Зайнятість та безробіття як макроекономічні категорії

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Житомирський державний  технологічний університет

 

Кафедра економічної теорії

 

 

 

Курсова робота

«Зайнятість та безробіття як макроекономічні категорії»

 

 

 

 

Виконала :

студентка І курсу ФЕМ

групи МО-54

Голуб Дар’я Сергіївна

 

Перевірила :

к.г.н. Нестерчук І.К.

 

 

 

 

Житомир, 2011 

ЗМІСТ

 

Вступ……………………………………………………………………..ст.3

Розділ І. Зайнятість як макроекономічна категорія

1. Поняття,форми та фактори зайнятості…………………………..ст.5
2. Державна політика зайнятості…………………………………...ст..11

Розділ ІІ. Безробіття як макроекономічна категорія

2.1.  Поняття,причини,форми та визначення рівня безробіття……..ст.17

2.2.  Проблеми та перспективи подолання безробіття в Україні…...ст.28

Висновки…………………………………………………………………ст.32

Список використаних джерел…………………………………………ст.34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Ми добре знаємо собі ціну.

Вони завжди вище нашої зарплати.

(Данило  Рудий)

Людина, що хоче працювати, але не може знайти роботу, можливо  є найсумнишим виявом нерівності в суспільстві.

(Томас  Карлейль)

 

Темою нашого дослідження  є «Зайнятість та безробіття як макроекономічні категорії». Дана тема була вибрана невипадково, тому що вона є актуальною для сьогодення України і, безперечно, є дуже цікавою для дослідження. Актуальність теми полягає у тому, що однією з найскладніших соціально-економічних проблем в умовах ринкової трансформації економіки України є формування національного ринку праці. Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової супроводжується зростанням рівня та тривалості безробіття, розвитком вимушеної неповної та неформальної зайнятості, нелегальної трудової міграції тощо.

Зайнятість і безробіття – найважливіші показники використання людських ресурсів у виробничому  процесі. Разом з інформацією  про інші аспекти економіки вони є базою для оцінки та аналізу  макроекономічної політики уряду будь-якої країни.

Безробіття вважається, з  одного боку, важливим стимулятором активності працюючого населення, а з іншого – великим суспільним лихом. Всі  країни світу прикладають багато зусиль для подолання безробіття, але ні одній ще не вдалося ліквідувати  його повністю.

У перехідний період в Україні  формування ринку праці неможливе  без активного втручання держави. Головною формою його виявлення в  умовах сучасної економіки є державна політика зайнятості.

Стан та розвиток ринку  праці тієї чи іншої країни, а  також ступінь та методи його регулювання  з боку держави обумовлені різними  за своїм характером і ступенем впливу чинниками: рівнем та історичними особливостями  соціально-економічного розвитку, макроекономічною політикою, співвідношенням основних політичних сил, політичною культурою  суспільства і, нарешті, глобальними  тенденціями у сфері зайнятості.

Отже, завдання даної курсової роботи – аналіз зайнятості населення  України та проблем відтворення  робочої сили. Об’єктом дослідження  є зайнятість населення України, а предметом – рівень безробіття, як один з показників рівня зайнятості.

Актуальність  теми: безробіття є однією з найважливіших складових економічних відносин в державі. Без досягнення високого рівня зайнятості не можна говорити про виконання держаної якихось соціальних зобов'язань, неможливо забезпечити поступальний соціально-економічний розвиток держави, безпечне функціонування суб'єктів господарювання, підвищення добробуту населення, убезпечення різних сфер його життєдіяльності.

Аналіз останніх досліджень : питаннями розробки методологічних засад статистичного вивчення зайнятості населення займалися як зарубіжні вчені: К. Друрі, К.Р. Макконнелл, П. Самуельсон, Н. Грегорі Менк’ю, Р. Солоу, так і вітчизняні науковці: С.І. Бандур, Д.П. Богиня, І.К. Бондар, С.С. Герасименко, О.М. Гладун, А.В. Головач, В.К. Данилко, М.І. Долішній, Ю.М. Краснов, І.В. Кузьменко, Е.М. Лібанова, В.І. Лишиленко, В.В. Онікієнко, О.Г. Осауленко, Н.О. Парфенцева, І.І. Пилипенко,  Л.Г. Ткаченко, В.Г. Швець та інші.

Метою дослідження є розроблення теоретико-методологічних засад подолання безробіття в країни в умовах ринкової економіки й обґрунтування підходів до його стратегічного розвитку.

Об’єктом дослідження є зайнятість та безробіття населення України, а предметом – рівень безробіття даного населення. 

РОЗДIЛ І

ЗАЙНЯТIСТЬ ЯК МАКРОЕКОНОМIЧНА КАТЕГОРIЯ

 

 1.1.Поняття, форми та фактори зайнятості

 

Розвиток ринку праці  безпосередньо пов'язаний з такою  категорією, як зайнятість населення, а через неї з такими негативними  процесами, як соціальна поляризація  суспільства, безробіття.

Плани підприємців стосовно купівлі та плани найманих працівників  щодо продажу трудових послуг зіставляються  саме на ринку праці. І міра відповідності  чи невідповідності цих планів визначає рівень зайнятості та безробіття в  економіці.

Ринок праці — це система соціально-економічних відносин між роботодавцями та найманими працівниками з приводу купівлі-продажу трудових послуг за цінами, що складаються під впливом співвідношення попиту і пропозиції [2, ст.288]Через ринок праці певна частина населення залучається до процесу суспільної праці. Залучених до процесу виробництва людей називають зайнятим населенням.

Зайнятість з точки  зору речового змісту є діяльністю людей, спрямованою на задоволення  особистих, колективних та суспільних потреб. З погляду суспільної форми  — це певна сукупність соціально-економічних  відносин між людьми з приводу  забезпечення працездатного населення  робочими місцями, формування розподілу  і перерозподілу трудових ресурсів для його участі в суспільно корисній праці й забезпечення розширеного  відтворення робочої сили. Ця сукупність виявляється у певних економічних  категоріях: «індивідуальна» («сімейна»), «колективна трудова діяльність», «процес праці», «інтенсивність»  та «продуктивність», «мобільність робочої  сили», «загальноосвітня та професійна підготовка кадрів», «заробітна плата» та ін.

Діалектична єдність речового змісту і суспільної форми втілюється в синтезуючому визначенні зайнятості як макроекономічної категорії.

Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтворення робочої сили [8].

Відповідно до Закону України  «Про зайнятість», прийнятого Верховною  Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи:

1) які працюють за наймом, працюють самостійно (інженерно-технічні  працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери);

2) обрані, призначені або  затверджені на оплачувану посаду  в органах державної влади,  громадських об'єднаннях;

3) які проходять дійсну  службу у Збройних силах;

4) які одержують професійну  підготовку або перепідготовку  з відривом від виробництва,  учні та студенти денних форм  навчання;

5) направлені на виконання  громадських оплачуваних робіт;

6) ті, що виховують малолітніх  дітей, доглядають за хворими  та людьми похилого віку;

7) громадяни інших країн,  які працюють у народному господарстві  України.

Розрізняють такі три види зайнятості,як : повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість — надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї), колективне (за участю фірм, компаній) та суспільне (за участю держави) відтворення робочої сили і задоволення усіх потреб. Для цього виду зайнятості характерні екстенсивне зростання, низька заробітна плата, приховане безробіття, незначна мобільність робочої сили (прикладом є зайнятість в СРСР).

Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог основного економічного закону, інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці [3].

У межах кожного з наведених вище видiв зайнятостi органiзацiя працi людей може розрiзнятися рiзноманітними органiзацiйно-правовими формами i нормами регулювання тривалостi та режимiв робочого дня, а саме: регулярнiстю та стабiльнiстю трудової дiяльностi; мiсцем виконання роботи; статусом дiяльностi. З огляду на цю обставину виокремлюються форми зайнятостi, якi, на наш погляд, класифiкуються за такими ознаками (рис. 1.1).

За формами організації робочого часу розрізняють повну й неповну зайнятість.

Форми зайнятості — це організаційно-правові способи, умови трудовикористання. Виділяють форми зайнятості за різними класифікаційними ознаками.

Повна— це зайнятість протягом повною робочою дня (тижня, сезону, року), яка приносить доход в нормальних дня даного регіону розмірах.

Неповна — це зайнятість протягом неповною робочого часу або з неповною оплатою, або з неповною ефективними). Видима неповна зайнятість — це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо виміряти за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований час або шляхом спеціальних вибіркових обстежень.

 

Рис. 1.1. Класифiкацiйнi ознаки форм зайнятостi [10].

 

Невидима неповна зайнятість— переважно аналітичне поняття, яке відбиває фундаментальне порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Характерними ознаками невидимої (прихованої) неповної зайнятості можуть бути низькі доходи, неповне використання професійної компетентності або низька продуктивність праці. Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, виокремлюють "вимушену" та "добровільну" неповну зайнятість. Вимушеною називається неповна зайнятість, зумовлена економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки.

За статусом діяльності розрізняють  первинну (основну) зайнятість і вторинну (додаткову) зайнятість. Первинна— це зайнятість на основному місці роботи, тобто там, де робітник отримує надійний і регулярний доход, де знаходиться трудова книжка. Вторинна— добровільна додаткова постійна або тимчасова діяльність осіб, які мають основну роботу.

За характером організації робочих  місць та робочого часу розрізняють  стандартну і нестандартну зайнятість. Стандартна зайнятість характеризується роботою у виробничому приміщенні роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявністю стабільного робочого місця, чітко визначеним часом початку та закінчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалістю робочого дня (тижня, року). Нестандартна (альтернативна) зайнятість — це трудова діяльність, яка не відповідає стандартним правилам.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну і тимчасову  зайнятість. Постійна — це зайнятість з відносно стабільним місцем роботи. Тимчасова — це зайнятість з тимчасовим, епізодичним, сезонним характером роботи.

За формами правового регулювання  використання робочої сили розрізняють  регламентовану (легальну) зайнятість і нерегламентовану (нелегальну). Регламентована зайнятість — це діяльність, яка відбувається у межах закону. Нерегламентована зайнятість — це діяльність, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується держстатистикою, без оплати податків тощо [4, с. 127].

Одним з найважливіших  методологічних аспектів досліджень у  сфері зайнятості та ринку праці  є виділення факторів, які визначають головні тенденції її функціонування. Дія факторів може відбуватись і  прямо, і опосередковано. Необхідність і систематизація факторів, що впливають  на ефективну реалізацію політики зайнятості як на загальнодержавному, так і  на регіональному рівні викликана  наявністю соціально-економічних  умов, які змінюються і приводять  до зміни характеру впливу факторів на зайнятість і ринок праці. В  економічній літературі з проблем  соціально-трудових відносин зустрічаються  різні підходи до класифікації факторів, які визначають функціонування окремих  систем.

Найбільш показовою в  контексті нашого дослідження є  класифікація факторів, що впливають  на зайнятість, запропонована В.В. Онікієнко та Н.І.Коваленко. Це такі базові фактори, як: демографічні, економічні, техніко-технологічні, організаційні, соціальні. Такий підхід дозволяє оцінити зайнятість на макроекономічному рівні.

Також вченi видiляють такi фактори зайнятостi,як :

рівень розвитку продуктивних сил, продуктивність праці, потреби  ринку в матеріальних і духовних благах;

державна політика;

активність профспілок;

рівень життя;

природний темп приросту трудових ресурсів;

міграція населення;

регіональні фактори (рівень соціального захисту населення, розвиток служб перепідготовки кадрів і т.д. ).

Слід зауважити, що будь-яка  класифікація факторів залишається  відкритою системою, тобто передбачає можливість їхнього доповнення. Тому численні роботи вітчизняних науковців  у сфері зайнятості і ринку  праці, зокрема: Д.П. Богині, С.І. Бандура, В.С. Васильченко, О.А. Грішнової, М.І. Долішнього, Т.А. Заяць, А.М. Колота, І.С. Кравченко, Е.М. Лібанової, В.В. Онікієнка, В.М. Петюха, І.Л. Петрової та інших містять різні  класифікації факторів, умов, наслідків, ознак досліджуваних проблем, їх наукова цінність і практична  значущість визначаються метою розробки тих чи інших класифікацій.

 

1.2. Державна полiтика зайнятостi

 

Оскільки в умовах ринкової економіки не існує автоматичного  механізму забезпечення повної зайнятості населення, виникає потреба в  цілеспрямованому державному регулюванні  ринку праці.

Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний [3].

На сьогоднішній час можливо  виділити три основні моделі державної політики зайнятості.

Європейська модель — це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.

Скандинавська модель — це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

Американська  модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Мета державного регулювання  зайнятості населення — забезпечення ефективної зайнятості, підготовки, перепідготовки, перекваліфікації кадрів, що дало б  можливість кожній людині знайти застосування своїм здібностям у відповідній  сфері діяльності.

Методи державного регулювання зайнятості населення:

законодавче регулювання  умов найму та використання робочої  сили;

створення нових робочих  місць у державному секторі;

стимулювання зростання  рівня зайнятості на недержавних  підприємствах;

заходи щодо підготовки та перепідготовки робочої сили, поліпшення інформованості населення про можливості зайнятості;

соціальне страхування і  соціальний захист безробітних;

працевлаштування незайнятого  населення.

Для реатації державної політики зайнятості створюються біржі праці  або служби зайнятості.

Служби зайнятості — спеціалізовані державні заклади, які виконують посередницькі функції на ринку робочої сили.

Служби зайнятості:

аналізують і прогнозують  попит і пропозицію на ринку робочої  сили, інформують населення, підприємства, державні заклади про стан ринку  праці;

ведуть облік вільних  робочих місць і громадян, які  звертаються з питань працевлаштування;

надають допомогу громадянам у працевлаштуванні, а роботодавцям — у пошуках необхідних працівників;

організують профпідготовку та перепідготовку громадян;

реєструють безробітних  і виплачують їм допомогу.

Існують два основних варіанти вибору засобів політики зайнятості: активний і пасивний.

Активна політика зайнятості є сукупність правових, організаційних і економічних заходів, проведених державою з метою зниження рівня безробіття. Така політика містить у собі: заходи, пов'язані з запобіганням звільнень працівників, збереження робочих місць, навчання, перепідготовку й підвищення кваліфікації осіб, що шукають роботу, активний пошук і підбор робочих місць; субсидування створення нових робочих місць (як на існуючих підприємствах, так і шляхом розвитку самозайнятості); організацію нових робочих місць через систему суспільних робіт. Активна політика реалізує комплекс мір, націлених на сприяння якнайшвидшому поверненню безробітних до праці і включає допомогу при працевлаштуванні, сприяння в професійній перепідготовці, розвиток самозайнятості, професійне консультування й ін.

Активна політика не тільки і не стільки підтримує існування  тих, хто втратив роботу, скільки  насамперед заохочує активність кожної людини, спрямовану на пошук робочого місця, що у свою чергу скорочує його залежність від політики підтримки  доходів за рахунок соціальних виплат; зменшує витрати державного бюджету; знімає напруженість у суспільстві; збільшує продуктивність праці; сприяє структурній перебудові економіки.

На розробку й здійснення активної політики на ринку праці  впливають три найважливіші групи факторів:

міжнародні трудові норми, що встановлюють такі основні права, як вільно обрана зайнятість, рівність можливостей, вільне об'єднання й  ін.;

сформований тип соціально-трудових відносин, активна політика, яка  більш ефективна, якщо вона забезпечена  підтримкою підприємців, робітників й  інших соціальних груп;

характерні умови конкретних ринків праці різних країн, регіонів усередині країн.

Проведення активної державної  політики зайнятості населення здійснюється шляхом розробки й реалізації державних  програм зайнятості.

Пасивна політика зайнятості – це сукупність заходів, спрямованих на пом’якшення негативних наслідків безробіття і містить у собі виплату гарантованої державою допомоги по безробіттю, а по закінченню його терміну матеріальної допомоги; виплату доплат на утриманців, а також можливу видачу недорогих товарів першої необхідності, включаючи продукти харчування і інші заходи. Тактика пасивного очікування економічного підйому може виправдати себе тільки при високій гнучкості ринку праці і робочої сили в цілому, позитивних економічних перспективах, високій можливості самостійного працевлаштування. У протилежному випадку стримуючі регулятори пасивної політики на ринку праці можуть погіршити проблему зайнятості.

Політика зайнятості має  кілька рівнів: загальнодержавний (макрорівень), регіональний і локальний.

Політика зайнятості на макрорівні є визначальною щодо інших рівнів і тому повинна мати комплексний  характер і спрямовуватися на досягнення поставлених перспективних цілей в цій сфері: забезпечення повної і раціональної зайнятості як необхідної передумови реалізації права громадян на працю та досягнення високого рівня життя населення. Найближчою тактичною ціллю політики зайнятості має бути збалансування попиту і пропозиції праці. Це можливо лише при комплексному підході, що включає, з одного боку, стимулювання підвищення попиту на працю (покращення в цілому умов підприємницької діяльності, розвиток .малого підприємництва та самозайнятості, створення додаткових робочих місць на державних підприємствах, стимулювання розширення попиту на працю на недержавних підприємствах тощо), а з іншого боку — сприяння зменшенню пропозиції праці, подолання характерної нині для України надзайнятості (вдосконалення програм соціальної допомоги матерям, студентам, пенсіонерам, продовження термінів навчання та збільшення кількості тих, хто стаціонарно навчається тощо).

Міри державної політики зайнятості диференціюються по:

об'єкту впливу: на загальні міри і спеціалізовані;

джерелам фінансування.

Критерієм ефективності політики на ринках праці є ступінь забезпечення рівноваги між попитом та пропозицією  робочої сили, що досягається попередженням її дефіцитності й надмірності. Головним результатом здійснюваних при цьому мір в умовах економічного спаду є зниження безробіття до її природного рівня. Відповідно до закону Оукена, перевищення фактичним рівнем безробіття природного рівня безробіття на 1 % викликає відставання обсягу ВВП на 2,5%. Таким чином подолання безробіття (насамперед прихованого) забезпечує економічний ефект.

В Україні спостерігається  формування так званого притримуємого  типу моделі зайнятості – робоча сила не використовується у виробництві, але і не вивільняється в інші сфери. Причини притримуємого типу зайнятості:

переконаність менеджерів, що попит на продукцію підприємства незабаром зросте і робоча сила буде залучена;

небажання конфліктів із трудовим колективом;

високі організаційні  й фінансові витрати звільнення "зайвих" робітників;

побоювання збоїв у  ході виробничого процесу, що можуть бути при різкому звільненні робочої  сили;

заборони на вивільнення  персоналу з боку місцевої, регіональної чи центральної влади;

протидія профспілок.

Відношення зайнятості населення  визначають об'єктивну необхідності зрушень у використанні трудових ресурсів, які вимагають нових  підходів до погодженого рішення  задач повної і продуктивної зайнятості населення; досягнення високого рівня  продуктивності праці і формування прогресивної галузевої структури  зайнятості; задоволення потреби  народного господарства в робочій  силі з урахуванням її кількості  і якості; удосконалювання соціально-професійних  характеристик трудових ресурсів; ув'язування зайнятості населення з цілями демографічного розвитку.

Потреба людини в оплачуваній  роботі, пріоритетність тих чи інших  сфер суспільно корисної діяльності, міра трудової участі, вибір професії і місця роботи, трудова мотивація, зацікавленість у високоефективній праці і можливість такої праці, заснована на професійній кваліфікації і працездатності людини, – усе це складається як результат соціальної орієнтації людини в суспільстві, фінансово-кредитної й розподільної політики держави, структурних зрушень у народному господарстві, розвитку сфери послуг політики в області охорони здоров’я і т. ін. Взаємодія суб'єктів соціально-трудових відносин –найманих робітників чи профспілок, роботодавців, об'єднаних у різні асоціації й уряди, дозволяє активно впливати на стан зайнятості, досягати істотного поліпшення всіх її якісних характеристик, таких як освітній і професійно-кваліфікаційний склад зайнятого населення, його галузева й демографічна структура, висока соціально-економічна мобільність і конкурентноздатність і т.д.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДIЛ II

БЕЗРОБIТТЯ ЯК МАКРОЕКОНОМIЧНА КАТЕГОРIЯ

 

 

2.1. Поняття,причини,форми,та  визначення рiвня безробiття

 

З'ясувавши зміст та основні  форми зайнятості, проаналізуємо  явище, безпосередньо пов'язане з  зайнятістю, — безробіття.

Безробіття — такий стан на ринку, коли пропозиція праці перевищує попит на неї. Це дуже важливий соціальний, психологічний та моральний феномен. Він безпосередньо пов'язаний з політикою держави, а в умовах глобалізації — політикою міжнародних організацій[2,cт. 292]. Графічно безробіття можна зобразити так (рис. 2.1).

 

Рис. 2.1. Безробiття

 

За визначенням МОП, безробітною  є людина, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. За Законом  України "Про зайнятість населення", безробітними вважаються працездатні  громадяни у працездатному віці, які через незалежні від них  причини не мають заробітку і  трудового доходу, зареєстровані  у Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Вони спроможні і готові працювати, але не отримують від  служби зайнятості належної роботи, тобто  роботи, яка відповідає їх професійній  підготовці, стажу, досвіду та ін. Безробітними в Україні не можуть вважатись  особи, молодші 16 років, ті, хто вперше шукає роботу і не має професії, відмовляється від професійної підготовки або перепідготовки, особи, що отримують пенсію, а також ті, хто двічі відмовився від запропонованої прийнятної роботи. За Законом України «Про зайнятість населення», така робота — це робота, яка відповідає рівню освіти, професії, спеціальності, кваліфікації працівника і знаходиться у межах транспортної доступності.

Для тих осіб, хто вперше намагається працевлаштуватися, прийнятною є робота, яка вимагає попередньої  професійної підготовки. Якщо безробітний  отримує допомогу, то для нього  прийнятною може вважатися та робота, для виконання якої необхідно  змінити професію. Отже, для отримання  статусу безробітного слід зареєструватись  в службі зайнятості, вести активний пошук роботи, не мати інших джерел доходу і не ухилятися від запропонованої прийнятної роботи [9].

Безробіття тривалий час  у вітчизняній літературі трактувалось як явище суто негативне. І це зрозуміло. Адже дійсно безробіття робить економіку  вразливою, соціальну сферу —  напруженою, психологічний клімат —  збуреним, суспільний спокій — порушенним.Але, як і будь-який інший феномен, безробіття — не тільки зло, воно, окрім руйнівних, виконує важливі суспільні функції (рис. 2.2).

Оскільки безробіття виконує і  конструктивні, і деструктивні функції, для суспільства важливо знати  ту межу, за якою безробіття переходить із нормального (благого) явища у  небезпечне (зле). Для цього необхідне  визначення рівня безробіття. Згідно із сучасною економічною літературою, рівень безробіття може визначатися за формулами: