Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління

Курсова робота на тему:

«Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління» 
ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність. Однією з невід'ємних соціальних потреб суспільства є вдосконалення системи управління, що обумовлене об’єктивними процесами зростання функції управління в усіх сферах діяльності. Дійсно, нині збільшується кількість людей, які займаються управлінською діяльністю, але, на жаль, багато вітчизняних управлінців до цих пір так і не опанували достатньою мірою мистецтво соціального управління.

Управління є специфічною областю людської діяльності і здійснюється тільки у тому випадку, якщо існує реально діюча система, яка вирішує завдання управління. Необхідність і можливість застосування системного підходу як методології соціального управління обумовлені тим, що системність є об'єктивною властивістю усіх складних об'єктів і явищ реальної дійсності.

У центрі прогресивних концепцій управління знаходиться людина, яка розглядається як найвища цінність. Виходячи з цього, сучасні системи управління націлюються на розвиток різноманітних здібностей працівників з тим, що б вони максимально використовувалися в процесі виробництва. Зростання ролі соціальної складової виробництва обумовлюють якісні зміни систем управління організаціями, знаходять своє вираження в нових формах, методах і змісті.

З точки зору системного підходу сучасна виробнича організація є складною соціотехнічної системи, в якій виділяється матеріально-речовий і людський(особовий) фактори розвитку організації. Людський фактор перетворився на головний фактор виробництва.

У зв'язку з цим з'являється необхідність формування нових підходів до управління організацією, оскільки традиційні(з орієнтацією на валові показники масового виробництва, що не забезпечують ефективної взаємодії учасників по горизонталі, що не приділяють досить уваги кінцевому споживачеві) себе не виправдовують. Тому нині йде безпрецедентне руйнування існуючих стереотипів управлінського мислення.

Зростання, ускладнення і динамізм виробничих зв'язків, багатоваріантність рішень при високих темпах технологічних і структурних зрушень викликають необхідність швидкої і гнучкої переорієнтації виробництва і збуту в умовах невизначеності, постійної мінливості кон'юнктури. Основним завданням керівника стає створення адаптивних, швидкореагуючих управлінських механізмів, реалізація " органічних" підходів. Отже, усі ці передумови вимагають абсолютно нової моделі управління.

Мета роботи – розглянути вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління, визначити її зміст і специфіку.

Основними завданнями стали:

1) визначити теоретичні основи системного підходу та його значення в управлінні;

2) визначити принципи та елементи системного підходу;

3) виділити моделі управління для України;

4) визначити проблеми системного підходу в управлінні;

5) розробити системну модель управління діяльністю підприємства.

Об'єктом курсової роботи є системний підхід в управлінні.

Предметом дослідження є формування моделі управління, її зміст і специфіка.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ

1.1. Поняття та економічна сутність національної моделі управління

Економіки всіх країн  розвиваються не хаотично, а цілеспрямовано, тобто за певною моделлю, яку називають національною. В методології дослідження національної економічної моделі слід виділити такі базові пункти: по-перше, визначення сутності поняття «економічна модель»; по-друге, аналіз співвідношення між поняттями «економічна система» та «економічна модель»; по-третє, розмежування понять «економічна модель», «модель економічного росту», «модель економічної трансформації», «стратегія економічної трансформації».

Одразу варто зазначити, що, досліджуючи сутність поняття «економічна модель», вчені стикаються із певними методологічними труднощами, пов'язаними з тим, що поняття «модель» традиційно використовувалося не в економічних, а в математичних, природничих, гуманітарних науках. Тому зазвичай користуються доволі спрощеним, хоч і в принципі правильним, визначенням економічної моделі як «комплексу iдей, положень, спiввiдношень, що дають змогу визначити оптимальне поєднання рiзних елементiв економiчної системи» [11].

Водночас поняття «економічна модель» потребує більш розгорнутого визначення, яке б відповідало сучасним вимогам і враховувало спільні параметри, притаманні різним визначенням поняття «модель». У контексті нашого дослідження доцільно виділити параметри, закладені у будь-якій моделі, у тому числі економічній:

1) модель (матеріальна  чи абстрактна) є продуктом розумової  діяльності, тобто вона є штучно створеною, а відтак має суб'єктивний характер;

2) побудова моделі  дозволяє розширити межі пізнання  реального об'єкта (процесу чи явища), виявити ключові проблеми, що виникли у зв'язку з його дією, та окреслити шляхи їх розв'язання;

3) модель повинна виявити  і дослідити характер зв'язку (оптимальний; деформований; такий, що вичерпав себе щодо кінцевого результату) основних елементів об'єкта (процесу чи явища) між собою та із зовнішнім середовищем;

4) моделі будуються  задля вдосконалення механізмів  функціонування об'єкта (процесу чи явища), що існує, або для надання за результатами дослідження пропозицій щодо створення нового об'єкта;

5) на базі обґрунтованої нової моделі зазвичай приймаються рішення, які мають трансформаційний або революційний характер щодо досліджуваного об'єкта.

Беручи за основу зазначені  вище загальні методологічні параметри, економічну модель можна визначити як абстрактно-інформаційний опис реального стану та перспектив розвитку системи взаємозв'язків, які утворюють каркас економіки на певному (мікро-, макро-, мезо-, глобальному) рівні, за допомогою вербальних (словесних) чи логіко-математичних (або їх поєднання) методів вираження. Будь-яка економічна модель, яка досліджується або пропонується, повинна містити систему взаємозв'язків між такими глибинними економічними формами (процесами, явищами), як форми власності, сектори економіки, механізми регулювання, способи, принципи, форми господарської діяльності, що утворюють каркас економіки.

У сучасній науковій літературі поняття «економічна модель» часто ототожнюється з поняттям «економічна система», тобто «модель трактується як аналог досліджуваної системи, об'єкт, що заміщує оригінал, відбиває його найважливіші риси і властивості за даної мети дослідження та обраної системи гіпотез» [10]. Таке переплетіння понять пояснюється тим, що вони спираються на єдиний методологічний принцип аналізу, який передбачає дослідження системи зв'язків між основними економічними формами, процесами, явищами.

1.2. Функції та інструменти формування національної моделі управління

 Головними  пріоритетними функціями зовнішньої  політики України відповідно  до її найважливіших загальнонаціональних  інтересів та завдань є:

  1. Забезпечення  національної безпеки.

  2. Створення  умов, необхідних для нормального  функціонування національної економіки.

  3. Сприяння  науково-технічному прогресу в  Україні та розвитку її національної  культури і освіти.

  4. Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності.

  5. Контакти  з українською діаспорою.

  6. Інформаційна  функція. 

У національній моделі інноваційного  розвитку українські вчені виділяють  такі шляхи і методи розвитку: державна підтримка підприємств та організацій, які освоюють інновації і стимулювання інвесторів, що вкладають кошти у високотехнологічні, наукоємкі виробництва; здійснення комплексу спеціальних заходів з метою забезпечення структурно-технологічної перебудови вітчизняної економіки на базі розповсюдження інновацій нового технологічного укладу, у тому числі створення мережі інноваційних центрів, технопарків тощо; всесторонній розвиток інфраструктури інноваційного процесу, який включав би систему інформаційного забезпечення, кредитування техніко-технологічного оновлення діючого виробництва та створення нового, систему сертифікації та просування інновацій; модернізацію системи освіти, підготовки і перепідготовки кадрів; блокування руйнування науково-виробничого комплексу країни, створення умов для фінансового забезпечення кадрів, знань, технологій та їхнього використання у перспективних напрямах; формування інституціональних і законодавчих умов, сприятливого інноваційного клімату для позитивних змін у даній сфері.

Інструментарій ДРЕ – сукупність різних форм і методів, що використовуються державою для реалізації цілей своєї економічної політики.

Методи державного регулювання  економіки – способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сфери підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення чи забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики.

Використання методів  припускає застосування характерних  для них прийомів, засобів. Конкретне  вираження цих прийомів чи засобів регулювання являє собою їхньої форми.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи поділяються на методи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

Прямі методи ДРЕ передбачають таке регулювання з боку держави, при якому суб'єкти економіки змушені приходити до рішень, що засновані не на самостійному економічному виборі, а на розпорядженнях держави.

Методи прямого регулювання безпосередньо регламентують розвиток різних елементів і процесів ринкової економіки. До основних інструментів прямих методів ДРЕ відносяться: різні нормативно-правові акти, державні замовлення, плани соціально-економічного розвитку, цільові комплексні програми, державний бюджет.

Прямі методи ДРЕ не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не погрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

У процесі формування інноваційної моделі економіки необхідно  органічно поєднувати ринкові методи стимулювання науково-технологічної  діяльності з істотним посиленням ролі держави. Для цього необхідно  запровадити механізми довгострокового кредитування, зміцнити банківську систему, довести рівень капіталізації до типового рівня для європейських країн (10 % ВВП), використовувати інноваційний потенціал приватизації, стимулювати національного виробника, визначити шляхи істотного підвищення вартості національної робочої сили.

Очевидно, що екстенсивні  механізми, а саме надто дешева робоча сила та підвищення інтенсивності праці, практично себе вичерпали. Уже даються  взнаки обмеженість обсягів кваліфікованої робочої сили, істотне випередження темпів зростання попиту на неї над темпами зростання зайнятості.

Останнім часом спостерігається  прогресуючий відплив робочої сили з України. В умовах патової демографічної  ситуації це призводить до зменшення  чисельності активного працездатного населення, тобто трудових ресурсів. Більшість економістів сходяться на тому, що обсяги доступних трудових ресурсів в Україні прогнозуються на рівні 23 млн. осіб. Це означає, що для зростання економіки необхідно утримати трудові ресурси, особливо висококваліфіковану їх частку, всередині країни, зробити їх міграцію за кордон менш привабливою. Макроекономічна ситуація в Україні така, що тепер для більшості власників легше додатково найняти робітників, ніж купити нове виробниче обладнання. Поряд з цим подальша експлуатація старого обладнання спричиняє деіндустріалізацію економіки, посилює технологічне відставання, залишає все менше шансів для виходу на зовнішні ринки з високотехнологічною науковомісткою продукцією.

1.3. Об’єктно-суб’єктний аналіз національної моделі управління

Становлення України  як незалежної демократичної держави  відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень  в українському суспільстві та історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі. Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі.

  З огляду  на своє геополітичне становище,  історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

  Неодмінною  умовою успішної реалізації Україною  своїх можливостей є її активне  і повномасштабне входження до  світового співтовариства. Долаючи  кризові явища в суспільстві  і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої  фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Базовою вимогою  у здійсненні зовнішньої політики України  є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

  Національні  інтереси України у сфері міжнародних  відносин становлять три основні  групи:

  - стратегічні  та геополітичні інтереси, пов'язані  з забезпеченням національної  безпеки України та захистом  її політичної незалежності;

  - економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

  - регіональні,  субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних  специфічних потреб внутрішнього  розвитку України.

  З метою  забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

  1. Утвердження  і розвиток України як незалежної  демократичної держави.

  2. Забезпечення  стабільності міжнародного становища  України.

  3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

  4. Включення  національного господарства у  світову економічну систему для  його повноцінного економічного  розвитку, забезпечення потреб громадян  і підвищення добробуту народу.

  5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

  6. Поширення  у світі образу України як  надійного і передбачуваного партнера.

Україна здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких головних напрямах:

  1. Розвиток  двосторонніх міждержавних відносин.

  2. Розширення  участі в європейському регіональному  співробітництві.

  3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав.

  4. Членство  в ООН та інших універсальних  міжнародних організаціях.

  Кожен з  цих напрямів має комплекс  пріоритетів, які зумовлюються  національними інтересами України  та її прагненням сприяти підтриманню  регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, вирішенню глобальних проблем людства.

Ефективність виконання  державою своїх функцій пов’язують зі ступенем зрілості громадянського суспільства. Засоби забезпечення виконання  державою своїх функцій стає підвищення ймовірності своєчасного виявлення порушення і зловживання з боку держави; підвищення ймовірності покарання гаранта за несумлінність; створення інституціонального середовища через зв’язування гаранта міжнародними зобов’язаннями; розвиток конкуренції, що знижує стимули економічних об’єктів до рентоорієнтованої поведінки.

 Заходи зі створення  ефективного формального інституціонального  середовища передбачають:

- створення та підтримка  базових інститутів промислової  інфраструктури, що забезпечують  ефективне функціонування корпорацій, одночасно сприяють досягненню суспільних інтересів та забезпечують національні інтереси. До таких інститутів можна віднести: фондовий ринок, як інструмент нагромадження капіталу для раціонального інвестування у найбільш перспективні галузі промисловості; банківську систему для забезпечення промислового кредитування; структури інформаційно-консалтингового та венчурного бізнесу;

- формування сучасної  інформаційної інфраструктури шляхом  створення загальнодержавної інформаційної  мережі, яка міститиме відомості про суб’єкти інноваційної інфраструктури, учасників кластерних об’єднань, потенційних учасників нових інноваційних виробничих систем, для інформаційно-консультативної підтримки діяльності;

- створення сприятливих  умов для розвитку виробничої  сфери; стимулювання цих процесів у «точках зростання» – пріоритетних функціональних комплексах народного господарства України (АПК, ТЕК, машинобудування, інфраструктури);

- створення інфраструктури  кадрового забезпечення у сфері  корпоративного управління шляхом  розробки відповідної бізнес-освітньої програми, спеціалізованих курсів, спеціалізованих центрів підвищення кваліфікації, проведення семінарів;

- активізації процесу  створення дослідних центрів  шляхом інтеграції вузівської  науки, академічної науки та  галузевої практичної діяльності;

- створення інституціонального  супроводу для активізації процесу  кластерізації економіки; 

- створення привабливих  умов для інвесторів; заохочення  іноземних інвесторів;

- стимулювання використання  внутрішніх джерел; залучення різних фінансових потоків у інвестиційну сферу (бюджетні кошти, амортизаційні відрахування, банківські накопичувальні рахунки громадян, приватизаційні надходження, природна рента);

- створення консолідованої  біржової системи, розбудова Національної  депозитарної системи з урахуванням світового досвіду інтеграції обліково-розрахункової інфраструктури;

- реформування системи  державного регулювання ринків  капіталу; забезпечення безперешкодного  руху і обслуговування вільних  грошових коштів, перетворення їх  в інвестиційний капітал для фінансування, насамперед, інноваційного розвитку;

- підвищення капіталізації  регульованого біржового ринку  відносно ВВП; 

- створення механізмів  стимулювання венчурного інвестування; сприяння утворенню в регіонах  комунальних спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ;

- залучення коштів  до створення венчурних фондів  інвестування інноваційної діяльності;

- розроблення стратегії  науково-технічного й інноваційного  розвитку, відповідних нормативно-правових  актів і програм інноваційного розвитку на всіх рівнях (державному, регіональному, галузевому) з метою залучення інвестицій у інноваційну сферу;

- розробка системи  методів державного регулювання,  що забезпечить комплексне управління  інноваційним ланцюгом «наука–інновації–виробництво», формування механізмів стимулювання інвестицій у пріоритетні напрями інноваційної діяльності в регіоні, створення ринкової інфраструктури та фінансово-кредитної підтримки її розвитку;

- визначення основних  напрямів інноваційного розвитку, формування «державного замовлення» на впровадження високотехнологічних процесів у виробництво, створення необхідних умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність за технологією «зеленого коридору», створення кластерних угруповань інноваційних підприємств;

- створення національної  інноваційної системи для забезпечення  проведення ефективної інноваційної  політики і прискорення переходу  на інноваційну модель розвитку, а саме: забезпечення соціально-економічних,  організаційних і правових умов  для ефективного відтворення, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного і інноваційного потенціалу країни, забезпечення створення системи сталого розвитку економіки України, виробництва і реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції; впровадження якісно нових підходів до використання сировинних ресурсів, перехід до застосування інноваційних технологій у процесі їхнього видобування і переробки;

- вплив на формування  та визначення державних пріоритетів  інноваційного розвитку; забезпечення взаємодії науки, виробництва, фінансової сфери для розвитку інноваційної діяльності; проведення на постійній основі інформаційно-аналітичного моніторингу за результатами реалізації інноваційних програм; залучення іноземних інвесторів;

- забезпечення формування і реалізації регіональних програм інноваційного розвитку;

- впровадження ефективних  механізмів експертизи та відбору  інноваційних та інвестиційних  пропозицій для ринку України  і зарубіжних ринків;

- забезпечення ефективного  прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку;

- запровадження сприятливих  умов і механізмів реалізації  пріоритетних напрямів інноваційної  діяльності;

- забезпечення державної  підтримки просування української  інноваційної продукції на світові  ринки, закордонного патентування винаходів, корисних моделей, промислових зразків.

Таким чином, пріоритетами інституційного забезпечення розвитку корпорацій стають:

- завершення формування  нормативно-правової бази для  побудови національної системи,  що забезпечить ефективність функціонування корпорацій;

- законодавче регулювання  співвідношення конкуренції і  монополії; 

- розробка та прийняття  спеціальних законів про державну  підтримку розвитку високих технологій, про інноваційну інфраструктуру; створення нормативно-правового забезпечення утворення венчурних фондів фінансування інноваційного розвитку; створення Державного венчурного банку;

- радикальне поліпшення  фінансування інвестиційної та  інноваційної діяльності на державному  рівні шляхом узгодження грошово-кредитної, бюджетно-податкової політики із завданнями інноваційної стратегії;

- спрямування монетарної  політики держави на істотне  розширення ринку «довгих грошей»,  з цією метою розширити обсяги  рефінансування банків, що кредитують  високотехнологічні сектори економіки; запровадити кредитування розвитку нанотехнологій під державні гарантії;

- новації інформаційної  економіки й потреба у спекулятивних  портфельних інвестиціях («гарячих  грошах») для фінансування короткострокових  інформаційномістких проектах потребують  створення особливих механізмів функціонування національної фінансової системи, ефективних комерційних і регулятивних інститутів. Використання таких потоків для фінансування інформаційномістких проектів може стати одним із напрямків створення інформаційної економіки в Україні;

- формування законодавчих  підвалин розвитку кластерізації  економіки. 

Оптимізація інституційного механізму регулювання діяльності корпорацій має забезпечувати вирішення  основних завдань розвитку корпоративного сектора:

− формування та забезпечення цілісної законодавчо-правової системи державної політики регулювання корпоративного сектору;

− адаптація національного  законодавства до міжнародних стандартів;

− державне регулювання  діяльності іноземних корпорацій, здійснюване  у формі ліцензування, обов’язкового аудиту й прозорості звітності, застосування заходів щодо припинення діяльності, що може порушувати національні інтереси України.

Ці завдання передбачають внесення відповідних змін до законів  України. Необхідно розробити і  прийняти концепцію розвитку корпорацій, що на законодавчому рівні має набути форми Закону України «Про корпорації і державне регулювання діяльності корпорацій в Україні».

Фінансування заходів  державної підтримки може здійснюватися  за рахунок: надання фінансових коштів з державного та місцевих бюджетів з цільовим фінансуванням конкретних об’єктів або інфраструктур; співфінансування на договірних засадах з оформленням права власності держави; залучення коштів міжнародних фінансових організацій; направлення отриманих коштів у статутний капітал юридичної особи; надання державних позик і гарантій; використання концесійного механізму.

Здійснення основних регулювальних функцій має бути покладено на відповідні органи державної  влади різних рівнів. Міністерство фінансів і Національний банк України забезпечуватимуть контроль діяльності, пов’язаної з реалізацією державних корпоративних прав, і діяльності міжнародних корпорацій та світових фінансових установ, що може вплинути на стабільність національної валюти. Функцію контролю за операціями з цінними паперами та процесами перерозподілу власності виконуватиме ДКЦПФР. Податкова адміністрація України, Антимонопольний комітет та інші органи державної влади здійснюватимуть нагляд у межах своїх повноважень. З метою координації діяльності створити Координаційну раду з питань корпоративного управління, що має бути дорадчим органом.

Проведений аналіз розробки вітчизняними вченими моделей та варіантів розвитку національної економічної  системи засвідчує складність цього  процесу, відсутність єдності підходів та методик, орієнтацію на різні зарубіжні школи та досвіди. У 90-х роках пошук наукових концепцій стратегії переходу від командно-адміністративного до ринкового господарства здійснювався на рівні дискусій, переважали монетаристський підхід та кейнсіанський, орієнтований на державне регулювання економіки. Але на практиці необдумана лібералізація економічних процесів з повним відстороненням держави від регулюючих функцій призвела до панування криміналізованої тіньової економіки.

Впровадження інноваційної концепції державного управління дасть змогу вирішити завдання формування механізмів для забезпечення розвитку країни на основі корпоративного сектора, подолавши неспроможність держави вирішувати суперечності корпорацій в інерційній національній економіці, сформованій в умовах поспішних, непослідовних і фрагментарних інституціональних трансформацій. Дієвість концепції забезпечується взаємодією двох складових:

1) ієрархічних вертикальних  рівнів – стратегічного та  інструментального – з функціональними блоками, такими як мета та функції регулювання із стратегіями розвитку (стратегічний рівень), інструменти економічної політики із механізмами їх реалізації (інструментальний рівень);

2) адміністративних горизонтальних  рівнів – глобального, національного, регіонального, організаційного – з окремими механізмами структурно-галузевої, інвестиційної, амортизаційної, цінової, антимонопольно-конкурентної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної, зовнішньоекономічної, екологічної, соціально-економічної політики.

Пропоновані заходи забезпечуватимуть  становлення національної моделі регулювання  з наданням пріоритетів у розвитку національного сектора, формування позитивного іміджу України для  залучення інвестицій, поєднання  й примирення інтересів державних, корпоративних, особистих та світового співтовариства в цілому.

РОЗДІЛ 2.АНАЛІЗ ВПЛИВУ ФАКТОРІВ НА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ

2.1. Системний підхід в оцінці національної моделі управління

Історія менеджменту нараховує кілька тисячоріч. За ці довгі роки розвиток теорії й практики менеджменту відбувалося в основному еволюційно, шляхом безперервного нагромадження досвіду, що відображає зміни, які відбувалися в суспільстві, економіці й всій системі соціально-економічних відносин.