Інтелектуальна економіка, як складова інноваційної моделі розвитку

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Економіка інтелектуальної власності»

на тему: «Інтелектуальна економіка, як складова інноваційної моделі розвитку»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

У ринкових умовах господарювання для економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності економіки важливу роль відіграють наукові знання та їх технологічне застосування. Саме невичерпний потенціал науки і техніки стає домінуючим вектором економічного зростання, формує інноваційний тип розвитку, який здійснюється через сукупність процесів зародження нового та його втілення у всі сфери людської діяльності.

Посилення орієнтації господарської діяльності на освоєння новітніх досягнень  науки і техніки разом із забезпеченням конкурентних переваг та зміцненням економічних механізмів сприяють підвищенню технологічного розвитку держав, рівня та якості життя населення.

Світова економіка початку ХХІ століття характеризується кардинальними змінами у визначенні напрямів економічного зростання. У розвинених країнах частка секторів економіки з інтенсивним використанням інтелектуального капіталу сьогодні складає понад 50% і ця цифра постійно зростає. Країни з високим рівнем технологічного розвитку економіки відрізняються розвинутою системою освіти, науки і культури. Саме це зумовлює й визначає рівень цивілізованості того чи іншого суспільства.

У промислово розвинених державах постійно збільшується питома вага результатів інтелектуальної діяльності у вартості суспільного продукту, а саме: 80-95% приросту валового внутрішнього продукту припадає на долю патентів, «ноу-хау», використаних у найсучасніших технологіях.

Тобто, основні акценти сьогодні переміщуються на завдання прискореного інноваційного розвитку економіки, що базується на знаннях. В її основі лежать інтелектуальні ресурси, інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво. Інтелектуалізація економіки передбачає перш за все процес створення нової інформації – знань, що носять індивідуальний характер, а також втілення нової інформації в конкретних продуктах та процес тиражування продукту, що містить нову інформацію, а це в кінцевому результаті приводить до розвитку конкурентоспроможних виробництв.

Інтелектуальна складова, високий освітній та науковий рівень є не лише основою забезпечення інноваційного розвитку регіону, а й інструментом його реалізації. Отже, інноваційний тип розвитку економіки базується перш за все не лише на ресурсозбереженні, високих технологіях, інформатизації виробництва, але й на інтелектуалізації усієї виробничої діяльності. Економічне зростання все більше залежить від здатності отримувати нові знання і застосовувати їх, а знання й навички працівників спрямовані на формування перспективного ринку високотехнологічної продукції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основна частина.

1. Інтелектуальна економіка, як складова інноваційної моделі розвитку.

Економіка інтелектуальної власності, або інтелектуальна економіка - це галузь знань, яка вивчає теорію і практику функціонування ринкових структур та механізмів взаємодії суб'єктів економічної діяльності, пов'язаних з інтелектуальним капіталом.

Сучасна ринкова інтелектуальна економіка - це змішана економіка, в якій інтелектуальний продукт створюється під впливом власних зусиль, які спрямовують підприємницьку активність на зростання інтелектуального капіталу, а держава регулює цей процес, встановлюючи правову структуру бізнесу і контролюючи її додержання. Економіка інтелектуальної власності вивчає питання організації підприємницької діяльності, які охоплюють організаційні форми та правові основи бізнесу, методи ціноутворення та оцінки вартості інтелектуального продукту, засоби мобілізації інтелектуального капіталу, систему сучасного обліку, фінансових відносин та процедуру укладання угод.

Слід зазначити, що підвищення інноваційності економіки України забезпечується за рахунок інновацій, які започатковуються певними галузями науки і переносяться у виробництво, спричиняючи у ньому суттєві прогресивні зміни. Відмітимо також і те, що будь-який інноваційний процес на своєму початковому етапі здійснюється через наявні ресурси діючого виробництва, а лише в кінцевому результаті після доведення його до використання сприяє підвищенню якості та збільшенню асортименту продукції, розвитку виробничих відносин, що в кінцевому результаті сприяє досягненню високих економічних результатів.

Невід'ємною складовою частиною сучасної економіки є наукоємні інновації та передові інформаційні технології, в яких перш за все ефективно використовуються примножені знання. Всі нововведення – новітні технології, інновації – потребують надійного захисту. Тобто в ринкових умовах господарювання серед вирішальних чинників економічного розвитку є інтелектуальне виробництво, а його ключовою формою – інтелектуальна власність. Інтелектуальна власність – це особливий вид власності, об'єктами якої є творення людського розуму й інтелекту.

Результати колективної або індивідуальної інтелектуальної діяльності, будь-які досягнення мають свого автора, при оформленні яких використовуються права інтелектуальної власності.

Права інтелектуальної власності суттєві для багатьох видів комерційної діяльності, оскільки захищають інвестиції в наукові дослідження і допомагають забезпечити доходи, від яких залежить наука.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.1. Сутність та джерела інвестицій.

Для забезпечення виходу економіки з кризового стану і стабільного її розвитку вирішальну роль відіграє науково обґрунтована інвестиційна політика держави. Саме вона визначає реальні джерела, напрями, структуру інвестицій, здійснює раціональні та ефективні заходи для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих соціально-економічних і технологічних програм, відтворює процеси на макро- й мікроекономічному рівнях. Водночас держава повинна створювати сприятливий інвестиційний клімат з метою ширшого залучення, поряд з внутрішніми, іноземних інвесторів на взаємовигідних засадах.

Термін «інвестиція» походить від лат. слова invest, що означає «вкладати». Нині інвестиції – це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення. Приріст капіталу в результаті його інвестування є компенсацією за ризик втарт від інфляції та неодержання відсотків від банківських вкладень капіталу.

Це два процеси - вкладання капіталу і отримання прибутку, які можуть здійснюватися в різній часовій послідовності. При послідовному проходженні цих процесів прибуток отримується одразу після завершення інвестицій в повному обсязі. При паралельному їх проходженні отримання прибутку можливе ще до повного завершення процесу інвестування.

При інтегральному проходженні цих процесів між періодом завершення інвестицій і отриманням прибутку проходить деякий час.

У нашій країні термін «інвестування» ідентифіковано з терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому разі розглядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання, транспортних засобів). Водночас інвестування може бути спрямоване на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцензій, ноу-хаі).

Деякі автори, визначаючи термін «інвестиції», вважають, що останні існують тільки угрошовій формі. Але інвестування капіталу може здійснюватись не тільки у грошовій, а й у будь-якій іншій формі: майна, немайнових активів (пакетів програм, інших форм інтелектуальної власності), сукупності технічних, технологічних, комерційних та інших знань, виробничого досвіду, прав використання землі, води, ресурсів, споруд, а також інших майнових прав.

У ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» наведено визначення інвестицій. Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Можна виділити наступні основні джерела інвестицій:

І. внутрішні:

а) Прибуток.

Підприємства та організації часто використовують прибуток як джерело інвестицій. Частина отриманого прибутку направляється ними на розвиток бізнесу, розширення виробництва і впровадження нових технологій.

б) Банківський кредит.

Банківське кредитування в багатьох розвинених країнах є одним з основних джерел інвестицій. При цьому, особливу роль відіграє довгострокове кредитування, оскільки в цьому випадку навантаження на позичальника невисока і у підприємства є час на розкрутку бізнесу. У цілому, банківське кредитування сприяє поступовому збільшенню виробництва і, як наслідок, загальному підйому економіки країни.

в) Емісія цінних паперів.

У розвинених країнах саме випуск цінних паперів є одним з основних джерел фінансування інвестиційних проектів. З метою отримання коштів підприємства можуть випускати як акції, так і облігації. При цьому, покупцями цінних паперів, як правило, можуть виступати будь-які юридичні та фізичні особи, які володіють вільними коштами.

г) Бюджетне фінансування.

д) Амортизаційні відрахування.

Амортизаційні відрахування спрямовані на відновлення засобів виробництва, що зношуються в процесі використання при виробництві товарів.

Фінансових коштів, одержуваних національною економікою за рахунок внутрішніх джерел інвестицій, не завжди достатньо для успішного економічного розвитку країни. Це особливо актуально для країн з економікою, що розвивається або з перехідною економікою.

У зв'язку з цим, необхідно окремо розглядати зовнішні джерела інвестицій, тобто джерела іноземних інвестицій, а саме:

а) Прямі іноземні інвестиції.

Під прямими інвестиціями прийнято розуміти капітальні вкладення в реальні активи (виробництво) інших країн, в управлінні якими бере участь інвестор. Здійснюючи прямі капіталовкладення, іноземний інвестор може створити повністю належне йому підприємство, філія або представництво, створити спільне підприємство, стати співвласником вже існуючого і нормально функціонуючого підприємства і т.д.

б) Портфельні іноземні інвестиції.

Портфельними іноземними інвестиціями прийнято називати капіталовкладення в цінні папери закордонних підприємств і організацій. Також можливе інвестування коштів у цінні папери іноземної держави. В якості цінних паперів, в які вкладають кошти іноземні інвестори, в основному виступають акції та облігації російських підприємств.

в) Іноземні кредити.

Середньострокові і довгострокові кредити можуть надаватися промисловим і торговим корпораціям, підприємствам, банкам, фінансовим компаніям, а також безпосередньо державі. В останні роки на міжнародному ринку часто використовується така форма довгострокового фінансування, як проектне фінансування. Воно полягає в наданні великих кредитів під конкретні промислові проекти підприємств. Таким чином, зазначена форма довгострокового кредитування наближується до прямих інвестицій.

1.2. Інноваційна діяльність в сфері інтелектуальної економіки.

Світовий досвіт економічного розвитку свідчить, що на сучасному етапі інноваційним технологіям немає альтернативи. Прискорений розвиток інноваційних процесів, який базується на ефективному використанні науково-технічного потенціалу, є основним фактором економічного зростання країни.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» (2002 p.), інновації – це новостворені (засновані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукти або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваційна діяльність - це діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг.

В основу інноваційної діяльності покладена інноваційна політика, яка здійснюється на рівні держави (макрорівні) або на рівні підприємства (мікрорівні).

Головною метою державної інноваційної політики є:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
• створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
• забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
• здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації,
• трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
• сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;
• інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;
• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Інноваційна модель розвитку економіки та її стратегія.

Україна має вагомі об'єктивні передумови формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку.

У різних країнах проблема реалізації нововведень вирішується по-різному, хоч і можна простежити певні моменти, спільні для більшості сучасних лідерів науково-технічного прогресу.

Завдання України - у найкоротший час вивчити досвід вирішення цих проблем, визначити шляхи реалізації інноваційної політики в Україні з урахуванням певних умов.

Майбутнє національної економіки залежить від накопичення нового потенціалу розвитку. Цьому може сприяти побудова і реалізація інноваційної моделі розвитку (перетворень). В основу моделі покладена інноваційна складова, яка визначає мету інноваційної стратегії та механізми підтримки пріоритетних програм і проектів.

Формування і реалізація інноваційної моделі розвитку економіки спирається на такі складові системи, які дозволять в короткі строки з високою ефективністю використати у виробництві інтелектуальний і науково-технічний потенціал країни. Завдяки використанню нових інформаційних технологій цим потенціалом можуть скористатися як малі, так і великі підприємства і установи всіх форм власності.

Інноваційна модель розвитку економіки передбачає реформи в напрямку:

1. науково-технічного  та інноваційного розвитку;

2. розвитку  сфери виробництва;

3. розвитку  банківсько-фінансової діяльності, забезпечення наукової інноваційної діяльності;

4. удосконалення  управління науково-технологічною  та інноваційною сферою.

Стратегія інноваційної моделі розвитку - це досягнення якісно нового типу розвитку господарської системи, яка характеризується:

• новаторськими цілями, інноваційними результатами виробничої діяльності (товари, послуги, ефективність, конкурентноздатність тощо) в тактичному і стратегічному плані;
• інноваційними засобами досягнення цілі (факторами-інноваціями у вигляді новітньої техніки і технології, нової організації і мотивації праці і виробництва);
• можливостями відтворення інноваційного спрямування на збалансованій основі, щоб господарська система мала всі організаційно-управлінські, ресурсні і мотиваційні умови для цього.

На межі XX та XXI ст. в світовій економіці прискорились зміни в промисловості – в технології, структурі, масштабі, територіальному розміщенні та організації виробництва, а також у взаємозв'язку цих факторів.

Ключовими є інновації, які компанії сприймають як засіб збільшення прибутків та завоювання більш широкого сегменту ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Міжнародний рух капіталу та економічна інтеграція.

Глобалізація світового господарства, зростання масштабів економічної експансії транснаціонального капіталу, подальший прогрес у розвитку електронних засобів зв'язку, а також інтернаціоналізація науки обумовлюють тенденцію до міжнародної інтеграції в галузі капіталу та інноваційної діяльності.

Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.

Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:

• інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;
• утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;
• можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;
• прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.

Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання.

За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що деремішуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами.

За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування.

Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або Дочірніх компаній.

З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм.

Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу дощ природних ресурсів тощо.

Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися до новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.

Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій.

Портфельними інвестиціями прийнято називати вкладення капіталу в акції та інші цінні папери іноземних підприємств в розмірах, які не забезпечують володіння контрольним пакетом акцій. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлюється особливостями законодавства країн-імпортерів капіталу. Так, чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.

Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.

До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакета акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.

Основними причинами здійснення портфельних інвестицій є:

• прагнення розмістити капітал в тій країні і в таких цінних паперах, в яких він буде приносити максимальний прибуток при допустимому рівні ризику;
• прагнення захистити гроші від інфляції і одержати спекулятивний доход;
• більш висока ліквідність портфельних інвестицій в порівнянні з прямими інвестиціями, тобто здатність швидко перетворити цінні папери в готівкову валюту.

В сучасних умовах вивіз капіталу має певні особливості. Ці особливості такі:

• зростання в загальному обсягу вивозу капіталу частки державного капіталу;
• посилення міграції капіталу між розвинутими країнами; 
  посилення міграції капіталу між країнами, що розвиваються;
• зростання військово-політичного характеру вивозу капіталу; 
  посилення нерівномірності вивозу капіталу.

Україна, як і всі постсоціалістичні країни не відіграє істотну роль в міжнародному русі капіталу. Про це можна судити хоча з того, що на країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, припадає лише 4-5% міжнародних потоків, тобто 95-96% рухається між розвинутими країнами. 
Однак, незважаючи на мізерність кількісних показників, міжнародний рух капіталу, передусім його імпорт в Україну, має велике значення. Він може сприяти пожвавленню економіки і переходу до економічного зростання. 
Проте діє ціла низка факторів, що стримують потік іноземного капіталу в Україну. Серед них найбільш істотними є криза українського зовнішнього боргу та непривабливість України як партнера-позичальника.

З розвитком міжнаціональних науково-технічних відносин, і, зокрема, в інноваційній діяльності, виникає гостра потреба в їх регулюванні. Таке регулювання здійснюється на  міжнародному, регіональному і національному рівнях.

Якщо враховувати, що сьогодні набуває значення нова форма капіталу – інтелектуальний капітал, то його міжнародний рух пов'язаний з міжнародною інноваційною діяльністю і комерціалізацією інтелектуальної власності. Цьому сприяє економічна інтеграція в науковій діяльності, впровадження новітніх технологій, випуск високотехнологічної та конкурентноздатної продукції, входження до світового ринку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.5. Економічна безпека та правове забезпечення інтелектуальної власності в Україні.

В системі національної безпеки економічна безпека виконує чітко визначені функції, несе на собі суттєве функціональне навантаження. Її сутність полягає у тому, що вона є матеріальною основою національної суверенності, що визначає реальні можливості в забезпеченні інших видів безпеки. Тобто економічна безпека — це підґрунтя для функціонування всіх інших її елементів, що входять у цю систему (військової, технічної, продовольчої, екологічної).

Економічна безпека — це складова частина національної безпеки, її фундамент і матеріальна основа. Забезпечення економічної безпеки є винятковою прерогативою держави. Ніхто інший не в змозі вирішити це завдання. У практичному плані забезпечити економічну безпеку країни означає створити якусь систему її самозбереження, що автоматично приводила б у рух її захисні механізми захисту від тієї або іншої загрози.

Наша країна переживає складний історичний період державного становлення. Гостра і тривала економічна криза, яка вразила Україну чи не найбільше з усіх пострадянських республік, надзвичайно актуалізувала питання її національної безпеки, передусім економічної.

Перед Україною постала проблема, яка полягає у певному протиріччі між необхідністю інтегруватися у світову економіку, з одного боку, та забезпечити внутрішню економічну інтеграцію, захист свого внутрішнього ринку, власного товаровиробника і національних інтересів, з іншого. При цьому слід враховувати, що світова економіка і далі залишається ареною зіткнення інтересів різних країн. Тож лише створення власної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути потенційних руйнівних наслідків швидкого відкриття зовнішнього доступу до національної економіки, забезпечити її конкурентоспроможність, захистити вітчизняного товаровиробника та ефективно взаємодіяти з міжнародними фінансовими та економічними інституціями.

Економічна безпека - це незалежність держави у формуванні і розвитку власної економічної системи. Матеріальною основою такої незалежності є власність народу на національне багатство (сукупність створених і накопичених благ, інтелектуального потенціалу суспільства, природних ресурсів тощо).

У відповідності зі структурою економічної системи, основними напрямами досягнення економічної безпеки є незалежність у формуванні і розвитку виробничих сил, техніко-економічних відносин, перш за все, в менеджменті і маркетинговій діяльності, відносин власності і управління нею, господарського механізму.

Сучасна система виробничих сил складається з засобів і предметів праці, працівників, науки, інформації, форм і методів виробництва, то в її межах конкретними формами економічної безпеки держави є: