних наукових досліджень та висновків вченої.

Об’єктом  дослідження в курсовій є процеси розвитку економічно-наукового споглядання Е. Остром на новітні тенденції в еволюції еко-соціальних перетворень світу та зроблені на основі емпіричного, статистичного, теоретичного та інших видів дослідження висновки.

Предметом дослідження виступають отримані та відображені в наукових працях результати інституціональних розробок вченої, її характеристики науковим поглядам та розробкам попередників, прояви спорідненості та відмінності в поглядах  і методологіях, висновках  і характеристиках.       Методологічну основу роботи  становить емпірична та теоретична парадигма суспільного розвитку економічних знань та застосування системного підходу до аналізу наукових процесів розвитку економічної теорії, зокрема інституціоналізму.

При реалізації зазначених методологічних підходів були застосовувані такі методи та принципи дослідження:

історико-генетичний метод – для дослідження становлення і розвитку економічної інституціональної думки в світі;

принцип поєднання  історичного і логічного –  для виокремлення сутністних рис, що розкривають глибину впливу даної теорії на формування економічних поглядів Е. Остром;

метод аналізу  та синтезу – при розгляді та дослідженні отриманих результатів наукових робіт вченої.

Інформаційною базою виконаного дослідження слугували архівні матеріали; офіційні статистичні дані; наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених в галузі економічного теорії.

Наукова новизна праці полягає у тому, що в роботі здійснено комплексне вивчення й узагальнення наукових результатів дослідження процесів користування загальними ресурсами, провідної теми економіста-політолога Е. Остром, що визначило цінність висновків як наукового, так і прикладного характеру.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в реальних можливостях їх використання в Україні та в світі для розробки теоретичних і практичних аспектів політики економного використання ресурсів загального вжитку, для вирішення проблем управління загальними  благами, а також для формування прогресивного та всеоб’ємного погляду на сучасні «еко-соціальні» процеси в світі.

1. Інституційний напрямок в економічній теорії.

На межі XIX і XX століть склалися такі конкретно-історичні  умови, під впливом яких США перетворились  у найбільш багату й розвинену  в соціально-економічному плані  країну світу. Саме у США вперше у  найбільш гострій формі постали  проблеми, пов’язані із захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером антимонопольних заходів, які адміністрація цієї країни апробувала ще наприкінці XIX ст.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці й сприяючи «антитрестовській» політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою. Їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати соціально-інституціональним, або просто інституціоналізмом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції у монополістичну значно прискорився на європейському континенті, де ідеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) і ринків, та інші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само, як і в США, відповідати реальній дійсності.

Наслідком посилення  монополістичної організації бізнесу й господарського життя стала світова економічна криза 1929—1933 рр.

У цих умовах відомий «закон ринків» Ж.-Б. Сея, на який більше 100 років опирались  представники «чисто економічної теорії» (спочатку класики, а потім маржиналісти), втратив свою привабливість. Недосконала конкуренція услід за інституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. До того ж, як з’ясувалося пізніше, проблеми недосконалого ринку, представленого монополізованими структурами господарюючих суб’єктів, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки — професор Гарвардського університету Е. Чемберлін і професор Кембриджського університету Дж. Робінсон. Їх теорії стали, безперечно, важливим досягненням учених-економістів XX ст.

Інституціоналізм — це альтернатива неокласичному напряму економічної теорії. Неокласики виходять із смітіанської тези про досконалість ринкового господарського механізму й саморегулювання економіки і не виходять за рамки «чистої економічної науки». Інституціоналісти ж рушійною силою економіки, поряд з матеріальними факторами, вважають також духовні, моральні, правові та інші фактори, що розглядаються в історичному контексті. Інакше кажучи, у інституціоналізмі предметом аналізу є економічні й неекономічні аспекти. При цьому об’єкти дослідження — інститути — не поділяються на первинні чи вторинні і не протиставляються один одному [2].

Американський економіст та історик економічної  думки Р. Хейлбронер, розмірковуючи  про те, що сучасна економічна теорія «перетворилась у царицю соціальних наук» і стала єдиною галуззю «соціальних досліджень, за яку присуджується Нобелівська премія», відносить це насамперед до неокласики. Кажучи ж, що «економічна наука нарешті вийшла за вузькі межі її нинішнього царства — царства виробництва й розподілу — і може тепер заявити про свої права на велику територію, що простягається від сімейних відносин до спорту, від антропології до державного права», він має, безперечно, на увазі «здобутки» саме інституціоналізму. Щось подібне ми бачимо і в М. Блауга, який вважав, що прагнення інституціоналістів «розширити поле досліджень економічної науки «зумовило» інтерес до кібернетики, дослідження операцій, теорії управління, теорії організації і загальної теорії систем» [3, с. 20 — 25.].

Ідея синтезу  соціологічного та економічного аналізу полягає в основі їх концепцій. Термін «інституціоналізм» (лат. institutio — образ дії, зазвичай напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. За визначенням У. Гамільтона, інститут — це «словесний символ, введений для кращого опису групи суспільних звичаїв», «спосіб мислення», який став звичкою для групи людей або звичаєм для народу. У. Гамільтон твердив, що «інститути установлюють межі й форми людської діяльності. Світ звичаїв і традицій, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння й безперервну матерію інститутів» [4, с. 17 — 33]. В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу.

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючі економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаїв людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.

Формулюючи  своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти  виходять в основному із зовнішнього, відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначального впливу відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного процесу.

Щодо методології  інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато спорідненого з німецькою історичною школою. Так, В. Леонтьєв пише, що видатні представники американської економічної думки, такі, як Т. Веблен і У. Мітчелл, «у своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тим, що на межі століть вплив німецької школи у США був таким же великим, а можливо, і більш значним, ніж вплив англійської» [5].

Потрібно, однак, зазначити, що історизм і врахування факторів соціального середовища для  обґрунтування шляхів економічного зростання, хоч і свідчить про  подібність методологічних принципів  інституціоналізму та історичної науки в Німеччині, але зовсім не означає повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. Тут є декілька причин. По-перше, перебуваючи під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі теоретики другої половини XIX ст. повністю підтримували юнкерські кола Прусії у їх боротьбі за утвердження в Німеччині свободи торгівлі та інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм у дослідженнях німецької школи проявлявся переважно як утвердження природного характеру ринкових економічних відносин і підтримка положення про автоматичну рівновагу в економіці упродовж усього розвитку людського суспільства. І, по-третє, у працях представників історичної школи Німеччини не допускалися ніякі натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, які обмежують «вільне підприємництво».

Методологія інституціоналістів передбачала:

1) широке використання описово-статистичного методу;

2) історико-генетичний метод;

3) як вихідну та основоположну — категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав  у себе кращі теоретико-методологічні  дослідження кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем «соціальної психології» суспільства).

Своєрідність  інституціоналізму полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці  ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити "чистих інституціоналістів" досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і  реалістичний підхід до аналізу економічної  дійсності, значення інституціоналізму  постійно зростає.

Так, "економічні інститути" — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням "інституцій", тобто навичок, звичайно ставши такими, вони організують і  регулюють поведінку людей. Прихильники  інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології [6].

Саме тому, щоб  зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

2. Історія формування економічних поглядів Е.Остром.

Традиційний рецепт процвітання країни, що розділяється більшістю економістів, такий: приватна власність, вільні ціни й держава  в якості арбітра. Як показали Нобелівські лауреати з економіки 2009 року Олівер Вільямсон і Елінор Остром, у багатьох випадках можна успішно обійтися без будь-якої з цих речей.

Практичне значення праць цих економістів полягає  в тому, що вони підривають два поширені упередження – проти великих фірм і проти анархії.

Вільямсон, як і  його науковий попередник Коуз, вважав непридатною колись поширену серед  економістів практику пояснювати будь-яке  незрозуміле явище ділового життя  через монополізацію. Вільямсон  не просто постарався скоротити число незрозумілих явищ, але й домігся зміни загального підходу до аналізу: починаючи з 1980-х р. р. в поясненні незрозумілих явищ міркування ефективності стали правилом, а міркування монополізації — винятком.

Згідно з  Вільямсоном, яку б форму не приймала вертикальна інтеграція, вона в першу чергу ґрунтується на міркуваннях ефективності. Хоча він не пропонує звести схвалення всіх видів вертикальної інтеграції «до рангу нової ортодоксії» і не думає, що вони зовсім «позбавлені проблем», проте він все ж вважає, що уряду не слід обмежувати прагнення компаній до розширення як таке. Замість цього краще обмежувати безпосередньо проблемну поведінку на деяких ринках, де спостерігаються дві необхідні умови монополізації: висока концентрація і високі бар’єри для входу.

Не менш цікавий  внесок у розвиток нової інституціональної  теорії зробила Е. Остром. Будучи студентом-економістом, вона вже на першому курсі знала  «правильну» відповідь на запитання, чому китів стає все менше, а корів  все більше. Корова завжди комусь належить, а кити — нічийні. Ця нічийність створює пастку, яка відома як «трагедія громад»: навіть якщо в інтересах всіх обмежити використання загальнодоступного ресурсу, кожен все одно зацікавлений використовувати його як можна більше. Врятувати китів може тільки приватизація або державне регулювання.

Дослідження Остром показали, що традиційна відповідь  економістів на питання про китів  неповна. На ділі багато нічийних ресурсів управляються на диво добре. Їх користувачі  встановили розумні правила й  змогли без держави забезпечити їх дотримання. Виходить, проблема не в нічийності як такій, а в тому, що такі правила не склалися. Але, раз так, то є ще одне рішення — дозволити людям домовитися, не поспішати приймати закони.

Візьмемо окремий  випадок «трагедії громад» — проблему розподілу сімейних обов’язків, коли кожен зацікавлений у співпраці з іншим, але, можливо, волів би нічого не робити сам. Слідуючи логіці Остром, не існує однієї загальної для всіх сімей проблеми, а є безліч приватних, які об’єднані деякою подібністю. Нав’язане ззовні єдине правило розподілу сімейних обов’язків навряд чи підійшло б для всіх сімей, і не всі сім’ї погодилися б йому слідувати. Проте спроби втілити його в життя за допомогою міліції та суду цілком можуть підірвати вже сформовані в родині довіру й механізми взаємного врахування думок.

Висновки Остром мають не тільки економічне, але  й політичне значення. З них  випливає — і це відзначають автори відповідного напряму, — що анархія, тобто відхід держави від ролі обов’язкового зовнішнього арбітра, нерідко працює краще, ніж прийнято думати.

Остром Елінор народилася 7 серпня 1933 року в м. Лос-Анджелес. Навчалася на факультеті політичних наук Каліфорнійського університету, в якому стала займатися соціологічними і економічними аспектами екології [7]. У ньому в 1954 р. отримала диплом бакалавра з відзнакою, в 1962 р. - закінчила магістратуру, а ще через три роки захистила докторську дисертацію. З 1965 р. її викладацька і наукова діяльність пов'язана з Індіанським університетом (м. Блумінгтон): працювала асистентом, доцентом, а протягом 1974-1991 рр. професором політології Школи суспільних та соціально-екологічних відносин; у 1996-2006 рр. була директором-засновником Центру досліджень різноманіття форм соціально-економічних інститутів, а з 1973 р. - директор-засновник (створеної з чоловіком Вінсентом) лабораторії під назвою «Майстерня політичної теорії і політичного аналізу» при цьому університеті. Розширюючи свій інтерес до теоретичних узагальнень, Е. Остром досліджувала різні модифікації колективних співтовариств - від комун до сіл і маленьких містечок та кооперативів у Непалі, Нігерії і Кенії, здійснювала дослідницькі експедиції в Австралію, Болівію, Індію, Індонезію, Мексику, Зімбабве, Польщу і на Філіппіни.

Е. Остром відома як фахівець з політології суспільних відносин у галузі екології і з соціально-екологічних відносин. Вона є автором більше 270 актуальних наукових праць. Серед них "Надання громадських послуг: наслідки змін" (1976), "Стратегії політичного дослідження" (1982), "Управління суспільством: еволюція інститутів колективних дій" (1990), "Узгодження інституціональних розбіжностей" (2005). Результати її досліджень допомагають зрозуміти нову область складної інституціональної реальності суспільного життя – різноманітні інституціональні системи, що не відносяться ні до ринку, ні до держави. Її праці в основному зв'язані з еволюцією інститутів колективної власності - общинної, кооперативної, муніципальної.

Вражає багатостороння діяльність цієї неймовірно енергійної жінки. Спочатку в 1975-1976 рр. була віце-президентом, а потім у 1996-1997 рр. - президентом Американської асоціації політичних наук. Протягом 1982-1984 рр. обиралася президентом міжнародного товариства суспільного вибору, яке об'єднує вчених економістів, соціологів і політологів. Вона - член Американської академії мистецтв і наук, Національної академії наук США, почесний доктор Цюріхського, Мічиганського, Уппсальського, Макджільського (м. Монреаль), Берлінського та інших університетів у різних країнах.

У світі економічної науки 2009 року відбулася незвична подія. Нобелівську премію з економіки отримала жінка - вперше за 40-річну історію існування нагороди.

Елінор Остром було присвоєно премію Ріксбанку  Швеції пам'яті Альфреда Нобеля за вагомий  внесок в «аналіз управління громадськими ресурсами».

На відміну  від свого колеги з визнання – видатного теоретика постінституціоналізму Олівера Вільямсона, пані професор менш знана в академічних колах. Проте, після ближчого ознайомлення з її науковим доробком, більшість науковців сходяться на думці, що найвищу світову премію Остром отримала цілком заслужено.

У своїх роботах  жінка піддає сумніву традиційне економічне уявлення, що громадська власність  зазвичай погано управляється і обов'язково потребує державного регулювання або  ж приватизації.

Її дослідження довели: економічний аналіз здатний пролити світло на менш досліджені інституційні форми організації суспільства. Економічні операції відбуваються не лише на ринках, а й у межах фірм, домогосподарств чи громад.

Проблематику  управління громадськими благами Елінор Остром розкривала ще у 1960-х роках у науковій дисертації, присвяченій водному менеджменту. «Зараз важко сказати, коли саме я почала роботу над цим дослідженням. Набагато легше відповісти на питання, коли я вперше почала вивчати проблематику колективних дій, які вимушені здійснювати індивіди при використанні загального ресурсу» - каже вона в передмові до своєї книги «Управління громадськими ресурсами: еволюція інститутів колективних дій» [8]. Один випадок з життя американської провінції надихнув аспірантку на створення теорії, розробці якої вона присвятила п'ять десятиліть подальших досліджень.

У 1945 році кілька мешканців західної Каліфорнії виявили  погіршення якості питної води через  підземне засолення. Незабаром вони створили асоціацію, яка почала вирішувати проблему у судах та створювати нові правила користування водою.

У результаті за кошти громади було організовано систему підживлення прісноводного горизонту, яка забезпечила якісною водою усе навколишнє узбережжя. Якби проникнення солоної води не було вчасно зупинене, прісноводний басейн ніколи б не відновився.

Випадок став чудовим  прикладом того, як спільними зусиллями громади можна вирішувати проблеми раціонального використання колективних ресурсів.

Після захисту  дисертації політичний соціолог Елінор Остром досліджувала ефективність зрошувальних систем у Непалі, деградацію тропічних  лісів, використання рибних запасів і навіть діяльність поліцентричних систем на прикладі відділів поліції у міських зонах.

Центральним питанням скрізь залишалася оцінка ефективності дій місцевих громад в управлінні спільними ресурсами порівняно  з централізованим державним чи приватним управлінням.

При цьому Остром використовувала міждисциплінарний  підхід до вивчення економічних питань, активно використовуючи соціологічні, юридичні та географічні методи. Її роботи виглядають як дивне поєднання  незвичних теоретичних моделей, офіційних статистичних даних та інноваційних польових досліджень.

Протягом дослідницької  роботи Остром зібрала величезну  кількість прикладів використання громадських ресурсів з усіх куточків планети.

Її основною метою було порівняти, як різні громадські ресурси можуть використовуватися на місцевому рівні. Вона хотіла відкрити спільні для всіх випадків закони самоорганізації споживачів колективних благ.

Остром успішно  продовжила наукові розробки в рамках інституційного напрямку економічної  теорії, довівши обмеженість неокласичного вчення при дослідженні неринкових систем.

3. Суть теорії Е.Остром про користування загальними ресурсами.

Сфера управління спільними ресурсами віддавна не вписувалася в усталені теорії економічних  класиків, що все сприймають крізь призму попиту, пропозиції та ринкового ціноутворення. Прийнято вважати, що спільна власність – це прямий шлях до колективної безвідповідальності.

Однак думка  прихильників ринкового лібералізму  про те, що найефективнішим способом використання громадських благ є надання їх приватним власникам, на практиці не підтверджується, оскільки приховує надто багато побічних наслідків.

Приватна власність  нерідко веде до надмірної експлуатації ресурсів і їх виснаження. Крім того, це приносить низку соціальних проблем, пов'язаних з місцевими громадами. Вони відчужуються від користування благами, які споконвіків вважалися спільними і нічиїми водночас.

Повна передача спільних благ державі – теж не вихід. Бюрократична система управління громадськими ресурсами передбачає централізацію рішень, що відчужує координатора управління від кінцевого споживача.

Такі державні рішення не можуть бути адекватними, адже встановлені згори правила  зазвичай слабо прив'язані до конкретних потреб на місцях та ігнорують думку  безпосередніх користувачів ресурсів.

Елінор Остром у своїй основній роботі «Управління громадськими ресурсами: еволюція інститутів колективних дій», опублікованій 1990 року, запропонувала піти третім шляхом – згадати про традиційне общинне користування ресурсами, вивчити найуспішніші приклади і виділити їхні специфічні риси.

Остром зуміла з нуля побудувати теоретичний фундамент  для свого дослідження, критично переосмисливши загальноприйняті норми  класичної економічної науки. Вона вийшла за рамки боротьби адептів  управління ресурсами на основі приватної чи державної власності.

У науковій праці Остром порушила питання легітимності встановлених ззовні правил. Неприйняття їх місцевими  жителями та відсутність прив'язки до специфіки навколишнього середовища – головні причини провалу більшості донорських програм, організованих державою чи благодійними міжнародними організаціями.

Жінка зуміла довести  тезу Хайєка про те, що законодавство – ще не закон. Її праця – це пошук глибинних причин самоорганізації в управлінні громадськими благами.

Виявлені закономірності показали, як ефективно керувати спільними  благами, створивши законодавство, що не суперечить місцевим неписаним  нормам. Дослідження також засвідчили, що місцеві громади можуть ефективніше  управляти ресурсами порівняно  з державою чи приватними власниками.

Перш ніж  прийти до цього висновку, Остром поглибила  наукове розуміння сутності громадських  ресурсів шляхом класифікації усіх економічних  благ.

Громадські  ресурси відрізняються від суспільних благ, що надаються державою, високою здатністю до подільності. Тобто існує можливість їх привласнення та використання конкретними індивідами або соціальними групами на місцях. (Табл.2.1)

Чотири  типи економічних благ                                               Табл. 2.1