Державний борг України. 2

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет ім.. Т. Шевченка

 

Кафедра грошового обігу  та фінансів

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

,,Державний борг України”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент  2 – го курсу, спеціальності 

,,Банківська справа” – 2

Гриценка В.Ю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2006

План

Вступ

 

1. Державний борг у системі державних фінансів

 

2. Економічні передумови  та механізм формування державного  боргу

 

3. Державний кредит  та його економічна природа

 

4.Динаміка  формування зовнішньої заборгованості  України.

 

5. Зарубіжний  досвід обслуговування державного  зовнішнього боргу та

можливості  його використання в Україні.

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 В умовах формування та функціонування ринкової економіки важливою складовою державних фінансів є державний борг. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призвели до формування і значного зростання державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування обумовлюють необхідність вирішення проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів вдосконалення механізму його управління. Як свідчить досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування активніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.

Питання управління та обслуговування державного боргу є особливо важливим в контексті тих економічних  труднощів, які впродовж останніх років переживає Україна. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні. Від характеру врегулювання боргової проблеми в значній мірі залежить бюджетна дієздатність держави, стабільність її національної валюти, а відтак фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій. Необхідність розв'язання цих питань потребує пошуку шляхів вдосконалення механізму управління та обслуговування державного боргу в Україні.

В той же час в Україні недостатньо досліджені питання, що стосуються проблем управління державним боргом, особливостей його формування і розвитку в умовах переходу до ринкової економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Державний борг у системі державних фінансів

 

Теорія державного кредиту і державного боргу, її еволюція відображає суперечливі тенденції розвитку ринкової економіки. Державний борг становить не лише великий теоретичний інтерес, але має і практичну значимість з точки зору тенденцій соціально-економічного розвитку країн з розвинутою ринковою економікою. Фінансова наука вивчає проблеми державного боргу з того часу, як борги почали зростати швидкими темпами і виникла необхідність вирішення практичних питань їх погашення. Державний борг - важлива складова державних фінансів. Під державним боргом розуміють всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам. До появи державного боргу призводить існування державного кредиту. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет є дефіцитним. Державний борг підрозділяється на внутрішній і зовнішній. Державний внутрішній борг - це економічна категорія, що відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. З чисто формального погляду під державним внутрішнім боргом розуміють всю суму випущених, але непогашених державних позик з нарахованими по них процентами. Останні мають бути сплачені власникам державних цінних паперів у визначені державою терміни. Крім суто державного внутрішнього боргу, який визначається сумою випущених центральним урядом облігацій та інших видів боргових зобов'язань, а також кредитних цінних паперів, що випущені місцевими органами влади (штати, муніципалітети, окремі великі міста, як правило адміністративні центри), до внутрішнього державного боргу включається також заборгованість державних підприємств. Проте типовою, можна сказати, класичною формою державного боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади. Державний внутрішній борг класифікується за видом фінансових інструментів та інституціональними ознаками.  Відтак йде поділ державного внутрішнього боргу відповідно на державний внутрішній борг центрального уряду та борг місцевих органів влади. Розміри державного боргу залежать від безлічі факторів, причому вони впливають на борг нерівнозначно, спричиняючи зростання державного внутрішнього боргу. На збільшення державного боргу також впливає невиконання зобов'язань національних об'єднань і асоціацій щодо отриманих ними валютних кредитів. Зовнішній державний борг виникає у зв'язку із залученням державою зовнішніх позик. Державний зовнішній борг класифікується по таких ознаках: по видах кредитів (банківські і фірмові); по формах їх надання (валютні і товарні); в залежності від цільового використання (інвестиційні і неінвестиційні позики); по умовах надання (пільгові, за сплатою високих процентів, на компенсаційній основі); по строках повернення заборгованості (короткострокові - до одного року, середньострокові - 5 - 10 років, довгострокові - більше 10 років); по умовах повернення боргу (одночасно, рівними чи не рівними частинами). Погляди економістів різних наукових шкіл на проблеми державного боргу завжди визначалися їх загальною економічною концепцією, яка в свою чергу виходила з конкретних історичних умов. Англійська класична політекономія негативно ставилася до державних позик. Основоположниками теорії державного кредиту були видатні представники англійської класичної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. В заключній частині своєї роботи "Дослідження про природу і причини багатства народів "А. Сміт досліджує державні фінанси. Проблемам державного боргу він присвячує третю главу роботи, де пише: "Ріст величезних боргів, які в даний час і в кінцевому рахунку розорять всі великі нації Європи, майже повсюди відбувається однаково. Нації, як і приватні особи, починали просто позичати, так би мовити, під свій особистий кредит, не закладаючи ніякого спеціального фонду в забезпечення сплати боргу, а коли цей спосіб відмовився слугувати, вони перейшли до позик під забезпечення чи під заставу спеціальних фондів." [1, с.21]. Таким чином А.Сміт описує еволюцію розвитку державного боргу. Звертаючи неодноразово увагу на недопустимість державного втручання в господарське життя країни, А. Сміт вважав, що необхідність державного регулювання виникає лише тоді, коли має місце реальна загроза благополуччю суспільства. Д.Рікардо в свою чергу стверджував, що немає різниці між фінансуванням приросту державних витрат через підвищення податків і через продаж державних облігацій. Причина підвищення податків, на його думку, полягала в тому, що урядові облігації являють собою податкові зобов'язання, які відповідно дорівнюють поточним податковим платежам. Д. Рікардо вважав, що державний борг призводить до відтоку капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні заощадження, тягар боргу полягає не стільки у щорічній виплаті процентів, скільки у розтраті ресурсів. Він розглядав державні позики як антиципацію податків, тобто сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків. Концепція, що фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначна їх фінансуванню за рахунок податків, відома як "теорема еквівалентності Рікардо". Ставлення до державних позик було у Д. Рікардо різко негативним. Характеризуючи державний борг, він писав, що борг являє собою "таке велике зло, що майже ніяка жертва не буде дуже великою, якщо вона звільнить нас від нього." [32, с.19].  На основі теорії державного кредиту англійської класичної політекономії виникла марксистська теорія державного кредиту. Вона розглядає державний кредит як одну із форм руху позичкового капіталу, підкреслюючи його невиробничий характер.  Важливий внесок в історію фінансової думки зробив англійський економіст Дж. Кейнс. Його теорія з'являється в період, коли економічна ситуація у більшості країн значно погрішилася і стало очевидним, що саморегулювання економіки неспроможне вирішити всі соціально-економічні проблеми. За браком власних коштів необхідно збільшити до певного розміру податки, а якщо податкових надходжень буде недостатньо, доцільним є здійснення державної позики.  В своїй праці "Загальна теорія зайнятості процента і грошей" Дж. Кейнс згадує і про державний борг. Вчений писав, що державний борг зовсім не залежить від розмірів національного багатства, а лише від його розподілу.  Ринок позичкових капіталів став використовуватись для досягнення ефективного попиту та зменшення дефіциту державного бюджету. Дж. Кейнс висловлює думку, що не варто боятись бюджетних дефіцитів і росту державного боргу. Американські економісти С. Вайнтрауб, Р.Масгрейв та інші вважають, що доки зростання національного доходу випереджатиме підвищення процентних платежів по обслуговуванню боргу, вага державної заборгованості, яка дорівнює процентам за боргом, зменшуватиме національний продукт. Один з відомих американських економістів А. Лернер розглядає концепцію "функціональних фінансів", у якій значну увагу приділяє державному боргу. Як відомо, англійська класична політекономія розглядала державний борг як тягар, що накладається на майбутнє покоління, підриває його накопичення.Ця теза міцно закріпилась серед економістів, що займаються проблемою державних фінансів і фінансової політики.  А. Лернер, розглядаючи наслідки   державного   боргу,   виділяє   дві   його   частини  -   внутрішній   і зовнішній борг. На його думку, внутрішній борг не можна розглядати як тягар,   накладений  на  майбутнє  покоління.   Особи  різних  вікових  груп позичають один одному певні кошти. Під час погашення боргів грошові потоки  повертаються до  власників.  У результаті рівень  споживання не зменшується, відбувається лише перерозподіл доходів [1, с.24]. Щодо зовнішнього боргу, то, на погляд А. Лернера, важливим є те, з якою метою робились позики: для фінансування поточних чи  капітальних  видатків  держави.   Якщо   позики   використовуються  для фінансування поточних видатків, то майбутнє покоління зі своїх майбутніх доходів будуть змушені погашати борг і проценти зовнішнім кредиторам. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних державних витрат,    то    проблема    полягатиме    в    тому,    як    продуктивно    будуть використовуватись    отримані    кошти..'   Приріст    національного    доходу, отриманого в результаті економічного злету, дасть можливість не тільки сплатити проценти, а й збільшити доходи держави і населення. Погляди на державний борг як на явище, що не є тягарем для економіки, були різко розкритиковані після другої світової війни такими впливовими економістами, як Дж. Бьюкенен, Е. Меаде, Р. Масгрейв, Ф. Моділіані. [32, с. 18]. їх мотивація у цілому зводиться до такого: -    тягар державних видатків, що фінансуються податками, переноситься на майбутнє, оскільки примусово вилучаються ресурси у теперішніх платників податків. Але видатки, що фінансуються запозиченням, -чи то зовнішнім, чи то внутрішнім, - як правило, не стають тягарем для сучасного покоління, оскільки ресурси надаються заощаджувачами в обмін на державні облігації або інші активи.  В роботах визначного американського економіста, лауреата Нобелівської премії Дж. Б'юкенена значна увага приділена питанням державного кредиту.  Свою концепцію державного кредиту й урядової заборгованості Б'юкенен виводить із закономірностей суспільного вибору. Він відмічає, що "ніхто не може заперечувати більшу схильність політиків до нарощування державного боргу, ніж до збільшення податків" [13, с.37]. Позики розширюють фінансові можливості й сприймаються виборцями як менш тяжкі в порівнянні з податками. Тому депутати законодавчих органів охоче підтримують позичкове фінансування. На думку економіста М. Калберга, допускається підвищення державою частки запозичення у національному доході. В короткостроковому періоді це не впливає на дохід, а споживання на душу населення навіть поліпшується. Але у довгостроковому періоді дохід знижується і, як наслідок, споживання на душу населення падає.

Таким чином, на підставі дослідження  державного боргу з усіх концепцій  можна виділити дві, на наш погляд, найцікавіші. Перша - А. Лернера про  зовнішній борг і його ефективність, яку можна застосувати до наших  умов. Зростання зовнішнього боргу тільки тоді стає кабалою, коли залучені фонди йдуть на поточні цілі й не призводять до створення нової вартості і багатства. Зовнішні позики, залучені на фінансування об'єктів промислового чи сільськогосподарського будівництва, тобто витрачені продуктивно, дадуть можливість повернути фонди з процентами, а залишок збільшить вартість і національне багатство. Друга концепція (кейнсіанська теорія), яку розвивають багато економістів (Р. Масгрейв, К. Макконнелл, С. Брю та ін.), полягає в тому, що державний борг є громадянським активом, складеним із фінансових активів усіх суб'єктів ринку, тобто веде до підвищення попиту і ціни інших активів. Це становище може особливо загостритися під час зниження нових емісій корпорацій. Через це зайві заощадження мають бути залучені в інвестиції державних цінних паперів.

 В даний час вітчизняна  фінансова наука формується використовуючи  теорії українських, російських  та західних вчень. Теоретичного  обгрунтування у вітчизняній  практиці потребує використання  традиційних ринкових інструментів, передусім це стосується державного боргу та державного кредиту. Свої роботи проблемам теорії і практики державних позик, державного боргу присвячують українські вчені О.Д.Василик, В.Л.Андрущенко, Г.Н. Климко, О.Д. Заруба, В.О. Степаненко, В.М. Федосов та інші, вітчизняні та російські вчені - Л.А. Дробозіна, В.М. Родіонова та інші.

Дослідженню теоретичних питань державного боргу та державного кредиту у  вітчизняній літературі приділяється недостатньо уваги, тоді як західна  фінансова наука вивчає не лише природу державного боргу, а й наслідки використання боргового фінансування на макро- і мікрорівнях. Тому ці проблеми особливо актуальні і заслуговують на ґрунтовні дослідження вітчизняною фінансовою наукою.

Підсумовуючи вищесказане, можна  відмітити, що державний борг є іманентною складовою державних фінансів у ринковій економіці. Аналізуючи еволюцію теорій державного кредиту, слід зазначити, що багато ідей фінансової думки пройшли шлях від заперечення доцільності позик у класиків до захоплення ним у кейнсіанців і знову до заперечення державного боргу у неокласиків. Вітчизняна фінансова наука про державний борг, на наш погляд, повинна рухатись шляхом загальносвітових тенденцій фінансової думки, але з урахуванням національних умов.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Економічні  передумови та механізм формування  державного боргу

 

Досліджуючи державний борг, не можна  обминути проблему бюджетного дефіциту. Існує позитивний взаємозв'язок між  розмірами бюджетного дефіциту і  державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. Бюджетний дефіцит - це фінансове явище, яке не обов'язково належить до надзвичайних, виключних подій. В сучасному світі немає держави, яка б в ті чи інші періоди своєї історії не стикалася б з бюджетним дефіцитом. При утворенні дефіциту державного бюджету виникають проблеми його покриття з найменшими витратами для економіки. Є декілька шляхів:

1.Скорочення витрат держбюджету.  Цей шлях не завжди прийнятний, оскільки зменшення витрат може  посилити спад в економіці,  а скорочення соціальних програм  провокує соціальну напруженість  і веде до зменшення сукупного  попиту, що в свою чергу знижує стимули виробництва.

2. Збільшення податкового тягаря. Цей шлях призведе до зменшення  інвестицій і споживання, що в  свою чергу також знижує можливість  росту ВВП.

3. Перетворення дефіциту бюджету  в державний борг. Це відбувається  за рахунок:

- звернення держави за кредитом до національних банків;

- перетворення   кредиту   в   зовнішній   борг  при   одержанні   його   від іноземних  держав;

- випуску державних цінних паперів  - облігацій, які є зобов'язаннями  держави виплатити суму запозичених  грошей у населення з процентами.

4. Виплата державного боргу за  рахунок збільшення пропозиції  грошей на основі їх емісії. Це самий небезпечний шлях  погашення бюджетного дефіциту, тому що він веде до інфляції. До такого методу покриття  бюджетного дефіциту держави  вдаються у випадку неможливості або невміння використовувати інші джерела. По суті, це є спосіб відмови від частини боргу, оскільки його виплата здійснюється знеціненими грішми. Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів. В     аналітичному     вигляді     фінансування     дефіциту     державного фінансування можна показати таким чином: ВД = МВ + Д + еД *, [17, с.325] де ВД - показник дефіциту бюджету; МВ - грошова база; Д - внутрішній борг; Д* - зовнішній борг в іноземній валюті; е - валютний курс. Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж - дохід від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. Факт існування державного боргу не дає уявлення про реальний фінансово-економічний стан держави.          

Зростання державного боргу - це складне явище, зумовлене цілою низкою факторів, яке в умовах окремої держави може мати свою специфіку. Як правило, зростання державного боргу є наслідком існування бюджетного дефіциту. Проте боротьба з окремими дефіцитами не усуває причини, що породжують ці дефіцити. Бюджетні дефіцити через неправильні способи боротьби з ними спричиняються до розладу всієї системи фінансових відносин. Це пояснюється систематичною нестачею коштів у уряду, і тому він змушений постійно посилювати податковий прес і водночас удаватися до позик, до випуску паперових грошей та до інших надзвичайних способів і джерел.

 Фактично, власну бюджетну політику  Україна почала проводити, ще  перебуваючи у складі СРСР, а  саме у 1990 році, коли уряд дозволив  Міністерству фінансів покривати  поточні бюджетні витрати за рахунок емісії Державного банку [10, с.325]. Такий порядок бюджетного фінансування застосовувався близько двох років. Наслідки цього для України були трагічними: темпи інфляції досягли 10,5 тис. процентів річних, а борг перед Росією - 2,5 млрд. дол. США [10, с.326].

Посиленню кризових явищ слугував і  затратний механізм управління бюджетними витратами, у результаті чого з'явилась  необмежена кількість будов соціально-культурної сфери та об'єктів незавершеного  будівництва і невстановленого обладнання. Таке неефективне використання державних фінансів порушило фінансові відносини, за якими завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес утворення, розподілу і використання національного доходу та його вагомої частки - державного бюджету, що й спричинило постійний дефіцит бюджету. Економічна криза колишнього Союзу була спричинена великим попитом на товари і відсутністю пропозиції, виникненням інфляційних процесів, які ведуть до неконтрольованого різкого зростання дефіциту бюджету.  Глибокі кризові процеси в економіці України, що пов'язані з руйнуванням старих, адміністративно-командних структур та формування нових засад ринкових відносин, спричинили різке скорочення виробництва і відповідно ВВП. Динаміку ВВП за 1992-1999 роки наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Динаміка  ВВП України

	1992р.	1993р.	1994р.	1995р.	1996р.	1997р.	1998р.	1999р.
Реальний
ВВП    (індекс 1990р. = 100)	82,13	60,07	36,04	33,53	31,42	31,28	30,27	30,03
Темп
зростання
реального ВВП            до відповідного		73,1	60,0	93,0	93,7	99,6	96,8	99,2
періоду
минулого року, %

Джерело: Тенденції української  економіки. - 2000.- червень. - С.4.

Абсолютне припинення зростання ВВП є найважливішою причиною скорочення надходжень до державного бюджету України, внаслідок чого протягом ряду років спостерігається величезний дефіцит бюджету (рис. 1.1).

Рис.1 Дефіцит державного бюджету України, % до ВВП

Україна протягом багатьох років покривала величезний дефіцит державного бюджету за рахунок кредитної емісії центрального банку. Тому приріст державного боргу здійснювався паралельно і в прямій залежності від розміру та динаміки дефіциту державного бюджету. Емісійний шлях покриття бюджетного дефіциту використовувався на противагу тим статутним положенням, які були проголошені щодо принципів функціонування Національного банку України. Зокрема, в Законі "Про банки та банківську діяльність" констатувалося: "Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету". Але Україна впродовж цілого ряду років використовувала кредитну емісію центрального банку для прямого грошового покриття дефіциту бюджету. Так, протягом 1991 - 1995 років розмір кредитної емісії Національного банку України, що здійснювалася з метою фінансування дефіциту бюджету, досяг справді астрономічної суми — 7 738 817 790 грн. Якщо прийняти до уваги ту обставину, що державний внутрішній борг України станом на 1 січня 1996 року становив 8 002 222 910 грн. [12, с. 28], то це означає, що 96,7% цієї суми боргу утворилося за рахунок кредитів, що були надані уряду Національним банком для фінансування дефіциту державного бюджету. Такий нецивілізований спосіб фінансування державних витрат виявився найбільш дійовим фактором розвитку гіперінфляції.

У світовій господарській практиці існують різні оцінки граничного розміру бюджетного дефіциту. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших  умов, що ставляться потенційним учасникам  валютного союзу, визначає показник розміру дефіциту державного бюджету (3 % від ВВП). А за даними міжнародної статистики величина бюджетного дефіциту в індустріальне розвинутих країнах також коливається в межах 3 - 4 % від розміру ВВП, хоч у деяких країнах цей показник сягає 10 і більше відсотків. [3, с.30] Згідно з такими міжнародними стандартами рівень бюджетного дефіциту в Україні відносно прийнятний. Проте важливо постійно з'ясовувати, що впливає на його зростання, аналізувати джерела його покриття. Починаючи з 1995 року в Україні дефіцит усе більшої частки бюджету покривався за рахунок державних облігацій та зовнішнього фінансування (табл.1.2). Використання внутрішніх державних позик для покриття дефіциту державного бюджету є більш ринковим інструментом, ніж додаткова грошово-кредитна емісія, проте тривале його застосування за умови збереження незмінними всіх інших параметрів економічної системи (тобто без зростання ВВП, рівня податкових надходжень, інвестицій тощо) призводить до збільшення розмірів державного боргу та поглиблює фінансову кризу в країні.

Таблиця 2

Джерела покриття дефіциту бюджету, % до загальної суми дефіциту

Рік	Внутрішнє		Зовнішнє
	НБУ	Державні облігації
1995	72,7	7,4	19,8
1996	40,2	37,0	22,8
1997	1,3	72,0	26,7
1998	0,8	31,2	68,0
1999	0,1	86,2	13,7

Джерело: Тенденції української економіки. - 2000.- червень. - С.58.

 

Дефіцитний бюджет призводить до прискореного зростання державного внутрішнього боргу і в інших країнах  перехідної економіки. Так, в Росії  дефіцит державного бюджету (в % до ВВП) за ряд років становив: в 1991 році - 16%, в 1992 році - 6,9, в 1993 році - 5,7, в 1994 році - 8,3% [9, с. 103].

Серед особливостей розвитку економіки  України, які зумовлюють дефіцит  бюджету, можна виділити:

-структурний дисбаланс народного  господарства в бік значного  переважання виробництва засобів виробництва над виробництвом предметів споживання;

-значну кількості нерентабельних  державних підприємств, що одержують  дотації;

-збереження ситуації, за якої  більш прибутковим є вкладення  капіталу в торгово-посередницьку  і фінансово-кредитну сфери;

-невиправдано "роздуті" соціальні  програми;

-величезні державні невиробничі  витрати;

-приписки, крадіжки, втрати виробленої  продукції і багато іншого, що  не підпадає під суспільний  облік і не стало об'єктом  ефективного контролю з боку  держави.

Очевидно, що зменшення і повна ліквідація бюджетного дефіциту можуть бути забезпечені лише шляхом подолання причин, які його зумовлюють. Зрозуміло і те, що це справа багатьох років, протягом яких економіка буде функціонувати в умовах бюджетного дефіциту. Таким чином, проведений аналіз свідчить, що основними причинами формування державного боргу є:

- незбалансованість державного  бюджету, невиконання його прибуткової  частини, безконтрольні і безвідповідальні  витрати фінансових ресурсів;

- гіпертрофований розвиток тіньової економіки, що зумовило на кінець 1998 року обіг майже половини грошей поза банківською сферою;

-  значний податковий тиск  і, як результат, не повне  збирання податків;

- поширення процесу бартерного (безгрошового) обміну продукції,  який практично не контролюється державою.

Отже, бюджетний дефіцит виникає  як результат негативних явищ в економічному та політичному житті держави  і призводить до утворення і зростання  державного боргу. Необхідно здійснювати  довгострокову політику регулювання  бюджетного дефіциту, відмовитись від його споживчого характеру з метою використання джерел фінансування бюджетного дефіциту в інвестиційних цілях.

 

 

 

3. Державний кредит та його економічна природа

 

В багатоплановому спектрі формування ринкової інфраструктури чільне місце посідає державний кредит, який являє собою важливе джерело фінансування дефіциту бюджету. Треба відзначити, що в усіх країнах з ринковими відносинами державний кредит є одним з важливих атрибутів державних фінансів і відіграє значну роль у фінансуванні державних витрат.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичальник як юридично самостійні суб'єкти. Державний кредит - одна з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимчасово вільних  грошових коштів населення і підприємств, кредитних і страхових установ, різних фондів на добровільній основі для фінансування державних видатків на умовах державної гарантії повернення позичених коштів, як правило зі сплатою встановленого процента. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а кредиторів - банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобов'язання. Кредитні відносини функціонують як усередині країни, так і на міждержавному рівні.

Державний кредит як фінансову категорію  потрібно розглядати в двох аспектах: активному, коли держава є кредитором, і пасивному, коли вона виступає позичальником. Державний кредит - це сукупність кредитних відносин, в котрих позичальником виступає держава, а кредиторами -юридичні або фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути як позичальником так і кредитором. Що стосується кредиту, який держава одержує, то він являє собою державні позики, які призводять до виникнення державного боргу. Мобілізація величезних фінансових ресурсів за допомогою державного кредиту збільшує державну заборгованість.

Традиційна роль та призначення  державних позик - забезпечення фінансування державних витрат при нестачі  бюджетних коштів -доповнюється прагненням використати державний кредит для  проведення регулюючих заходів. Іншими словами, випуск позик, термін і час їх розміщення визначаються в основному дефіцитом державного бюджету. Держава здійснює також кредитну діяльність шляхом випуску позик для фінансування капіталовкладень у підприємства.

Своєрідною формою державного кредиту є державні гарантії по кредитах, які отримують державні підприємства, її особливість полягає в тому, що збільшення обсягу гарантій, які надає держава, призводить до зростання умовної державної заборгованості, наслідком чого є накопичення потенційного чи прихованого боргу. Заборгованість держави в цьому випадку виникає не відразу, не під час, коли надаються гарантії, а лише у разі виникнення неплатежу. Якщо економічна кон'юнктура складається благополучно, накопичення умовної державної заборгованості не обов'язково призводить до збільшення реальної суми боргу. Але у випадку невиконання гарантованих державою зобов'язань неплатежі місцевих органів влади чи приватного сектору призводять до зростання державного боргу. Тому державні гарантії називають потенційним чи прихованим державним боргом. Даючи гарантії, держава тим самим бере на себе ризик непогашення всієї (або частини) суми позики і процентів по ній.

Державний кредит в основній його формі - формі державних позик - є  антиципацією податків, тобто авансовим  вилученням податків, їхнім випередженням. Функціонування державних позик  було б неможливим без податків. Податки забезпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за первісною сумою боргу і виплатити проценти за користування позикою. У свою чергу державні позики справляють зворотний вплив на зростання податків.

З розвитком виробництва, ринкових відносин відбувається дедалі більше нагромадження позичкового капіталу, тобто капіталу, позиченого за процент, що дає можливість державі в зростаючих обсягах позичати гроші на певний термін. При розміщенні державних позик відбувається купівля позичкового капіталу як товару. Власники позичкового капіталу одержують від держави плату у вигляді процента, який є часткою позичкового капіталу в національному доході.

Державний кредит виражає відносини  вторинного розподілу вартості ВВП  і частини національного багатства. В сферу державно-кредитних відносин потрапляє тільки частина доходів і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу. Звичайно ними є тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств і організацій, які не призначені для поточного споживання. Але в деяких випадках населення і трудові колективи можуть свідомо обмежувати споживання. В такому разі джерелом державного кредиту є кошти, які призначені для поточного споживання чи фінансування необхідних виробничих або соціальних витрат підприємств. В умовах тоталітарної системи управління подібне обмеження нагальних потреб може відбуватись і примусово з боку держави.

Використання державного кредиту  є цілком виправданою формою мобілізації  коштів у розпорядження держави, її доцільність при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має  значно менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за допомогою грошової емісії.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. Основна частина  державних витрат здійснюється в  національній валюті, тому переважає  внутрішній державний кредит. Але розподіл праці, обмін технологіями і науково-технічними ідеями, надання фінансової допомоги іноземним державам - все це обумовлює інтенсивний розвиток міжнародного державного кредиту. В систему державно-кредитних відносин включається також умовний державний кредит, коли держава виступає гарантом по кредитах, які надаються місцевим органам влади. Функціонування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Капітальний державний борг - це вся сума випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи нараховані проценти, які повинні бути виплачені по цих зобов'язаннях. Поточний державний борг складають витрати по виплаті доходів кредиторам по всіх боргових зобов'язаннях держави і по погашенню зобов'язань, строк оплати яких настав.

Держава, широко використовуючи свої можливості для залучення додаткових фінансових ресурсів з ціллю своєчасного  фінансування бюджетних витрат, поступово  накопичує заборгованість як внутрішню, так і іноземним кредиторам. Це призводить до зростання державного боргу -внутрішнього і зовнішнього. Призначення державного кредиту проявляється передусім в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів.   

Державні позики — це кредитні відносини між державою та фізичними і юридичними особами, в результаті яких держава одержує обумовлену суму грошових коштів на визначений термін за встановлену плату. Розмір державної позики включається в суму державного боргу країни. В державні позики розміщуються тимчасово вільні грошові кошти, які звільняються в процесі виробництва. Ці кошти, які надаються за певний процент, створюють об'єктивну основу для розміщення державного кредиту [2, с.55] . Державні позики можуть розповсюджуватись тільки серед населення або тільки серед юридичних осіб. Залежно від способу виплати доходу позики     поділяють     на     процентні,     виграшні,      процентно-виграшні, безпроцентні, безпрограшні.

Процентні облігації - основний вид  облігацій державних позик. Власники облігацій процентної позики одержують рівними частинами щорічно твердий дохід по встановленій процентній ставці. Проценти платяться по купонах в обумовлений при випуску позики час, тобто сума доходу на вкладений капітал виплачується поступово протягом всього терміну позики.