Ідеал людяності і цінність людського життя

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1  ВИТОКИ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ

     1.1  Ідеал  людини в античності

1.2  Розуміння людини  та її меж  в епоху середньовіччя

1.3  Феномен доби  відродження: людина призначена  для щастя 

на землі

1.4  Аспекти ідеальної  людини Нового часу

РОЗДІЛ 2  ЦІННОСТІ – ОСНОВА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

2.1 Сутність та класифікація  цінностей 

2.2  Світоглядний характер  цінностей

2.3  Зміст загальнолюдських  цінностей

РОЗДІЛ 3  ІДЕАЛ ЛЮДЯНОСТІ ТА ГУМАНІЗМУ

3.1 Гуманізм і його роль у розвитку особистості і суспільства

3.2  Людина – пріоритет у формуванні ідеалу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Людське життя є  найвищою цінністю  у сучасному світі. Й тому, що воно є найскладнішою формою існування, й тому, що воно унікальне й неповторне. «Самоціль людського життя можна назвати ідеалом… відповідь на питання: якою повинна бути людина, життя котрої розгортається відповідно до ідеалу людяності? -  потребує осмислення питання: що собою становить людина, які її можливості, яке місце вона посідає в світі?» [2, с. 17]. Людина, сама по собі, на протязі  декількох десятків століть є предметом вивчення  дослідників . Але і до тепер вона зберігає в собі загадку. В усі часи  самими актуальними були питання: якою повинна бути людина? Що вважати ідеалом людини?  Чи можна досягнути ідеалу в реальному житті? 

Актуальність обраної проблеми полягає у тому, що в сучасній культурі з глобальними змінами у суспільстві набули поширення гуманістичні  принципи і ідеали. Сутність сучасного гуманізму полягає в його універсальності: він адресується кожній людині, проголошує право кожного на життя, добробут, свободу.

Дослідження ґрунтується  на фундаментальних ідеях  теоретиків світової та української історико-філософської науки, працях сучасних вітчизняних  науковців, які висвітлюють питання, пов’язані з аналізом проблеми людини, цінністю людського буття: В.П.Андрущенко, В.Ф.Асмус, А.Т.Бакрадзе, Н.А.Бердяєв, І.В.Бичко, В.С.Горський, Л.В.Губерський, А.Ф.Замалеев, В.А.Зоц,  М.Т.Иовчук., А.Ф.Лосев, Т.И.Ойзерман, Г.Сковорода, В.Чалоян, Г.К.Честертон,  И.Фролов; вітчизняних учених, де досліджувались філософські засади гуманізації; В.С.Горський, Р.О.Додонов, В.М.Зуєв, В.Г.Кремень,  В.Д.Литвинов, І.В.Родигіна; особливості гуманізації політичного процесу в Україні: Й.М.Гах,  М.М. Черенков;

Об'єкт дослідження: культурні процеси в сучасному суспільстві.

Предмет дослідження: цінності, як основа людського буття та ідеал як форми функціонування цінностей.

Мета  даної роботи: оцінити розвиток «кожного епохально значущого ідеалу людяності» [2, с. 18], виокремленого в історії європейської цивілізації, описати природу цінностей, ієрархію цінностей буття людини, її творчої активності та формування ідеалів сьогодення.

Для розв’язання поставлених завдань спрямовані такі аспекти роботи:

1 Витоки філософського осмислення людини.

2 Цінності – основа  людського буття.

3 Людина – пріоритет у формуванні ідеалу.

РОЗДІЛ 1

ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО  ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДИНИ

1.1 Ідеал людини в античності

Інтерес античних філософів  до людини з’явився не одразу. У Стародавніх греків, ще не було сформовано усвідомлення особистості. Доки людина жила у світі міфології, то не поставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життя людини універсальному закону. В той час, коли родова мораль перестала задовольняти потреби розвинутого суспільства, починає набувати  ваги світоглядна проблема моральної відповідальності людини, проблема моральної істини. Найважливішою рисою античного світогляду є космологізм -  накладання земних відносин на всю природу. «Ми, що живемо у період крайнього розвитку розумової цивілізації, — застерігає О. Лосєв, — не повинні дивуватися тому, що античні люди межею всякої істини і красоти вважали космос, космос матеріальний, фізичний, почуттєвий, одушевлений і вічно рухливий» [20, с. 12].

Образ людини доби античності накладається на природу і космос,  і змінює їх. В образах богів  Олімпу воєдино зливається людське  і природне, породжуючи надлюдське і надприродне. Лосєв О. зазначає: «Античність ніколи не могла розпрощатися зі своїми богами, і міфологія завжди грала в ній величезну роль, настільки величезну і геніальну, що цих античних богів освічені люди не можуть забути протягом двох, а точніше сказати, трьох тисячоліть». [20, с. 13].

І водночас антична філософія  повстає проти міфології, бажаючи символізувати і раціонально змінити її. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон буття.

Так мислителі мілетської школи (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр) ставлять проблему першоначала буття, виводячи світ не з Хаосу, а з першопричини. Але ця першопричина (вода, вогонь, повітря) суціль речовинна, і тому в ученнях мілетців губиться філософський характер проблеми походження світу і людини. Мілетські мислителі більше фізики, ніж філософи. Іншими словами, ми могли б назвати їх натурфілософами. Було б помилковим говорити проте, що „досократики” ототожнювали природу і людину, тіло і душу, матеріальне та ідеальне і не виділяли людини з навколишнього природного середовища. Це єдність макро- і мікрокосмосу.

Довгий час в центрі уваги філософів  знаходився космос. Лише софістам вдалося  зсунути вісь філософських досліджень з космосу  на людину. Кредо софістів висловив Протагор, який заявив, що «людина є мірою всіх речей».

Завдяки зосередженості софістами свої поглядів на людині, стало можливим подальше вивчення  проблеми людини. Такий стан речей безперечно мав великий вплив на Сократа. Саме його вважають основоположником філософії людини. Він, як і Парменід свого часу, звертається до розуму. Але до розуму не взагалі, а до розуму кожної людини. Унікальність за Сократом, базувалась на тому, що людині (і тільки людині) притаманний розум [32, с. 10]. «Пізнай самого себе» - це  стало головним принципом його філософії. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етично-пізнавальної сфери людського життя та діяльності. Він вважав, що людина більше всього потребувала пізнання себе і своїх вчинків, мети своєї діяльності, усвідомленні добра і зла, прекрасного і ганебного, що вчинки людини визначаються ступенем її обізнаності.

Сократ закликав людей  до самопізнання, але його сподівання на здатність людей самосвідомо контролювати свої моральні засади не виправдались. Моралістичних проповідей виявилось замало, щоб навернути людей до пошуку морального ідеалу. Потрібен був конкретний, зрозумілий, близький до розуміння звичайного рівня людини моральний взірець.

  Безрезультатність спроб Сократа знайти етичні пояснення мінливості речей спричинила появу вчення Платона, згідно з яким доводилось існування незмінного надчуттєвого світу ідей. Істина, добре і прекрасне, пошуком яких був зайнятий Сократ, мали згідно бачення Платона ідеальний, тобто самототожний, незмінний і нероздільний характер. Проект ідеальної держави викладено в його творі «Держава», і в тісному зв’язку з ним знаходиться і ідеал людини. Для Платона ідеальний устрій – це той, де кожний громадянин ототожнюється своїми інтересами із суспільним цілим та не постає як окрема особистість. Ця особистість не претендує на індивідуальну самоцінність та повну автономію у своїх вчинках.

Ідеалістична спрямованість вчення Платона набула всебічного розвитку в античній і наступній західній філософії, яка пронизує усе Середньовіччя, епоху Відродження і доходить до нашого часу. Проте один з учнів Платона поставив під сумнів його вихідний принцип. Цим учнем був Аристотель, який багато взяв від свого учителя. Проте свою філософську діяльність Аристотель  починає з того, що розмежовується з платонівським вченням про ідеї. Ідеал людини за Аристотелем заключається перш за все в доброчесності, яка має два види: інтелектуальний та етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - завдяки звичці. Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі діяльності. Для етики пагубну дію спричиняли крайнощі: недостатність та надлишок [1, с. 305]. Що ж в розумінні Аристотеля  є «серединою»?  - це «нічого занадто». Загальний мотив - знайти серединну лінію поведінки. Арістотель намагався не зводити людину, її сутність до крайнощів (частинка космосу, егоцентризм), а розвивати філософську систему змістовно та універсально. По суті справи, Аристотель був першим теоретичним філософом античності, та й взагалі Заходу. Його філософія мала колосальний вплив на всю теоретичну філософію Заходу — від Середньовіччя до наших днів. Аристотель завершує класичну античну філософію. Наступний етап її розвитку визначають як філософію епохи еллінізму. Для філософів епохи еллінізму саме розум виступає межею людини. Зокрема, Епікур у відповідності до зростання уваги до людини та її проблем, що відбувалася у елліністичний період, великого значення надавав етичному ученню. Людина, за Епікуром, є істотою, яка вміє відчувати, і її почуття складають основний критерій моралі. Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду [31, с. 65]. Саме в це час відбувається певний відхід від суто антропоцентричного спрямування філософської думки, на зміну якому приходять его- та соціоцентризм.

Виходячи з вище викладеного, можна зробити висновок, що ідеалом  людини в Античності була особистість  наділена доброчесностями. І хоча кожний із філософів виділяв свої доброчесності (Сократ: помірність, хоробрість та справедливість; Платон: мудрість, мужність, справедливість; Аристотель: «середини» інтелектуальних та моральних доброчестей, всі вони являли собою сукупність військових якостей та громадських  гідностей). Доброчесність не дається людині від народження, її можна  досягти за допомогою самовдосконалення. Людина здатна не лише існувати, підкоряючись природі, а й жити і творити, виявляючи власну індивідуальність

Людина як тілесно-духовна  істота - це взагалі центр всієї  грецької культури, особливо періоду  класики. Для грецьких істориків, скульпторів архітекторів, нарешті філософів, людина, її образ слугували свого роду „початком відліку”, коли йшлося про мудрість, красу і інші форми досконалості.

Таким чином, дослідження витоків доби Античності дає змогу визначити орієнтири подальшого розвитку, сформувати систему цінностей, утвердити в суспільній свідомості принципи, згідно з якими саме людина є своєрідним центром, навколо якого і для якого відбуваються всі процеси.

1.2 Розуміння людини та її меж  в епоху середньовіччя

Період античності мав великий вплив на подальший розвиток поглядів на проблему цінності людського життя. Проте античність прожила свій час - світ «стомився» від поклоніння Природі і  потребував «нової життєвої енергії». Виникає необхідність появи принципово нового бачення, яке повинно було дати людині розуміння нового світу і відкрити для неї нову еру. Таким і стало християнство.  «Християнство прийшло у світ, — пише Г. Честертон, — щоб зцілити його... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською...» [34, с. 27 – 28].

Так визрів феномен Середніх віків, який, займає довгий відрізок  в історії Європи  від розпаду  Римської імперії (V ст.) до епохи Відродження (ХІV-ХV ст.). Епоха Середньовіччя засвідчила великий пріоритет релігійно-церковних цінностей. Все суспільне життя і діяльність узгоджувалися з релігійними цінностями і підпорядковувалися їм. Філософія, яка склалася в цей період  мала два основних джерела свого формування. Перша з них  -  давньогрецька філософія, в її платонівській та арістотелевській традиціях. Друге джерело – Біблія, яка навернула філософію  до християнства. Це є поясненням того, що  в добу Середньовіччя мислителі намагалася з позицій християнської теології тлумачити твори філософів античності.

Суттєва відмінність  людини від усього тваринного світу  в середньовічному світогляді вбачалася  в духовності. За цим критерієм  зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина — творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.

Відбувається також  зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов'язано з  загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків. Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти. В епоху Середньовіччя приборкання плоті вважалось вищою доброчинністю, а ідеалом людини виступали монахи і аскети, які добровільно відмовлялися від мирським благ з метою випробування душі, та ні на хвилину не забували про Бога.

Одним з найбільш видатних філософів та теологів початку Середньовіччя (періоду патристики), які розглядали феномен людини, є Аврелій Августин якого звали Блаженним (354- 430 рр.). Саме його твори, на думку дослідників, надзвичайно сильно вплинули на погляди мислителів середньовічної схоластики. Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини, її волі, розуму та свободи вибору.

Августин стверджує, що людина не просто "раба божа", вона — особистість, що пов'язана з  Богом. Визнання Августином будь-якої людини особистістю (навіть раба, дитини) є прогресивним досягненням його поглядів. Вперше було чітко і зрозуміло сказано про унікальність, цінність і волю будь-якої особистості, її відповідальність за свої дії.

Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221 - 1274 pp.). У своїх працях він широко використовував аргументи Арістотеля та намагався їх адаптувати для тогочасної теології.

Центральною в філософії  Фоми Аквінського є категорія  буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це — реальне  буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом. Бог — кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея — підкорення істини розуму істині одкровення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях — це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях — шлях розуму, науки. Мислитель наголошує про те, що людина має свободу вибору. З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

Н.Бердяєв зазначає, що християнський світ висунув ідеал святої, тобто цілісно перетвореної людини.  Святість -  є вершиною  досягнення нової духовної людини.  Окрім того, християнство створило ідеал лицаря, висунуло образ лицарської шляхетності, вірності, жертовного служіння  своїй вірі та своїй ідеї. Взагалі, ідеал лицаря сприяв появі людського типу в християнську епоху історії [6, с. 210]. В лицарській системі цінностей центральне місце займав такий лицарський ідеал, як доблесть. Під доблестю лицар розумів сміливість, яка доходить до нерозсудливості, постійний пошук небезпек і презирства до смерті. Ідеалом лицарства були такі люди, як  Ричард Левине Серце. Лицарський культ Прекрасної Дами мав, певною мірою джерело в християнстві, а саме в поклонінн Діві Марії. Лицарству в християнстві найбільш близький і зрозумілий був військовий аспект. Найбільш повним збігом лицарського і християнського ідеалів були військово чернечі ордени, що виникли під час Хрестових походів.

Змальовуючи основні  позиції середньовічних європейський філософів, ми не можемо обійти увагою філософські думки вітчизняних мислителів. Дослідники вважають, що у добу середньовіччя триває становлення філософської думки Київської Русі. Основними діячами цієї епохи називають Іларіона Київського, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Екзарха, Ніла Сінайського, Кирила Туровського, Климента Смолятича, Феодосія Печерського [14, с. 176].

Що стосується філософських поглядів на людину епохи середньовіччя, то їх пронизує дуалізм: середньовічні філософи, подібно до античних мислителів, вважали, що людина складається з душі та смертного тіла - божественної та земної, сакральної та гріховної складових. Слід також відзначити, що поняття людської особистості в цю добу перебуває на початковій стадії формування і лише у творах представників пізньої схоластики набуває більшої конкретизації: під особистістю починають розуміти душу конкретної людини, яка обумовлює її розумові здібності, моральність та вольові якості.

Н.Бердяєв дуже влучно зауважує, що традиційне християнське вчення не розкрило творчої природи людини, воно було подавлене  усвідомленням гріха… вічні елементи святості і рицарства повинні бути доповнені новим елементом, в якому людина повинна розкритися у всіх своїх потенціях, - елементом творчості [6, с. 311, 211].

      1.3 Феномен доби відродження: людина призначена для щастя на    землі

Класичні ідеали людини середньовіччя – аскета-ченця  чи рицаря-воїна – заступає новий  ідеал яскравої, сильної особистості, котра прагнучи досягти щастя  на землі, розвиває й стверджує творчі здібності своєї активної натури. Ці риси були притаманні гуманістам як представникам нового типу людей. Серед них були люди різних професій і положення в суспільстві, але їх об’єднує одне – віра, що людина призначена для щастя на землі. Так знаменує свій початок нова доба, яка усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення. Звідси бере початок і, власне, назва «Ренесанс» або «Відродження».

Епоха Відродження - це наступний  історичний етап розвитку європейської філософії. На думку багатьох сучасних  вітчизняних дослідників, В.Горського, В.Гусєва, І.Бичко, наука цієї доби спирається на філософію Середніх віків і певною мірою є її продовженням. Разом з цим, головною і відмінною рисою мислителів цієї епохи є свідомий відхід від теологічного тлумачення творів античних філософів.  Вони наново здійснювали переклад творів, але більшою мірою погляди зосереджувалися на дослідженні проблеми людини, цінності  особистості та її ідеалі. До філософів цієї доби (XIV - XVI ст.), які починали опікуватися проблемою сутності людини, її ідеалами та цінністю людського життя, відносять Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарку, Піко делла Мірандолу. Проте найбільш розгорнутий аналіз цієї проблематики зустрічаємо у працях таких видатних мислителів Ренесансу, як Микола Кузанський, Еразм Роттердамський, Нікколо Мак'явеллі, Томас Мор та Мішель Монтень. Будь-яка звичайна людина, за Кузанським, є недосконалою – до досконалості наближаються лише персоналії християнських святих, а безумовно досконалим і довершеним є лише Ісус Христос [17, с. 119, 121 - 125]. У людині вчений виділяв такі складові (рівні): органічне життя, почуттєве тваринне життя, духовне розуміння та свідомість, причому у праці "Про розум" філософ говорив, головною відзнакою людей є ступінь їх розумовості, тобто інтелекту [17, с. 190 - 194].

Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.), як і Кузанський, був богословом, але критикував погляди середньовічних схоластів. У праці "Зброя християнського воїна" філософ викладав власне тлумачення людини та особистості. Людина, на його думку, є "дивною твариною", яка складається з тіла  - нерозумної та порочної плоті та душі (anima), головною складовою якої є розум [13, с. 111]. При цьому мислитель вважав, що кожна людина характеризується індивідуальністю, якою її наділяє Бог. Як і попередні вчені, Еразм з Роттердаму вважав головною метою людини самовдосконалення та доброчесну поведінку, яка є результатом перемоги душі над плотськими жаданнями та прагненнями. При цьому верхом доброчесності вчений вважав покірливе та скромне життя, яке узгоджується з заповідями Христа.

Мішель де Монтень (1533-1592 рр.) також був одним з найвидатніших філософів Ренесансу. Мислитель був в числі тих, хто опікувалися проблематикою людини та особистості. Переглядаючи погляди античних мислителів і, зокрема, Платона, Монтень погоджувався з ними і вважав, що людина є складним поєднанням душі та тіла. Подібно до більшості гуманістів пізнього Відродження, вчений відходив від строгого теологічного тлумачення душі і розумів її як поєднання психічних властивостей, емоційних станів, внутрішнього світу та індивідуальності [23]. Іншими словами, у творах Монтеня філософське поняття "особистість" набуває подальшого розвитку, при цьому мислитель розглядав названий феномен у якості динамічної системи якостей, що залежать переважно від свідомості та виховання. Ми можемо також бачити, що людина за Монтенем є цілком вільною індивідуальністю, яка є єдиною причиною і керівником власного щасливого існування [ 23].

У вітчизняній філософській думці, яка є невід'ємною складовою  європейської, також відбувається еволюція. У XIV-XVI столітті у Київській Русі починають поширюватися так звані "єресі", тобто релігійні вільнодумства. Як відмічають дослідники, основними її носіями були – Матвій Башкін, Феодосій Косий, Сімеон Полоцький, Андрій Білобоцький та Єпіфаній Славинецький [10; 14]. Ці мислителі ставили під сумнів та оспорювали ряд християнських постулатів – зокрема розглядами Христа та Богоматір як звичайних людей. Натомість вони наполягали на відділенні філософії ("любомудрія") від теології і перетворенні її на інструмент просвіти людей, навчання мудрості та виправлення вдачі [10; 14].

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо бачити, що філософи-гуманісти, як правило, не посягали на основи релігійності, але разом з цим висували на перший план проблему людини, так би мовити «повернулись обличчям до людини». Людська особистість, аналіз причин її індивідуальності стають в цей час провідними філософськими темами. Зрештою людина виступає як привілейоване створіння у світобудові.  В людині гуманісти вбачали найвищу цінність і мету буття. А.Лосєв, у праці «Естетика Відродження», наводить вислів Моньє, який вважає, що життя – це щось таємниче, яке у середні віки попиралось, тепер б’є  ключем, входить у повну силу, розквітає та дає плоди. [21, с. 243]. Ідеї гуманістів підготували підґрунтя для подальшого розвитку людини, розуміння її сутності та призначення.

1.4 Аспекти ідеальної людини Нового часу

Творчість видатних діячів Ренесансу позитивно вплинула на подальший розвиток європейського  раціонального мислення, зокрема філософії просвітництва, яке закріпило та розвинуло гуманістичну традицію Відродження.  Чудовою відповіддю на запитання «Що таке просвітництво? є слова Канта: «Просвітництво – це вихід людини з неповнолітнього віку».

До філософів цього  часу, які приділяли особливу увагу сутності людини та особистості, належать англійські мислителі Бекон, Гоббс, Локк, а також французькі філософи-просвітителі Декарт, Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Гельвецій та Гольбах. Розглянемо нижче основні моменти поглядів, тих мислителів, з якими автор, на момент написання  роботи, знайомий в межах вивчення програмного матеріалу.

Англійський мислитель  Френсіс Бекон (Франциск Бекон Веруламський) (1561-1626 рр.) є, на думку сучасних науковців, одним з основоположників нового, матеріалістичного, світогляду [15, с. 161]. Його філософські погляди характеризуються майже повним відривом від вірувань у залежність людини від надприродних сил.

У своїх головних творах "Новий Органон", "Про переваги та умноження наук", "Нова Атлантида", "Досліди та повчання моральнісні та політичні" філософ не ідеалізував людину, не вважав її ідеалом та вінцем творіння, а тлумачив як особливий вид живих істот. Свідомо не зупиняючись на детальному аналізові моральнісних чеснот та їх численних видів, Бекон, насамперед намагався визначити провідні ознаки моральнісної поведінки і зрештою прийшов до висновку, що такими є, насамперед, примат загального блага над благом індивідуальним і діяльного життя над споглядальним [3; 4; 5]. Бекона прийнято вважати одним з «піонерів» розробки так званої "природної" моралі. У своїх працях він аналізував етику без посилань на християнські уявлення. Мислитель, розвиваючи погляди філософів Ренесансу, вважав, що на становлення індивідуальності та моральності визначним чином впливає рівень освіти, виховання та місце проживання.

Мету життя людини мислитель бачив у звільненні від впливу "ідолів"  - при  цьому він вважав, що неможливо  повністю позбутися лише впливу "ідолів роду" і саме тому людина є обмеженою  у досягненні істини. Основним інструментом такого звільнення та нівелювання Бекон називав освіту, яка знищує варварство, легковажність, несерйозність, пихатість і тим самим підвищує моральність людини [3, с. 127 – 128]. Вчений наголошував, що розум людини не повинен залишатися у спокої, а самовдосконалюватися та вміти спрямовувати волю людини.

Іншим видатним філософом  цього часу є французький мислитель  Рене Декарт (Картезій) (1596-1650 рр.), який феномени людини та особистості прагнув тлумачити у ідеалістичному ракурсі.

Розглядаючи поведінку людини, Декарт висловлював думку, що особливо важливою спадковою ознакою душі є совість, роль якої полягає у моральнісній регуляції поведінки. Прислухаючись до совісті та слідуючи її настановам, людина тим самим виявляє доброчесну поведінку. Саме сильні пристрасті є, за Декартом, головною причиною не доброчесної поведінки. Вчений називає безліч їх видів – страх, злість, пихатість, хтивість тощо, але разом з цим наголошує, що розум та воля цілком у спромозі контролювати їх, не даючи хвилювати душу [12].

Аналізуючи думки тогочасних мислителів Європи, ми не можемо не назвати  імена видатних вітчизняних мислителів, які у XVII – XVIIІ ст. творили в стінах Києво-Могилянської академії. Зокрема це були визначні філософи та церковні діячі: Феофан (Теофан) Прокопович, Петро Могила, Касіян Сакович, Григорій Сковорода. Підґрунтям тлумачення людини, яке висловлювали вітчизняні мислителі була філософська спадщина Платона, Арістотеля, Томи Аквінського, Миколи Кузанського.

Особливу увагу проблемі людини приділяв Григорій Савович Сковорода. Його погляди були близькі до поглядів тогочасних європейських просвітителів. Він проголошував головним завданням філософії пізнання людиною своєї людської природи [27, с. 150-158].

Ідеал по-справжньому  людського, належного способу життя, філософ намагався тлумачити на основі символічної інтерпретації Біблії. При цьому істинною "людиною в людині" він вважав її духовну сутність, яка є суб'єктом добра – на відміну від тіла, яке є джерелом плотських жадань [27, с. 151 – 162].

Людина у Г.Сковороди  наділена внутрішньою ідеальною духовною природою і перекликається з теорією «вроджений ідей» Платона. Своїми творами Г.Сковорода  збагатив європейську філософію.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що просвітителі наблизились до інтересів людини, поставили її в центр Всесвіту. Вони значно збагатили та розширили розуміння поняття "особистість", справедливо включаючи до її ознак не тільки індивідуальні якості внутрішнього світу (душі) людини, але й певний рівень її суспільної корисності. При цьому мислителями наголошувалося, що цей рівень і, отже, ступінь зрілості особистості залежить головним чином, від її моральності та розумності які, у свою чергу, є похідними від досконалості політичного правління у державі.  Культура  Нового Часу відобразила ті суперечливі процеси, що відбувались в суспільній думці тих часів при переході до нового погляду у поясненні людини, її цінностей та ідеалів.

РОЗДІЛ 2

ЦІННОСТІ – ОСНОВА ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

2.1 Сутність та класифікація цінностей

Цінності - це те, що особливо важливо для людини. Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. В попередньому розділі автор торкнувся історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.  Хоча їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від розуміння в сучасному інформаційному суспільстві

У навколишньої дійсності  мало явищ, байдужих для людей, явищ, до яких вони не висловлюють ніякого ціннісного ставлення. Тому цінностей так само багато, як явищ природи, суспільства, людських вчинків і почуттів. Однак це справедливо, якщо ми маємо на увазі не окрему людину, а все людство. У окремої ж людини діапазон цінностей, тобто цікаве для нього явище, може бути і дуже вузьким, обмеженим. Обмеженість особистості виражається в обмеженості характеру її життєвих цінностей, життєвих інтересів.

Різноманіття цінностей, що існують у суспільстві, обумовлює необхідність певної класифікації.

Єдиного підходу до вирішення  проблеми класифікації цінностей в  аксіології немає. Автору імпонує точка зору на класифікацію цінностей за такими підставами: за сферами суспільного життя; за суб'єктами, або носіями цінностей; за роллю цінностей в житті суспільства.

Відповідно з основними  сферами суспільного життя, зазвичай, розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні, духовні.

Матеріальні цінності - це засоби праці і речі безпосереднього  споживання. До природних цінностей  відносяться природні блага, укладені в природних багатствах. А до предметних цінностей - предмети матеріального світу, створені в результаті людської праці, а також предмети культурної спадщини минулого.

Соціально-політичні цінності - це ціннісне значення соціальних і політичних явищ, подій, політичних актів і дій. До соціально-політичних цінностей, як правило, відносять соціальне благо, а також прогресивне значення історичних подій, що сприяють процвітанню суспільства, зміцненню миру і співпраці між народами і т. д.

Духовними цінностями прийнято вважати  цінності науки, моралі, мистецтва, філософії, права і т. д.

При всій  своїй відмінності  матеріальні, соціально-політичні та духовні цінності тісно взаємопов'язані, і в кожному з видів є  аспект іншого виду цінностей. Більше того, є цінності, які можна віднести і до матеріальних, і до соціально-політичних, і до духовних. Це перш за все цінності, що мають загальнолюдську значущість. Серед таких - життя, здоров'я, свобода і т. п.