Особливості весільних обрядів на Півдні України

ЗМІСТ:

 
 
 
Вступ 3

Розділ 1 Весільні обряди та звичаї в різних регіонах України 5

1. Весільні обряди 5
2. Регулювання шлюбних відносин в Україні 9
3. Особливості укладання шлюбу на Півдні України 11
4. Форми шлюбу 15
5. Роль матері в весільних обрядах 17

1.6 Обряди завершення весілля…………………………………………..21

Розділ 2 Особливості  весільних обрядів та звичаїв на Півдні України......23

1. Українське весілля на Півдні України першої половини XIX ст.........23
2. Вдосконалення весільних обрядів на Півдні України……………….30

Висновок 33

 
Список  використаних джерел……………………………………………...34

ВСТУП

    Актуальність  теми. Одним з найважливіших станів у житті людини є укладання шлюбу, який, власне, становить основу сім'ї. Проте будучи однією з форм регулювання статевих відносин (а воно здійснюється за допомогою або державного законодавства, або ж звичаєвого права), шлюб не обмежується лише правовою основою. Він концентрує у собі всю сукупність соціальних відносин, поєднуючи біологічне і соціальне, матеріальне й духовне, громадське та особисте.

    Щодо  соціальної сутності шлюбу, то вона виявляється через різні види відносин: духовно-психологічні (зокрема, через почуття кохання, спільність духовних інтересів, прихильність, психологічну сумісність); моральні (дотримання або ж порушення подружнього обов'язку як один перед одним, так і перед суспільством, додержання вірності, честі, гідності тощо); економічні (виробництво засобів до життя та їх розподіл); культурні (передача та відтворення міжпоколінних етнокультурних традицій).

    У свою чергу, всі ці відносини, як і  інститут шлюбу загалом, розвиваються і змінюються разом із зміною суспільства. Водночас моральні обов'язки подружжя набувають суспільної значущості.

    Необхідність  соціально-морального регулювання  шлюбних відносин випливає з того, що вони безпосередньо пов'язані з головними функціями сім'ї: відтворенням людського роду та вихованням дітей. А тут криється суспільний інтерес, виникає обов'язок стосовно колективу. Подружні відносини, таким чином, дістають правову, або, що одне й те ж, державну санкцію, яка реалізується або через вінчання, або шляхом громадської реєстрації.

    Отже, шлюб можна визначити як історично  зумовлену, санкціоновану та регульовану суспільством форму взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов'язки стосовно один одного й дітей.

                                                                         Метою даної курсової роботи є розкриття шлюбних обрядів та звичаїв

на Півдні України.

Виходячи з  поставленої мети, можна сформулювати   завдання даної

роботи:

        −  розкрити основні представлення про весільні обряди;

− розглянути регулювання шлюбних відносин в Україні;

− визначити особливості укладання шлюбу на Півдні України;

− проаналізувати форми шлюбу;

− розкрити роль матері в весільних обрядах;

− розглянути обряди завершення весілля;

       − дослідити українське весілля на Півдні України І половини XIX ст.;

    − проаналізувати   сучасне вдосконалення весільних обрядів на Півдні 
України.

Методи  роботи: теоретичний, описовий, порівняльний, аналітичний. Структура курсової роботи: 34 сторінки, 15 використаних джерел.

    РОЗДІЛ 1 ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ ТА ЗВИЧАЇ В РІЗНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ

 
1.1 Весільні обряди

    Весілля було однією з найважливіших подій  у житті, а традиційний "весільний" ритуал − чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота ("толока"). Частіше за все молодь збиралася на "вечорниці", куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого [11].

    У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом.

    Власне  весільний ритуал складався з  цілого ряду обрядів, необхідних для  надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в ХVІ-ХІХ ст. були "змовини", "згода" − певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з ХVII ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами − шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVII ст. аж до XIX ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами [4].

    Починалося  все зі сватання, коли запрошені  женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілці хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

    Після успішного сватання відбувалися "оглядини" нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість − брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали "заручини" − скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

    Далі  починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масляниці.

    Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на "запросини". Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: "Просили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на весілля", − клали на стіл обрядовий хлібець -"шишку" [5].

    Обов'язковою  обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався "дівич-вечір" напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли "весільне гільце" − обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від "гільця" і роздавала дружкам.

На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут − весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір "посадом" окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

    Церковне  вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак − від корости, а в кишеню − металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував "весільний поїзд" − супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували "перейми", вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

    Обов'язковим було гучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права

ходити  з непокритою головою, це сприймалося  як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

    Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання − молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання − дві паляниці, "весільне гільце" і шабля, дві перев'язані ложки [10].

    Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням − складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати "фальшиву наречену". Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

    Весілля завершувалося порідненням двох сімей − "дякуванням". Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї.

    Весільні  обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві регіональні відмінності.

    Оскільки  українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому

випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

 
1.2 Регулювання шлюбних  відносин в Україні

    Першою  формою суспільного регулювання  статевих відносин вважається дуально-родовий або груповий шлюб. Будучи характерним для ранньої стадії первіснообщинного ладу, він символізував відносини між родами, а не між особами; будь-які статеві зв'язки всередині роду суворо заборонялися, тобто вони були екзогамними. Пізніше груповий шлюб між членами різних родів звузився до осіб, які належали до одного покоління, поступово перетворившись на парний шлюб. На першому етапі його розвитку подружжя проживало окремо (кожен у своєму роду), згодом чоловік переходив у рід дружини (шлюб ставав матрилокальним), а ще пізніше вже дружина почала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб).

    Перехід до землеробства та скотарства сприяв зростанню господарської ролі чоловіка. Як наслідок − парний шлюб змінюється, дає початок шлюбу моногамному, в основі якого лежить одвічний союз одного чоловіка з однією жінкою. За господарсько-побутовими характеристиками він стає монолокальним − подружжя входить до складу однієї сім'ї і одного господарства.

    Моногамія (єдиношлюбність) − основна форма шлюбу в класових формаціях, яка, проте, упродовж століть у різних регіонах та серед різних народів не була одноманітною, варіювалася залежно від специфіки об'єктивних умов: соціально-економічних, етнічних, конфесійних [1]. Вона виступала у вигляді конкубінату − фактичного шлюбу, юридично не оформленого,   характерного   для   соціально   неоднорідних   союзів   між

чоловіком і жінкою; левірату − передачі шлюбних обов'язків у разі смерті чоловіка його братові або іншому родичеві.

    Щодо  об'єктивних умов формування шлюбно-сімейних звичаїв, то в Україні вони відзначались особливою складністю та різноманітністю. Адже відомо, що окремі її землі протягом тривалого часу перебували у складі різних держав, кожна з яких відзначалася своєрідністю соціально-економічного розвитку, політичного устрою, конфесійною ситуацією. Це, врешті-решт, приводило до формування регіональних типів традиційно-побутової культури [7]. Неоднозначними були й етнічна структура населення, а також характер міжетнічних та міжрегіональних відносин, позначаючись на системі звичаєвих правил, нормах поведінки та моральних устоях.

    Проте в усьому цьому розмаїтті регіональних звичаєвих норм існувала й усталена основа, притаманна населенню всіх регіонів України. Одним із її складників була система цінностей сімейного життя. Українці підготовку до нього ніколи не сприймали лише як особисту справу тих, хто укладав шлюб, або їхніх батьків та родичів; воно було і справою громадськості. Вплив останньої на практику добору шлюбних пар та утворення сім'ї здійснювався через мережу добре організованих інституцій: сільську громаду, молодіжні об'єднання (парубоцькі та дівочі громади).

    Великого  значення надавалось і громадській  думці, котра, як правило, реалізувалась через систему звичаєвих норм. Відповідно до них українці вважали чоловіка за самостійну людину тільки після одруження: неодруженого, якого б віку він не був, називали парубком. У народі склалась негативна думка про тих, хто вчасно не одружився або запізнювався з одруженням. До тих же, хто взагалі не хотів заводити сім'ю, не тільки ставилися зневажливо, а й застосовували певні покарання: їм, наприклад, надавали меншу частку спадкового майна.

    Були  поширені, правда, й такі випадки  безшлюбності, які не дискримінувалися. Від одруження відмовлявся подеколи один із синів, щоб

не дробити  батькового господарства або щоб  допомогти меншим братам та сестрам, котрі залишилися без годувальників. Цю функцію могла на себе взяти і одна з дочок. Історія знає випадки, коли заручені дівчата на знак жалоби по вмерлому нареченому назавжди залишалися самотніми.

    Звичай  давати обітницю безшлюбності своїм  корінням сягає сивої давнини, пов'язуючись, як правило, з частими війнами та набігами войовничих сусідів. Даючи обітницю, дівчата нарівні з чоловіками брали участь у військових діях, а в мирний час виконували суто чоловічу роботу. Цей звичай в окремих регіонах зберігався аж до початку нашого століття.

 
1.3 Особливості укладання шлюбу на Півдні України

    І все ж безшлюбність в українців  не була поширеною. Навпаки, саме укладання шлюбу набувало великої соціальної престижності, підвищуючи авторитет людини. В основі укладання шлюбу на Півдні України в XVI−XIX ст. був договір (зговір, змовини, згода) між двома сторонами: батьками й родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват або сваха.

    Шлюбний договір спочатку укладався усно, а починаючи з XVII ст., оформлювався і письмово, особливо в тих випадках, коли молоді як придане одержували землю. В міру того, як загострювалась земельна проблема, письмове оформлення шлюбного договору стало обов'язковим. Договір фіксувався відповідними документами − шлюбними або виновними листами. Для прикладу, один: «Ми, нижчепідписані, видаючи свою дочку, на ім'я Пелагія, за Юрія Кобилика в Мшанці, записуємо землі п'ять прутів. Ця земля ділиться на дві частини, то є в одному місці два прути, в другому місці три... з межами, лісом, з лазами, сіножатями, з усім, що до цього належить. На вічні часи в придане цьому Юрію Кобилику, своєму зятю, записую» [13].

    Відповідно  до звичаєвого права під час укладання  договору домовлялися про розмір приданого нареченої, яке складалось із скрині та худоби, внеску молодого (так званого вина та привинку), а також внеску батьків і родичів. Для здійснення цієї акції батьки збиралися на змовини, в яких нерідко брала участь і молода пара.

    Однією  з важливих умов шлюбного договору було наділення молодих землею. Молодому, як правило, обов'язково давали землю, а молодій − лише в деяких регіонах України. Натомість як придане їй виділяли посаг, який наприкінці XIX ст. в основному включав лише скриню − постіль, одяг, білизну. Щодо першої, колись головної частини посагу − худоби, яка за традицією включала батькове придане (худобу, землю, гроші), то вона рідко коли вносилась у шлюбну угоду, що пов'язано з обезземеленням селянства. Однією з національних особливостей, внутрішньо-сімейних майнових відносин українського селянства було надання молодій материзни − тієї частини землі, що передавалась у спадщину тільки по жіночій лінії. Одержавши цю землю, молода могла на власний розсуд розпоряджатися доходом з неї. Як правило, він використовувався на власні потреби, а також на підготовку посагу для дочок [5].

    Взагалі земля як придане залишалась тим  стрижнем, навколо якого будувалась уся система шлюбного договору та шлюбних звичаїв. Але її значення не було однаковим у різних регіонах. Найбільшої ваги вона набувала в районах з найконсервативнішою системою землеволодіння та землекористування, відповідно позначаючись на цінностях шлюбу. В районах Прикарпаття, наприклад, шлюб із безземельним зневажливо називали «шлюбом на вітер» [12]. У районах, де великого значення при укладанні шлюбу надавали наявності землі, роль молодих була незначною. І це логічно, адже в договорі йшлося не про їхню любов, а про поле, що, як відомо, належало батькам.

    До  речі, участь молоді у вирішенні  питання про одруження, як і структура шлюбного  договору,  є  одним  з  показників  демократизації

суспільства та егалітаризації сім'ї. Батьки, звичайно, завжди втручались у процес одруження своїх дітей, але їхня роль при цьому на різних етапах історичного розвитку не однакова. За патріархальних відносин вона була переважаючою, оскільки батьки розпоряджались найважливішими санкціями − економічними: могли позбавити спадщини або ж приданого. З розвитком капіталістичних соціально-економічних відносин, із зміцненням економічної незалежності дітей від батьків, послабленням сімейного контролю над дорослими дітьми зростала роль молодих у самостійному вирішенні питання про своє одруження. Уже в другій половині XIX ст. у більшості районів України поширилась практика участі їх у шлюбних змовинах та сватанні [2].

    Тривалий  час господарські міркування при  одруженні спричинювали певну обмеженість кола вибору шлюбного партнера, соціальну ендогамність шлюбу. Майже до XIX ст. в селах України побутував звичай обирати супутника життя у своєму або в сусідніх селах. В основі цього звичаю лежало бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Адже репутація сім'ї в минулому мала таке ж велике значення, як і її економічний та соціальний стан. Віддаючи перевагу гідній для свояцьких зв'язків родині, як правило, рівній в економічному і соціальному відношеннях, розв'язували і проблему обранця − рівного за соціальним станом.

    Звичаєве  право українців обмежувало укладання  нерівних шлюбів і насамперед між багатими та бідними. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: «Не з багатством жити, а з людиною»,— говорилось у народі [8]. Але інколи, щоб поправити матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю.

    Одним із наслідків укладання «нерівних» шлюбів було приймацтво − поселення зятя в господарство тестя. Така практика загалом суперечила звичаєвому праву українців − патримоніальності шлюбу, коли син, одружуючись, залишався із своїми батьками, а донька «йшла у невістки». І все ж вона була досить-таки поширеною, оскільки мала для цього соціально-

економічну  базу: це не тільки намагання поправити  матеріальне становище за рахунок більш багатих сватів, а й компенсація дефіциту чоловіків у сім'ї нареченої.

В Україні  можна виділити такі види приймацтва:

1. з волі батьків (з примусу);
2. за бажанням;
3. на запрошення.

    В основі першого нерідко лежали меркантильні міркування батьків, і, зрозуміло, зять-приймак дуже часто потрапляв у кабалу до тестя. Ця форма приймацтва найбільш поширеною була там, де панувала система відробітків та найманої праці (у південних районах України), а також у районах з консервативним типом господарства (на Волині, Прикарпатті). Там приймака тривалий час вважали за чужого, а коли він мав залишити сім'ю, то з ним розраховувалися як з найманим робітником. І тільки після десяти років співжиття він здобував право на одержання певної частини майна [3].

    В інших районах України поширенішим  було приймацтво на запрошення. Зятя запрошували в батьківську родину дружини нерідко тоді, коли там не було синів або ж коли вони ще були малі, а сім'ю очолювала вдовиця. Коли зятя приймала вдова, він ставав главою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини. У більшості губерній України, насамперед Київській, Полтавській, Харківській, приймак вважався ніби усиновленим і тому його прирівнювали в майнових правах до інших членів родини. У цих же губерніях було поширеним і приймацтво за бажанням − добровільним оселенням зятя в родині тестя.

    Залежно від того, на якій основі базувалося приймацтво, склалося і різне до нього ставлення. До приймацтва з примусу, як правило, ставились негативно («приймаччя — доля собача»), а до приймака − з певною зневагою. Це йшло від того, що він не був господарем у сім'ї, не міг представляти її на сільському сході, а в містах — на цехових зборах. Приймацтво   за   бажанням   громадськістю   не   засуджувалося,   але   й

схвалювалося  не завжди, особливо, коли приймак не очолював родину. Щодо приймацтва на запрошення, то воно, як правило, схвалювалось: адже приймак був рівноправним членом родини, мав право голосу на сільському сході.

 
1.4 Форми шлюбу

    Своєрідність  об'єктивних умов України зумовила різноваріантність шлюбу. Можна відзначити такі його форми: шлюби за згодою, уходом, уводом і «на віру». Перший варіант називався ще законним, інші три − незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних канонів. Серед українців майже до XVI ст. побутував громадський шлюб, що ґрунтувався на народних весільних звичаях. Починаючи з XVI − XVII ст., укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила його таїнством і через вінчання ця акція набувала чинності.

    Втручання церкви, проте, радикально не змінило сутності громадянського шлюбу і весілля: у народі, як і раніше, законним вважався шлюб, укладений на основі договору і відзначений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням, але без весілля вважався недійсним. Як один з проявів опору втручанню церкви виник шлюб «на віру» − без вінчання, але з весіллям. «Бува, що люди живуть, не вінчавшись,− писала П. Литвинова-Бартош, − на віру, справивши принаймні невеличке весілля; не справивши весілля, не можна було жити в парі, хоча б люди й повінчались».

    Шлюб  «на віру», хоча і здобув найбільше  поширення серед українців, не був суто українським різновидом, оскільки мав аналоги з подібними формами шлюбів і в росіян («вільні» шлюби), і в білорусів («на сумління»), і в молдаван («пе коптьор») й інших народів Центральної та Південно-Східної Європи [9].

    Народні звичаї громадянського оформлення шлюбу  існували й після того, як Синод у 1843 р. видав спеціальний указ, що зобов'язував вінчання:

«Молоді після вінчання мають вважатися  подружжям і жити разом». Пізніше, на рубежі XVIII−XIX ст., коли вінчання все ж таки стало складовою частиною весільної обрядовості, шлюбний звичай «на віру» не зник, але дещо трансформувався. Його побутування зумовлювалося своєрідністю соціально-економічних та демографічних ситуацій, наприклад, необхідністю вести спільне господарство розведеними або вдовими, котрі, згідно із законодавством, не мали права вінчатися. До шлюбу без вінчання (а часом і без весілля) вдавалася біднота, а також ті, хто не діставав згоди батьків.