Особливості доказування у справах за протокольною фомою досудової підготовки матеріалів

7

ВСТУП

Актуальність теми : Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України).

Без сумніву, серйозної шкоди цій цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить серйозною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, незважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень продовжує залишатися досить високим. Так, у 1999 році на території України було зареєстровано 558716 злочинів, у 2000 році – 553594, у 2001 році – 503676. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією залишаються від 40% (загально кримінальні) до 95 % (економічні, посадові) злочинів.

Хоча проблема протидії злочинності є багатогранною, саме в кримінальному процесі вирішуються питання щодо наявності події злочину, винності осіб, які вчинили злочин, їх кримінальної відповідальності, покарання, запобігання вчиненню злочинів у майбутньому.

Важливого значення у зв’язку з цим набуває питання про найбільш ефективну форму кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала з’ясування істини у кожній кримінальній справі, а з іншого, – захист прав та законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення це питання набуває з огляду на те, що Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року та інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, визнала і закріпила в своєму Основному законі головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини
(частина 2 стаття 3 Конституції України).

Неабияку актуальність має дане питання у зв’язку з вирішенням однієї з найгостріших проблем сучасної науки і практики кримінального процесу, що пов’язана з концептуальним визначенням, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, з розробкою на основі положень Конституції України проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), реформуванням кримінального процесу, в якому можуть бути істотно обмежені права особи.

При цьому досить актуальним є й питання про диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови достатньої забезпеченості прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності в одних справах і додержання повної процедури провадження в інших.

Значний теоретичний і практичний інтерес у цьому плані становить питання про долю протокольної форми досудової підготовки матеріалів у новому  КПК України на фоні суперечливих думок, оцінок і пропозицій, що висловлювалися під час неодноразових тривалих дискусій в юридичній літературі, що велися теоретиками і практиками щодо розширення чи, навпаки, звуження сфери її застосування або навіть неприйнятності як такої, що неспроможна забезпечити належне з’ясування обставин справи і захист прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності з огляду на труднощі у здійсненні доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Із зазначених міркувань протокольна форма досудової підготовки матеріалів не була передбачена  жодною редакцією проекту нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України.

Водночас законодавець, вносячи 12 липня 2001 року досить істотні зміни до чинного КПК України у зв’язку з закінченням дії Перехідних положень Конституції України, не ліквідував цю форму, а передбачив у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів порушення прокурором кримінальної справи і складання обвинувального висновку.

До проблеми протокольної форми досудової підготовки матеріалів зверталися у своїх наукових працях, зокрема, такі вчені, як: Р.Д. Аширов,
В.Г. Білоусенко, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, П.С. Елькінд,
А.П. Євсютіна, В.А. Єфанова, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький,
Ц.М. Каз, А.І. Козаков, А.І. Лубенський, С.А. Маршев, В.М. Махов, М.Д. Метлін, О.Р. Михайленко, Т.А. Михайлова, І.Д. Перлов, В.Г. Очередін,
Р.Д. Рахунов, М.К. Свірідов, А.В. Смірнов, І.А. Степанова, М.Л. Якуб.

Окремі особливості процесу доказування за протокольною формою досудової підготовки матеріалів розглядали: Р.С. Абдрахманов, М.С. Алексеєв, В.Д. Арсеньєв, В.І. Басков, О.В. Баулін, Ю.М. Бєлозеров, Н.А. Власова, О.В. Волинська, Ю.М. Грошевой, А.М. Денисюк, В.І. Дяченко, Л.М. Карнєєва, В.М. Кобяков, В.К. Коломеєць, М.П. Кузнєцов, А.В. Ленський, М.М. Михеєнко, О.І. Поповченко, А.А. Рзаєв, В.В. Рябоконь, К.У. Ташибаєв, С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Д.В. Філін, П.В. Цимбал, М.Є. Шумило, Ю.К. Якимович та ін.

Мета дослідження: Мета даного наукового дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи, основних засад, змісту протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обґрунтуванні необхідності і доцільності існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з урахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини  щодо  дотримання прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Для досягнення цієї мети мною були поставлені і вирішувались такі завдання:

1. Дослідження історії виникнення та розвитку спрощеного провадження у кримінальному процесі України.

2. Визначення суті і юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів та її місця серед інших форм кримінального процесу.

3. Дослідження особливостей процесу доказування – збирання, перевірки та оцінки доказів у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, виявлення недоліків цієї форми у плані з’ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливих шляхів їх усунення.

4. Дослідження особливостей процесу доказування у справах при протокольному провадженні на досудовому етапі підготовки матеріалів, вивчення практики вирішення судом можливих проблемних питань, які створюються для суду саме спрощеною формою досудової підготовки матеріалів.

Об’єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми доказування під час досудового провадження у протокольній формі.

Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального законодавства України, практика його застосування, історичні пам’ятки права України, чинне кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також, дані анкетування практичних працівників, які здійснюють провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів – суддів, прокурорів, начальників органів внутрішніх справ, дізнавачів, дільничних інспекторів міліції.

Методи дослідження: Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні теоретичні та емпіричні методи дослідження.

Правовою базою дослідження стали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; постанови Пленуму Верховного Суду України, які стосуються кримінального судочинства в цілому і спрощеного досудового провадження, зокрема. Використано відповідне законодавство СРСР, країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України тощо.

Структура курсової роботи : курсова робота складається з вступу, трьох розділів (та шести підрозділів, що входять до розділів), висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи складає 42 сторінки, з них вступу 5 сторінок, основного тексту 31 сторінка, висновків 4 сторінки та списку використаної літератури 2 сторінки (22 джерела).

РОЗДІЛ I ПРОТОКОЛЬНА ФОРМА ДОСУДОВОЇ ПІДГОТОВКИ МАТЕРІАЛІВ: СУТНІСТЬ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА

1.1. Підстави диференціації кримінального процесу України. Юридична природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів

Протягом усього періоду становлення кримінально-процесуального законодавства колишнього СРСР не раз звертались до ідеї кримінально-процесуальних форм. Здебільшого вона зводилась до процесуального спрощення, а іноді — до відверто нігілістичного ставлення до процесуальних форм. Показовим щодо цього є спеціальний циркуляр Народного Комісаріату юстиції РРФСР № 93 від 5 червня 1929 року «Про спрощення кримінального процесу», який під приводом оперативного розслідування та посилання боротьби зі злочинністю відмінив обов’язкове винесення постанови про порушення кримінальної справи, а натомість мав оформлятися дозвіл у вигляді резолюції прокурора, слідчого чи працівника міліції по скаргах, заявах, що надійшли. Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті» [6]. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регла-ментації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 року) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, пот-рібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов’язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 року та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 року. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу [5]. Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 року, так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і при-скорювали кримінальний процес.

Підставами диференціації кримінально-процесуальної форми є:

                       кримінально-правова (ступінь суспільної небезпечності злочину);

                       кримінально-процесуальні (ступінь складності з’ясування фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, що постраждала від злочину; суспільна значущість справи) [7].

Зазначені підстави диференціації можуть бути використані тільки для розмежування основних проваджень за ступенем складності процесуальних форм у цілому, і при необхідності заміни в конкретних випадках одного виду провадження на інший. При цьому повинна допускатися заміна лише менш складного провадження більш складним, але не навпаки.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового Кримінально-процесуального Кодексу (далі КПК України) та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак [6]?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів. Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 року і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 pоку, яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів». При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів» [7].

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 році в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм».

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов’язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного, чим буде виконане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (стаття 2 КПК України) [1].

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 році ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох [6].

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва [5].

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шимановський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ [7].

Процесуальна форма є специфічним різновидом правової форми державної діяльності, а її цінність в тому, що вона створює детально врегульований, стійкий, юридично визначений, суворо обов'язковий, стабільний правовий порядок провадження у кримінальній справі, що відповідає призначенню судочинства і його принципам. Тому неприпустимі відхилення від вимог процесуального закону, а неухильне дотримання процесуального порядку є неодмінною умовою законності дій і рішень у справі.

Протокольна форма досудової підготовки матеріалів становить со­бою одну з форм диференційованого кримінального судочинства сто­совно злочинів, які не становлять підвищеної небезпеки і вчинені, як правило, в умовах очевидності [6].

1.3. Суть і значення кримінально-процесуального доказування

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тож у ньому застосовуються, зважаючи на специфіку, всі закони та категорії сучасної гносеології. Кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім, з історичним, адже досліджують подію минулого[7].

Водночас кримінально-процесуальне доказування має і свою специфіку, воно:

                       не має на меті пізнання закономірностей розвитку природи та суспіль­ства (пізнавальну діяльність спрямовано на з’ясування обставин конкретного діяння);

                       не може тривати нескінченно, позаяк обмежене процесуальними строками;

                       здійснюється спеціальними суб’єктами за допомогою специфічних засобів у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Доказове право - підгалузь кримінально-процесуального права, сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах. До його системи належать [1]:

                       норми глави 5 «Докази» КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

                       норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; усебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

                       норми, якими врегульовано права й обов’язки учасників кримінального процесу щодо доказування (наприклад право обвинуваченого, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих і оперативно- розшукових дій);

                       норми, що регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання й перевірки доказів (глави 12, 14-18,26 КПК України);

                       норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, стаття 131 КПК України: «коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого»).

Теорія доказів (вчення про докази) поділяється на частини [3] :

                       Загальну(принципи доказового права, поняття доказів, їх властивості і класифікацію, предмет і межі доказування, сутність і структуру доказування);

                       Особливу(досліджує окремі і види доказів і специфіку їх процесуального формування).

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є встановлення об’єктивної істини. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: світ може бути пізнано; практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо у Росії після запровадження суду присяжних) унаслідок появи концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення в кримінальній справі [4, С.31-33].

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Проте досліджувана у межах кримінального судочинства дійсність уже стала минулим. Отож, матеріальні й ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім цього, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити нескінченний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об’єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але не завжди можна досягти (таке значення мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування [5] .

Значення кримінально-процесуального доказування [3] :

                       кримінально-правове значення полягає в тому, що:

а) тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи скоєно злочин і якою є його кваліфікація;

б) доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність;

                       кримінально-процесуальне значення доказування:

а)  правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу;

б) усі питання, що виникають під час провадження в кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин;

в)  участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

г)   докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі.

РОЗДІЛ  II ОСОБЛИВОСТІ ЗБИРАННЯ, ПЕРЕВІРКИ ТА ОЦІНКИ ДОКАЗІВ ОРГАНОМ ДІЗНАННЯ ТА ПРОКУРОРОМ

2.1. Особливості збирання доказів органом дізнання

Збирання доказів та їх процесуальних джерел – це врегульована КПК України діяльність особи, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по вияв­ленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або ін­шої події як доказової інформації. Способи збирання до­казів у загальному вигляді не дуже конкретно і точно визначені статтею 66 КПК України, в якій указано, що особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в поряд­ку, передбаченому КПК України, будь-яких осіб як свідків і по­терпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред’явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; ви­магати проведення ревізій, вимагання від банків відомості, які містять банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та в обсязі встановлених Законом України «Про банки та банківську таємницю». Виконання цих вимог є обов'яз­ковим для всіх громадян, підприємств, установ і органі­зацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвину­ваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, ци­вільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представ­никами, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами, організаціями [8] .

Таким чином, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі і судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред’явити предмети і документи або про­вести ревізію), а також подання доказів (практично — предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установа­ми, організаціями (практично—їх керівниками).

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі і судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний пе­релік таких дій дано в КПК України. Це затримання і допит пі­дозрюваного, допит свідка, потерпілого, об­винуваченого, експерта, очна, пред'явлення для впізнання, обшук, виїмка, огляд, ексгумація трупа, освідування, відтворення обстановки й обставин події, призначення експертизи, прослуховування розмов, які ведуться по телефонах та інших переговорних пристроях. Недопус­тимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені зако­ном, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян. Однак слід мати на увазі, що крім цих дій, спо­собом збирання доказів є такі передбачені КПК України проце­суальні дії, як витребування предметів і документів, одер­жання їх від учасників процесу, установ, підприємств, ор­ганізацій, службових осіб і громадян, вимога про прове­дення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян або службових осіб. Слідчі дії можуть провадитися тільки після порушення кримінальної справи, інші ж процесуальні дії по збиранню доказів — і до порушення справи [10] .

Збирання доказів та їх джерел є і має залишатися в подальшому діяльністю тільки процесуальною, врегульова­ною нормами КПК України, і ніякою іншою. Не можна включати оперативну і непроцесуальну розшукну діяльність у сис­тему кримінально-процесуального доказування. Звичайно, оперативно-розшукові заходи можуть допомогти виявити но­сіїв можливої доказової інформації, визначити конкретні способи її одержання з метою збирання доказів. При про­веденні оперативно-розшукних заходів можуть застосову­ватися відеозапис, кінофотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, відомос­тей, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-про­цесуального законодавства. Але змі­шування оперативно-розшукової діяльності з процесуаль­ною, підміна останньої такою діяльністю поставили б під загрозу нормальний процес доказування в кримінальному процесі, здійснення принципу встановлення об'єктивної істини у справі та інших демократичних принципів судо­чинства.

Фіксація доказової інформації - складова частина про­вадження слідчих і судових дій по збиранню доказів та їх джерел—докладно врегульована в КПК. Вона, як і про­вадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В не­обхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціа­лісти, перекладач і секретар судового засідання [9] .