Ідейно-тематичний зміст «Народних оповідань» Марка Вовчка

1. Ідейно-тематичний зміст «Народних  оповідань» Марка  Вовчка.

Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву.

      Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Перебування у навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. «Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському.

       Безпосередні враження від життя  закріпаченого селянства, прагнення  розповісти про трагедію уярмлених  панщиною людей, висловити гнівний  протест проти кріпосницької  неволі — ось ті головні  стимули, які змусили Марію  Маркович взятися за перо». Протягом 1856-1857 pp. вона написала дванадцять оповідань з життя українського селянства,і за порадою О. В. Марковича надіслала їх П. Кулішеві у Петербург. У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім’ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі.

     Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч».

     Марко  Вовчок оспівує в дусі народних  ліричних пісень та повір’їв  здійснення дівочої мрії про  родинне щастя, ідеалу долі  жінки-селянки, який у збірці  «Народні оповідання» різко контрастує  з реальною трагічною долею  героїнь-кріпачок а оповідань  «Горпина», «Одарка», «Козачка».  Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»).

     Марко Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв’язала традиційну селянську тему.

     Новаторство  «Народних оповідань» полягало  в тому, що письменниця йшла  своїми самобутніми шляхами не  тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого  матеріалу, а й у художній  його організації (форма викладу,  особливості композиції, прийоми  творення образів, фольклорно-розмовна  основа стилю).

      Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки.

      Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.

     Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву. 
Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Перебування у навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. «Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському. 
     Безпосередні враження від життя закріпаченого селянства, прагнення розповісти про трагедію уярмлених панщиною людей, висловити гнівний протест проти кріпосницької неволі — ось ті головні стимули, які змусили Марію Маркович взятися за перо». Протягом 1856-1857 pp. вона написала дванадцять оповідань з життя українського селянства,і за порадою О. В. Марковича надіслала їх П. Кулішеві у Петербург. У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім’ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі. 
Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч». 
Марко Вовчок оспівує в дусі народних ліричних пісень та повір’їв здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці «Народні оповідання» різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпачок а оповідань «Горпина», «Одарка», «Козачка». Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). 
   Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв’язала традиційну селянську тему. 
Новаторство «Народних оповідань» полягало в тому, що письменниця йшла своїми самобутніми шляхами не тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого матеріалу, а й у художній його організації (форма викладу, особливості композиції, прийоми творення образів, фольклорно-розмовна основа стилю). 
Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки. 
     Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.

2. Специфіка жіночих образів в оповіданнях Марка Вовчка («Сестра», «Козачка», «Ледащиця»)

      Марко Вовчок з вражаючою силою  змальовує трагічні долі жінок-кріпачок, які в тогочасному суспільстві  були найбільш гнобленими, приниженими  і безправними.  
     Письменниця показує, як життя цих прекрасних душею трудівниць нівечить сваволя поміщиків та їх прислужників.  
     Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань Марка Вовчка — "Горпина", де змальовано трагедію матері, що втратила маленьку дитину, бо замість того, щоб доглядати за хворим немовлям мусила йти на панщину. Від горя мати збожеволіла.  
     В оповіданні "Козачка" вільна дівчина, козачка, одружившись з кріпаком, теж, як і її діти, стала кріпачкою. І це було причиною трагедії всього її подальшого життя.  
     Оповідання "Два сини" — це типова для тих часів історія життя матері-вдови, синів якої пан віддав у рекрути і їх згубила царська солдатчина. Велике горе, безнадія самотності, пригніченої втратами і злиднями немічної матері викликають співчуття і жаль до нещасної жінки.  
     У "Ледащиці" показано протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, важка боротьба дівчини за те, щоб позбутися кріпацтва, і "на самих себе робити".  
      Героїня оповідання "Сестра" зворушує душевною вдачею, лагідною добротою, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності.  
     У повісті "Інститутка" Марко Вовчок теж змальовує долю покріпаченого села. Поміщики, розбещені своїм повновладдям над кріпаками, знущаються з них, насолоджуючись їхніми муками.  
     Герої повісті — Назар і Прокіп — наділені рисами бунтарів, активних протестантів. Ці мужні люди вириваються від поміщиків у переконанні, що гірше, ніж тут, їм не буде. Вони ще не знають, як зробити життя кращим, але вже замислюються над цим і розуміють, що на перешкоді до омріяного стоїть кріпацька неволя. Устина — головна героїня повісті — здобуває волю ціною тяжких втрат і робить висновок, яке то велике благо — бути вільною: "Любо на волі дихнути".  
      Твори Марка Вовчка приваблюють читача співчуттям до пригноблених, показом духовної краси людей праці, вірою в творчі сили народу, в його світле майбутнє.

3. Переплетення соціальної і психологічної проблематики в малій прозі Марка Вовчка

Розрахована на спокусу, маска першого жіночого письма в українській літературі успішно привернула увагу чоловіків  до українського письма: незалежно  від національності, вони навперейми почали видавати, продавати «Народні оповідання», висилати авторці гонорари. Гроші, чоловіча романтична любов, творчість, Україна і жіноче лукавство вперше поєдналися у дивній суміші. Навіть Шевченко онімів від захоплення: можливо, йому здалося, що ця «московка» обіграла його, легко і просто показавши  химерність і російського імперіалізму, і українського колоніалізму. Куліш  – від захоплення впав в істерію, Костомаров – в суїцидний симптом, а Тургенєв у листі від 18 червня 1859 року, насміхаючись над українським  неврозом, втішає Марію. Ця російська  імперська насмішка над українськими романтиками особливо відчутна ще в  одному листі І.Тургенєва до Марії  Вілінської. (ст. 108)

Російські чоловіки не менш зачаровані акторським українським  маневром Марка Вовчка, оскільки його вони сприймають як свою нову перевагу над пробудженим українським  маргіналом. Тому Марія Вілінська  – для чоловічих російсько-імперських амбіцій – не менша спокуса, ніж  для чоловічих українсько-антиколоніальних амбіцій.

У ранніх літературних захопленнях Марії Вілінської, крім боготворіння Пушкіна, характерне захоплення «романами жахів» англійської романістки Анни Радкліф, проза якої творилася  в кінці ХVIII ст. й була особливо популярна своїми «складними інтригами, таємничими зустрічами» [2]. З цього  приводу неможливо погодитися з  думкою, що ніякого англійського впливу «роман жахів» не було [3], оскільки такі захоплення цілком відповідають психологіці  творчості Марка Вовчка.

Садомазохістські  сюжети «Народних оповідань»(1858) Марка  Вовчка є самоочевидними, адже за проекцією  цієї ерогенності змодельоване і  російське кріпосництво. У центрі оповідань Марка Вовчка сублімована  чуттєва жіноча потреба несвідомо  проявляється через ситуацію «жінку бють» («Сетра», «Козачка», «Одарка» та ін.). В оповіданні «Одарка» чоловіча-жіноча модель постає через образ схильного  до розпусти, одержимого хіттю пана і молодесенької дівчини, якій ця хіть несе смерть. У «Горпині» пан  губить молоду кріпачку непрямо, прирікаючи на смерть її дитину, а саму матір  – на божевілля. «Садомазохістський»  антагонізм, проекцією якого є  антагонізм між жорсткими панами і їх жертвами-кріпачками, досягає  апогею в повісті «Інститука», в  якій справжнім деспотом, відкритим  садистом постає красуня-поміщиця. Ця повість є візиткою Марка Вовчка, недаремно вона присвятила її Т.Шевченку. В центрі її – два відмінні психотипи: панночка-інститутка і наймичка Устина. Особливо, що стосується її любовної поведінки, тобто стосунків із закоханими в  неї чоловіками. (ст. 109)

За характером Устина належить до яскраво вираженого українського психотипу, що рветься  за межі встановленої панночкою перверсивної садомазохістської структури. Головний мотив, навколо якого закручується психологічний сюжет повісті, - побиття.

Панночка, як і  Марко Вовчок, є сиротою. Про своє «сирітське» навчання панночка згадує як про садистські тортури. Її власна перверсивна психологія проявляється через приступи гніву, несвідоме  садистське бажання.

Садистський компонент  психології панночки носить нав’язливий  характер. (ст. 110)

Натуралізм стилю  Марка Вовчка робить її оповідання життєво виразними, але в ідеологічному  плані – амбівалентними: тут струменить живе українське мовлення, що рветься  на свободу, поєднане водночас з іншим  голосом, що робить тексти приховано  патологічними, соціально небезпечними у ситуації неусвідомленості, адже у них на несвідомому рівні  закладається яскраво виражений  ерогенний садомазохістський комплекс, що у проекції на соціальний світ розподілятиме  його на гнобителів і гноблених –  поза аналізом російського імперіалізму.

Французький письменник П.Меріме, ознайомившись з народними  оповіданнями у перекладі Тургенєва, писав йому 12 червня 1860 р.: «Оповідання  Марка Вовчка дуже сумні. До того ж  вони, по-моєму, повинні пробудити  кріпаків випустити киші своїм панам. У нас їх прийняли би за проповідь  соціалізму, і добропорядні люди, які  бажають не бачити кровоточиві рани, вжахнулися б» [3].

Емоційне захоплення тодішніх українських письменників Марком Вовчком, особливо П.Куліша, який у 1857 р. писав про це чудо, зо «твориться у нас», тобто про перетворення росіянки в українку [3], упускало з  поля зору фіксовану чужорідну ерогенність. Про те, що оповідання сприймалися  емоційно, а не аналітично, тобто  викликали передусім романтизоване  чоловіче захоплення, свідчить, наприклад, і те, що Т.Шевченко пересилає їх авторці свою поезію «Сон» із золотим  браслетом за 120 рублів [4], а свій перший після ув’язнення «Кобзар» (1860) видає з посвятою «Марку Вовчку на пам'ять про 24-січня 1859 року», тобто  про день їхньої зустрічі. На екземплярі для Марка Вовчка – також напис  «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович. І рідний і хрещений батько Тарас  Шевченко» [5]. Невипадково тоді твори  Шевченка і Марка Вовчка, - зазначає Б.Лобач-Жученко, - виявляються поряд  і в критичних статтях про  українське мистецтво» [6]. На питання  «якого автора треба читати, щоб  поскоріше навчитися малоросійської мови» Шевченко відповідав «Марка Вовчка! Він один володіє нашим мовленням!» [7]. Закономірно, що задушевним «доччиним» бажанням Марка Вовчка було – останні  свої роки прожити в Україні і  «бути похованою поряд з великим  Кобзарем» [8]. У цьому бажанні  прочитуються не так визнання геніального  поета, як імперські амбіції. Однак  померла вона на хуторі Нікольської  біля Нальчика як дружина статського радника Лобача. Серед місцевого  населення мало хто знав, що це знаменита  в минулому українська письменниця. (ст. 113)

Імітація Марка  Вовчка вперше була розвінчана у зв’язку  з її перекладацькою діяльністю. Історія  з перекладом казок Г.Андерсена  виявить на тлі характерної для  М.Маркович недбалості і маскування акторський обман [1] (перекладами займалася  А.Малишева, а вона лише редагувала їх, видаючи за свої). Найзлобніші  слова адресуватимуть Марку Вовчку, як констатуватиме Б.Лобач-Жученко, її російські «сестри по перу» - Н.Тучкова-Огарьова, К.Юнге, Н.Шалікова, Т.Пассек [2]. Усе це вплине на рецепцію Марка Вовчка в  Україні, спричинить її сімейне усамітнення. П.Куліш звернеться до історика української  літератури Е.Огоновського з проханням, щоб він включив в «Історію літератури руської», яка публікувалася  у львівському журналі «Зоря» на початку 90-х років ХІХ ст., факт про те, що оповідання Марка Вовчка написані у співавторстві з Марковичем. Однак це «викриття» звучало скоріше  емоційно, ніж аналітично. Коли Куліш  просив Огоновського, щоб в історії української літератури «Народні оповідання» були подані як спільне надбання Марка Вочка й О.Марковича, російська преса звернулася до Марка Вовчка з пропозицією розкрити таємницю творчості маловідомою їй українською мовою, тобто викрити Куліша, від чого вона відмовилася. Наприкінці життя Маріє Лобач її псевдонім «Марко Вовчок» здавався страхітливим прізвиськом, про що свідчить відповідь сину, який намагався повернути свою матір до творчості, знову стати Марком Вовчком: «Лист твій поглибив похмурий стан мого духу, тобто власне не лист, а пропозиція поставити замість імені доктора – Марко Вовчок. Скажу тобі, що більшої образи ф прикрості неможливо зробити, як витягаючи знову на світ це ненависне мені прізвисько. Я ніби знову переживаю всю гидоту, всі пережиті страждання, коли зустрічаю випадково де-небудь прізвисько.

Так, запам’ятай це: неможливо мені (ст. 114) зробити  більших образ і прикрості, ніж, сприяючи тим чи іншим шляхом, вивести  знову це прізвисько, примусити його повторювати – з хвалою чи лайкою – все одно. Якщо я коли-небудь стала би працювати по-колишньому, то лише незалежно від колишнього прізвиська» [1]. Закономірно, що Марія  Лобач у своєму українському минулому переживала неусвідомлену ганьбу за фальшиву гру. Намагання В.Агеєвої  розвінчати на цьому факті П.Куліша, який нібито нагородив М.Вілінську  невідповідною до її сутності «вовчою» семантикою, є тенденційно феміністичним [2]. (ст. 115)

4. Порівняльна характеристика (на рівні проблематики, стилістичних особливостей) російськомовних («Маша», «Игрушечка») і україномовних оповідань письменниці.

Російські оповідання Марка Вовчка нічим не поступаються перед українськими. Через два  роки після першої публікації їх в "Русаком Вестнике" Добролюбов дав високу оцінку їм у своїй статті "Риси для характеристики руського простолюду". Він дуже похвально відгукнувся про Марка Вовчка, як про автора оповідань з життя росіян і українців, зазначивши: "У нас немає причин роз’єднання з малоруським народом!"

Він вважав, що "Марко  Вовчко, у своїх простих і правдивих  оповіданнях, є либонь перший і дуже вправний борець проти решток кріпацтва  в суспільному житті і побуті. Докладно розглядаючи оповідання "Маша", "Игрушечка", "Саша", "Катерина", "Купеческая дочь" та ін., Добролюбов говорив: "з цих нарисів постає перед нами характер руської простої людини, що зберіг основні риси свої серед усіх збезличуючих, гноблячих, убиваючих відносин, яким він підлягав протягом кількох століть". Особливо високо оцінив він оповідання "Маша" та "Игрушечка".

З 1859 до 1863 р. з’явилось чимало творів Марка Вовчка, писаних українською і російською мовами. За кордоном вона закінчила "Ледащицю" і "Пройдисвіт", написала повісті "Три долі", "Від себе не втечеш" ("Павло Чорнокрил"), "Лимерівну", оповідання "Не до пари", "Два сини", казки для дітей – "Кармелюк", "Ведмідь", "Невільничка", "Дев’ять братів і десята сестриця Галя" та ін. Тоді ж з’явилися твори "Глухой городок", "Червонный король", "Тюлевая баба", "Жили да были три сестры" та ін.

В кращих творах, написаних за кордоном, Марко Вовчок продовжувала розробляти ті ж таки теми, що й у "Народних оповіданнях" та "Рассказы из русского народного быта". Оповідання "Ледащиця" має яскраво виявлений атикріпосницький характер і стоїть поруч таких талановитих творів, як "Козачка", "Маша", "Інститутка". Прагнення кріпаків вирватися на волю тут піднесено до найвищого рівня драматизму. Жадане визволення приходить тоді, коли люди, вкрай понівечені кріпосницькою системою, уже не мають сили скористуватися з нього.

Хвилююча соціальна трагедія, талановитого, з великою художньою силою розкрита письменницею в оповіданні "Ледащиця", звучить як суворий присуд над кріпосницькою системою і всіма її породженнями в житті та побуті тогочасного села.

В оповіданні "Два  сини" Марко Вовчок правдиво змалювала  солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері... помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. "Живу... дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, - якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу". В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.

Показові життя  наймитства і жорстокої експлуатації його куркулями Марко Вовчок приділила  головну увагу в казці "Дев’ять братів і десята сестриця Галя". Казковий, романтичний план тут має суто-літературний характер. Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в переформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого поневіряння в глитаїв-хазяїв – хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.

Салтиков-Щедрін, позитивно оцінюючи цю казку, правильно  відзначив, що центр ваги її лежить у показі неможливості селянської родини "природним шляхом вибитися" із злиднів. "Прагнення примиритися  з життям, піти на згоду з ним, - писав Салтиков-Щедрін, - зобразив актор досить живо, але, зрозуміло, що всі ці несміливі спроби не мають жодного успіху, бо життя охоче визнає тільки того, хто з’являється з правом панувати над ним, а зовсім не того, хто шукає способу примоститися до нього без жодного права. Очевидно, цей останній є не що інше, як огидний брехун і неблагонадійний підлабузник.

Автор дуже добре  розумію це і тому, показавши героям своїм всю ницість таких облудних засобів, приводить їх до потреби шукати іншого виходу із гнітючого становища, виходу не облудного, але водночас і не цілком природного. Але неприродність ця чомусь здається цілком природною, і читач не нарікає на неї". (Рецензія в "Современнике", 1864 р., №1).

Брати остаточно  зневірившись у можливості власною  працею по наймах вибитися з безпросвітних злиднів, стали розбійниками. Отже нова, капіталістична дійсність, так само, як і кріпосницька, жорстоко вбивала все здорове, високоморальне в натурі трудящої людини, штовхала на такі вчинки, які не випливали з самої її природи. Згодом цю тему поставив і талановито розв’язав Панас Мирний в своєму соціальному романі "Пропаща сила", або "Хіба ревуть воли, як ясла повні".

Романтичний план казки "Дев’ять братів і десята сестриця Галя" певною мірою зв’язав  руки письменникові і не дав їй можливості на повну силу повністю висвітлити важливу соціальну тему. "Мелодраматичний кінець, прироблений до казки, - писав Салтиков-Щедрін, - значно шкодить її простоті... Справа легко могла б обійтись і без зворушливих сцен, які супроводжують потрійну смерть: Галі, її чоловіка і брата". Високо оцінюючи задум письменниці, Салтиков-Щедрін безперечно мав підстави висловити невдоволення з того, що цей задум не був повністю здійснений у творі.

За кордоном Марко Вовчок написала кілька творів на історичні теми ("Невільничка", "Маруся", "Кармелюк"), розпочала  повісті "Сава Чалий" і "Гайдамаки" (лишилися незакінченими). Великий інтерес письменниці до історії України виник ще в немирівський період її життя й діяльності. Тоді і згодом вона читала історичні праці Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Марковича, студіювала акти з історії України, цікавилась історичними піснями, легендами та переказами. Під час її роботи над історичними піснями, легендами та переказами.

Під час її роботи над історичними творами їй дечим допомагав О. Маркович, надсилаючи потрібні матеріали. Хоч Марко Вовчок користувалася джерелами поміщицької історіографії, але не була в її полоні, а в багатьох моментах зуміла піднятися значно вище понад її рівнем. В історичному минулому України письменницю найбільше цікавили героїчні сторінки боротьби народу проти іноземних загарбників і панської неволі. Герої її історичний творів – палкі патріоти батьківщини, вірні сини і дочки народу, виразники і захисники його інтересів.

Найбільш цінним і художньо довершеним твором на історичну  тему, визначним і сміливим на той  час є повість "Кармелюк" (вперше була надрукована в Львівському  журналі "Правда" 1867 р.). Ім’я славетного ватажка селянського повстання  на Поділлі (1813-1835 рр.) Устима Кармалюка було заборонено згадувати в пресі, і поміщицька історіографія зовсім обходила його мовчанням.

Марко Вовчок вперше сказала щире, натхненне і в  багатьох моментах правдиве слово про  палкого борця проти кріпосницької  системи Устима Кармалюка. Його образ  письменниця змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Мужній, чесний, сміливий, непримиримий в боротьбі проти панства, чулий до народного горя, лагідний і щирий з друзями, ніжний з рідними, - таким жив у пам’яті народу Кармалюк і таким його показала Марко Вовчок. "Скрізь, каже, - скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та гордих багачів, жорстоких панів над ними.

От що мою  душу розриває! от що моє серце розшарпує!" Так говорить Кармалюк до матерів, перед тим як почати боротьбу з панством. "Вони затуляють світ бідному чоловіку", - гнівно кидає він, дивлячись на панські палаци. "Я не зношу людського лиха і вбожества! Я мушу тому запобігти!" – палко, рішуче каже він дружині. А за якийсь час люди почули його пісню – заклик до боротьби з багачами. "І найшлися поміж людьми, що ізригалися на цей клич і зупинялись, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого визволення".

Не одинак-бунтар, а народний ватажок, борець проти  кріпосницької системи, славний  син українського народу – таким  постає образ Кармалюка з повісті Марка Вовчка.

В показі боротьби Кармалюка з панством, письменниця  висловила мрії і сподівання на своє визволення. В трактовці Марка  Вовчка Кармалюк виходить з рамок  історичного часу, коли він жив та боровся, і виростає в легендарного народного богатиря – виразника прагнень трудящих мас і захисника їх інтересів.

Не випадково  наприкінці повісті, розповівши про те, як Кармелюк знову був схоплений панами і засланий, автор каже: "Його гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли та... дожидали". Приходу Кармалюка, - тобто мужнього і сміливого ватажка, чекали не тільки покріпачені маси в дореформений період, але й спролетаризовані селяни, наймити, трудящі маси України в той час, коли писалася повість.

Боротися проти  неволі – рабства – так розуміла своє завдання письменниця. Цій благородній  справі служили її кращі твори, і  в цьому її безсмертна заслуга.