Вступ 

    Невід'ємною  складовою розвитку ринкових відносин в Україні є адекватна банківська система, від чіткої і злагодженої роботи якої залежить хід державного будівництва, стан розрахунків, безперервність товарного і грошового обігу, гнучкість і еластичність грошової системи, міцність національної валюти, розвиток реального сектора економіки і, на цій основі, зростання добробуту народу. Однак реалії сьогодення вказують на те, що загальне соціально-економічне і політичне становище призвело до нестійкості фінансового ринку, що породило процес банкрутства банків. Банківська діяльність завжди супроводжується ризиками, а гонитва за надприбутками значно посилює це явище і, разом з іншими чинниками, ускладнює процес забезпечення фінансової стабільності банків, про що свідчить сучасний, майже кризовий стан вітчизняної банківської системи.

    Зміни, що відбуваються в економіці України, кардинально впливають на напрями  і темпи розвитку банківської  системи, яка набуває ознак динамічності та конкурентоспроможності. У сучасних умовах оцінка фінансової стійкості  банків – задача, яку намагаються вирішувати державні органи, банки та комерційні організації. Їх метою є пошук критерію, який дозволить порівнювати банки за ступенем фінансової стійкості.

    Таким чином, особливої актуальності набувають  дослідження методичних підходів до оцінки фінансової стійкості банків з позицій логічно-послідовного сформованого інформаційного простору. Конструктивна роль таких досліджень полягає в їх спрямованості на розробку цілісного методичного та інформаційного забезпечення оцінки фінансової стійкості банку в умовах нестабільності і ризику, пошуку можливих шляхів визначення динамічної фінансової стійкості банків.

    Метою статті є теоретичне обґрунтування основних характеристик фінансової стабільності банків, визначення банківських ризиків у разі недотримання їх параметрів та формулювання практичних рекомендацій щодо зниження рівня ризиковості банківської діяльності в сучасних умовах.

    Реалізація  поставленої мети обумовила необхідність вирішення в роботі наступних  завдань:

• визначити сутність фінансової стійкості банку з позиції можливості її оцінки;
• узагальнити існуючі підходи до елементів системи оцінки фінансової стійкості банку;
• дослідити зв’язок інформаційного та методичного забезпечення з ефективністю оцінки фінансової стійкості банку;
• проаналізувати та виявити недоліки в існуючих методиках оцінки фінансової стійкості банку з позиції кількості та якості показників, їх достатності для врахування всіх факторів фінансової стійкості;
• оцінити доцільність та можливість оцінки фінансової стійкості як динамічної характеристики банку;
• дослідити можливість використання параметричної моделі визначення фінансової стійкості банку;

    Об’єктом  дослідження є оцінка фінансової стійкості банків.

    Предметом дослідження є інформаційне та методичне  забезпечення оцінки фінансової стійкості банків в сучасних умовах розвитку банківської системи України.

    У роботі використані загальнонаукові  методи емпіричного та теоретичного дослідження, зокрема: аналізу і  синтезу – для деталізації  предмета дослідження та вивчення його функціональних і структурних складових; узагальнення – для обґрунтування необхідності застосування нових наукових понять і підходів до визначення сутності фінансової стійкості банку; системного аналізу – для вивчення фінансової стійкості банку як сукупності складових, що утворюють систему; методи статистичного аналізу – для вивчення, порівняння та оцінки фінансової стійкості банків України; методи порівняння, групування та графічний метод – для побудови таблиць, аналітичних, ілюстративних графіків й діаграм. Обробка даних здійснювалася з використанням сучасних комп’ютерних технологій.

    Проблема  забезпечення фінансової стабільності банків перебуває під постійною  увагою таких відомих зарубіжних вчених, як: Р. Бернд, Е. Дж. Долан, Р.Л. Міллер, П.С. Роуз, Дж.Ф. Сінкі (мол.) та російських, зокрема таких, як С. Андрюшин, Л. Бєлих, Е. Василишен, С. Ковальов, В. Кромонов, О.Лаврушин, О.Ширінська, М. Ямпольський та інші. В їх роботах висвітлено теоретичні основи фінансової стійкості банків, визначені показники, критерії оцінки та способи забезпечення, а також обґрунтовано особливості управління фінансовою стійкістю банків з метою зміцнення їх позицій на ринку в умовах конкуренції.

    Інформаційну  базу дослідження склали законодавчі  та нормативні акти Верховної Ради України і Національного банку України, офіційні матеріали Державного комітету статистики України, монографії та науково-аналітичні статті вітчизняних та зарубіжних авторів, матеріали міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-практичних конференцій. Для безпосереднього аналізу функціонування банків використано офіційні дані Національного банку України, Асоціації українських банків, Державного комітету статистики. 

1.   Теоретичні основи аналізу фінансової стійкості комерційного банку

1.   Сутність та методологічні аспекти визначення фінансової стійкості комерційного банку.

    Стійкість фінансової системи – це такий стан динамічної фінансової системи, за якого вплив будь-яких шоків на фінансову систему (чи на окремі її елементи) не заважає їй забезпечувати ефективний перерозподіл фінансових ресурсів в економіці, функціонування платіжної системи, а також абсорбцію (амортизацію) шоків. Таким чином, оцінка стійкості фінансової системи - це аналіз можливості фінансової системи забезпечувати врівноважений економічний розвиток в умовах дії тих чи інших внутрішніх і зовнішніх шоків.

    Забезпечення  фінансової стійкості банків — необхідна  умова ефективного функціонування економіки України. Але банк, як комерційне підприємство, заінтересований у  найбільш прибутковому вкладенні наявних грошових ресурсів. Прагнення до максимізації прибутків зумовлює вкладення коштів в операції, що мають підвищений ступінь ризику. Отже, комерційний банк, здійснюючи певні операції, може зазнати ризику втрат та банкрутства. Класичне поняття про банківську систему виходить з існування трьох головних критеріїв, які слід враховувати комерційним банкам, розглядаючи проблему ризику. Це — ліквідність, рентабельність та безпечність.

    Зважаючи  на це, проблеми ефективного управління банківською діяльністю необхідно досліджувати з позицій можливості досягнення комерційними банками динамічного стану фінансової стійкості та підтримання оптимальної позиції на шкалі «прибуток—ризик». Такий підхід не є традиційним для вітчизняної школи фінансового управління комерційним банком, у розвинутих країнах він також недостатньо відпрацьований.

    В економічній літературі немає єдиного  підходу до визначення поняття фінансової стійкості комерційного банку. Нерідко його ототожнюють з такими економічними поняттями, як надійність, платоспроможність, ліквідність. Так, деякі автори стверджують, що фінансова стійкість банку визначається рівнем його ліквідності та платоспроможності [28]. Слід зауважити, що ліквідність комерційного банку характеризує механізм перетворення фінансових чи матеріальних активів у грошові кошти з метою своєчасного виконання зобов’язань, а платоспроможність визначається здатністю банку своєчасно і повністю виконати свої платіжні зобов’язання. Це дуже важливі складові, але врахування тільки їх під час визначення фінансової стійкості банку є, на нашу думку, недостатнім.

    Інші  фахівці стверджують, що стійкість  банку залежить від збалансованості  його активів і пасивів, якості кредитно-інвестиційного портфеля і кількості клієнтів [28]. Цей підхід викликає певні зауваження: по-перше, в ньому не враховуються такі важливі складові фінансової стійкості, як прибутковість, платоспроможність та ліквідність банку; по-друге, твердження, що фінансова стійкість банку залежить від кількості клієнтів, є недостатнім для пояснення цієї взаємозалежності (не враховується їх фінансовий стан).

    Таким чином, ринкова категорія «фінансова стійкість комерційного банку» відображає фінансовий стан банківської установи в існуючому середовищі. Звідси можливо виділити основні параметри фінансової стійкості комерційного банку. До них належать: соціально-політична ситуація в країні, її загальноекономічний стан, стан фінансового ринку, внутрішня стійкість банківської установи (рис. 1.1). 
 
 

    Рис. 1.1. Основні параметри  фінансової стійкості комерційного банку

    Соціально-політична  ситуація в країні визначається рівнем соціальної стабільності в суспільстві, впливом опозиції, фінансово-економічною і соціальною політикою, політичною орієнтацією існуючого уряду. Загальноекономічний стан виражається такими параметрами, як стан платіжного балансу країни, інвестиційний клімат, стан реального сектору економіки, масштаби тіньової економіки, рівень оновлення виробничих потужностей.

    Стан  фінансового ринку визначається попитом і пропозицією грошової маси, темпами інфляції та інфляційними очікуваннями, вартістю і графіком обслуговування державного боргу, рівнем дохідності ринку цінних паперів, валютообмінним курсом національної валюти, грошовою емісією, спрямованістю грошово-кредитної політики Національного банку України.

    Внутрішня стійкість банківської установи включає в себе такі параметри: рівень банківського менеджменту, якість банківської  стратегії, достатність капіталу, рівень професійної кваліфікації персоналу.

    Виділені  параметри фінансової стійкості комерційного банку дають змогу провести систематизацію і класифікацію факторів, що її формують (Рис. 1.2).

    Рис. 1.2 класифікація факторів, що формують фінансову стійкість комерційного банку 

    За  специфікою своєї діяльності банки є відкритими економічними системами і тому вони постійно перебувають під впливом зовнішніх факторів. З іншого боку, ступінь впливу зовнішніх факторів залежить від стабільності і стійкості самої системи банку, яка, у свою чергу, зумовлена внутрішніми чинниками. Саме внаслідок наявності внутрішніх проблем банки стають уразливими до зовнішніх впливів і неспроможні протистояти таким явищам, як світова фінансова криза та нестабільність макроекономічної ситуації в Україні.

    Основними негативними факторами, що спричинюють складне фінансове становище проблемних банків є: недостатній розмір капіталу, неякісна структура активів, низька платоспроможність та прибутковість, проблеми ліквідності, надто ризикова діяльність та не виважена кредитна політика, що свідчить про незадовільне ведення банківської справи керівництвом цих банків та нездатністю пристосовуватися до нестабільної економічної ситуації в країні. Вітчизняна банківська система наздоганяє кризу економіки, замість того, щоб запобігати її нищівним ударам. Тому, щоб якомога повніше і детальніше дослідити механізм забезпечення фінансової стабільності банків, необхідно розглянути саме ці, вищезазначені причини їх складного фінансового стану, які і є визначальними характеристиками фінансової стабільності банків.

    Капітал банку відіграє основну роль в  забезпеченні його фінансової стабільності (перша лінія захисту) та є найважливішим  резервом для покриття можливих претензій  кредиторів у разі його банкрутства. Недостатній рівень капіталізації  є на сьогодні однією з основних причин переведення банків до категорії проблемних.

    Капітал виконує захисну, оперативну і регулюючу  функції [1]. Захисна - це, по суті, забезпечення ліквідності банку. Оперативна –  створює умови для безперебійної  його роботи. Регулююча передбачає дотримання вимог щодо обсягу капіталу за структурою, що зумовлює регулювання пропорцій між різними статтями балансу.

    Зважаючи  на важливу роль зазначеного індикатора фінансової стабільності банків, особливо важливим є своєчасне визначення його нетто-величини, від'ємне значення якої свідчить не лише про відсутність власних коштів для здійснення активних операцій з метою отримання прибутку, а й про нераціональне використання депозитів. Розрахунок загальної суми регулятивного капіталу регламентується Національним банком України (НБУ) [2]. Вона складається з основного капіталу (капітал 1-го рівня), за мінусом сум недосформованих резервів за активними операціями, і додаткового капіталу, включаючи субординований борг (капітал 2-го рівня), за мінусом відвернення коштів за операціями, пов'язаними з вкладеннями в цінні папери; в капітал інших банків; в субординований капітал інших банків. На нашу думку, такий порядок розрахунку регулятивного капіталу є дещо ліберальним. Забезпечити високий рівень капіталізації можна лише за умови застосування більш жорсткого підходу, суть якого полягає в тому, щоб відраховувати від капіталу неефективні його вкладення, а саме: іммобілізовані ресурси в основні засоби; вкладення в низько ліквідні цінні папери, статутні капітали суб'єктів господарювання; дебіторську заборгованість (пролонговану, прострочену та сумнівну до повернення); вимоги за ризиковими операціями та інші позабалансові активи. Перевищення відрахувань над нормативним капіталом банку свідчить про недостатній рівень його капіталізації.

    В цілому, для оцінки надійності банку  з точки зору достатності, адекватності капіталу обсягам його діяльності, використовуються як абсолютні, так і відносні показники. До абсолютних показників належать норматив мінімального розміру регулятивного капіталу, який, згідно з вимогами чинного законодавства, контролюється лише на час створення та реєстрації банків (для діючих банків він диференційований в залежності від виду та територіальної ознаки діяльності), до відносних - нормативи адекватності регулятивного і основного капіталу.

    Норматив  адекватності регулятивного капіталу - це співвідношення капіталу банку  і сумарних активів, зважених щодо відповідних  коефіцієнтів за ступенем ризику. Слід зазначити, що в країнах Західної Європи цей норматив (коефіцієнт Кука) відіграє ключову роль при застосуванні до комерційних банків процедури фінансового оздоровлення. Так, у Словенії при фінансовому оздоровленні банків держава вливає стільки коштів у проблемний банк, скільки необхідно для досягнення граничного значення коефіцієнта Кука. Цікаво, що в Україні жодний проблемний банк, який функціонує в умовах дії програми фінансового оздоровлення або в режимі особливого нагляду, не порушує нормативу платоспроможності, що обумовлено, на нашу думку, недосконалістю розрахунку цього нормативу, зокрема недосконалістю класифікації активів за ступенем ризику.

    Норматив  адекватності основного капіталу банку  – це співвідношення основного капіталу, зменшеного на суму недосформованих резервів на можливі втрати за активними операціями, до загальних активів, зменшених на суму фактично створених відповідних резервів. Він визначає достатність капіталу, виходячи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру будь-яких ризиків.

    В цілому, адекватність капіталу характеризує стан платоспроможності банків. Для визначення її рівня від якісних (реальних) активів віднімають реальні пасиви. Від’ємне значення цієї величини свідчить про дефіцит ресурсів, якщо вона більша за нуль – про їх наявність у обсягах, необхідних для розвитку банківської діяльності. Тобто у платоспроможного банку активи перевищують пасиви (зобов’язання) і навпаки [4]. Наявність дефіциту платіжних ресурсів (перевищення зобов’язань над вкладеннями) свідчить про необхідність негайного вжиття заходів щодо покращення якості активів і пасивів. Якщо проблема капіталізації, в основному, стосується малих і середніх банків, то проблема якості активів характерна для банків усіх типів, що є другою з причин віднесення банків до категорії проблемних. Неякісні активи, основними з яких є проблемні кредити, особливо в частині іпотечного та інвестиційного портфелів, та «замороження» значних обсягів банківських активів в державних цінних паперах, реструктуризація погашення за якими не закінчилась до цього часу, призводить до зниження їх загальної ліквідності, значних збитків, підвищення рівня проблемності у діяльності банків. При цьому резерви під надані кредити вітчизняними банками здебільшого не сформовані в достатньому обсязі. Рівень проблемних кредитів у цілому по банківській системі складає близько третини кредитного портфеля, нестандартних – майже його половину, безнадійні близько 20% [7,14].

    Якщо  знайти величину, обернену щодо нормативу  адекватності капіталу, то отримаємо  мультиплікатор капіталу, за яким всі  активи належать до акціонерного капіталу. Для банків України його значення є досить високим (приблизно 25), у порівнянні із зарубіжними банками, але враховуючи те, що вони працюють в умовах підвищеного ризику, то, можливо, воно є виправданим.

    На  сьогодні для банків особливого значення набуває дотримання такої рівноваги, як ліквідність – спроможність відповідати за своїми зобов’язаннями при мінімумі витрат, тобто своєчасно і без збитків для себе погашати борги. Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності. Повна характеристика ліквідності передбачає збалансованість між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов’язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямків використання коштів. Таку узгодженість не в змозі забезпечити навіть сукупність економічних нормативів НБУ, тому що при їх розрахунку використовуються дані про залишки на рахунках на певну дату. Ліквідність же банку, як вважають вітчизняні науковці, повинна розглядатися перш за все як потік, а не як запас [4]. Для зменшення ризику ліквідності необхідно завчасно прогнозувати її на підставі прогнозу очікуваних змін обсягу і структури кредитних вкладень і залучених ресурсів. Крім того, слід мати на увазі, що аналіз ліквідності та управління нею необхідно здійснювати у взаємозв’язку з дохідністю і прибутковістю діяльності банку. Збільшення прибутковості зміцнює ліквідність. На сьогодні ж прибутковість багатьох вітчизняних банків залишається недостатньою і має тенденцію до зниження, що негативно впливає на ліквідність.

    Забезпечити необхідний рівень ліквідності можна  за рахунок внутрішніх і зовнішніх  джерел. За рахунок внутрішніх джерел банки можуть досягти безперебійного виконання своїх зобов’язань перед клієнтами двома способами: або створюючи певний запас високоліквідних коштів, або формуючи пакет своїх вкладень із таких активів, які можна відносно легко і без втрат перетворити на платіжні засоби (операції РЕПО, випуск короткострокових боргових зобов’язань тощо). Зазначені напрями регулювання мають свої переваги і недоліки. Основною перевагою є досить висока надійність у забезпеченні банку достатнім обсягом ліквідних активів для виконання своїх зобов’язань, що обумовлює високий рівень ліквідності взагалі. Однак при цьому відбувається зниження загального рівня прибутковості банківських операцій у зв’язку з тим, що активи у безпосередньо ліквідній формі практично не приносять доходу.

    Якщо  ж використовувати запозичення  на міжбанківському ринку або  стабілізаційні кредити НБУ, то такі ресурси пов’язані з процентними витратами, що також негативно позначиться на прибутковості активів і капіталу. Як правило, малим банкам складніше підтримувати необхідний рівень ліквідності у зв’язку з обмеженими можливостями залучення зовнішніх ресурсів і більш низькою ліквідністю балансу.

    Комплексна, всебічна оцінка ліквідності та її ефективний менеджмент передбачає раціональне (оптимальне) поєднання різноманітних внутрішніх і зовнішніх факторів. Кожен банк має розробити систему оперативного управління ліквідністю, яка б давала змогу постійно оцінювати ризик її втрати. Така система має передбачати вирішення трьох таких завдань: оцінку рівня ліквідності активів; аналіз стабільності зобов’язань банку; оцінку відповідності структури вимог і зобов’язань.

    Взагалі рівень ліквідності активів оцінюється залежно від питомої ваги різних груп активів із різними ступенями ризику в загальній сумі вкладень банку. Разом з тим слід зазначити, що пряме регулювання ліквідності шляхом механічної зміни питомої ваги активів із різними ступенями ризику не завжди дає бажаний результат, оскільки намагання підвищити ліквідність шляхом збільшення частки низько ризикових вкладень у загальній сумі активів може значно знизити результативність діяльності банку (прибутковість власного капіталу, активів у цілому. Тому необхідно постійно ув’язувати певні групи активів, класифікованих за ступенем ліквідності, з пасивами, згрупованими за строками їх виконання [6]. Кожен банк, виходячи із пріоритетів власної політики щодо фінансово-кредитного обслуговування різних сегментів ринку, може встановити для себе оптимальні коефіцієнти співвідношення тих чи інших груп активів і пасивів або граничні норми відхилення за кожною конкретною їх групою від величини відповідної групи пасивів. Подібна оцінка є основою оптимального управління фінансами банку та підтримання належного рівня ліквідності, адже збалансованість грошових потоків таким чином, що їх надходження завжди більше витрат, є гарантією достатньої ліквідності банку. У зв’язку з цим, банкам доцільно щоденно за результатами усіх здійснених за день операцій та із врахуванням змін на зовнішньому фінансовому ринку, складати таблицю відповідності (розриву) активів і пасивів за строками погашення. За її допомогою розраховуються показники локального і загального розриву ліквідності, що є зручним інструментом для вирішення двох основних завдань – оперативного аналізу ліквідності (оцінки впливу на ліквідність банку операцій, здійснених протягом дня), а також аналізу можливого впливу на ризик ліквідності великих вкладень та запозичень банку. Показник локального розриву ліквідності розраховується як різниця між активами і пасивами з однаковим строком погашення. Показник загального розриву ліквідності визначається з урахуванням локальних значень та наявного запасу ліквідності на певну дату. Особливу увагу слід звертати на від’ємні розриви ліквідності в майбутні періоди. Їх припустимий розмір залежить від здатності банку мобілізувати ресурси, від стабільності бази його фінансування і максимально прийнятного, з точки зору менеджменту, рівня ризику. Банки Великої Британії, наприклад, керуються лімітами від’ємного розриву в розмірі 10-15% за зобов’язаннями зі строками погашення відповідно в межах від 8 до 30 днів. Багато західних банків змушені підтримувати менші від’ємні або навіть позитивні розриви на період до 30 днів, як цього вимагають органи банківського нагляду [7].

    Враховуючи  особливу значимість ліквідності в  забезпеченні стабільності банків і  банківської системи в цілому, регулювання її рівня здійснюється не лише самим банками, але й НБУ  за допомогою обов’язкових економічних нормативів: миттєвої, поточної і короткострокової ліквідності, граничні значення яких є однаковими для всіх вітчизняних банків і характеризують певні співвідношення між різними статтями активу і пасиву балансу банку, відображаючи стан його ліквідності на певну дату. Очевидно, що такої констатації фактів, що вже відбулися, не може бути достатньо для підтримання платоспроможності та фінансової стабільності банків у довгостроковому періоді. Тобто банк має не лише оперативно усувати проблеми, виявлені за показниками ліквідності, а й здійснювати прогнозування її параметрів як на основі таблиць відповідності активів і пасивів за строками погашення, так і за допомогою системи економіко-математичних, економіко-статистичних моделей та здійснювати управління ліквідністю на основі параметрів цих моделей шляхом внесення оперативних змін у практику здійснення активно-пасивних операцій.

    Разом з тим зарубіжний досвід свідчить про те, що у розвинутих країнах  світу практично не застосовують жорсткого режиму регулювання ліквідності. Тут переважає індивідуальний підхід до конкретного банку, залежно від його виду, фінансового стану, мережі ділових зв’язків, а державний контроль обмежується лише загальними вимогами. Так, у Швейцарії комерційний банк, дбаючи про своєчасне виконання своїх зобов’язань, прагне забезпечити адекватне співвідношення оборотних коштів (ліквідність у вигляді готівки) і коштів, які легко реалізуються на ринку (загальна ліквідність) [8].

    Слід  звернути увагу на ще один з основних індикаторів забезпечення фінансової рівноваги в системі банку – на його беззбиткову діяльність, регулюванню якої НБУ приділяється особлива увага. Так, отримати ліцензію на розширення банківської діяльності може лише той банк, який протягом останніх шести місяців отримував прибуток.

    Прибуток  – це головний показник результативності роботи банку, але у контексті забезпечення фінансової стабільності банку важливого значення набуває те, як він використовується в подальшому: на накопичення чи на споживання. Якщо прибуток в основному використовується на споживання, то мова може йти про статичну фінансову стабільність. Якщо ж основна його частина спрямовується на накопичення, яке використовується для розвитку банку, то йдеться про його динамічну (стратегічну) фінансову стабільність. До того ж прибуток не є абсолютним показником фінансової стабільності банку з точки зору ефективного управління ризиками. Його необхідно аналізувати у комплексі з іншими показниками і, перш за все, з показниками ліквідності. Виходячи з цього, стабільно рівно ваговим вважається такий фінансовий стан банку, при якому він досягає своєї мети – максимального прибутку при мінімумі ризику і витрат.

    Однією  з важливих умов фінансової стійкості  є збереження рівноваги, пов’язаної з валютними операціями, валютним ризиком, обумовленим зміною валютних курсів. Для його регулювання НБУ використовує ліміти відкритої валютної позиції, наявність якої у є негативним моментом, оскільки це означає, що ресурси залучені в одній валюті, банк розмістив в активи, номіновані в інших валютах. Звичайно, це можна трактувати як і диверсифікацію ризиків. Однак, якщо банк помилився, і курсові ризики були закладені не в тій валюті, то це призведе до негативних наслідків. Від’ємні курсові різниці можуть збільшити збитки і ускладнять процес обслуговування процентних пасивів.

    На  особливу увагу заслуговує важливість дотримання вітчизняними банками валютної рівноваги в сучасних умовах фінансової кризи і прискореної девальвації гривні. Надмірне їх захоплення спекулятивними валютними операціями спричинила порушення балансової тотожності, за якої залучені валютні кошти мають дорівнювати валютним вкладенням, що призвело до надмірної «задоларизованості» банківських грошових активів та до дефіциту національної валюти у банківській системі країни в цілому. З часом це може стати причиною проблемності і навіть банкрутства багатьох банків. 
 
 

2.   Методичні підходи ( основи) до аналізу фінансової стійкості КБ.

    Згідно  з методикою Національного банку  України регулятивний власний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) за вирахуванням суми недосформованих резервів за активними операціями банків, додаткового капіталу (капітал 2-го рівня), за вирахуванням відвернень.

    Алгоритм  розрахунку розміру регулятивного  власного капіталу банку має такий вигляд:

    РВК = ОК + ДК – В,                                            (1.1)

    де  РВК — регулятивний власний капітал  банку;

    ОК  — основний капітал, зменшений на суму недосформованих резервів за активними операціями банку;

    ДК  — додатковий капітал банку;

    В — відвернення.

    При цьому слід враховувати такі основні  підходи, характерні для зазначеної методики Національного банку України:

    1. Основний капітал є постійним джерелом коштів, яке не може передаватися, перерозподілятися чи вилучатися у банку, а його розмір ґрунтується на консервативному підході до оцінювання активів банку. Мова йде про виключення «виявлених» збитків, оскільки субординований резерв фактично вже є оціненим збитком банку, а тому у наступних періодах він обов’язково зменшить розмір власного капіталу. Таке зменшення може бути у вигляді витрат на формування резервів для покриття імовірних збитків від активних операцій або у вигляді збитків від списання активів.