Міністерство  освіти та науки України

     Херсонський державний університет

     Економіко-юридичний  факультет 
 
 
 

     ПРОБЛЕМА  ІДЕАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ У ФІЛОСОФІЇ  ПЛАТОНА І АРІСТОТЕЛЯ

     КУРСОВА РОБОТА З ФІЛОСОФІЇ 
 
 
 
 

Виконавець                       Студентка 2 курсу

     221 групи 

     заочної форми навчання

спеціальності «Право»

Одарченко К.Ю._______ 

Науковий керівник     Викладач

                                                Кириченко Т.М.________ 
 
 

Херсон  – 2011

ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

     На  даний момент більшість країн  є державами, що побудовані на засадах демократії. Але подібний устрій далекий від ідеального. Застосовуючи принципи верховенства права, розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, систему стримувань та противаг, прицип гласності тощо, основними проблемали зостаються корупція, циклічні економічні явища, нескоординовані дії політиків та сотні явищ, котрим немає місця в ідеальній державі.

     Загальновизнаним  є факт, що держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства. Держава створюється з метою налагодження стосунків у суспільстві, вона створюється для здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності  й безпеки, задоволення соціальних потреб. Виникнення та існування держави пов’язується з будь-якими соціальним розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема загально соціальними та загальнолюдськими особливостями, мають також і свої особливі, деколи навіть протилежні потреби та інтереси  [20; с. 97].

     Варто зазначити, що проблему ідеальної держави  ґрунтовно досліджували філософи Давньої  Греції, саме їх ідеї досі зостаються основоположними, а поставлені проблеми відкритими та невирішеними. Серед найвидатніших  мислителів того часу, визначаємо Платона та Арістотеля.

Враховуючи  те, що метою  даного дослідження  є визначення проблеми ідеального державного устрою у філософії Платона та Арістотеля, визначаємо:

     Об’єкт дослідження  - проблема ідеального державного устрою;

     Предмет – Проблема ідеального державного устрою у філософії Платона та Арістотеля;

   Завдання  дослідження:

• Дослідити вчення Платона та Арістотеля на державу;
• Визначити основні положення концепції «ідеальної держави» Платона та Арістотеля»;
• Визначити їх погляди, порівняти, виявити недоліки та переваги у працях цих мислителів;
• Визначити актуальність досліджень давньогрецьких мислителів сьогодні. Провести аналогії державотворчих процесів;

РОЗДІЛ  І

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД УЯВЛЕНЬ  ПРО «ІДЕАЛЬНУ  ДЕРЖАВУ» У ФІЛОСОФІЇ  МИСЛИТЕЛІВ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

     Вивчення  історії Давньої Греції з початку  зародження цивілізації і ранньої  державності на рубежі III-II тисячоріч  до н.е. і до падіння елліністичних  держав, захоплених Римом і Парфією, дає можливість простежити загальні закономірності її розвитку. Досліджуючи особливості розвитку елліністичних держав, можемо зробити висновок про ряд особливостей грецької цивілізації на історичній канві. Грецька цивілізація виростала на ґрунті розкладання родових відносин через майнову і соціальну диференціацію, формування різних за їхньою роллю у виробництві соціальних груп, через створення органів державної влади, що виражали інтереси пануючого класу.

     В II тис. до н.е. , після виходу з родових  відносин, розвиток пролягав за типових  шляхом для монархічних держави з бюрократичним апаратом і вузьким прошарком аристократії. Цей напрямок розвитку для древніх греків виявився безвихідним. На відміну від давньосхідних країн, де монархічні режими і відповідна їм соціальна структура виявилися стійкими насамперед тому, що саме вони змогли забезпечити сприятливі умови для організації землеробства шляхом створення іригаційної системи, в Ахейській Греції примітивні монархії з їхньою бюрократією й аристократією були мало зв'язані з організацією виробництва, являли собою паразитичні по більшій частині прошарки і були приречені на загибель. Ці примітивні монархії і ранньокласові суспільства в Греції, внутрішньо слабкі, зруйнувалися під зовнішніми ударами.

  На початку I тис. до н.е. у Греції виник грецький поліс, що виявився стійкою формою історичного існування, оскільки створював сприятливе середовище для становлення динамічної економіки, складної соціальної структури, прогресивних державних форм і високої культури. Як незалежне суверенне місто-держава грецький поліс почала випробовувати криза в IV ст. до н.е., але на новому етапі розвитку давньогрецької цивілізації — елліністичному — він одержав нові імпульси для свого існування, виявившись включеним у рамки великої територіальної держави, що забезпечувала стабільність його внутрішньої структури, автономію міста-поліса і його зовнішню безпеку. Як самоврядна одиниця з великою внутрішньою автономією і місцевими традиціями в рамках великої держави грецький поліс став однією з основних адміністративних одиниць римської середземноморської імперії і сприяв соціально-економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я [15; с. 101]. 

Грецьке місто – стало центром усієї  полісної громади.

Надалі, значним м досягненням давніх греків у політичній галузі було формування такої організації державного устрою, як демократична республіка. Полісна демократія представляла собою розроблену політичну систему, що забезпечувала участь у державному керуванні основної маси громадян. Суверенітет громадського колективу в цілому здійснювався через наділення реальною владою Народних зборів. Організація судової і виконавчої влади виключала можливість зосередження її в руках окремих осіб, забезпечувала участь у виконавчих органах практично всіх громадян, незалежно від їхнього майнового стану. Афінська демократія проводила цілеспрямовану політику матеріальної і політичної підтримки збіднілих громадян, надаючи їм земельні ділянки, забезпечуючи їхню участь у керуванні невеликою платою (в обсязі прожиткового мінімуму).

Звичайно, не можна ідеалізувати афінську, так само як і полісну, в цілому, демократію і вважати її еталоном демократії як таку. Як виявляється з вищевикладеної історії Греції, це була демократія лише для громадян, у той час як жінки, негромадське вільне населення (досить численне в Афінах) не говорячи, звичайно, про рабів, стояли поза демократичними інститутами і не брали ніякої участі в керуванні. Проте структура демократичної республіки, конкретний механізм її дії в політичному житті Греції був величезним кроком в історії політичних установ і державних форм.

Варто зазначити, що саме у цей період було вироблено поняття громадянина, наділеного сукупністю невід'ємних  юридичних прав: особистої свободи  як повної незалежності від якої-небудь особи чи установи, права на земельну ділянку у своєму полісі, право на службу і носіння зброї, права брати участь у діяльності Народних зборів і керуванні державою. Усвідомлення цих прав, їхнє використання в повсякденному житті робило громадянина грецького поліса, за словами Арістотеля, політичною людиною, розширювало кругозір, збагачувало самосвідомість, стимулювало творчі здібності.

Значним був внесок древніх греків у розвиток світової історії політичної думки. Цікаві та важливі погляди на виникнення та розвиток держави, на її політичне становлення, різноманіття і глибина, написання чудових праць і вироблення плідних ідей, що ввійшли потім у скарбницю світової політичної думки, виділяють феномен давньогрецької цивілізації серед багатьох інших національних  політичних систем [27; с. 98].

    Зокрема, багато уваги греки приділяли розробці поглядів на ідеальну державу. Доречно зазначити, що в історії виникнення та розвитку стародавніх політичних поглядів виділяють 3 періоди. Ранній (9-6 ст. до н.е.) пов’язаний з часом становлення старогрецької державності. В цей час спостерігається раціоналізація політичних уявлень. Формуються нові підходи до проблем держави. Серед відомих мислителів, хто займався проблемами державності в цей період можна виділити Солона (638-559рр. до н. е.). Ідеальну державу він розглядав насамперед як державу, що керується законами: порядок і закон – найбільше благо для поліса в умовах гострої політичної боротьби між афінським демосом та знаттю, багатими і бідними, боржниками і кредиторами. Солон запровадив так звану цензову демократію, що повинна була панувати в ідеальній державі, яка була пронизана ідеєю компромісу між  демосом та знаттю. Свої ідеї Солон відобразив у законах, створених ним, а також у реформах соціально-політичного ладу афінського полісу. Наступником Солона був Піфагор (580-500рр. до. н. е.), який також ідеалом держави вважав державу, де панує справедливий закон. Найгіршим злом він вважав безвладдя. Критикуючи анархію, Піфагор писав, що не можна обійтися без керівництва, начальства та належного виховання [15; с. 134].

     Другий період (5-4 ст. до н. е.) –  час розквіту старогрецької політичної  думки, що знайшов свій вияв  у вченнях Демокріта, Сократа,  Платона та Арістотеля. Саме вчення  цього періоду будуть проаналізовані  у даній роботі. Говорячи  про  Демокріта (460-370рр. до н.е.) та Сократа (469-399рр. до н.е.), то варто зазначити, що перший ідеальною формою правління вважав демократію, а Сократ – аристократію, як владування знаючих та досвідчених. Демокріт розглядав політику як найважливіше мистецтво, завдання якого – забезпечити спільні інтереси вільних громадян поліса. Однодумство та морально-соціальна солідарність вільних членів поліса є найважливішою та необхідною рисою упорядкованої держави. Сократ здебільшого поділяв погляди Демокріта, (навіть щодо форми управління, він писав, що аристократія – це та ж сама демократія, яка виходить з волі усіх; (якщо ж від багатства – то це плутократія). Не останнє місце в працях Сократа посідає проблема відносин держави та громадянина. Це так звана “патерналістська версія зв’язку громадянина і держави ” – тобто, вітчизна і закон вищі та дорожчі за рідного батька чи матері. Саме держава для громадян є вищими батьками, вихователями та повелителями. Так держава для Сократа і є ідеальною.

     Третій період (4-2 ст. до н.е.) –  період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу спочатку Македонії, а потім – Риму. Погляди цього періоду відбиваються у вченнях Епікура та Полібія.

     Після Платона та Арістотеля  в умовах занепаду старогрецької державності і піднесення елліністичних монархій попередній інтерес до політичної проблематики, виходячи з поглядів Епікура і стоїків, помітно послабився. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в активному суспільному житті. Головна мета державної влади і основа політичних відносин – гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не заподіювати один одному шкоди. Держава, за Епікуром, - результат договору людей між собою та загальної користі – взаємної безпеки. “Справедливість, яка походить від природи, – зазначав Епікур, - є договір про корисне з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди.” [7, с. 97]. Концепція договірного походження справедливості, держави і законів за своїм соціально-політичним змістом об’єктивно можна визначити як демократичну, адже ніхто не мав ніяких привілеїв над іншими. Але Епікур не був прихильником крайньої демократії, а більше схилявся до поміркованої, де панування законів ототожнюється з максимально можливою мірою свободи та автономії індивіда [3; с. 65].

     Найважливішою ознакою третього  етапу стало започаткування науки  політичної історії, що було  пов’язано з іменем Полібія  (210-123рр. до н.е.) і з його знаменитою  працею “Всезагальна історія  в сорока книгах”. Історія  людства, на думку Полібія, – це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового – всезагального світового закону та розуму. Історія ж державності – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує кожну з цих форм державного правління та шляхи їх перетворення з однієї в іншу, але ідеальною формою держави, на думку Полібія, є змішане правління царя, старійшин і народу, тобто сплетіння рис царства, аристократії та демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримань і противаг:  царство, аристократія та демократія не лише підтримують, а й заважають одна одній, весь час натикаються на протидію двох інших влад, а у підсумку держава зберігає стабільність. Ось чому є всі підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й майбутньої теорії поділу влади [27; с. 95].

     Мислителі Стародавньої Греції  внесли суттєвий вклад у розвиток  політичних поглядів і теоретичну  розробку проблем держави. Для прикладу, в аспекті сьогоднішньої політології особливо важливо зародкові форми емпірико-наукового дослідження політики і держави (Арістотель) та політико-історичне вивчення форми держави, концепція змішаної держави (Полібій).  Політичні вчення зостаються актуальними й до нашого часу. Вони потребують переосмислення та глибокого аналізу.

РОЗДІЛ II

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФІЛОСОФІЇ  ПЛАТОНА ТА КОНЦЕПЦІЯ  «ІДЕАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ»

     Платон  вважається засновником філософії  об'єктивного ідеалізму. Тобто «батьком» вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Аби розуміти політичні погляди Платона варто принаймні оглядово ознайомитися з його дослідженнями.

     Світ, за Платоном, двоїстий та складається  з ідей (єйдосів) і речей (прагм). Ідеї являють собою не розумові конструкції, а надреальність, або зразки речей, їхні відвернені сутності. В той час як єйдоси є істинними, речі в силу своєї матеріальності – не істинні, оскільки, як вказував Платон, сама їхня матеріальність сповіщає їхню сутність. Відштовхуючись від своїх філософських поглядів, Платон і розробив своє вчення про суспільство і державу.       

     Платонівський ідеалізм тому  і називається об'єктивним, адже  він визнає   існування цілком  реального, незалежного  від   свідомості  людини,  тобто об'єктивного ідеального буття.

     Отже, визначимо основні ідеї  платонізму:

-  Ідея  речі є зміст речі;

- Ідея речі є така цілісність усіх окремих частин і проявів речі, що вже не  поділяється на окремі частини даної речі і представляє собою в порівнянні з ними вже нову якість;

-  Ідея  речі є та спільність складових  її особливостей і одиниць,  що є законом для виникнення  цих одиничних проявів речі;

-  Ідея  речі  володіє  своїм  власним  і цілком самостійним існуванням,  вона  теж  є  особливого  роду ідеальна  річ,  чи  субстанція,  що у своєму повному і досконалому вигляді існує тільки на небі чи вище неба.

     Торкаючись політичних поглядів  Платона,  варто спочатку зупинитися  на формах держави, які виділяв  мислитель. Платон розглядав чотири  типи неправильно державного устрою, серед них: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.  Всі ці чотири форми держави є в тій чи іншій  мірі – погіршення та перекручення форми ідеального правління [2; с. 104]. 

   Тимократія -  державний устрій, що  базується на честолюбстві. Зміни в державі відбуваються через  розбрат, що виникає там, де є влада.  Вже з першими ознаками занепаду, виникає прагнення до збагачення та наживи. Спочатку в тимократичній формі зберігається риси честолюбного правління: правителі шануються, воїни – вільні, вони утримуються від будь-яких землеробських робіт, ремесел та інших видів наживи. В державі з таким політичним устроєм до влади не допустять мудрих людей, тут будуть схилятися на сторону тих, хто сильний духом, хто народжений не для миру, а для війни. Тут будуть в пошані військові хитрощі та маневри: держава буде завжди у стані війни. Людина, що мешкає в такій державі – жорстока, хоча і освічена та прислухається до інших, сама не володіє словом. По відношенню до рабів – дуже жорстка, хоча і не зневажає їх;  чемна з вільними людьми; з владою – слухняна. На думку цієї людини – головним для правителя – не вміти говорити, а добре воювати.    

     Олігархія – похідна від тимократії. Каталізатором є скупчення золота  в коморах у приватних осіб руйнує тимократію; вони, насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього переробляють закони, не рахуючись з ними. Закінчується все це тим, що замість прагнення висунутися й мати почесті, розвивається схильність до корисливості і наживи, і одержують схвалення багатії - ними захоплюються, їх призначають на державні посади. З’являється заздрість та злість бідних людей проти багатих. Майнова протилежність, заздрість та злість призводять до повстання бідних проти багатих. Якщо результатом таких повстань є знищення вищого прошарку – багатих, то форма правління змінюється, і приходить демократія. Тобто, люди намагаються якомога справедливіше розподілити функції керування державою між собою  [12; с. 45].

     Після Олігархії, за Платоном  слідує демократія. В демократичній державі немає потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти до цього здатний;  не обов’язково підкорятися, якщо ти не бажаєш; можна не воювати, коли інші воюють; не підтримувати мир, якщо ти проти цього. І знов ж таки, якщо будь-який закон забороняє керувати або судити, все одно можна робити те, що хочеш.

     Платон ділить демократичну державу  на три частини: трутні, багатії  та народ. Одну частину складають  так звані трутні: вони виникають  тут внаслідок свавілля. При демократії  ледве не стоять на чолі: найгірші з трутнів виголошують промови і діють, а інші всідаються ближче до помосту, дзижчать, і не допускають, щоб хто-небудь говорив інакше. Іншу частину складають багатії. Третій розряд складає народ – ті, що трудиться своїми руками; їх найбільше, і при демократичному ладі вони – найвпливовіші, особливо коли зберуться разом. Коли з'являється тиран, він виростає саме з народного кореня, тобто як ставленик народу.

     Неминучим, згідно логіки мислителя  є перехід від демократії до  тиранії. Відбувається тоді, коли через повну свободу люди перестають рахуватися навіть з законами, щоб “ні в кого і ні в чому не було влади над іншими”. Все примусове викликає обурення. З цього, за Платоном, і виростає тиранія: від необмеженої свободи виникає найбільше рабство. Ненаситне прагнення одного та нехтування іншого перетворює демократичний лад у тиранію.

     Правитель же у перші дні  свого правління “посміхається  й обіймає усіх, з ким зустрічається,  не називає себе тираном, обіцяє  багато чого в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу роздає землі і прикидається милостивим і лагідним до всіх.” Тирану необхідно безупинно вести війну. Це робиться для того, щоб простий люд почував сильну потребу у вожді. Постійна війна, як відомо, породжує ненависть і, якщо тиран захоче утримати владу, він змушений буде поволі знищувати своїх обвинувачів, “поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі.” [23; с. 69-70]  

     Внаслідок класифікації державних  устроїв, визначення їх особливостей та передбачивши історичний розвиток кожної перед Платоном постає питання  про “ідеальну державу”.

 Звісно  розпочати варто з аналізу  «ідеальних керівників» держави,  ними є деякі, як і в олігархії.  Але і деякі повинні: 1) мати природні здібності; 2) повинні готуватися до керування протягом років. Основним принципом існування ідеальної держави є Справедливість.

     В ідеальній державі Платона  все повинно бути чітко фіксовано,  усе побудовано за визначеним  планом, який не може бути порушений ніким із громадян. Цим вона відрізняється від відомих держав-полісів, що характеризуються неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. Дійсно, можливі три форми державного устрою: а) монархія – правління одного («моно» – один, «архє» – початок); б) аристократія – правління деяких; в) демократія – правління більшості, чи народу. Однак ці три «правильні» форми мають тенденцію, що часто здійснюється на практиці, перетворюватися у свої зіпсовані двійники: монархія – у тиранію, аристократія – в олігархію, демократія – у демагогію. Перекручення мають місце в силу того, що правителі схильні частіше піклуватися про себе і про свої корисливі інтереси, а не про інтереси громадян. Фактором перекручення виступає також надмірна воля, що неминуче веде за собою демагогію. Однак якщо держава зуміє зберегти моральне здоров'я громадян, то найкращою формою виявиться перша – монархія. Якщо моральність втрачена, отже, процвітає корупція, то найкращою стає третя – демократія.  Вона щонайменше гарантує мінімум волі як розраду і надію на майбутнє. Нарешті, у загальному випадку кращою є аристократія – найбільшою мірою відповідна ідеальній державі, оскільки вона може стати правлінням «кращих». Саме її Платон закладає в основу свого проекту ідеальної держави. Кращими правителями будуть ті, хто вміє розумно відрікатися від своїх пристрастей, хто прагне до істини і справедливості, любить свою державу, тобто філософи. Такі мотиви, що рухають Платоном у його прагненні намалювати образ ідеальної держави [22; с. 75-76].

    Основним принципом верховенство  закону. Усі громадяни держави  (крім рабів, що не могли  бути поставлені в однакове  положення з вільними; раби в  Древній Греції були порівняно  нечисленними і зайняті вони  були на домашній і допоміжній роботах), незалежно від стану, який вони займають, повинні однаково підкорятися закону. Саме так повинно бути в нормальному випадку, а виходить, і в ідеальній державі. Більш того, ідеальна держава і є там, де закон непорушний і керує. Але як забезпечити дотримання законного порядку в житті? Він безперестану порушується не тільки громадянами, але і правителями. Крім того, закони то приймаються, то скасовуються чи змінюються, оскільки самі законодавці постійно змінюють свої переконання і погляди. Отже, у самій законодавчій сфері панують хаос і свавілля. Виходить, необхідно розробити спеціальну систему засобів, що забезпечують міцність і стійкість закону, його обов'язковість для всіх. Ця система засобів покаже також міцність держави. Але якщо це так, то вона не може бути довільно встановлена ким-небудь, а повинна бути виведена із сутності держави, тобто з її ідеї. Виходячи з властивостей держави як такої, варто логічно вивести її приватні характеристики, визначити її устрій, і в остаточному підсумку, вирішити питання про роль індивідів у ньому. Таким чином, логіка Платона йде в послідовності умовиводів від держави до індивіда, а не навпаки – від індивіда до держави. Це свідомо визначає тотальне підпорядкування індивіда державі. До такого підпорядкування Платон і приходить, фактично позбавляючи громадян державного права на приватне життя. Життя індивіда тут без останку підкоряється державному цілому. Індивідуальна свобода  визнається тільки в тій мірі, у якій вона необхідна державі [18; с. 45-47].

     Будучи супротивником тиранії,  Платон не може, звичайно, йти,  шляхом теоретичного захисту  прямого насильства та примусу.  Тому порядок в державі виводиться  ним з “природного порядку  речей”, тобто з власної метафізики. Цей же порядок і є порядок душі. Відповідно, в ідеальній державі враховуються природні схильності людей, а примус покликаний лише для того, щоб лише сприяти більш повній реалізації цих схильностей. Одні – схильні філософувати, в інших – переважає дух боротьби, треті – надають перевагу виробничій праці – такі передумови трьох класів суспільства. Але одночасно ці три функції держави: пізнання істини та написання правильних законів (філософи); забезпечення виконання законів (воїни або поліція, що у Платона приблизно одне й те саме);  виробництво необхідних продуктів (ремісники та хлібороби). Одночасно це втілення трьох фундаментальних факторів буття – план ідеального буття. Проте, трьохкласова структура повинна бути жорсткою, оскільки її руйнування поведе за собою зруйнування всієї системи. Небезпека руйнації з’являється через те, що люди часто не розуміють власного блага, тому той, хто за природою – ремісник,  прагне стати правителем, воїн хоче звільнитися від своїх обов’язків та займатися більш спокійною діяльністю, наприклад – ремеслом  і т.д. лише ті, хто любить мудрість,  здатні самостійно визначити своє покликання та без зовнішнього примусу та впливу реалізувати його. Тому вони можуть створювати ідеальну державу та бути її правителями. Вони повинні розробляти суворі правила для себе та для інших класів.

     «Якщо для людей, видатних у  філософії, – пише Платон, –  виникла <…> необхідність взяти  на себе турботу про державу... ми готові впевнено відстоювати погляд, що в такому випадку буде втілений описаний нами державний лад. Втілення такого порядку цілком можливе, про неможливе ми не говоримо. А що це важко, ми визнаємо» [17; Т.2, с. 263-264].  Щоб здійснити проект, філософи повинні утворити аскетичне братерство, підкорити усе своє життя науці, розробці законів і вихованню молоді. Самі вони не можуть бути занадто молоді, а, навпаки, похилого віку. Вчені–мудреці уособлюють собою мудрість усього міста-держави. Тільки філософи повинні бути правителями і тільки за їх правління держава не буде знати зла.  “Поки в містах – говорить Платон, – не будуть царювати філософи, або філософувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не зіллються в одне... доти ні для держав, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця злу”. Вони (філософи) встановлюють для всього суспільства норми справедливості. Така загальна схема. Однак Платон не вірить в силу тільки лише морального впливу з боку кращих. Тому саме солдати-поліцейські повинні здійснювати волю мудреців-старців. Їхнє виховання і спосіб життя, отже, повинні бути цілком підлеглі покладеної на них місії. Вони, за Платоном, живуть винятково в казармах, їм заборонено мати родину і власність. З дитинства вони виховуються в особливих пансіонах, займаючись гімнастикою, військовою справою і виховуючи в  собі моральні якості. Усі діти, незалежно від їхнього соціального походження, в обов'язковому порядку відбираються у батьків і направляються в державні виховні установи. При цьому батьки не будуть знати своїх дітей, а діти не повинні знати, хто їх батьки.  Як тільки жінки народять дітей, їх відюирають у матерів і віддають на розсуд правителів, найкращих з немовлят – до годувальниць, а гірших, дефектних – прирікають на загибель у схованому місці. Після деякого часу молоді матері допускаються до годівлі дитини, але в цей час вони вже не знають, які діти народжені ними. Усі стражі – чоловіки вважаються батьками своїх дітей, а усі жінки – загальними  дружинами всіх стражів. Державна функція стану ремісників і хліборобів – годувати і забезпечувати правителів-мудреців і воїнів-поліцейських. У виконанні цієї задачі Платон бачить весь зміст їхнього існування. Їхнє особисте життя більш вільне, ніж життя військового стану і правителів, однак воно теж підпорядковане жорсткому регламенту, оскільки за ним пильно спостерігають стражі-воїни: допускається примус до праці, насильство над п'яницями і ледарями, приймаються міри щодо того, щоб ніхто не ставав ні занадто бідним, ні занадто багатим [15; с. 347].

Нарешті, в ідеальній державі не потрібні ні мистецтво, ні вільна наука. Вони лише відволікають від істини і сприяють моральному розкладанню. Забороняються  і виганяються також усі релігії  і міфології, за винятком єдиної й  обов'язкової для всіх, заснованої на платонівському вченні про ідеї. Вона ж є і єдиною наукою і філософією. Цікаво і те, що Платон виявляє виразне розуміння недостатності як поліцейських заходів, так і заходів морального впливу: передбачається застосування методів маніпуляції суспільною думкою. Вони включають обман, дезінформацію, відволікання уваги на другорядні теми, обробку свідомості населення, що випереджає проведення державних заходів, організацію псевдосенсацій, приховання авторства законів, кампаній проти псевдоворогів держави і народу як засіб придушення інакомислення і т.д.

Визначимо чотирма головні чесноти, на яких повинна була засновуватись ідеальна держава Платона: мудрість – це здатність дати добру пораду про державу в цілому; мудрість – чеснота, що належить філософам; мужність – так само як і мудрість, властива невеликому колу осіб, хоча в порівнянні з мудрими цих осіб більше; на відміну від мудрості і від мужності, третя чеснота – “стримуюча сила”, є якість не особливого чи окремого стану, а чеснота, що належить усім членам найкращої держави. Там, де вона існує, усі члени суспільства видзначають державні закони і існуючий уряд, що стримує злі наміри. Четверта чеснота – “справедливість” – завдяки справедливості кожен стан у державі і всяка окрема людина, обдарована цією чеснотою, отримує в суспільстві своє призначення [13; с. 453].

На перший погляд численні риси ідеальної держави  Платона є утопічними. А деякі  аспекти надзвичайно актуальні  й для нашої країни.  Але  головна ж мета трактату Платона  про державу – проблема благородного і забезпеченого життя всього суспільства в цілому підходить і для тодішньої Греції і для нашої сьогоднішньої держави.

Отже, Платон чітко продумав і письмово зафіксував два своїх грандіозних проекти: ідеальний державний устрій і законодавство, якому «навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення» («Закони»). Філософськи ідеї Платона є фундаментальними й потребують подальшого дослідження й у наш час.

РОЗДІЛ III

ОСНОВНІ ІДЕЇ ФІЛОСОФІЇ АРІСТОТЕЛЯ ТА ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА  АРІСТОТЕЛЯ

Філософські погляди Арістотеля прагнули до все охоплення. Своїми працями Арістотель збагатив  майже всі існуючі в його часи галузі науки. Держава і суспільство не лишилися поза увагою.  Головне місце серед його здобутків, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".