Дотримання стандартів і норм у довідкових виданнях

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1 АКТУАЛЬНІСТЬ СТАНДАРТИЗАЦІЇ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ ТА ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ …………………….……………………….4

1.1 Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в      Україні ……….. ………………………………………………………..……….4

1.2 Загальна характеристика довідкового видання ………………...….7                                        РОЗДІЛ 2 ДОТРИМАННЯ СТАНДАРТІВ І НОРМ У ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ(ДОВІДНИКИ)………………………………………...…………9

2.1 Видавничий редакційний  аналіз видань ……...…………………...9

 2.2 Типові помилки у довідкових виданнях …………………………15

РОЗДІЛ 3 МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ ВИДАВНИЦТВА УКРАЇНИ  ВИМОГ СТАНДАРТУ ………………………18

  3.1 Формування довідкового видання   ………………………………18

  3.2 Тексти для довідкових видань…………………………………….21 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………26

СПИСОК ВИКОРИСТОВАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….28

РЕФЕРАТ

Курсова робота складається  з 3 розділів, 6 літературних джерел.

Об'єктом дослідження  є Дотримання вимог видавничих норм і стандартів у довідкових виданнях(довідники).

Метою даної роботи є  розглянути особливості дотримання вимог  видавничих норм і стандартів у довідкових виданнях(довідники).

Стандарт у перекладі  з англійської означає норма, зразок. У широкому розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні дані для порівняння з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.

Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві  дуже давно. Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфіковуються обсяг набірних рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил з метою їх повсюдного і багаторазового використання щодо виготовлення і тиражування книг.

Сьогодні, в умовах швидкого технічного і культурного розвитку неможливо уявити собі життя без  різних типів довідкової літератури, яка стає незамінною незамінними  при вирішенні наукових, самоосвіті, задоволенні допитливості.

 Для того щоб  читач знайшов для себе видання доступним і авторитетним, укладачами і редакторами проводиться величезна робота щодо завдань майбутнього видання, цільового призначення та читацької адреси. Все це вимагає багаторічної, організованої діяльності великого кола фахівців.

СЛОВНИКИ; ДОВІДНИКИ; ЕНЦИКЛОПЕДІЇ; СТАТТІ

 ВСТУП

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з  числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Довідкове видання(ДВ) - видання, як правило, великого обсягу, нерідко складається з декількох томів. ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цельнокритих тканинних, іноді - пластмасових. Друкують їх на міцній і разом з тим тонкому папері. За функціональним призначенням і характером інформації ДВ прийнято ділити на три підвиди: енциклопедичні видання, словники і довідники.

ДВ – видання, як правило, великі за обсягом, що нерідко складаються з кількох томів. Ці видання виходять в різноманітних форматах, від найменших (60x84/32) до найбільших (84x108/8). ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цільнокритих тканинних, іноді – пластмасових. Друкують їх на міцному й разом з тим тонкому паперу. Довідкове видання (ДВ) містить короткі відомості наукового, агітаційно-пропагандистського або прикладного характеру, викладені, оформлені й розташовані в порядку, зручному для їх швидкого знаходження, не призначені для суцільного читання.

РОЗДІЛ 1

АКТУАЛЬНІСТЬ СТАНДАРТИЗАЦІЇ У ВИДАВНИЧІЙ СПРАВІ ТА ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ

1.  Сучасний стан із застосуванням видавничих стандартів в Україні

Один із парадоксів сучасного  розвитку українського книговидання полягає  в тому, що в такій важливій ділянці  як практичне застосування видавцями стандартів панує повне безладдя і хаос.

Проведений аналіз засвідчує  цілковиту неузгодженість, самодіяльність і більше того профанацію цієї важливої справи (в умовах існуючого вакууму) більшістю видавців, особливо нової  генерації. Простежуються три підходи. Частина видавництв, здебільшого державної форми власності, продовжує користуватися старою, радянською, системою видавничих стандартів. Інша, досить немала, група, в якій домінують приватні видавництва, взяла за основу розроблений нещодавно в Російській Федерації комплект нових видавничих стандартів. (До речі, росіяни оперативно видали ці стандарти окремим виданням і потурбувалися про своїх південних родичів, завізши на територію України значний наклад цього видання, який, незважаючи на високу ціну примірника, небезуспішно повсюдно продається, в тім числі, і в навчальних закладах, де готують майбутніх видавців, редакторів та журналістів.) І третя група видавництв, також значна за кількістю, яка не сповідує в цій справі жодної системи й оформляє та видає книги так, як вважає за потрібне.

Візьмемо, скажімо, святаясвятих авторство книги. Нове київське приватне видавниче підприємство "Всеувито" 2001 року звернуло на себе увагу амбітним і в цілому цікавим проектом "Усе  для школи": в окремому виданні про творчість одного письменника подаються програмні тексти, пояснення, ілюстрації, завдання та тести. Один із перших випусків "Леся Українка". На обкладинці автора книги не зазначено; на титулі вказано Віра Агєєва; на звороті титулу вона вже названа авторомупорядником, а знак охорони авторського права вказує, що ця авторка написала лише вступну статтю до книги. Одне слово, повний вінегрет, розмішаний новоспеченими видавцями від елементарного незнання азів цієї лише на перший погляд простої і легкої видавничої справи. І таке видання рекомендується для використання в навчальному процесі школярами, вчителями. Таку ж "обізнаність" виявляють редактори "Бібліотеки українця": з обкладинки книги про митрополита Мстислава довідуємось, що її написав А. Ткачук; з титулу, що в нього є ще й співавтор І. Петрів, а справжній ребус складає каталожна картка: виявляється, що книгу цю писали вже три автори вищеназвані і... сам покійний митрополит, оскільки третє прізвище, що складає назву книги, подано через кому до двох попередніх. Є й різнобій у назві: на обкладинці одна назва, на титулі інша, у каталожній картці третя, що в принципі не допускається.

Минуле десятиріччя  було особливо модним на видання всіляких хрестоматій та збірок документів. Віддавна будьякий молодший редактор будьякого видавництва знав, що такі рукописи готують упоядники з числа науковців чи педагогів. Так вони й зазначалися в усіх радянських виданнях на зворотах титулів. Новітні ж українські видавці чи не кругом, навіть у колишніх державних видавництвах, зробили раптом таких упорядників уже авторами. Виходить смішна і навіть парадоксальна ситуація: людина лише зібрала докупи тексти різних авторів, або систематизувала віднайдені документи в архівах, написала невеликі за обсягом передмови чи примітки, але її прізвище вже зазначається на обкладинці книги як ав \ тора. Відповідно, за цим автором шукають таку хрестоматію і в каталожних залах і бібліотек.

Здавалося б, значення і  конкретне місце розміщення ще одної  святаясвятих у паспортних даних видання знак охорони авторського права має бути добре відомими навіть для початкуючих видавців. Але кричущих порушень тут більш ніж достатньо. Цей знак проставляється і на останній сторінці книги, і на третій, і навіть... на титулі, як це зробило видавництво з такою незвичною назвою, як "Любіть Україну", того ж, у перевиданні такої собі професійної книги для працівників цілої галузі "Посібник книговидавця". Багато видавців проставляючи цей знак на своїх книгах, навіть не знають, що ж і кого вони охороняють: біля прізвищ авторів не вказується, що їхня інтелектуальна власність поширюється, скажімо, лише на передмову, примітки, чи упорядкування; не зазначається біля цих знаків рік початку охорони авторського права, що за таких умов не дає такому знакові юридичної сили. Що вже говорити про правильне оформлення посилання на оригінальне видання перекладеного колись твору з іноземної мови. Варто оглянути величезний масив літератури так званого детективнофантастичнорозважального жанру, що був особливо модним ще кілька років тому, щоб переконатися: такі тонкощі навіть для маститих видавців часом виявляються заважкими.

З найголовнішим паспортним знаком, який ідентифікує видання  і видавця на міжнародному рівні,також маємо багато самодіяльності. Цілий ряд так званих видавців нової генерації, не оформивши юридичних відносин з Національним агентством(бо для цього треба подати туди не лише свої статутні документи, які вказують на законність діяльності такого видавця, а й оплатити певну суму коштів), довільно "ліпить" свої номери. Нерідко кількість цифр у такому вигаданому номері є меншою десяти, а початковий блок, що ха. рактеризує країну видання, не відповідає наданому Україні числу 966. Ще й досі подивується старий ідентифікатор з числом "5", що тепер закріплений за Росією.

Свідомо не зачіпаю тут  архітектоніку видання, якість його внутрішнього і зовнішнього оформлення,, мовностилістичний аспект редакторської роботи тут у цій справі деякі вітчизняні видавці"зайшли" справді дуже далеко. Як також і в питаннях переносів слів, пробілів між ініціалами тощо.

Ситуація, яку ми маємо  нині в цьому блоці видавничих проблем, майже з абсолютною точністю нагадує ту, яка склалася у 20х  роках минулого століття і про  яку з болем у душі писав  наш видатний учений і видавець Іван Огієнко: "Змилуйся, Боже, що вони часом подають!». Мусимо тут голосно й рішуче закричати від болю, аж надто часто дають камінь замість хліба, змію замість риби... Видається непотріб, твори ліпших письменників оминаються... Мова видань жахлива, видаються переклади непідписані, тобто їх робить хтобудь, робить похапцем, "на коліні", не знаючи мови. Часом, прикриваючись оборонним плащиком патріотизму чи єлейності, виставляючи звучні гасла корисної книги, видання такі тисячами вриваються до наших, на добру книжку спрагнених, родин і роблять там хаос та руїну літературної мови.

1.2 Загальна  характеристика довідкового видання

Довідкове видання (ДВ) містить короткі відомості наукового, агітаційно-пропагандистського або прикладного характеру, викладені, оформлені і розташовані в порядку, зручному для їх швидкого знаходження, не призначені для суцільного читання. [1]

 ДВ використовуються у всіх сферах людської діяльності, від наукової роботи до проведення дозвілля. Вони характеризуються високим ступенем узагальнення інформації, що досягається за допомогою стиснутого, лаконічного викладу відомостей у формі готових даних, висновків, рекомендацій. ДВ - сховище ємнісної універсальної і галузевої інформації, викладеної з максимальною щільністю.

ДВ відрізняється від інших видів видань структурою основного тексту. Воно складається зі статей, що містять короткі відповіді на передбачувані питання потенційного споживача, що мають значеннєву і композиційну закінченість. Довідкові статті призначені не для суцільного, а для вибіркового читання, тому групуються не в логічній послідовності, а в порядку, що дає можливість швидкого знаходження необхідної інформації. Найчастіше застосовується алфавітна чи систематична угруповання статей. Текст чітко структурований не тільки з допомогою (статей, але і розділів, рубрику, підрубрику та ін Специфічний мова (стиль) ДВ. Він лаконічний, схематичний, гранично спрощений. Інформація часто згортається за допомогою таблиць, формул і т.п. В ДВ застосовуються скорочення, не прийняті у виданнях інших видів.

 Всі види ДВ, за винятком словників, ілюструють. Ілюстрації в них несуть смислове навантаження, дозволяючи скоротити текст, тому що малюнок часто може замінити кілька сторінок опису.

 В ДВ ретельно розроблений довідковий апарат, що сприяє пошукової орієнтації споживача: комплекс покажчиків, система посилань, що містить вказівки типу «див» або виділені курсивом слова, що відсилають до тематично близьким статтями, посилальні статті, що містять інформацію про статті на зазначену в заголовку тему і т. д.

 Важливе місце в системі пошукової орієнтації займають поліграфічні засоби виділення інформації: шрифтові виділення, висічки, виступи, плашки у обріза, змінний формат сторінки, бібліохром, код кольору, твердий шмуцтитул, рухливі колонтитули. Для ДВ характерна двохколонним смуга.

 ДВ - видання, як правило, великого обсягу, нерідко складається з декількох томів. ДВ видають у міцних палітурках, найчастіше в цельнокритих тканинних, іноді - пластмасових. Друкують їх на міцній і разом з тим тонкому папері. За функціональним призначенням і характером інформації ДВ прийнято ділити на три підвиди: енциклопедичні видання, словники і довідники.

РОЗДІЛ 2

ДОТРИМАННЯ СТАНДАРТІВ І НОРМ У ДОВІДКОВИХ ВИДАННЯХ(ДОВІДНИКИ)

2.1 Видавничий  редакційний аналіз видань

Редакторський аналіз будь-якої статті починається з оцінки теми та її розробки. Тут застосовують загальні для усіх видів літератури критерії: вірогідність,  актуальність, на основі яких робиться висновок про своєчасність і доцільність публікації. У першу чергу редактор повинен оцінити актуальність теми та обґрунтованість її вибору. Композиція – це побудова твору, обумовлена його жанром. Композиція скріплює елементи форми і сукупність їхніх ідей у закон композиції, що є підсумком наукового та естетичного пізнання добутку.

Перед аналізом композиції слід визначити тип побудови тексту і види його структурних зв'язків. Факт – об'єктивно існуюча річ, властивість, подія, розглянута окремо від своєї системи та умов. Фактичний матеріал твору – це не тільки числа, імена, прізвища, цифри, дати, назви, речі, події, явища. Можна навести низку прикладів, які підтверджують, що фактичний матеріал твору – поняття більш широке і складне, аніж вище перераховані. Звідси і складність задач, які постають перед редактором при аналізі тексту з фактичної сторони.

У процесі редакторського аналізу статті важливі аналіз і  оцінка фактичного матеріалу, поміщеного в книзі. Фактичний матеріал у  виданні – опис того, що реально  вчинилося, твердо встановлене, і вірогідність чого не підлягає сумніву. І хоча перевірити фактичний матеріал та переконатися в його вірогідності – першорядна задача редактора, слід відзначити, що вона далеко не єдина. Зрозуміло, фактична невірогідність підриває довіру до видання.Але не тільки вірогідність робить твір переконливим. Без фактів твір безтілесний. Задача редактора – проаналізувати всю сукупність фактів, які відносяться до конкретної проблеми, і дати всебічну,тобто кількісну і якісну оцінку наведеного фактичного матеріалу.

Редакторський аналіз - дуже складний розумовий процес, і структура його (складові частини та зв'язки між ними) дуже складна.  
Редакторський аналіз протікає як у трьох площинах.  
По-перше, він ділиться на частини, оскільки сам твір складається з багатьох елементів і частин (одиниць тексту), кожна з яких вимагає самостоятельноого аналізу.  
По-друге, він складається з частин тому, що одиниці тексту піддаються не однієї, а багатьом розумових операцій, у кожної з яких своя мета:  
глибоко оволодіти сенсом того, про що пише автор, тобто зрозуміти текст, і усвідомити. Якими формальними засобами користувався автор для передачі змісту; переконатися в тому, що глибоке розуміння тексту дійсно досягнуто;  
з'ясувати, якому читачеві адресований текст по суті його змісту і форми і що являє собою цей читач, які його найбільш істотні особливості саме як читача; уявити. Як зрозуміє текст потенційний читач; визначити, на що текст реально націлений і на що націлити його бажано; встановити, якими загальними, особливими та індивідуальними рисами має твір, який задум автора; уявити, як зміниться читач під впливом прочитаного тексту, яким буде результат читання.  
Редакторський аналіз починається з читання рукопису, яке має суттєві особливості.  
Перша особливість полягає в тому. Що редактор сприймає текст не як інформацію, а як реальність, весь час піддає його критиці.  
Друга особливість полягає в тому, що редакторське читання змушує подумки ділити текст на частини, оскільки обсяг доступного глибокому розумінню і критичного розгляду матеріалу обмежений  психологією  сприйняття.  Текст книги редактор ніби ділить на глави, глави - на розділи, розділи - на абзаци, абзаци - на окремі фрази.  
Серед багатьох редакторських читань рукописи виділяються три основних:  
1) ознайомлювальне;  
2) рецензентское, оцінне;  
3) шліфувальні, оздоблювальне читання.  
1. Ознакомительное читання. Його основна функція - загальна пізнавальна орієнтування у змісті та формі твору. Вона дозволяє зрозуміти його в цілому і при подальшому, поглибленому читанні усвідомлювати місце і роль кожної одиниці тексту в змісті всього редагованого твори.Вона допомагає побудувати загальну модель читача, визначити головне функціональне призначення видання, сформулювати найважливіші особливості твору і автора.  
2. Рецензенское, оцінне читання.Його функції - поглиблене усвідомлення, опрацювання, аналіз, оцінка і критика тексмтових одиниць (від найменших до найбільших) і всього тексту в цілому по основних принципових питаннях змісту і форми релдактіруемого твори.  
3. Шліфувальні читання. Його функції - аналіз та оцінка схваленого, визнаного придатним і до видання твору, пошук засобів усунення причин приватних недосконалостей, використання цих коштів і контроль за їх впливом на текст.На прогнозований результат читання потенційного читача [6].  
Для професійного читання редактора в цілому характерно наступне:  
зв'язок з аналізом твору. Редакторська читання має супроводжуватися постійним осмисленням змісту всіх понять. Неточне розуміння значення слова може призвести до недоліків будь-якого роду -від  стилістичної похибки до концептуальної помилки;критичне ставлення до читаемому матеріалу; критичне ставлення до власних суджень, висновків і оцінок. Критичне ставлення до своєї працює виключає поспішні категоричні висновки, нехарактерні для творчого процесу; осмислення матеріалу твору в повному обсязі по всіх його елементів;раціональний підхід до сприйняття  літературного матеріалу;оцінка власного емоційного стану і реакції на текст. Виявлення причин, що викликали ті чи інші емоції, дозволяє прогнозувати вплив літературного матеріалу на читача; підпорядкування процесу читання певної цільової установки. Від цього залежить характер читання: його швидкість, рівномірність, фрагментарність та ін Коли потрібно вивчити твір, читання має бути неквапливим вдумливим, супроводжується глибоким аналізом. Якщо ж у якийсь момент треба було роботи знадобилося уточнити рубрикацію одного розділу, то читання буде фрагментарним, швидким, що фіксує ключові смислові ланки змісту. Отже, професійне читання редактора може бути наскрізним і фрагментарним, швидким і повільним, рівномірним і нерівномірним; підтримку уваги необхідними зусиллями волі.     Професійне читання вимагає постійної уваги, яке підтримується зусиллями волі, інтересом до твору, професійним інтересом. Редактора особисто може не цікавити тема, розглянута в творі, але його має цікавити твір з точки зору вирішення професійних завдань, можливості підготовки видання, пошуку оптимального варіанту твору; багаторазовість процесу; апис зауважень у різних формах (на полях авторського оригіналу, на окремих аркушах паперу, в робочому зошиті). Поноси такого роду на першій стадії роботи над рукописом дозволяють фіксувати спостереження. Зроблені під час редакторського аналізу. Потім вони служать матеріалом для узагальнення при підготовці редакційного ув'язнення. Надалі поноси використовують і під час виправлення тексту. Це дуже дієвий спосіб надання конкретної допомоги автору в удосконаленні його твори. У деяких випадках (наприклад, при підготовці до друку художнього проізведенія0 їх можна вважати основною формою редакторської роботи. 

2.2 Типові помилки  у довідкових виданнях

Типові труднощі, з  якими стикається літературний редактор при підготовці науково-навчальних видань у периферійному університетському  видавничому центрі, потребують аналізу, систематизації та узагальнення. Редакторська підготовка матеріалів передбачає роботу над фактологічною сутністю; удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів); уніфікацію тексту (принцип однакового підходу до скорочень, дат, написання великих і малих літер, абревіатур, бібліографічного опису тощо) [3].

Головною проблемою  є те, що тексти пишуться авторами переважно  російською мовою. Причини такого стану  аналізує Н. Зелінська. "Майже всі  праці українських науковців  у радянські часи, особливо у точних, природничих, соціальних галузях писалися по-російськи (мотивація – "для розповсюдження на всій території Радянського Союзу"). Ось чому зараз "старі" автори, які вже набули досвід створення, конструювання текстів і завдяки цьому стали вільнішими та розкутішими у формах текстуального самовираження, – ці автори часто належним чином не знають української мови, її термінології, стилістичних особливостей; водночас "молоді" автори можуть знати українську (хоча часто також не знають), але вони не мають досвіду створення наукових текстів" [2].

У комп'ютерному перекладі  виокремлюють два типи тексту: текст, що вже був надрукований раніше (цитація, посилання), а зараз тільки перекладений, і текст, написаний автором щойно  і оброблений машинним перекладачем. Із текстом другого типу працювати набагато складніше, оскільки до помилок комп'ютерного перекладача (про які написано вже багато) додаються помилки автора, зроблені у російськомовному варіанті. Важко здогадатися, що означає в технічному тексті "боковий вівтар функції", і тільки шляхом зворотного перекладу, довгих міркувань та за допомогою інтуїції можна зрозуміти, що це був "предел", написаний через "и" ("придел"). Так само при роботі над текстом, який містив багато вузькоспеціальної термінології на кшталт "тигель", "шихта", "арсенід галію" і т. п., трапився незрозумілий термін "особочистий кремній", і тільки потім з'ясувалося, що це був "особо чистый кремний", помилково написаний разом. Слід зауважити, що такі помилки зустрічаються досить часто, і тому редактор повинен обов'язково мати російськомовний варіант тексту. "Передовірятися комп'ютерним програмам не можна. Машина поки що не навчилася розпізнавати перекладене слово у контексті його смислового зв'язку з іншими словами, не враховує вона й багатої омонімії, синонімії, властивих для кожної мови. Ось чому в перекладах часто усталене словосполучення подається в неприпустимому варіанті" [5].

При роботі над текстами навчальної та наукової літератури перед  редактором постають не лише очевидні вади та огріхи комп'ютерного перекладу, до яких вже звикли і навчилися їх розпізнавати і виправляти (на кшталт дедукція – перехід від загального до приватного; залучення уваги; абзац – це дві чи більше пропозиції; згодні звуки; ув'язнені у дужки; у кінці пропозиції коштує крапка; букватурні джерела), а й своєрідні "підводні рифи", на перший погляд непомітні, але дуже суттєві помилки. Редактор повинен бути дуже уважним і повсякчас пам'ятати про них. Найпоширенішими є:

1. Неправильний переклад  усталених лексем та мовних  конструкцій наукового стилю.

У науковому стилі  російської мови, наприклад, часто вживаються мовні звороти "представляет собой", "отсюда вытекает", які часто  перекладаються і комп'ютером, і  власне автором помилково: "уявляє собою", "представляє собою", "звідси витікає" тощо. Притаманні науковому стилю лексеми "следует", "протекание" трансформуються у "слідкує" та "протікання". Зрозуміло, що вислів "протікання хімічної реакції" є прикрою вадою тексту.

2. Неточності у використанні  термінології.

На особливу увагу  редактора заслуговує відстеження у наукових та навчальних тестах порядку і частоти вживання спеціальної термінології [3].

Часто трапляються терміни, які важко знайти навіть у спеціальній  довідковій літературі. Наприклад, термін “травление” у галузевому словнику був відсутній. У тексті він був помилково перекладений як травлення. Хоча правильним варіантом, найімовірніше, є травління. Відсутність українських варіантів термінів на кшталт “пустографка”, “ростиск” викликає необхідність створення авторської термінології. Тут важливо звертати увагу на правила створення, перекладу термінів та їх написання.

3. Помилки в абревіатурах  та скороченнях.

Автор часто, вживаючи абревіатури  та скорочення на кшталт "вуз", "районо", "зам.", "стр.", не усвідомлює їх іншомовності та необхідності перекладу.

Абревіатури типу ООО, ОАО, ЗАО, МЧС, ФРГ, ГОСТ, ГСТУ потребують розшифрування  та перекладу кожного компонента. У текстах трапляються абревіатури  вузької спеціалізації, до яких редактор повинен бути особливо уважним. Треба  з'ясувати, наприклад, що таке МИС, ИАМС, щоб уникнути можливої помилки.

4. Помилки при перекладі  власних імен.

Не завжди впадає у  вічі редактора помилка в ініціалах. Але А. А. Петров (російський варіант) може бути Анатолієм Андрійовичем, Олександром Олексійовичем або  Олексієм Аркадійовичем. Треба пам'ятати, що змінюються ініціали при перекладі імен Николай, Никита, Екатерина, Елена та інших, і звертатися до першоджерел або довідкової літератури.

5. Неправильне вживання  дієприкметників.

Для науковців, особливо технічного напряму, які здебільшого мають справу з російськомовними джерелами, характерним є часте використання дієкприкметників (навіть утворення власних за російською моделлю). У текстах трапляються "виконуєма робота", "розробляєма проблема", "результуюча функція", "інтегруючий показник", "спливаюча палітра", "використовуваний прилад", "відображуваний матеріал", "застосовуваний метод" та ін.

6. Помилки у цифрах, які виникли у результаті сканування.

Посиленої редакторської  уваги потребує цифровий ряд. При  скануванні він може зазнавати певних змін. Такі помилки є недопустимими у навчальних виданнях [2]. Часто в текстах цифра 30 передається, як ЗО, 111 – як ІІІ, 6 – як б, 8 – як О та ін.

РОЗДІЛ 3

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ДОТРИМАННЯ ВИДАВНИЦТВА УКРАЇНИ  ВИМОГ СТАНДАРТУ

  3.1 Формування довідкового видання

Основним структурним  елементом довідкового видання  є словникова стаття. Вона відрізняється  смисловий і композиційної самостійністю, являє собою відносно самостійний  текст з заголовним словом і його поясненням. Заголовної слово називає об'єкт опису статті. Воно може представляти собою слово, словосполучення, вираз, термін, і т.д. У тексті статті дається характеристика названого об'єкта. Основою енциклопедичної статті служать конкретні відомості та факти, приклади і т.п. Стаття може бути суцільною або ділитися на зони основної та додаткової інформації. Так, у тлумачному словнику вимова слова, етимологія, його синоніми і т.п. є додатковою інформацією. В етимологічному словнику, навпаки, додатковою інформацією може бути тлумачення слова.

 «Необхідною елементом  будь-якого словника є словник  - перелік мовних одиниць (слів, словосполучень, фраз, термінів тощо), розташованих в алфавітному або  систематичному порядку, який  готується для роботи над словником.  Словник являє собою повний перелік статей, призначених для опублікування, з зазначенням їх обсягу. Крім того, це і перелік заголовних слів, що позначають об'єкти опису, тобто слів, які підлягають роз'ясненню, тлумачення »[4].

 Словники представляють  собою своєрідний каркас енциклопедії, вони відображають її тематичне своєрідність, повноту відбору термінів та інші суттєві риси. Аналіз словника на певному етапі дозволяє визначити приблизну кількість та обсяг статей у майбутньому виданні. При розробці словников мають значення, як словниковий склад, так і співвідношення обсягів матеріалу з окремих дисциплін і тематичних розділах.

 Істотну роль відіграє  розробка редактором схем типових  статей. «Типова стаття - це стаття-зразок, еталон, схема, за типом якої  створюються десятки, сотні, а іноді тисячі аналогічних текстів. Ці схеми уніфікують структуру статей, визначають обсяг інформації для різних їх категорій, стають планом замовленої автору статті »[4].

 Схема типової статті  передбачає певний мінімум довідкових  даних, враховує взаємозв'язку даної теми з суміжними темами. Продумування схем типових статей дозволяє витримати структурний однаковість статей, що належать до однієї категорії. Однак наявність схем не повинно виключати відступів від них, перешкоджати проявам авторської індивідуальності.

 За схемами типових  статей редакція замовляє пробні  статті найбільш досвідченим  авторам. При редагуванні цих  статей враховують, як укладається  матеріал у відведені йому  рамки, яка їхня структура і  т.п. Пробні статті проходять  апробацію в редакції словника, в суміжних редакціях, іноді даються на зовнішнє рецензування. Після обговорення і остаточного редагування пробних статей уточнюються самі типові схеми, вносяться зміни в середні розміри статей, в посилальний та бібліографічний апарат. Усі галузеві редакції отримують переліки типових статей із зазначенням необхідних критеріїв.

 На наступному етапі  в галузевих редакціях складаються  тематичні словники, які відображають  існуючу структурно-логічну схему  тієї чи іншої науки. Розподіл  термінів та обсягів статей між розділами словников галузеві редакції ведуть з урахуванням наукової і практичної значимості тих чи інших понять, віддаючи перевагу прогресивним явищам, перспективним методам, новим поняттям. Відібрані терміни об'єднуються у генеральний словник, що становить термінологічний фонд, в якому зосереджений і відображений словниковий склад вийшли у видавництві енциклопедій.

 Після відпрацювання  тематичних словников кожна редакція  складає алфавітні картотеки  за темами, які потім зводяться  в єдиний алфавітний словник. На цьому етапі намічаються межі майбутніх томів і виділяються великі статті для кожного тому. Єдиний алфавітний словник затверджується редакційною колегією. Він не є гранично жорсткою.  Спеціальна група (редакція, відділ) словника, в завдання якої входить його ведення, за вказівкою редакційної колегії вносить у словник корективи щодо питомої ваги окремих дисциплін, проводить контрольний перегляд словника із залученням найбільш досвідчених редакторів видавництва, забезпечує «стики» між розділами і т. д. Відділ словника контролює проставляння посилань після того, як всі статті злиті в єдиному алфавіті томи.