Організація і практика соціальної роботи з мігрантами

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра державного управління

та менеджменту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Менеджмент галузі»

План

Вступ.

1.              Міграція як соціальне явище.

1.1.              Поняття міграції, особи що є мігрантами і біженцями.

1.2.              Міграція як соціальне явище, проблеми  породжені нею.

2.              Особливості міграційних процесів в Україні.

2.1.              Особливості міграційних процесів в Україні та їх вплив на методи соціальної роботи.

3.              Організація і практика соціальної роботи з

мігрантами.

3.1. Організаційні і технологічні підходи до соціальної

роботи з мігрантами.

3.2. Практична соціальна робота.

Висновки.

Література.

Вступ.

Міграційні процеси в сучасному світі значно впливають  на господарське життя, розміщення, чисельність і стан людських ресурсів різних територій планети. Саме міграція багато в чому визначає економічний і соціальний вигляд багатьох держав.

Міграція є неоднозначним соціальним процесом. З одного боку, це життєво необхідний і неминучий для нормальної життєдіяльності процес, зв'язаний з перерозподілом трудових ресурсів, їхнім навчанням, відпочинком і т.д. З іншого боку, міграція, що носить змушений характер, приводить до росту соціальної напруженості, породжуючи проблеми забезпечення мігрантів житлом і роботою, іноді їжею й одягом, медичним забезпеченням, рішення психологічних проблем, зв'язаних із пристроєм і адаптацією на новому місці проживання.

Вирішувати ці проблеми досить складно навіть для заможних західноєвропейських чи північноамериканських країн, а для України тим паче. Вирішення проблем мігрантів та біженців вимагає значних матеріальних, фінансових ресурсів на облаштування мігрантів. Потрібно також утримувати значну соціальну службу яка буде займатись вирішенням облаштування мігрантів. На все це в України коштів недостатньо.

Не дивлячись на все це проблеми міграції все одно не можна кидати на самоплив. Так як некеровані міграційні потоки мають тенденцію до криміналізації, а біженці та інші мігранти, які не будуть забезпечені хоча б мінімальною допомогою з боку держави, вимушені будуть самі шукати засоби до існування. І в їхньому випадку, часто єдиними такими засобами є злочинна діяльність.

Тому, якщо вже мігранти, якимось чином потрапили на територію країни (легальним чи нелегальним), то державі буде “дешевше” допомогти їм вирішити хоча б мінімальні соціальні проблеми, чим вони “вирішать” їх самі. Усе це робить дуже актуальною, соціальну допомогу особам, що потрапили у важку життєву ситуацію в зв'язку з переселенням.

1.     Міграція як соціальне явище.

1.1.           Поняття міграції, особи що є мігрантами і біженцями.

Термін "міграція населення" (від лат. migratio - переселення) позначає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають границі тих чи інших територій зі зміною місця проживання  назавжди чи на тривалий термін. По визначенню ООН, міграцією вважається переміщення осіб на термін більш 6 місяців. Існує і більш широке тлумачення цього поняття, відповідно до якого: міграція - усі види руху населення, що мають суспільну значимість, аж до переміщення з пригороду в місто, всередині міста, з будинку на роботу і назад.

Виділяють 4 основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення по відносно стабільних маршрутах в одну сторону, а потім назад), сезонну (як правило на сезонні роботи) - поворотні типи; і безповоротний тип міграції, що і є таким у строгому змісті слова. Переважно саме безповоротний тип, який породжує найбільшу кількість проблем і є об’єктом соціальної роботи.

По ступені керованості розрізняють організовану міграцію, здійснюваний при участі державних чи суспільних органів, і неорганізовану (стихійну), що здійснюється силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції може служити освоєння цілини в 50-рр., напрямок по путівках комсомолу на будівництво важливих об'єктів і ін.

Стосовно переміщення розрізняють: добровільну, змушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною по власній волі в пошуках кращого місця роботи, житла, у зв'язку з потребою в одержанні утворення і т.д. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії - це і сталінські депортації народів, і практика вивозу радянських громадян на роботи в Німеччину фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни. Під визначення змушеної міграції попадають особи, змушені залишати місце свого проживання через воєнні дії, які рятуються від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (наслідку землетрусів, повеней, промислових аварій і т.п.).

Ще одна ознака поділяє мігрантів на ті, хто переселяється в межах однієї держави - внутрішня міграція і зовнішня міграція - еміграція й імміграція - відповідно виїзд і в'їзд громадян з однієї країни в іншу на постійне  чи проживання на більш-менш  тривалий термін.

Об’єктом турботи соціальних служб є переважно особи які в’їжджають в країну – іммігранти. Згідно законодавства України імміграція -  це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб  без  громадянства на постійне проживання[1].

Відповідно: “іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну  на  постійне  проживання, або,  перебуваючи в Україні на законних підставах,  отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання”[2].

На жаль, поза чітким  законодавчим визначенням залишилось поняття нелегальної імміграції та нелегальних іммігрантів. Але ж соціальну роботу потрібно проводити і з ними (під час їх перебування в місцях тимчасового утримання, до моменту депортації із України). Тому і нелегальні міграційні процеси, та соціальна робота з нелегальними мігрантами, враховуючи їх підвищену складність, потребують законодавчого врегулювання, і можливо ще навіть в більш чіткій мірі чим щодо легальних мігрантів.

Однією з найбільш значних у кількісному відношенні, та однією з найскладніших у соціальному плані груп мігрантів є біженці.

Хоча по своїй етимології терміни "мігранти", і "біженці" близькі й означають осіб, що перемінили (тимчасово чи назовсім) місце свого проживання, однак біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус, та потребує особливих підходів у соціальній роботі. Тому і у міжнародному праві і юридичних системах ряду держав розуміння цих і ряду інших визначень є різним. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детермінується тим, до якого розряду, по своєму соціальному і юридичному статусі вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переміщені особи і переселенці.

По визначенню Конвенції ООН про статус біженців (прийнятій 28 липня 1951 р.), біженці це особи, що були змушені залишити свою країну "через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати по расових, релігійних, національних причинах, за приналежність до визначеної соціальної  групи чи за політичні переконання.

Цілком узгоджується з цим міжнародно прийнятим визначенням і термін біженці, прийнятий національним законодавством України. Згідно законодавства України, біженець – це “особа,  яка не є громадянином України і  внаслідок цілком  обґрунтованих  побоювань  стати  жертвою  переслідувань за ознаками  раси,   віросповідання,   національності,   громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань,  перебуває  за  межами  країни   своєї   громадянської належності  та  не  може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких  побоювань,  або, не  маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання,  не  може  чи  не  бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань”[3]. Якщо ще років з 10-13 тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні з розвитком конфліктів в деяких колишніх республіках СРСР та на близькому сході, а також в зв’язку з тим, що кордони держави стали “прозорими”, проблема біженців, та мігрантів із бідних країн сходу та Африки стає на сьогодні найбільш гострою та потребує все більшої уваги держави, в тому числі соціальних служб.

1.2.           Міграція як соціальне явище, проблеми  породжені нею.

Міграційні процеси, якщо вони крупно масштабні, мають істотні наслідки для держави, а тому завжди знаходяться в центрі уваги не тільки міграційних служб, але і соціальних працівників. Недавнє історичне минуле нашої країни підтвердило вплив міграційних процесів на розселення народів і культурно-господарське освоєння територій. Ріст промислових центрів, урбанізація, підняття цілини та освоєння Сибіру (де вихідці з України внесли значний вклад), загальний підйом рівня освіти, науки і культури, зміцнення міжнаціональних зв'язків - усе це наслідок міграційних процесів.

Але були й інші види міграції - депортація народів, висилка - наслідки репресивної державної політики 30-40-х років, негативні наслідки якої доводиться ліквідовувати і по цей день. Наслідки реформ 90-х років, розвал радянського Союзу породили нову небувалу хвилю вимушеної міграції, викликаної міжнаціональними конфліктами, та кризовими явищами в економіці.

Що ж стосується причин міграційних процесів, то їх багато, в різних регіонах вони мають свої особливості, та накладаються одна на одну. В основному це соціально-економічні причини, в першу чергу низький рівень життя на батьківщині, неможливість знайти роботу, і т.п. Велику роль грають також політичні, національні, релігійні, екологічні і військові причини. Так, основною причиною яка породжує міграцію біженців є військові та етнічні конфлікти.

Мігранти - це люди, які у більшій чи меншій мірі попадають у ситуацію маргіналізації в силу втрати своїх "територіальних коренів". Звичка, прихильність до визначеного місцеперебування впливає  на соматичне і психічне здоров'я людини, її етику, почуття господаря, сприйняття природи, а також внутрішнього простору. Ці впливи знаходять вихід на проблеми етносу, продовження роду, родини.

Людина має багато життєвих потреб. Серед основних право на житло, визначення етнічної приналежності, право на "такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний відхід і соціальне обслуговування, що необхідні для підтримки здоров'я і добробуту його самого і його родини, право забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, удівства, настання  старості чи іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від його обставин". Приведена цитата з Загальної Декларації прав людини саме  і характеризує природно-антропологічні, чи, як їх частіше недостатньо точно називають, соціальні права. І усі вони в значній мірі реалізуються завдяки наявності такої біотичної (природно-антропологічної) умови, як територіальність, тобто  можливість осілого проживання у визначеному місці, у колі близьких людей, визначеному житлі.

Для мігрантів, таким чином, характерно добровільна чи змушена зміна (утрата) колишньої территоріальності, що спричиняє, як правило, тимчасову чи постійну "поразку" багатьох з перерахованих, а також ряду інших прав. Ці зміни болісно обертаються для фізичного і психологічного здоров'я, духовності (почуття гідності), професійної активності (працевлаштування за фахом) змушених мігрантів. При вимушеній міграції серйозно порушується соціальна інтеграція людини: з одного природного і соціального середовища вона переміщається в іншу, болісно розриваючи безліч природно-антропологічних зв'язків і штучно створюючи такі зв'язки на новому місці. У цьому сутність об'єкта і предмета соціальної роботи з мігрантами як маргиналами, що потерпіли "поразку" у соціальних і природно-антропологічних правах[4].

2.     Особливості міграційних процесів в Україні.

2.1.           Особливості міграційних процесів в Україні та їх вплив на методи соціальної роботи.

Територія України в усі часи була ареною активних міграційних процесів. Особливо інтенсивними вони були у степовій зоні, яка була частиною Великого євразійського степу, що брав початок аж у Маньчжурії. В історії України, фактично, міграції не припинялися ніколи. Але все то - історія. Міграційні процеси останнього десятиліття породжені іншими причинами – міграційною політикою в Радянському Союзі, його розпадом та сучасними світовими проблемами.

Досить поліетнічне населення України за останнє століття, а особливо за останні кілька десятиліть було фактично зведене до українсько-російського кондомініуму. Знищення нацистами під час другої світової війни євреїв, післявоєнний обмін населенням з Польщею, депортації німців, а також греків, вірменів, болгар, кримських татар (з Криму, який пізніше став частиною території України) суттєво змінили етнічний склад населення. Натомість впродовж усіх років радянської влади впроваджувалася у життя політика, спрямована на “створення нової історичної спільноти – радянського народу”. Радянська влада, для здійснення цієї політики надала процесам міграції цілеспрямований характер. Це підкріплювалося активним обміном населення: росіяни та представники інших народів прибували до України, тоді як українці від’їжджали на “будови соціалізму” російських Півночі, Сибіру та Далекого Сходу. Подібні процеси відбувалися й у інших республіках колишнього СРСР.

Зрештою, з розпадом Радянського Союзу організовані союзним центром міграції припинилися, а на зміну їм, на початку 90-х років міграційні потоки пішли у зворотному напрямку, та прийшли нові різновиди міграцій, раніше невідомі в радянському Союзі.

Щодо тих міграційних процесів які відбувались на території України в останнє десятиріччя і відбуваються сьогодні, то їх хотілось би розбити на два періоди.

Перший період, це початок 90 років коли в результаті розвалу радянського Союзу, між колишніми республіками Союзу пішли зворотні міграційні процеси. Значна кількість етнічного населення розпочала добровільно повертатись на етнічні території, не бажаючи поривати зв’язок з батьківщиною.

В певній мірі, ця група добровільних мігрантів, у соціальному плані мала найменшу кількість проблем. По перше у них не було комплексу “відриву від корінь”. Практично всі вони повертались на місця свого колишнього проживання, де переважна більшість з них мала рідню, друзів знайомих, які могли допомогти їм, надати на перших порах житло, та багато хто з переселенців мав в Україні і власне житло. Місцеве населення було налаштоване до таких мігрантів доброзичливо. Практично ніхто з цих мігрантів не попав у характерний для вимушених мігрантів стан маргиналів, що потерпіли "поразку" у соціальних і природно-антропологічних правах. Практично всі вони швидко набули всіх прав громадянства і не відчувають сьогодні себе мігрантами – вони в себе вдома. Соціальні проблеми які виникали у них носили переважно характер пов’язаний не з їх переселенням, а були викликані кризовими явищами в економіці і були однаковими для всього населення України. Тому і соціальна допомога якої вони потребували, переважно не відрізнялась від тієї якої потребувало і інше населення України.

На сьогодні цей процес хоча і не закінчився, але втратив масовий характер і значно зменшився в розмірах. Та все ж, як і на початку 90-х років імміграція українців на етнічну батьківщину є найменш болісним і найменш складним міграційним процесом у порівнянні з іншими та викликає найменшу кількість проблем для держави та соціальних служб і є, відповідно найбільш бажаним видом імміграції для країни.

Поряд з цими процесами розпочались і міграційні процеси представлені представниками інших етнічних груп.

Важливим елементом міграційних процесів в Україні є імміграція депортованих народів до колишніх місць свого проживання.

Протягом останніх десяти років раніше депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці після півстолітнього вигнання повертаються на свою Батьківщину - в Крим. На сьогодні до автономії повернулися понад 250 тисяч депортованих кримських татар, близько 12 тисяч осіб інших національностей, що складає 12% населення автономії.

З свого початку цей процес носить переважно організований і легальний характер.

14 листопада 1989 року Верховна Рада колишнього Союзу прийняла Декларацію "Про визнання незаконними і злочинними актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпеченню їхніх прав". На підставі цієї Декларації було прийнято ряд нормативних документів, якими регулювалися процеси, пов'язані із поверненням депортованих, передбачалось виділення значних сум державних коштів. Зокрема, державними органами України і Союзу РСР були затверджені першочергові заходи стосовно повернення кримських татар у 1990-1991 роках. Лише в 1991 р. на їхнє виконання було передбачено виділити 210 млн. рублів, з яких частка України становила лише 10 млн. Проте Україною уже в цей рік було виділено понад 70 млн. капіталовкладень.

Із розпадом Радянського Союзу Україна одноосібне несе весь тягар видатків, пов'язаних із поверненням та облаштуванням депортованих. Інші держави-учасниці СНД, які є правонаступниками СРСР, практично цього не роблять.

Наприкінці 1991 р. українською державою було прийнято нормативні документи, якими регулювалося повернення кримських болгар, вірмен, греків, а також німців, депортованих з усієї України.

У 1992 році на потреби депортованих з Державного бюджету України було виділено більш як 10 мільярдів карбованців, у 1993 році - 110 мільярдів карбованців, у 1994 р. - понад 1 трильйон карбованців, у 1995 р. - 2 трильйони 478 мільярдів карбованців.

Починаючи з 1996 року спостерігається стійка тенденція до зменшення бюджетних асигнувань, які, як правило, виділяються не в повному обсязі. Наприклад, у 1998 році на заходи, пов'язані з облаштуванням депортованих осіб, Автономній Республіці Крим (з урахуванням м. Севастополь), передбачалося виділити кошти в сумі 12,0 млн. грн. Фактично ж було профінансовано лише 2,7 млн. грн., що склало близько 22% від плану.

Як відомо, повернення та облаштування репатріантів збіглося з різким загостренням економічних відносин в Україні. Проте незважаючи на складність економічного становища в державі, Уряд України і сьогодні вишукує кошти, щоб підтримати облаштування депортованих, які повертаються. Реалізація комплексу заходів, пов'язаних з вирішенням зазначених проблем, здійснюється у соціально-економічній, політико-правовій та гуманітарній сферах.

Не дивлячись на державну підтримку депортованих народів, на сьогодні ще залишається низка чинників соціально-економічного характеру, котрі потребують негайного вирішення:

проблема безробіття - не мають роботи 49,6% кримських татар, що в З рази перевищує загальний рівень безробіття в Автономній Республіці Крим. Найбільш критична ситуація склалася в Бахчисарайському - 51% безробітних, Сакському (60,3%), містах Ялті - 59,4%, Феодосії -53,6%.

незадовільний стан інфраструктури місць компактного проживання - 48,8% кримськотатарського населення не мають власного житла, забезпеченість електроенергією населених пунктів, де проживають кримські татари, становить 75%, водопостачанням - 27%, рівень газифікації не перевищує 3%, каналізаційні та теплові мережі практично відсутні, забезпеченість шляхами з твердим покриттям складає близько 10%;

проблеми з медичним забезпеченням. Аналіз динаміки небезпечних захворювань свідчить про те, що кримські татари складають основну "групу ризику" по ряду з них: захворювання периферичної нервової системи перевищують середній показник в автономії у 3 рази, кістково-м'язової системи -у 3 рази, онкологічні захворювання - у 1,5 раза.

Недостатнє державне фінансування стримує вирішення цих проблем.

Та все ж, враховуючи, що процес повернення депортованих народів, носить переважно легальний, контрольований характер, та враховуючи вже певний досвід соціальної роботи з цією категорією іммігрантів, соціальні служби мають можливість надавати їм значну допомогу.

Крім того громада кримськотатарського народу є досить згуртованою, само організованою і в значній мірі здатна сама вирішувати свої соціальні проблеми. І з морально-психологічної точки зору вони схильні відчувати себе в Криму не чужинцями, а такими, що повернулись на батьківщину. А відтак в меншій мірі відчувають психологічний тиск і дискомфорт. Правда, існують інші морально-психологічні тиски. Наприклад, багато хто з людей похилого віку повертаючись в Крим застають ще свої будинки, в яких вони народились, чи може навіть будували самі чи разом з батьками та жили в них. І от сьогодні в цих будинках живуть зовсім чужі люди, які нічого не доклали до цих будівель. Звичайно, у депортованих осіб народжується певна образа і відчуття несправедливості щодо цього. Адже їх домівки, в свій час вони не продали, а їх у них відібрали несправедливо, безоплатно і насильно. Проблеми “незагоєних ран” потребують особливої уваги психологів соціальних служб.

Для цієї категорії, на відміну від першої, вище названої характерним є і певне не сприйняття їх частиною місцевого населення. (Хоча “місцеве” населення, в певній мірі є менш місцевим ніж депортовані народи). Так багато кримських татар (на відміну від інших груп іммігрантів) схильні селитись в сільській місцевості, в місцях свого народження. Вони вміють  та мають бажання займатись сільським господарством, вести фермерське господарства, але паювання землі вже пройшло і вони землю не отримали. Земель резервного фонду не вистачає. Перепаювання ж землі викличе великий соціальний конфлікт.

Таким чином переселенці, з числа депортованих народів потребують значної уваги соціальних служб і не лише щодо надання матеріальної допомоги, але вони потребують комплексного підходу у вирішення їх соціальних проблем, що вимагає потребу в соціальній роботі в багатьох напрямках.

Якщо міграційні процеси викликані розпадом радянського союзу вже, в значній мірі завершились, а імміграція депортованих народів, в зв’язку зі складними економічними умовами майже зупинилась, то на передній план виходить міграція пов’язана з військовими, міжетнічними конфліктами на північному Кавказі, країнах сходу та Африки. Це проблеми біженців. А також проблеми переважно нелегальних мігрантів, які покинули свою країну в результаті низького рівня життя там.

Щодо легальних біженців “нагірний Карабах, Абхазія, інші країни, то соціальна робота проводиться з ними за загальноприйнятими методами і правила у відповідності з прийнятим в Україні законодавством.

Держава сприяє їм у забезпеченні житлом, працевлаштуванні, надає іншу соціальну допомогу. З цією категорією тісно працюють різні соціальні служби. Але значно більша кількість мігрантів це нелегали.

Як зазначають в своїх публікаціях та виступах ряд авторів, наприклад у виступах на третьому всесвітньому з’їзді Українців: кількість нелегальних мігрантів в Україні вже перевищує півтора мільйони. Тільки в Києві їх понад 50 000. Українські прикордонники ще два роки тому затримували щодня близько ста осіб за спробу нелегально перетнути кордон . З 1991-го по 1999-й роки затримано 80 тисяч нелегалів[5].

Звичайно півтора мільйони нелегалів, напевно цифра досить завищена, адже більшість із них перетинає територію України транзитом, прямуючи в більш заможну західну Європу. Та все ж, чимало з них, хто не зміг перетнути західний кордон осідають тут в Україні.

Зупинити цей потік сьогодні майже неможливо, адже на українсько-російському кордоні на кожні 100 км припадає лише 6 прикордонників! Але навіть з затриманими нелегалами невідомо, що робити! Депортація лише одного з них обійдеться державі у 1500 доларів. Водночас, наша держава мусить витрачати на утримання кожного мігранта близько 800 доларів на рік, яких Україна не має. Не треба, однак, забувати, що депортація можлива за умови, що Україна має відповідний договір з батьківщиною міґранта (з більшістю країн такі договори не укладені). Україна не може повернути нелегала навіть до Росії, якщо він звідти прибув, оскільки не укладений договір про повернення нелегальних мігрантів. Натомість з нашими західними сусідами подібні договори вже укладено, таким чином Україна фактично перетворилася на європейський відстійник нелегалів.

Позиція ж західних країн, у цьому відношенні подібна до тієї яку вони зайняли у відношенні закриття чорнобильської станції. –Тобто ви (українці) вирішіть наші проблеми з мігрантами (бо саме на захід вони прямують), причому за свій рахунок, а ми (як та тьотя із Бразилії) вам дамо грошей –“ потім, колись, можливо”, причому в борг, який треба повертати.

Що робити з нелегалами невідомо. Якщо їх ловлять, то відправити на батьківщину немає за що, утримувати тут також дорого.

А їм треба десь жити, чимось харчуватися й отримувати медичну допомогу. На території Закарпаття, наприклад  зараз усі впіймані нелегальні мігранти мешкають у знаменитому вже на всю країну Мукачівському прикордонному загоні або в гуртожитку для утримання жінок та дітей. В селі Павшино планується побудувати місце утримання нелегальних мігрантів, але область сама «не витягне» будівництво такого комплексу.  А таких комплексів на сьогодні потрібно не один, і вирішувати соціальні проблеми мігрантів і їх статус потрібно, тому що розчинившись в Україні на нелегальному становищі вони попадуть в сферу кримінальних структур.

2.2. Правові аспекти соціальної роботи з мігрантами в Україні.

Правовий аспект інтеграції мігрантів стосується об'єктивних і суб'єктивних моментів. Перші - це забезпечення правової нормативної бази фінансування, матеріального постачання, організації, підготовки штатів соціальних працівників, а також забезпечення життєдіяльності мігрантів, створення необхідної інфраструктури. Другі - це підтримка правового достоїнства людини, що попадає у важкі маргіналізуючі, дезінтегруючі обставини і що намагається реінтегруватись в новому співтоваристві.

Світове співтовариство вже накопичило чималий досвід вирішення цих проблем, їх правового регулювання і закріпило основи такого цього регулювання у відповідних основних міжнародних правових актах.

Основними міжнародними документами які містять обов’язкові норми щодо регулювання цих процесів є:

Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11;

Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів, підписана в Страсбурзі 24 липня 1977 року;

Міжнародна конвенція Про статус біженців. Прийнята 28.07 1951р. (до якої Україна приєдналась лише в цьому році).

Основним міжнародним правовим актом який визначає і гарантує права людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11. Серед всіх основних прав і свобод які зобов’язались дотримуватись і гарантувати уряди країн які підписали цю конвенцію статтею 141 передбачена гарантія заборони дискримінації: “Здійснення прав i свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин”.