Зайнятість та відтворення робочої сили в Україні

 

 

 

 

 

 

 

Курсова Робота

з дисципліни «Макроекономіка»

на тему: «Зайнятість  та відтворення робочої сили в  Україні»

 

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ВПЛИВУ НА НЕЇ

1.1.Сутність, види  та значення зайнятості

1.2. Регулювання зайнятості населення

1.3. Проблеми відтворення робочої сили

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ БЕЗРОБІТТЯ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ТРУДОВИМИ РЕСУРСАМИ

2.1. Суть та рівень безробіття

2.2. Види безробіття та їх характеристика

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

3.1. Динаміка  безробіття в Україні і сучасний стан

3.2. Державна політика  щодо забезпечення зайнятості  в Україні

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

  На сучасному етапі ринкової трансформації економіки України важливим фактором її стабілізації і розвитку є науково-практичне обґрунтування питань зайнятості та відтворення робочої сили з урахуванням регіональних і галузевих особливостей розвитку ринку праці України. У зв’язку з цим актуальність теми дослідження визначається широким спектром досі невирішених науково-практичних проблем щодо категорії "зайнятості та відтворення робочої сили" та адекватного визначення та формування повного обсягу витрат, які повинна нести держава, місцева влада або підприємство на відтворення робочої сили. Особливо актуальною проблемою для сучасної економіки України є врахування інфляційних чинників при обчисленні витрат на відтворення робочої сили, а також ще досі вагомих витрат держави із так званих “суспільних фондів споживання”, які мають функцію соціальних компенсаторів подолання деструктивних чинників економічного розвитку і суттєво впливають на визначення реальної вартості робочої сили.

Метою даної роботи є дослідження проблеми зайнятості і відтворення робочої сили в Україні.

Завданням даної  курсової роботи є дослідження і  вивчення:

- поняття зайнятості, її сутності, видів;

- ринку робочої  сили та факторів, що впливають  на ціну робочої сили;

- питань регулювання  ринку робочої сили в Україні; 

- безробіття та  його видів;

- принципів державної політики регулювання зайнятості населення;

- соціального захисту  безробітних в Україні.

Об’єктом дослідження є зайнятість населення та відтворення робочої сили в Україні.

Предметом дослідження є визначення ефективних форм і методів процесу щодо вирішення проблеми зайнятості в економіці країни.

Джерельна база курсової роботи складає статистичні дані розвитку ринку праці за 2010 – 2011 роки, кількості вільних робочих  місць та вакантних посад за 2011 рік, а також динаміки безробіття в Україні за 1991 – 2011 роки. Ці дані є корисними для об’єктивного підтвердження проблем зайнятості та відтворення робочої сили в Україні.

При написанні  курсової роботи були використані наступні принципи та методи дослідження, а саме: принцип проблемного викладення матеріалу, який допоміг визначити  основи зайнятості та відтворення робочої  сили, принцип хронологічної послідовності, що допомогло визначити основні  етапи формування трудового потенціалу, принцип системності, за допомогою  якого матеріал дослідження розподілено  по розділам, принцип науковості та інші. Крім того, в дослідженні використано  методи аналізу та синтезу матеріалу (кількісний та якісний аналіз безробіття).

Практичне значення роботи полягає в аналізі показників, тенденцій, напрямків та інших особливостей зайнятості і відтворення робочої сили на сучасному етапі в Україні, застосовуючи теоретичну і нормативну  базу.

Курсова робота складається зі вступу; 3 розділів, в яких розглядаються теоретичні та методологічні основи зайнятості та відтворення робочої сили, загальні умови зайнятості, регулювання зайнятості населення, проблеми безробіття та політика держави щодо регулювання зайнятості; висновків та пропозицій; списку використаних джерел із 35 найменувань; 3 додатків. А також в дослідженні певних питань були посилання на статистичні дані, Закони України та Укази Президента України. Загальний обсяг – 43 сторінки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ ТА МОЖЛИВОСТІ ВПЛИВУ НА НЕЇ

1.1. Сутність, види  та значення зайнятості

Розвиток ринку  безпосередньо пов'язаний з такою  категорією, як зайнятість населення, а через неї з такими негативними  процесами, як соціальна поляризація  суспільства, безробіття. Поняття „зайнятість” включає економічний, соціальний та правовий аспект і розглядається  як тріада категорій: економічної, соціальної та правової.

Зайнятість з економічної точки зору суспільства – це діяльність працездатного населення по створенню суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість, з точки зору корисності, для суспільства має вирішальне значення. Вона визначає як економічний потенціал суспільства, так і рівень, якість життя населення в цілому та добробут окремих громадян.

Зайнятість з соціальних позицій – це такий вид корисної діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах, служба в армії, зайнятість в домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь в роботі громадських організацій.

Правовий зміст  зайнятості полягає в тому, що праця є природним правом людини і це право гарантується громадянину України державою. У відповідності до ст. 43 Конституції України, кожен громадянин має право на працю, а держава створює умови для здійснення цього права, гарантує однакові можливості у виборі професії і роду трудової діяльності; реалізує програму професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів у відповідності до потреб суспільства.   

Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей  в суспільному виробництві і  пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей в  суспільно корисну працю, з процесами  формування, розподілу й використання трудових ресурсів. Зайнятість показує, наскільки працездатне населення  забезпечене робочими місцями в  системі кооперації суспільної праці, а також рівень соціального захисту  в реалізації права на працю.

 

 

 

 

 

 

 

Рис 1.1. Сутність зайнятості

Виходячи з сутності зайнятості ми можемо сказати, що до демографічних  факторів формування трудових ресурсів можна віднести інтенсивність відтворення  населення, що залежить від рівня  народжуваності, а також міграційних  процесів.

Очевидно, якщо існує  використання робочої сили, то обов’язково  має бути і відтворення .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис 1.2. Відтворення  робочої сили

Враховуючи весь спектр відносин, які проявляються і перетинаються в змісті поняття  „зайнятість”, його можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або доход. Громадяни вільно обирають види своєї діяльності, професію і місце роботи. Спонукання до праці в будь-якій формі не допускається, незайнятість громадян не є основою для притягання їх до кримінальної чи адміністративної відповідальності [5, c. 78].

Відповідно до Закону України „Про зайнятість населення”, зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і право власності на засоби виробництва для її здійснення [2]. Держава сприяє зайнятості через проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на створення робочих місць та розвиток підприємницької діяльності.

До зайнятого  населення сучасне законодавство  відносить громадян України, які  проживають на її території на законних підставах, а саме:

• працюючих за наймом на умовах повного та неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за її межами;
• громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;
• обраних, призначених або затверджених на платних посадах в органах державної влади, управління, суспільних організаціях;
• громадян, які служать у Збройних силах, Податковій міліції, органах національної безпеки, внутрішніх справ та ін.;
• направлених для виконання платних громадських робіт;
• громадян, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; тих, хто навчаються в денних загальноосвітніх школах, середніх і вищих закладах;
• зайнятих вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та людьми похилого віку;
• працюючих громадян інших держав, які тимчасово проживають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням робіт посольств і місій [1].

Зайнятість населення  можна розглядати з точки зору суспільства, окремих соціальних груп, в цілому по державі і окремих  регіонах. Вивчення зайнятості показує: які соціальні групи зайняті  в народному господарстві, яка  міра їх участі в ньому, а також  відповідність між трудовими  ресурсами та робочими місцями.   Зайнятість населення в будь-якій країні, а тим більше в умовах формування ринкових відносин, і зокрема ринку праці, є центральною ланкою соціально-економічного розвитку суспільства. Спеціалісти вважають, що за рівнем зайнятості населення можна зробити оцінку загального рівня розвитку даної держави. Оскільки зайнятість населення виходить на перший план як результативний показник функціонування економіки в цілому, потрібно з цієї позиції проводити макроекономічну політику, складовими частинами якої є фінансово-кредитна, податкова, розподільча та інвестиційна політика. Зайнятість населення має економічне і моральне значення, створює не тільки економічні цінності, але умови збереження психічного й фізичного здоров'я особистості, всебічного її розвитку.

Концептуально виділяють  такі види зайнятості: повну, ефективну  і раціональну.

Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які б забезпечили можливість працевлаштування працездатного населення.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць та професійно-кваліфікаційної робочої сили. Ця зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці.

Поєднання повної і  ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість. Вона має місце в суспільстві з урахуванням доцільного перерозподілу працівників між галузями та регіонами. За формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, розрізняють:

• економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності по створенню валового продукту й національного доходу;
• службову зайнятість, пов'язану з службою в армії, роботою на вибраних, назначених посадах;
• соціальну зайнятість, яка пов'язана з виконанням функцій соціального характеру (це творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, похилими людьми та інвалідами).

Зайнятість доцільно розглядати з режимом повного  робочого дня і зайнятість з режимом  неповного робочого дня. Регламентована тривалість дня в даний час  для роботи в нормальних умовах праці  складає 40 годин в тиждень. Повним робочим днем необхідно вважати  передбачений законодавством скорочений робочий день для окремих категорій  працівників: для працівників і  службовців віком від 15 до 16 років  – 24 години; від 16 до 36 років – 36 годин  в тиждень. Одним з важливих моментів, що дозволяє реалізувати робочу силу, є гнучка зайнятість з режимами неповного  робочого часу. В більшості індустріально розвинутих країн світу робочий тиждень складає 35 годин. Високий темп росту зайнятих за схемою гнучкої зайнятості властивий для таких країн, як Німеччина, Англія. В структурі зайнятих жінок в цих країнах 44% працюють за гнучким графіком і неповним робочим часом. Завдання управління полягає у вивченні якісних аспектів зайнятості, тобто відповідності фізичних, професійно-кваліфікаційних здібностей людини технічним характеристикам робочого місця і виконуваних нею функцій. По мірі розвитку економіки змінюється структура зайнятості, в кожний даний момент частина зайнятих працівників звільняються з виробництва, разом з тим постійно, через певний час, інша частина, що раніше вивільнилась, повертається в сферу виробництва, пройшовши підготовку і перепідготовку. Такий постійний рух контингентів працівників і визначає особливості зайнятості в ринковій економіці.

Отже, зайнятість населення  являє собою діяльність частини  населення щодо створення суспільного  продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення –  найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої  праці в досягнення виробництва. Зайнятість об’єднує виробництво і  споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв’язків.

1.2. Регулювання зайнятості населення

Управління зайнятістю – це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення  надмірного безробіття та запобігання  процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню попиту й  пропозиції робочої сили.

Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних  співвідношень: між рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом  і пропозицією робочої сили, сформованих  ринковими механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і  секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між чисельністю  тимчасово незайнятих і мобільним  резервом робочої сили; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп. Управління зайнятістю з юридичної  точки зору є дотриманням кодексу  нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими повинні керуватись партнери при реалізації політики зайнятості.

У відповідності  до рекомендації міжнародних організацій  і нормативних актів про зайнятість населення при розробці державної  політики зайнятості керуються наступними принципами:

• забезпечення рівних можливостей всім громадянам в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;
• сприяння ефективній зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• добровільність праці, у відповідності до якої зайнятість ґрунтується на вільному бажанні громадян. В основі цього принципу, крім права на працю, лежать й інші громадянські права, які розширюють можливості розпоряджатися працівникові своєю робочою силою. Кожен працівник має право самостійно вирішувати питання: брати чи не брати участь у суспільній праці; вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості (мова йде про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини); вибирати географічне місце працевлаштування;
• сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком системи загальноосвітньої та професійної підготовки з врахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в період розвитку НТП, нових вимог до якості працівника в умовах ринку, а також з формуванням орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;
• єдність відповідальності, тобто політика зайнятості є складовою загальноекономічного механізму функціонування суспільства. Заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, але й враховують галузевий рівень, тобто вона здійснюється не тільки виключно діями Державної служби зайнятості, а й передбачає активність галузевих міністерств, відомств, підприємств та організації різних форм власності.

Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома напрямами: активним і пасивним. В рамках активної політики пріоритетними  напрямами є:

• сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;
• організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;
• застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;
• створення малих підприємств;
• сприяння самозайнятості безробітних і незайнятих;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• квотування робочих місць;
• регулювання трудових міграцій.

Пасивна політика зайнятості включає в основному такі заходи:

• виплата допомоги по безробіттю громадянам, які зареєстровані у центрах зайнятості як безробітні; вони отримають виплату на період тривалості безробіття. Розмір її визначається залежно від зарплати за останній місяць роботи, стажу, кваліфікації;
• оформлення дострокового виходу на пенсію за умови наявного трудового стажу, що дає право на одержання пенсії;
• підтримка безробітних, які відкривають власну справу; соціальний захист;
• страхування від безробіття [10, c. 250].

Процеси зайнятості населення регулюються на трьох  рівнях: державному, регіональному  та на рівні підприємства. Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідна  максимальна узгодженість дій на всіх рівнях.

На державному рівні  визначаються мінімальні необхідні  нормативи функціонування ринку  праці, його загальні межі. Держава  забезпечує уніфікацію системи соціального  і трудового законодавства, визначає обсяг прав роботодавців і найманих працівників, можливості їхньої участі в управлінні виробництвом, межі компетенції  місцевих органів управління ринком праці.

На регіональному  рівні складається програма зайнятості населення, вивчається стан ринку праці, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з урахуванням специфіки  коленого регіону.

Третій рівень регулювання  ринку праці – підприємства. На цьому рівні регулюванню підлягають такі моменти: робочі місця і трудові  процеси; планування у сфері кадрів, професійне навчання та соціальний захист.

Механізми державного регулювання зайнятості є ефективними  лише тоді, коли вони ґрунтуються на правовій базі, гарантуючи забезпечення прав громадян на працю, регулювання  та організацію зайнятості населення, компенсації при втраті роботи. В Україні прийнято ряд законодавчих актів у галузі удосконалення використання робочої сили, працевлаштування та зайнятості населення. Зокрема, закони України: „Про зайнятість населення”, „Про підвищення соціальних гарантій для громадян”, „Про охорону праці”, „Про організацію оплачуваних громадських робіт”, „Про інспекцію з контролю за виконанням законодавства про зайнятість населення”, „Про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги членам їх сімей”, „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України”. Існуюче законодавство в галузі зайнятості відіграє позитивну роль у механізмі регулювання ринку праці.

Регулювання зайнятості здійснюється на базі правових, адміністративних та економічних регуляторів.

Правові механізми  розвитку ринку праці включають  нормативно-правове забезпечення оптимізації  заробітної плати на рівні ціни робочої  сили, соціальних гарантій при безробітті. Система цих механізмів діє у  всіх аспектах соціально-трудових відносин: соціальна підтримка як працюючих, так і безробітних, соціальний захист неконкурентоспроможної робочої сили (молоді, інвалідів, багатодітних сімей).

Адміністративні механізми (центрів зайнятості, центрів профорієнтації, центрів реабілітації) спрямовані на створення адекватної інфраструктури ринку праці.

Економічні механізми  реалізуються через диференційовану  систему податків, формування спеціальних  страхових фондів, використання квот на працевлаштування, надання позики, кредиту для організації додаткових робочих місць. Знижуючи процентні  ставки за кредит, держава робить його дешевшим, що в свою чергу призводить до збільшення інвестицій розширення виробництва; сприяння постачанню ресурсами  й збуту продукції за умов збільшення робочих місць; фінансування для  створення приватних господарств, сімейного бізнесу.

З метою забезпечення зайнятості населення, задоволення  потреб громадян в праці Кабінетом  Міністрів України і місцевими  органами державної виконавчої влади  розробляються річні та довготермінові державні й територіальні програми зайнятості населення. Ці програми спрямовані на:

• сприяння розвитку та структурній перебудові економіки, розширення сфери зайнятості за рахунок створення нових робочих місць шляхом прямого інвестування пріоритетних галузей і регіонів;
• стимулювання нових форм господарювання, наукомістких виробництв, підприємницької діяльності, розвиток малих і середніх підприємств та організацій; поліпшення системи відтворення робочої сили в поєднанні з розвитком робочих місць;
• організацію профорієнтації, перепідготовка робочих кадрів та підвищення їх кваліфікації; організацію оплачених громадських робіт;
• добровільне переселення громадян в межах України; соціальну підтримку, соціальний захист громадян, не здатних на рівних можливостях конкурувати на ринку праці;
• розробку заходів сприяння зайнятості сільського населення [34].

Слід  відмітити, що регулювання зайнятості населення постає одним з найважливіших  чинників забезпечення стійкого економічного зростання України, адже розвиток економіки  держави визначається наявними людськими  ресурсами, їх здібністю до ефективної праці, а також наявністю умов для її здійснення. Враховуючи сучасний стан у сфері праці та зайнятості в Україні, спричинений економічною  кризою, пріоритетними напрямками регулювання  зайнятості мають стати проведення економічної політики в інтересах  зайнятості та регулювання безробіття.

 

1.3. Проблеми відтворення робочої  сили

Якісне відтворення  людських ресурсів, формування трудового  потенціалу та раціональне його використання – все це залежить від управління людськими ресурсами на всіх рівнях. В даний час система управління трудовими ресурсами як складова частина управління соціально-економічним розвитком держави включає три взаємозв'язаних підсистеми, кожна із яких має свої чітко виражені проблеми.

І. Підсистема формування трудового потенціалу.

1. Управління процесом відтворення населення:

• регулювання демографічних процесів;
• покращення умов життя жінки та дитини; піклування про здоров'я людини.

2. Управління процесами підготовки робочої сили:

• загальноосвітня школа;
• професійна орієнтація;
• підготовка, перепідготовка кадрів для народного господарства, підвищення їх кваліфікації.

3. Управління відтворенням робочої сили:

• оплата праці;
• суспільні фонди споживання;
• розвиток соціальної інфраструктури;
• використання вільного часу.

ІІ. Підсистема управління зайнятістю населення:

• управління процесами утворення вільних робочих місць в матеріальній і нематеріальній сферах;
• управління розподілом робочої сили через центри зайнятості, бюро працевлаштування;
• управління перерозподілом робочої сили в територіальному і міжгалузевому аспектах.

ІІІ. Підсистема управління процесом використання трудових ресурсів:

1. Управління технічним процесом;

2. Управління організацією праці;

3. Управління економікою праці.

Кожна підсистема вирішує  певні проблеми, але вони всі разом  спрямовані на вирішення проблеми відтворення  трудового потенціалу, розподілу  й перерозподілу його в межах  регіонів, галузей та раціональному  його використанню. Трудові ресурси – важлива частина економічного потенціалу країни. Кількість трудових ресурсів постійно змінюється. Якщо в 1991 році чисельність трудових ресурсів становила 29,8 млн. чол., то за даними, наведеними в проекті прогнозу економічного і соціального розвитку України до 2015 року, чисельність зайнятих в галузях економіки, досягне свого мінімального значення у 2012 році – 19,5 млн. чол., в подальшому очікується поступове зростання зайнятих на 1–2 млн. чол. за 10 років [35].

Існують певні фази відтворення трудових ресурсів:

1)  Фаза формування  включає в себе:

• природне відтворення, тобто народження людей та досягнення ними працездатного віку;
• відновлення здатності до праці в існуючих працівників;
• одержання людьми освіти, спеціальності і повної трудової кваліфікації.

2)  Фаза розподілу  і перерозподілу:

• здійснюється розподіл бажаючих працювати за видами робіт, родом діяльності, а також по організаціях, підприємствах, районах і регіонах країни.
• перерозподіл передбачається у вигляді руху робочої сили,  відповідно до попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці.