Економічна основа здійснення лізингових операцій

Міністерство  аграрної політики України

Львівський  національний університет ветеринарної медицини

та біотехнологій  імені С.З.Гжицького 
 
 

кафедра Маркетингу 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Інфраструктура товарного ринку»

на тему:

«ШЛЯХИ  ПОДОЛАННЯ ФІНАНСОВИХ РИЗИКІВ ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЛІЗИНГОВИХ ОПЕРАЦІЙ» 
 
 
 
 

Виконала:

студентка IV курсу 8 п/и, ФЕМ

спеціальності «Маркетинг»

Дутчак  Марія Віталіївна 
 
 
 

Львів – 2011

    ЗМІСТ

   ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Економічна основа здійснення лізингових операцій………………

   1.1 Сутність  лізингу та його роль в економічних  процесах держави……….

   1.2 Характеристика  факторів, що визначають переваги

    лізингових  операцій ……………………………………………………………

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика фінансових ризиків …………………….

РОЗДІЛ 3. Управління ризиком лізингових операцій………………………......

   3.1 Принципи управління фінансовими ризиками…………………………….

   3.2 Управління фінансовим лізингом…………………………………………..

   3.3 Методи управління ризиками в лізингових операціях……………………

   3.4 Практичні підходи для управління ризиком лізингових операцій……….

   ВИСНОВКИ………………………………………………………………………

   СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………..

   ДОДАТКИ………………………………………………………………………… 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ  1

    Економічна  основа здійснення лізингових операцій 

    1.1 Сутність лізингу  та його роль  в економічних  процесах держави 

    В економічній літературі немає єдиної думки щодо визначення поняття  «лізинг». Це пояснюється складністю економічних організаційних та правових відносин, що виникають під час здійснення лізингових операцій.

    З економічного погляду лізинг схожий з кредитом, що надається під основні  засоби. Також у лізингу елементи оренди взаємопов’язані з елементами кредитних правовідносин.

    У законі України «Про лізинг» дано таке визначення цьому поняттю: лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.

    Щодо  суб’єктів лізингу, згідно до закону України «Про лізинг», ними можуть бути:

• лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає у користування об’єкти лізингу за договором лізингу;
• лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує у користування об’єкти лізингу за договором лізингу;
• продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та або продає власне майно, яке є об’єктом лізингу (постачальник).

    Лізингодавцями можуть виступати:

• установа банку;
• фінансова лізингова компанія, створена спеціально для проведення лізингових операцій;
• спеціалізована лізингова компанія, яка крім фінансування додатково бере на себе певний комплекс послуг не фінансового характеру;
• будь-яка фірма чи підприємство, для якої лізинг – не профілююча, але й не заборонена статутом діяльність і в якої є достатні фінансові джерела для проведення лізингових операцій.

    Серед посередників, що приймають участь в лізингових угодах, виділяються  ряд професійно спеціалізованих  підприємців з різноманітним  колом прав та обов’язків (табл. 1.1). 

    Таблиця 1.1

    Професійні  підприємці – посередники  лізингових угод 

    Залежно від рівня окупності об’єкта  лізингу розрізняють:

• оперативний – із неповною окупністю, передбачає передачу лізингоодержувачу права користування об’єктом лізингу, на строк, що не перевищує строку повної амортизації з обов’язковим поверненням об’єкта лізингу його власнику після закінчення строку дії лізингового договору;
• фінансовий – із повною окупністю, передбачає протягом дії договору лізингу виплату лізингоодержувачу платежів, які покривають повну або більшу частку вартості амортизації об’єкта лізингу, додаткові витрати і прибуток лізингодавця.

    Здійснення фінансового лізингу передбачає, що лізингодавець купує устаткування для користувача, повертаючи собі його вартість з періодичних платежів. В інших випадках лізингодавець теж здійснює фінансування – купує обладнання, але водночас має певні обов’язки, щодо нього (наприклад здійснює технічне обслуговування), чого не має за фінансового лізингу.

    Фінансовий  лізинг характеризується насамперед тим, що термін, на який устаткування передається  у тимчасове користування, наближається за тривалістю до терміну його служби. Лізингодавцем виступає лізингова компанія (чи банк), яка отримує устаткування у власність безпосередньо у фірми-виробника.

    При оперативному лізингу устаткування використовується протягом терміну, який є меншим за строк економічної  служби устаткування. Для того, щоб відшкодувати вартість устаткування, лізингова компанія надає його у тимчасове користування декілька разів і як правило різним користувачам. Технічне обслуговування, ремонт, страхування тощо при оперативному лізингу покладається на лізингову компанію. Предметом оперативного лізингу звичайно є устаткування з високими темпами морального старіння.

    Одним з найбільш складних видів лізингу  є спільний лізинг (leverage leasing), суть якого  полягає в об’єднанні кількох  фінансових установ для фінансування значної операції за лізингом, яка не може бути здійснена окремою установою. Складність відносин за цього виду лізингу насамперед пов’язана зі значною кількістю його учасників. Основна відмінність цього виду лізингу від фінансового полягає у тому, що лізингова компанія, купуючи устаткування, оплачує своїми коштами не всю його вартість, а лише частину, наприклад 30%. Решту вона бере в кредит в одного або в кількох позичальників (банків, страхових компаній тощо). Об’єктом угод спільного лізингу найчастіше є устаткування для підприємств комунального обслуговування, парки вантажних машин, вантажний залізничний парк, судна та інше. Класифікацію видів та форм лізингу наведено у додатку А.

    Міжнародний лізинг з’явився пізніше ніж внутрішній, приблизно на десятиліття. Операція набуває міжнародного характеру, якщо лізингова компанія та орендатор знаходяться у різних країнах. Угода за якою лізингова компанія купує устаткування у національної компанії-виробника, а потім надає його в оренду за кордоном іноземному орендатору, називається експортним лізингом.

    Ініціатива  в укладанні лізингової угоди  надходить, як правило, від лізингоодержувача. Подальші відносини між сторонами  базуються на основі заявки від лізингоодержувача  на купівлю майна і передачу його у тимчасове користування. Заявка повинна містити назву підприємства, технічні характеристики, кількість одиниць обладнання, його економічні параметри, назву підприємства-виробника (постачальника) об’єкта лізингу, пропозиції по сплаті та ін. Одночасно із заявою потенційний лізингоодержувач надає банку-лізингодавцю копію свого статуту та всю необхідну інформацію про свій економічний стан та перспективи його розвитку. В свою чергу лізингодавець здійснює перевірку платоспроможності свого ймовірного клієнта та аналіз лізингового проекту з точки зору можливості повторної здачі майна у лізинг чи його продажу у випадку дострокового розірвання угоди.

    Основним  документом лізингової угоди є  договір лізингу. Цей договір має бути укладений у письмовій формі і містити дані про:

• найменування сторін;
• об’єкт лізингу;
• строк, на який укладається договір;
• доставку і прийом в експлуатацію об’єкта лізингу;
• розмір та порядок сплати лізингових платежів;
• використання та утримання обладнання;
• умови повернення об’єкта лізингу;
• умови страхування об’єкта лізингу;
• права та обов’язки сторін;
• відповідальність сторін;
• порядок вирішення спірних питань;
• форс-мажорні обставини та  інше.

    Лізинговий  договір вступає в силу тільки з дати підписання акту прийому обладнання як об’єкта угоди в експлуатацію. Після підписання акту на лізингоодержувача переходять такі права та обов’язки:

• лізингодавець звільняється від відповідальності перед лізингоодержувачем за якість і придатність майна, за гарантійні зобов’язання постачальника, за втрати, що виникають в результаті використання майна;
• ризик випадкової втрати, псування, крадіжки майна тощо переходить на лізингоодержувача;
• всі права лізингодавця по відношенню до постачальника, що дають можливість прямо пред’являти претензії щодо якості майна, ремонту і його гарантійного обслуговування, переходять до лізингоодержувача.

    Лізинговий  договір має обов’язково містити  розділ про страхування.

    Лізингові розрахунки можна провести: грошовими  платежами, компенсаційними товарами, послугами, а також змішаними  платежами, коли з грошовими виплатами допускаються платежі товарами і послугами.

    Платежі, як правило, вносяться за узгодженим сторонами графіком, що додається  до лізингової угоди і можуть мати щомісячну, щоквартальну чи щорічну  періодичність. 

    1.2 Характеристика факторів, що визначають переваги лізингових операцій 

    Процес  переходу економіки України до цивілізованих  ринкових відносин супроводжується  появою якісно нових потреб в прискореному вирішенні проблем фінансування підприємств з різними організаційно-правовими  формами власності.

    Лізинг  представляє собою специфічну форму  перспективного фінансування капіталовкладень, альтернативну традиційному банківському фінансуванню, і передбачає використання власних фінансових ресурсів. Він  дає можливість всім без винятку  суб’єктам господарювання отримати необхідні машини та обладнання без значних одночасних витрат, пов’язаних з моральним старінням засобів виробництва.

    Широке  розповсюдження лізингового бізнесу  на вітчизняному ринку лізингових послуг головною частиною залежить від рівня  ефективності лізингових операцій, які проводяться за відповідною схемою, див. додаток Б.

    Визначення  ефективності лізингу необхідно  для:

• по-перше – визначення вигідності лізингу порівняно з іншими формами фінансово-господарських відносин;
• по-друге – глибокого економічного аналізу відношення доходів від проведення лізингової угоди до одночасних та поточних витрат на їх отримання.

    Ефективність лізингових операцій обумовлена впливом великого числа факторів. До першої групи можна віднести сукупність факторів, що складаються на макроекономічному рівні та мають об’єктивний характер:

• сприятлива податкова політика держави по відношенню до операцій лізингу;
• наявність довершеної правової бази, що регламентує проведення лізингових операцій;
• наявність кваліфікованих спеціалістів в області лізингу, що володіють необхідним досвідом і практичними навичками проведення лізингових угод.

    До другої групи факторів:

• наявність зацікавлених банківських установ у фінансуванні лізингових операцій;
• наявність сформованої кон’юнктури ринку нових та вже працюючих машин та обладнання;
• знання законів та нормативних актів, що регулюють проведення лізингових операцій;
• використання необхідної інформації про об’єкти лізингу;
• знання існуючого ринку лізингових послуг.

    Рішення по використанню лізингового проекту може бути продиктоване наступними перевагами для банку:

• виключається ризик нецільового використання кредитних ресурсів позичальником, тобто лізингоодержувач одержує кредит не в вигляді «живих» грошей, а у вигляді обладнання;
• обладнання залишається у власності лізингодавця до моменту його викупу, тобто обладнання може бути реалізоване лізингодавцем у випадку порушення лізингоодержувачем умов договору;
• збільшується ймовірність повернення кредитних засобів, отже, якщо для позичальника лізинг виявляється економічно привабливіше кредитування, то для банку (як мінімум при збереженні прибутковості) це означає присутність фінансової ситуації;
• важливою перевагою лізингу є можливість використати його як компроміс при «втручанні» банківського капіталу в управління загальною промисловістю. Банкіри взмозі налагодити управління фінансовими потоками, але не управління всього підприємства. Тому лізинг може використовуватися як компроміс при бажанні банка впливати на діяльність підприємства.

    Перелічимо  наступні переваги для держави: цей фінансовий інструмент сприяє мобілізації фінансових засобів для інвестиційної діяльності; забезпечує шляхом свого механізму гарантоване використання інвестиційних ресурсів з метою переоснащення виробництва; держава, заохочуючи лізингову діяльність і використовуючи для цього, наприклад, податкові пільги, може істотно зменшити бюджетні асигнування на фінансування інвестицій, сприяти розвитку товарного виробництва і сфери послуг, підвищенню експортного потенціалу, скороченню відтоку приватного капіталу на Захід, створенню додаткових робочих місць, рішенню інших соціально – економічних задач.

    Переваги  для лізингоодержувача: за наявності рентабельного проекту споживач має можливість отримати обладнання і почати виробництво без великих одноразових витрат; в договорі лізингу можна передбачити використання більш гнучких схем погашення заборгованості;

    Переваги  для лізингодавця: для лізингових компаній інвесторів лізинг забезпечує необхідний прибуток на вкладений капітал при більш низькому ризику (у порівнянні із інвестиційним кредитуванням) за рахунок діючого захисту від неплатоспроможності клієнта; до завершального платежу лізингодавець залишається юридичним власником обладнання і у випадку зриву розрахунків може затребувати це обладнання і реалізувати його для погашення збитків.

    Отже, лізингові послуги полягають  у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового  користування. Як правило, протягом строку дії договору про лізинг орендар  сплачує орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Таким чином, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашається в розстрочку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

Загальна  характеристика фінансових ризиків 

     У процесі своєї діяльності підприємство в умовах ринку вступає у фінансові відносини з різними економічними суб'єктами (банками, підприємствами, державними органами при сплаті податків і інших платежів і т.д. ).

     Діяльність  підприємства завжди супроводжується  невизначеністю в різних формах і  різних сферах. Таким чином, економічний ризик породжується невизначеністю (невідомістю, невірогідністю, неоднозначністю), випадковістю. Тобто ризик виникає за умови наявності альтернативних рішень, планів, інвестиційних і інноваційних проектів і т.д. Якщо немає альтернатив, немає й ризику [40, 43].

     У сучасній літературі поняття "ризик" має різне трактування. Одне з  них являє собою "імовірність (погроза) втрати підприємством частини  своїх ресурсів, недоодержання доходу або прояву додаткових витрат у результаті здійснення певної виробничої й фінансової діяльності" [46].

     Дж. М. Кейнс у своїй роботі [40] затверджує, що ризик - це частина вартості, пов'язана  з можливими втратами, викликаними  непередбаченою зміною ринкових цін, надмірною  спрацюванням устаткування або руйнівних наслідків катастроф. У зв'язку із цим Кейнс говорить про "втрати ризику", які покривають різницю між існуючим і очікуваним виторгом. Він виділяє три основних види ризиків:

     - ризик підприємця або боржника, що виникає через непевність у реальності одержання тієї перспективної вигоди, на яку він розраховував;

     - ризик кредитора - виникає при проведенні кредитних операцій, під якими Кейнс розуміє надання позик (цей ризик пов'язаний із можливістю навмисного або ненавмисного банкрутства боржника або з недостатньою забезпеченістю позик);

     - ризик, пов'язаний із можливістю зниження цінності грошової одиниці, тобто з інфляцією.

     Дж. М. Кейнс уважає, що всі види ризиків  є непрогнозованими. У своїй теорії Кейнс виділяє саме фінансові  ризики й приділяє особливу увагу одному з них - кредитному.

     Найбільш  повним і сучасним є визначення ризику, дане Кирейцевим Г. Під ризиком варто розуміти можливість виникнення збитків внаслідок дії переважно зовнішніх факторів, які при оцінці ситуації (перед ухваленням рішення) були невідомі і їхній вплив може змінити ймовірність досягнення бажаного результату [43, 288].

     По  об'єктивних ознаках ризики класифікуються на пов'язані з розміром компанії й на обумовлені галузевою приналежністю.

     По  суб'єктивних ознаках ризики діляться на властивій країні в цілому; пов'язані з акціонуванням і приватизацією підприємств; ризики неефективності внутрішнього контролю; фінансові ризики; інвестиційні ризики; ризики неефективності обліку; внутрішньогосподарських розрахунків; ступеня платоспроможності дебіторів; технологічні ризики.

     Бланк І. А. [7, 433] пропонує наступну класифікацію фінансових ризиків.

     По  видах фінансові ризики можна  класифікувати на: ризик зниження фінансової стійкості, що пов'язаний з  недосконалою структурою капіталу (надмірне використання позикових засобів); ризик неплатоспроможності (пов'язаний з низькою ліквідністю активів); інвестиційний ризик (непередбачені фінансові втрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю) та інші види ризиків - інфляційний, процентний, валютний, депозитний, кредитний, податковий.

     По  характеризуемому об'єкті виділяють  наступні види ризиків: ризик окремої  фінансової операції; ризик різних видів фінансової діяльності; ризик  фінансової діяльності підприємства в  цілому.

     По  сукупності використовуваних інструментів фінансові ризики підрозділяють на наступні групи: індивідуальний фінансовий ризик і портфельний фінансовий ризик.

     По  джерелах виникнення виділяють наступні групи: ринкові й специфічні ризики.

     По  фінансових наслідках всі ризики підрозділяються на такі групи: ризик, що влече тільки реальної економічної втрати або упущену вигоду; ризик, що влече як економічні втрати, так і додатковий дохід.

     По  характері прояву в часі виділяють  постійний і тимчасовий фінансовий ризик.

     За  рівнем фінансових втрат ризики підрозділяють на: припустимі, критичні й катастрофічний фінансові ризики.

     По  можливості передбачення ризики ділять на: прогнозовані й непрогнозовані. По можливості страхування фінансові  ризики підрозділяються на: страхові й не страхові.

     Така  класифікація включає всі основні групи ризиків, що дозволяє неї використати в процесі розробки стратегії по їхньому зниженню.

     Існують різні точки зору й підходи  щодо класифікації ризиків. Класифікація являє собою систему угруповання  ризиків на основі єдиних критеріїв, ознак, характерних рис і залежно від цілей здійснення ефективного керування ними.

     По  об'єкті виникнення можна виділити три групи фінансових ризиків: ризик  окремої фінансової операції; ризик  різних видів фінансової діяльності; ризик фінансової діяльності підприємства в цілому.

     По  можливості подальшої класифікації виділяють: прості (неможливо розділити  на окремі підвиди); складні (ризики, що включають підвиди). Однак дана класифікація не враховує ризику банкрутства, що характерний  для підприємств в умовах економічної  кризи й мінливої ринкової кон'юнктури.

     Гранатуровим  В. М., Шевчуком О. Б. [20] запропонована  наступна класифікація ризиків:

     за  часом виникнення: ретроспективні, поточні й перспективні;

     по  сфері виникнення: виробничий, комерційний, фінансові й ризик страхування;

     по  основних факторах виникнення: політичні (зміна політичного середовища), економічні (несприятливі основи в  економіці держави й підприємства);

     по  характері обліку: зовнішні (політичні, економічні, демографічні, соціальні, географічні), внутрішні (обумовленою діяльністю підприємства);

     по  характері наслідків: чисті, спекулятивні.

     Дана  класифікація не дає повної можливості чітко визначитися з виникненням  ризику, його оцінкою щодо його зниження або ліквідації.