Зайнятість населення та ринок робочої сили

КУРСОВА РОБОТА

з політичної економії

на тему: «Зайнятість населення та ринок робочої сили»

Київ 2012

ЗМІСТ

ВСТУП..............................................................................................................3

1. Проблема зайнятості населення.................................................................5

2. Ринок робочої сили  та його складові.......................................................14

3. Сучасний стан та  особливості формування ринку робочої сили

України...........................................................................................................24

ВИСНОВКИ...................................................................................................31

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПОСИЛАНЬ................................................................34

ВСТУП

Перехід України до ринкової економіки, масштабні соціально-економічні зміни у всіх сферах життєдіяльності суспільства гостро поставили питання здатності й готовності людини адаптуватися й жити в умовах непередбачуваності глобальних змін, а також змін економічних та матеріальних умов існування. Це насамперед стосується трудової сфери, оскільки державно-регульована система залучення працівників до трудової діяльності змінюється на ринкову, яка передбачає появу нових способів пошуку роботи та заміщення вакантних робочих місць, зміну ставлення до найманої праці, нові форми оплати праці тощо.

Сьогодні розробка заходів соціально-економічної політики, зокрема і політики зайнятості, є неможливою без теоретичного осмислення й обґрунтування цих заходів, що й визначає актуальність теми даної роботи. Економічне зростання створює передумови для збільшення зайнятості та доходів населення, підвищення продуктивності його праці, однак об'єктивні нерівномірності виходу з кризи окремих галузей і підприємств, істотні відмінності у співвідношенні інтенсивних та екстенсивних чинників обумовлюють неминучі диспропорції українського ринку робочої сили, різнонаправленість розвитку окремих його сегментів. У поєднанні з прорахунками політики ринку робочої сили це спричинило низку проблем. Ключовою проблемою залишається досягнення суспільно прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, передусім заробітної плати. Низький рівень трудових доходів та їх невиправдана диференціація неминуче призводять до кризи мотивації трудової діяльності, наслідком якої стає низька трудова активність, неповне використання трудового потенціалу, зниження ролі робочої сили та її повне чи часткове виключення з основних ресурсів людини для її подальшого існування.

Оскільки робоча сила є одним із основних видів ресурсів, проблема зайнятості населення потребує чіткого визначення відповідного теоретичного матеріалу. Вивчення проблем зайнятості населення на сьогодні є одним із найголовніших компонентів комплексного дослідження та вивчення сучасного стану ринку робочої сили України, прогнозування його майбутнього розвитку та ефективності відтворення населення і трудового потенціалу. Тому, розглядаючи це теоретичне поняття, необхідно виходити з того, що воно охоплює сукупність взаємопов’язаних та взаємообумовлених категорій: зайнятість населення як економічна ринкова категорія є системним поняттям, сутність якого можна розкрити тільки комплексно.

Метою даної роботи є вивчення особливостей зайнятості населення та ринку робочої сили в цілому та в Україні зокрема.

Відповідно до поставленої мети визначено наступні завдання: розкрити поняття зайнятості населення та ринку робочої сили, дослідити проблеми зайнятості населення і визначити сучасний стан та особливості формування ринку робочої сили України.

1. Проблема зайнятості  населення

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила, яка використовується в процесі виробництва (матеріального і нематеріального), повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання необхідних засобів існування (матеріальних, духовних, соціальних). В умовах ринкової економіки отримати ці засоби існування можна, лише купивши їх, для чого потрібно мати певні кошти. Основним джерелом отримання цих коштів для переважної частини працездатного населення є продаж робочої сили, в результаті чого робітники (носії робочої сили) включаються у виробничий процес і отримують статус “зайнятих”. Отже, відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення, а точніше, трудових ресурсів країни, роботою, їх зайнятість.

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка володіє необхідним фізичним розвитком, має певні знання, практичний досвід для роботи й знаходиться в певних вікових межах. В Україні – це жінки та чоловіки від 16 до 60 років. В інших країнах світу віковий ценз трудових ресурсів може бути більшим або меншим залежно від чинного законодавства [3, c. 445-446].

Поняття “зайнятість” включає економічний, соціальний та правовий аспект і розглядається як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору суспільства – це діяльність працездатного населення по створенню суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень, якість життя населення в цілому та добробут окремих громадян.

Зайнятість з соціальних позицій – це зайнятість такими видами корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, вихованні дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою. У відповідності до ст. 43 Конституції України, кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до потреб суспільства [17].

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей в суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів. Зайнятість показує, наскільки працездатне населення забезпечене робочими місцями в системі кооперації суспільної праці, а також рівень соціального захисту в реалізації права на працю. Враховуючи весь спектр відносин, які проявляються і перетинаються в змісті поняття „зайнятість”, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або доход. Ці відносини охоплюють різних суб’єктів, таких як: покупці робочої сили; особи, що займаються індивідуальною (сімейною) трудовою діяльністю; особи, що продають свою здатність до праці.

У відповідності з міжнародними стандартами, розробленими у 1983 році Міжнародною організацією праці (МОП) [16, c. 132-138], все населення можна поділити на три категорії:

1) зайняті – це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і ті, хто зайнятий неповний робочий день;

2) безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Тобто, людина вважається безробітною, коли вона відповідає трьом критеріям, які мають місце одночасно:

- “без роботи”;

- “робить активні спроби  найти роботу”;

- “готова зразу ж стати до роботи”.

Безробіття в ринковій економіці - це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер. Зайняті і безробітні становлять економічно активне населення в даний момент часу.

Розрізняють такі види безробіття:

• фрикційне – виникає тоді, коли частина людей добровільно змінює місце роботи, частина шукає нову роботу через звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу, а частина, особливо молодь, вперше шукає роботу; вважається неминучим і деякою мірою бажаним, оскільки частина працівників, тимчасово втративши роботу, переходить з малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивну. Це означає більші доходи для робітників і раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже і більший реальний обсяг національного продукту;
• структурне – є продовженням фрикційного; виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. Ці зміни призводять до того, що попит на деякі професії зменшується або взагалі зникає, а на інші професії, яких раніше не існувало, зростає. “Структурні” безробітні не можуть знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, а то і місця проживання. Фрикційне безробіття має короткостроковий характер, а структурне - довгостроковий, тому і вважається більш важким;
• циклічне – виникає за циклічних спадів, коли відбувається скорочення обсягів виробництва. Внаслідок цього падає сукупний попит на робочу силу і зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

Зусилля багатьох держав, зокрема і нашої, тривалий час були спрямовані на ліквідацію безробіття, на те, щоб усі працездатні були зайняті у суспільному виробництві. Проте час показав, що таку "повну" зайнятість забезпечити неможливо, бо існує фрикційне та структурне безробіття, які є неминучими. Тому останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, при якій оплачувану роботу мають менш як 100% працездатних. Тобто при повній зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття. Таке безробіття називається природним (нормальним).

Рівень безробіття визначають за формулою:

3) особи поза робочою силою або економічно неактивне населення – це перш за все люди до 16 років, а також ті, хто перебуває в спеціалізованих установах (психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); до цієї категорії відносяться і особи, що вибули зі складу робочої сили, – дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи) [24, с. 130-132].

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”, зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для її здійснення.

До зайнятого населення, згідно з цим законом, в Україні відносяться громадяни, які проживають на її території на законних підставах, зокрема:

• працівники, що працюють за наймом на всіх підприємствах незалежно від форм власності і господарювання;
• обрані, назначені на оплачувані посади в органи державної влади, управління або в громадські організації особи;
• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери, особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, особи творчої праці тощо);
• громадяни, які проходять службу у збройних силах, внутрішніх військах, органах національної безпеки і внутрішніх справ;
• особи, що проходять професійну підготовку з відривом від виробництва;
• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово знаходяться в Україні і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій [15].

Зайнятість населення в будь-якій країні, а тим більше в умовах формування ринкових відносин, і зокрема ринку праці, є центральною ланкою соціально-економічного розвитку суспільства. Спеціалісти вважають, що за рівнем зайнятості населення можна зробити оцінку загального рівня розвитку даної держави.

Зайнятість населення має економічне і моральне значення, створює не тільки економічні цінності, але й умови збереження психічного й фізичного здоров'я особистості, всебічного її розвитку.

Залежно від тривалості і режиму зайнятості виділяють такі її форми:

1) повна, що означає використання усіх придатних до праці трудових ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Разом з тим повна зайнятість сама по собі не є свідченням високого рівня організації виробництва, її доцільності і розумності. Слід враховувати ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, технологічні, соціальні і економічні фактори;

2) неповна – зайнятість певної особи протягом неповного робочого дня або з неповною ефективністю, з неповною оплатою. Неповна зайнятість може бути «примусовою», що обумовлено економічними причинами (скороченням обсягів виробництва, циклічним розвитком економіки тощо), явною або прихованою [22, с. 115-127].

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

Добровільна неповна зайнятість, пов'язана з соціальними факторами – вихованням дітей, доглядом за хворими членами сім'ї, суміщенням роботи і навчання, називається частковою. Цей вид зайнятості виникає з ініціативи працівника.

Залежно від сфери застосування праці виділяють основну і додаткову зайнятість, які і це можуть називатися первинною і вторинною.

Основна зайнятість, або первинна – це діяльність в межах нормативного робочого дня, тижня за основним місцем роботи. Додаткова зайнятість, або вторинна – це зайнятість понад нормативний робочий час.

За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в економіці) зайнятість на підприємствах і в організаціях та неформальну (виключену зі сфери соціально-трудових норм та відносин і таку, що не враховується державною статистикою) – вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектору економіки. Неформальний сектор ринку праці виникає внаслідок зростання безробіття, коли формальний сектор не може забезпечити роботою всіх бажаючих, а соціальна підтримка непрацюючих слабка. Між тим масове зубожіння населення за роки економічної кризи призвело до того, що абсолютна більшість людей не може залишатися без роботи, яка є єдиним джерелом засобів існування. Тому вони шукають роботу в межах неформального сектору. Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами, як відсутність офіційної реєстрації діяльності; переважання самозайнятості; низька капіталоозброєність праці, застарілі і шкідливі технології; легкий доступ для працівників, відсутність перешкод; низький рівень доходів, безправ'я працівників.

Оцінюючи зайнятість в неформальному секторі, слід мати на увазі, що низький рівень оплати праці та значне поширення прихованого безробіття стимулює і зайнятих у формальному секторі працівників шукати додаткові джерела доходу в неформальному і нетоварному секторах. Часто основну частину часу і трудових затрат цілком добросовісний працівник, законослухняний громадянин віддає зайнятості за сумісництвом в формальному або в неформальному і нетоварному секторах.

За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну зайнятість, що характеризується протилежними ознаками: нестабільністю трудових відносин, нестаціонарністю робочого місця, неповною нормою робочого часу і виявляється як робота вдома, вторинна зайнятість, маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими контрактами, випадкова робота та інше.

Одним з різновидів нестандартної зайнятості є нетоварна зайнятість. Вона означає всі види неоплачуваної роботи, результати якої споживаються самими працівниками або членами їх сімей. Передусім, це робота в домашньому господарстві, а також перенесення в сім'ю тієї роботи, яка при нормальній платоспроможності є платними послугами (наприклад, ремонт квартири, чистка чи пошиття одягу тощо). Чим нижчі грошові доходи сім'ї, тим більшу частку засобів існування вона отримує з нетоварного сектору. Проблеми зайнятості в неформальному і нетоварному секторах можна звести до таких груп:

1) несплата податків державі;

2) соціальна незахищеність  працівників на випадок втрати  роботи, виробничої травми, хвороби, старості;

3) порушення норм законодавства про працю, зокрема щодо її безпеки, тривалості, оплати, тяжкості праці і шкідливості її умов для здоров'я, використання дитячої праці тощо [8, c. 148-151].

У спеціальній економічній літературі нерідко може використовуватися велика кількість форм зайнятості: раціональна, сезонна, тимчасова, ефективна. Всі вони лише уточнюють основний зміст зайнятості, який полягає в необхідності підтримки такого співвідношення між зайнятою робочою силою і її резервом, яке сприяло б досягненню максимальної ефективності функціонування виробництва і росту доходів населення.

Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує достойний прибуток, здоров'я, підвищення освітнього і професійного рівня для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці.

Прагнення до найбільш повної і при цьому ефективної зайнятості всього економічно активного населення країни – мета розвитку будь-якої економічної системи. Поєднання повної і ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами.

Тимчасова зайнятість – це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість – це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

Нерегламентована зайнятість – це діяльність працездатного населення, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою. Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

За формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, розрізняють:

• економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності по створенню валового продукту й національного доходу;
• службову зайнятість, пов'язану з службою в армії, роботою на вибраних, назначених посадах;
• соціальну зайнятість, яка пов'язана з виконанням функцій соціального характеру (це творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, похилими людьми та інвалідами).

Зайнятість доцільно розглядати з режимом повного робочого дня і зайнятість з режимом неповного робочого дня. Регламентована тривалість робочого дня в Україні для роботи в нормальних умовах праці складає 40 годин в тиждень. Повним робочим днем необхідно вважати передбачений законодавством скорочений робочий день для окремих категорій працівників: для працівників і службовців віком від 15 до 16 років – 24 години; від 16 до 18 років – 36 годин в тиждень; для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень.

2. Ринок робочої сили  та його складові

Серед понять ринкової економіки одне з центральних місць посідає визначення суті й змісту ринку як такого та його різновидів. У загальному вигляді ринок - це система економічних відносин між продавцем і покупцем товарів і послуг, форма зв'язку між сторонами обміну, в процесі якого встановлюється ринкова ціна на об'єкт обміну і проходить зміна його власника. Ринкові відносини передбачають існування і функціонування багатьох ринків, які охоплюють різноманітні сфери людської діяльності. Складовими ринкової системи є: ринок товарів (сировини, матеріалів, палива, готових виробів, наукових досліджень, послуг, житла тощо), ринок капіталу (інвестицій, цінних паперів, грошей, кредитів) і ринок робочої сили.

Існують різні погляди на сутність ринку робочої сили, в основі яких дискусія про те, що на цьому ринку продається і купується: “робоча сила” чи “праця”? Прихильники марксистської теорії ринкових відносин стверджують, що на ринку робочої сили продається саме робоча сила, тобто здатність до праці, яку експлуатує працедавець. Сучасна економічна теорія доводить, що на ринку робочої сили продається і купується саме праця, що заробітна плата - є платою за працю (звідси оплата праці).

Третій погляд на сутність ринку робочої сили полягає у тому. що її прихильники вважають цей ринок ресурсним ринком. Як основні суб'єкти купівлі-продажу виступають, з одного боку, працедавець – покупець праці, з іншого – юридично вільний і юридично захищений власник – продавець ресурсу праці. Останній є носієм і власником своєї робочої сили, тобто усієї сукупності своїх здібностей до певних видів трудової діяльності. Отже, на ринку робочої сили предметом угоди є право використання одиниці ресурсу праці певної якості, за певних умов і в певний проміжок часу.

Існує думка, що поняття “ринок праці” та “ринок робочої сили” вiдрiзняються одне вiд одного тому, що робоча сила являє собою потенцiйну здатнiсть до працi, а праця — функціонуючу здатнiсть. Відповідно до цієї думки поняття “ринок робочої сили” дещо ширше, тому що воно охоплює вiдносини не тiльки щодо зайнятих, а й щодо незайнятих членiв суспiльства, якi активно шукають роботу, тобто охоплює зайнятих і безробiтних. Поняття “ринок трудових ресурсів” уявляється ще більш широким, тому що характеризує трудові ресурси суспільства. Отже, згідно з цією думкою, ринок робочої сили розширює горизонти соцiально-трудових вiдносин до масштабiв економiчно активного населення i в вузькому розумiннi поняття “ринок робочої сили” можна використовувати для характеристики вiдносин стосовно безробiтних [1, с. 82]. За іншою думкою, економiчно прийнятним і рiвнозначним слiд вважати використання двох термiнiв – ринок робочої сили та ринок працi, оскiльки вони тiсно поєднанi, взаємно доповнюються, переходячи в процесi ринкових вiдносин з одного в інший [18, с. 12-19].

Цiкавою є думка про те, що в сучаснiй ринковiй економiцi вже замало говорити про ринок праці лише як про ринок живої праці [6, с. 191]. Згідно з цією думкою, існують вагомi докази включення до ринку працi також i ринку робочих мiсць, тому що реально i постiйно iснують попит на робочі місця та їхня пропозицiя. Такий висновок можна зробити на підставi мiркування про те, що господарство пiдприємця, який водночас є i роботодавцем, об’єднує працю багатьох працiвникiв так, що кожен з них закрiплюється за певним робочим мiсцем, а всi робочi мiсця пов’язані мiж собою технологiєю та внутрiшньофiрмовою кооперацiєю. Тому пiдприємець, купуючи робочу силу, водночас пропонує працiвникові трудитися на певному робочому мiсцi. У свою чергу, i працiвник, продаючи свою робочу силу, створює попит на певне робоче мiсце. Отже, угода купiвлi-продажу робочої сили вiдбудеться лише тодi, коли робоче мiсце вiдповiдає вимогам працiвника, i навпаки. Усе це означає, що найманий працiвник і роботодавець-пiдприємець однаковою мiрою виступають на ринку працi як власники: працiвник як власник товару «робоча сила», а роботодавець-пiдприємець як власник свого господарства i всiх робочих мiсць в цьому господарствi, а також тих грошей, якi вiн сплачує працiвниковi. Отже, згідно з цією думкою, ринок праці охоплює ринок робочої сили та ринок робочих місць.

Деякі автори також використовують термін «ринок робочої сили», розглядаючи його як iнститут взаємодiї споживачiв робочої сили, тобто роботодавцiв (юридичних і фiзичних осiб), з одного боку, та конкретних фiзичних осiб, якi мають певні фiзичні й розумові здiбності, певні професiйні знання, навички та вмiння, – з іншого [19, с. 6].

Короткий аналiз визначень ринку робочої сили показав, що в рiзних формулюваннях виокремлюються такi його аспекти:

• охоплення стадiй процесу вiдтворення робочої сили;
• узгодження попиту i пропозицiї робочої сили;
• характер вiдносин і механiзм взаємодiї мiж роботодавцями та найманими працiвниками;
• державний характер регулювання ринку робочої сили;
• охоплення категорiй населення (трудовi ресурси, робоча сила, наймана робоча сила);
• охоплення механiзмiв ринку працi;
• ступiнь і ланка суспiльного виробництва.

Здебiльшого ринок робочої сили визначається як iнститут або механiзм, у якому покупцi та продавцi здiйснюють процеси купiвлi-продажу товару «робоча сила», вступаючи у вiдносини товарного обмiну. Очевидно, що при визначеннi поняття “ринок робочої сили” багато уваги придiляється обмiну через те, що ця сфера вiдiграє значну роль у системi суспiльного виробництва i саме в нiй вiдбуваються процеси купiвлi-продажу товарів.

Принципи функціонування ринку робочої сили такі: кожен індивідуум має право і можливість вільно продавати свою робочу силу на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням і за ринковою ціною на основі контракту між робітником і наймачем; роботодавець (підприємець, виробничий колектив, держава тощо) сам вирішує, скільки і яких робітників йому наймати; робочі місця створюються і регулюються державою не більшою мірою, ніж іншими роботодавцями.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, у тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції.

Елементами інфраструктури ринку робочої сили є:

• сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) і компенсацій (допомоги по безробіттю та ін.);
• мережа кас і різні фонди;
• служба зайнятості і працевлаштування;
• система профорієнтації, професійної підготовки і перенавчання трудових ресурсів;
• профспілкові організації та спілки роботодавців.

Тільки ринок робочої сили в змозі визначити дійсну ціну здібностей робітника, корисний ефект і частку кожного учасника трудового процесу. Він надає економічну свободу людині, можливість вибору не тільки сфери працевлаштування, а й способу життя. Проте, яким буде цей вибір, залежить від багатьох суб'єктивних і об'єктивних причин.