Зайнятість та соціальний захист населення

Зміст ……………………………………………………………………………………………….………………...2

Вступ……………………………………………………………………………………………..……………………3

РОЗДІЛ 1. Організаційно правові  основи соціально трудових відносин у сфері зайнятості………………………………………………………………………………..…….…….…...………7

    1.1. Форми та види зайнятості населення………………………………………….………...7

    1.2. Законодавчо-правові механізми державного регулювання зайнятості          

    населення………………………………………………………………………………………………..…..10

    1.3. Характеристика ринку праці………………………………………………………………...17

РОЗДІЛ 2. Безробіття та соціальний захист населення.

    2.1. Безробіття, як соціально-економічне явище та причини його    

    виникнення……………………………………………………………………………………………….….22

    2.2. Роль державної служби  зайнятості в соціальному захисті  населення..35

РОЗДІЛ 3. Оцінка політики зайнятості в досліджуваному регіоні.

    3.1. Аналіз структури  державної та регіональної програм  зайнятості         

    населення України……………………………………………………………………………………….40

    3.2. Динаміка безробіття  досліджуваного регіону……………………………………..42

    3.3.Заходи по поліпшенню  ситуації в сфері зайнятості  та соціального 

    захисту населення……………………………………………………………………………………….51

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ……………………………………………………………………………….57

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ……………………………………………………………….59

Вступ

Зайнятість є головною характеристикою ринку праці  і визначає соціально-економічний  розвиток країни. У сучасних умовах питання регулювання зайнятості набуває особливої значущості, оскільки циклічний характер ринкової економіки  спричинює безробіття і пов’язані з ним негативні економічні і соціальні наслідки.

Проблема регулювання  зайнятості також актуальна і  для перехідної економіки, де причини  неповного використання робочої  сили суспільства посилюються недостатньою розвинутістю ринкової економіки та її інститутів. Зокрема, процес трансформації економічної системи в Україні, що супроводжувався формуванням ринку праці, зумовив виникнення такої гострої соціальної проблеми, як хронічне безробіття. Крім того, особливістю української економіки є пристосування до негативних шоків трансформаційного періоду за рахунок зменшення рівня реальної заробітної плати і тривалості робочого часу. Усі ці проблеми знижують рівень життя більшості населення країни, збільшують кризові явища в економіці, стримують структурні перетворення, перешкоджають створенню умов для стабілізації й економічного зростання, а тому потребують невідкладного вирішення.

Зазначена проблематика перебуває в полі зору вчених, її різні аспекти досліджували такі українські науковці, як: Н. Грицяк, П.Гаман, Ю. Краснов, С. Корецька, Б. Кравченко, А. Ліпенцев, В. Мартиненко, О. Мельников, В. Мандибура, Н. Нижник, В. Огаренко, М. Пірен, О. Ривак, О. Лебединська, Е. Лібанова, Л. Лісогор, С. Серьогін, А. Чемерис, П. Шевчук, І. Шумляєва та ін. Серед зарубіжних учених ці проблеми вивчали Д. Рікардо, В. Савченко,Ж. Сей, А. Сміт, Л. Харріс, А. Філліпс Ф. Хайек та інші.

Проте, незважаючи на цінність проведених досліджень, окремі аспекти  проблеми державного регулювання зайнятості населення залишились невирішеними. Так, потребують подальшого дослідження теоретичні засади та методичні підходи державного регулювання зайнятості населення. Не визначено напрямів впливу державної політики зайнятості населення на розвиток економіки. Відсутня методика оцінювання заходів державного регулювання зайнятості. Потребує вдосконалення реалізації державної політики на ринку праці. Не обґрунтовано механізму механізм державної підтримки зайнятості населення.

Здійснюваний  в Україні в даний час перехід  до ринкових відносин зв'язаний з великими труднощами, виникненням багатьох соціально-економічних проблем. Одна з них – проблема зайнятості, що нерозривно зв'язана з людьми, їхньою виробничою діяльністю.

       Ринок пред'являє і вимагає зовсім іншого рівня трудових взаємин на кожнім підприємстві. Однак, поки не створені ефективні механізми використання трудових ресурсів, виникають нові і загострюються старі проблеми зайнятості, росте безробіття.

       Масова бідність і соціальна незахищеність широких шарів населення – наша дійсність.

       Безробіття являє собою макроекономічну проблему, що найбільш прямо і сильно впливає на кожну людину. Утрата роботи для більшості людей означає зниження життєвого рівня і наносить серйозну психологічну травму. Тому не дивно, що проблема безробіття часто є предметом політичних дискусій.

       Економісти вивчають безробіття для визначення її причин, а також для удосконалювання заходів державної політики, що впливають на зайнятість.            Деякі з державних програм, наприклад, програми по професійній перепідготовці безробітних, полегшують можливість їхнього майбутнього працевлаштування. Інші, такі як програми страхування по безробіттю, зм'якшують окремі економічні труднощі, з якими зіштовхуються безробітні. Ще цілий ряд державних програм впливає на рівень безробіття побічно. Наприклад, більшість економістів вважає, що закони, що передбачають високу мінімальну заробітну плату, ведуть до росту безробіття. Виявляючи небажані побічні наслідки тієї чи іншої державної політики, економісти можуть допомогти політикам оцінити альтернативні варіанти вирішення різних проблем.

        Протягом багатьох десятиліть політика керування трудовими ресурсами в СРСР відштовхувалася не від інтересів людини, а від потреб, обумовлених загальною спрямованістю економіки на переважно екстенсивний ріст. Вона була підпорядкована задачі подолання недостачі кадрів, вишукування додаткових джерел робочої сили для укомплектування зростаючого числа робочих місць. Це привело до практично повного вичерпання трудових ресурсів і надмірному залученню в народне господарство жінок і осіб пенсійного віку з обмеженою працездатністю. У СРСР тривалий час існувало таке явище, як нераціональна надзайнятість

       Перехід до ринкової економіки неминуче привів до великих змін у використанні трудових ресурсів. З перебудовою господарського життя країни проявилося багато факторів, що впливають на якісні характеристики ринку робочої сили. Згортання діяльності центральних відомств і галузевих міністерств, розрив вертикальних і горизонтальних економічних зв'язків, встановлених в умовах командно-адміністративної системи без врахування інтересів територій і трудових колективів, різке погіршення соціально-економічного положення і загострення руху населення негативно позначається на ефективності використання накопиченого виробничого потенціалу, збалансованому забезпеченні працездатного населення робітниками місцями, сприяє виникненню локальних вогнищ безробіття. Еміграція населення в країни дальнього зарубіжжя в основному охоплює висококваліфіковані кадри, фахівців, здатних витримати конкуренцію на світовому ринку робочої сили. Для України вона буде мати двоякий наслідок - з одного боку, скоротиться пропозиція робочої сили, з іншого боку - погіршиться її якість.

       Найбільш загрозливим фактором росту безробіття і масового вивільнення людей з виробництва є розвал міжгосподарських зв'язків і згортання з цієї причини виробництва на великих і надвеликих підприємствах першого підрозділу. Розрив горизонтальних економічних зв'язків, порушення договірних зобов'язань з постачання продукції супроводжуються зниженням обсягів продукції, скороченням числа робочих місць і працюючих. Перебудова системи управління і політичного устрою суспільства супроводжується скороченням числа зайнятих на керівних посадах в апаратах державного управління, в армії. Виникає специфічний вид безробіття серед осіб високої кваліфікації, професійно непридатних до використання в низових господарських ланках виробничої і невиробничої сфер.

       Відродження багатоукладної економіки, надання підприємствам повної господарської самостійності, а в цілому, усебічна демократизація спричинили за собою великі зміни в теоретичних підходах до проблем зайнятості. Головний їхній напрямок - перетворення працівника з безсуб'єктного ресурсу командно-адміністративної господарської системи в суб'єкта економічного життя. На ринку праці такий працівник уже не виступає в якості безправного і невільного, а має деякий вибір способів свого існування. Нарешті суспільство визнало право працівника на самостійні дії не тільки на папері, як це було при радянській владі, але і на ділі.

Актуальність  даної теми визначена в першу  чергу об`єктивно важливою роллю соціального захисту населення у сучасній соціально орієнтованій ринковій економіці, перехід до якої є головним вектором реформ в Україні.

Мета курсової роботи: дослідити ефективність заходів  держави в області працевлаштування та стабілізації ринку праці в Україні.

Завдання роботи:

• розглянути форми і види безробіття та їх специфіку;
• розкрити поняття природного рівня безробіття;
• дослідити зайнятість в Україні;
• проаналізувати динаміку безробіття в Україні.

Об’єктом дослідження  даної роботи є соціальний захист населення.

Предметом дослідження  є зайнятість та соціальний захист населення України.

Методи, які  використовувались при написанні курсової роботи: теоретичний аналіз, аналіз статистичного та фактичного матеріалу.

РОЗДІЛ 1 .Організаційно-правові основи  соціально-    трудових відносин  у сфері зайнятості

1.1. Форми та види зайнятості населення

         Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать громадяни,  що проживають на території держави на законних підставах:

 - ті, що працюють за наймом;

 - ті, що самостійно забезпечують себе роботою;

 - обрані і призначені на оплачувані посади в органи державної влади і управління та в громадські й інші об”єднання;

 - ті, хто проходять службу в Збройних силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України;

 - ті, хто проходить професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва;

 - учні денних загальноосвітніх шкіл і студенти вищих навчальних закладів;

працюючі громадяни  інших країн.

           Отже, до зайнятого населення належать усі громадяни, зайняті будь-яким видом суспільно-корисної діяльності.

        Зайнятість – це надзвичайно важливе економічне і соціальне явище.

Економічна функція зайнятості реалізується через участь населення у суспільно – корисній праці, створенні валового національного продукту; соціальна функція – через задоволення найвищої потреби людини в самоактуалізації та самореалізації – сенсу її життя. Оскільки завдяки зайнятості людина отримує доход, варто виділити ще одну основну функцію – дохідну. Певні особливості соціально – трудових відносин зайнятості формуються специфікою трудового середовища, відповідністю запитів і пропозицій щодо робочих місць, станом економіки країни в цілому та її окремих галузей, ступенем задоволеності працівника працею, його освітньою та професійною підготовкою, культурою всіх суб”єктів трудової діяльності тощо.

        Інформацію про специфіку відносин у сфері зайнятості формують у вигляді показників видів та форм зайнятості, її структури. Так, види дозволяють характеризувати зайнятість за такими ознаками як:

• робота (служба) на підприємствах певної спеціалізації (підприємств, армія, навчання, домогосподарство та ін.);
• зайнятість за галузевою приналежністю (сільське господарство, промисловість, невиробнича сфера та ін.);
• за характером виконування функцій: робітники, службовці, підприємці, фермери та ін.);
• за видами власності;
• за територіальними ознаками;
• за особливостями зайнятості (наймані працівники, власники);
• за віком та статтю.

      Форми, своєю чергою, деталізують зайнятість за організаційно – правовими ознаками, за статусом та стабільністю діяльності, за особливостями виконання робочого часу тощо.

       Залежно  від повноти використання  нормативного  робочого часу працівниками  виділяють  повну та неповну форми зайнятості. Повна зайнятість - працівник повністю задіяний протягом робочого періоду (дня, тижня. Року) є основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства, свідченням соціального захисту населення в трудовій сфері. Оскільки за повної зайнятості попит та пропозиція робочої сили на ринку праці збалансовані, інтереси працівників та суспільства максимально враховані, цю форму зайнятості ще називають ефективною. Як правило, повна зайнятість забезпечує доход працівникові в нормальних для регіону, де він працює, розмірах.

       Неповна зайнятість- це стан, коли працівник задіяний на роботі лише частину робочого періоду з неповною оплатою. Як правило, це постійні працівники з чітко визначеною періодичністю; сюди не належать сезонні та тимчасові працівники, робота яких відзначається сезонністю чи періодичністю. Неповна зайнятість може бути явною чи прихованою. Прихована зайнятість часто пов”язана зі скороченням обсягів виробництва. Розділяють ще добровільну та вимушену неповну зайнятість: залежно від того, чи такий вибір працівник зробив самостійно (наприклад, навчання) , чи ситуація сформована зовнішніми факторами (наприклад, реконструкція фірми). З точки зору трудового законодавства ще виділяють такі форми зайнятості: первинна зайнятість – на основному місці роботи; вторинна зайнятість – робота за сумісництвом; постійна зайнятість – стабільне місце роботи; сезонна зайнятість пов”язана зі специфікою виробництва, є поширеною в сільському господарстві ( в рослинництві); тимчасова зайнятість – робота має епізодичний характер.

         Стандартна форма зайнятості пов”язана з традиційними трудовими відносинами ( чітке робоче місце, завдання, робочий день, трудовий розпорядок і т.п,).

        Нестандартна форма зайнятості потребує спеціального правового регулювання (наприклад, робота на дому, з гнучким режимом роботи тощо).

        Зайнятість також може бути легальною та нелегальною залежно від того, включена чи виключена вона зі сфери соціально-трудових відносин.

       Оцінка зайнятості здійснюється через систему абсолютних та відносних показників:

• загальна чисельність зайнятих осіб ( у цілому в народному господарстві та за окремими групами ( за статтю, віком, освітою, професією, місцем проживання);
• рівень зайнятості всього населення - відношення загальної чисельності зайнятих у цілому в народному господарстві до чисельності всього населення країни, у відсотках;
• рівень зайнятості економічно активного населення- відношення кількості зайнятих до кількості економічно активних, у відсотках;
• рівень економічної активності населення – відношення кількості економічно активного населення до загальної кількості населення віком 15-70 років, у відсотках.

    1.2. Законодавчо-правові механізми державного регулювання зайнятості  населення

Визначено, що необхідність державного регулювання соціальної сфери виникла наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., коли монополістичні тенденції в розвитку ринку назавжди позбавили його здатності до саморегуляції та самовідновлення. Основною причиною монополізації економічних відносин і руйнування засад вільного підприємницького капіталізму був розвиток масового індустріального виробництва. Таким чином, генеруючи ідеї науково-технічного прогресу, людина створювала умови, що сприяють загостренню соціальної нестабільності, подолання яких ставало першочерговим завданням державної політики. Зайнятість населення є найважливішим показником використання людських ресурсів у виробничому процесі. Безперечність такого твердження пов’язана з тим, що іманентною властивістю зайнятості є праця, яка, з одного боку, є об’єктивною потребою, а з другого – основною рушійною силою суспільного розвитку, на який держава повинна впливати. Як відомо, здійснення державної політики у сфері зайнятості є конституційно закріпленим обов’язком держави щодо правового регулювання процесів праці й соціально-трудових відносин, встановлення соціальних гарантій зайнятості, оплати праці і прожиткового мінімуму, економічної підтримки соціально вразливих груп населення. Вона спрямована на досягнення максимально можливого, ефективного й вільно вибраного виду зайнятості. У ході дослідження визначено, що державне регулювання зайнятості населення здійснюється в межах державного регулювання ринку праці, що передбачає насамперед підтримку його ефективного функціонування шляхом створення необхідних умов для досягнення збалансованості та рівноваги його елементів – попиту та пропозиції, ціни робочої сили, а також узгодженості ринку праці з іншими ринковими структурами. Виходячи з цього, державне регулювання повної зайнятості населення в дисертації розглядається як сукупність заходів прямого та непрямого впливу на ринок праці, які забезпечують досягнення найбільш повної, ефективної та раціональної зайнятості працездатного населення й підтримку необхідного рівня професійної підготовки та кваліфікації кадрів.

Державне регулювання  зайнятості, як правило, здійснюється за трьома основними напрямами: стимулювання утворення гнучкого ринку праці; пасивні заходи впливу на ринок праці (пасивна політика зайнятості); сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення й надання допомоги в професійній підготовці та перепідготовці (активна політика зайнятості).

Проведений теоретичний  огляд категорії зайнятості та необхідність проведення державного регулювання  повної зайнятості дає змогу визначити  показники, що характеризують її стан. Раніше, в умовах централізованої економіки, при характеристиці зайнятості в основному акцент робили на поняття “трудові ресурси”. Вона не відображає реальних можливостей економіки й виробників у використанні робочої сили, а лише кількісно вимірює демографічні особливості населення. Тому з переходом на ринковий механізм господарювання виникла об’єктивна необхідність розробки нових показників, які зменшують недоліки. Такими показниками можуть бути: рівень зайнятості населення професійною працею, рівень зайнятості працездатного населення в суспільному господарстві, коефіцієнт раціональної структури розподілу працюючих по галузях і секторах економіки й коефіцієнт оптимізації професійно-кваліфікаційної структури працюючих.

Перший показник визначається як відношення зайнятих професійною  працею працівників до загальної кількості населення, виражене у відсотках. Цей коефіцієнт показує залежність рівня зайнятості від демографічних факторів, тобто від коефіцієнтів народжуваності, смертності й приросту населення, які обчислюються статистикою. За цим показником можна визначити ефективність заходів державного регулювання, що впливають на добробут суспільства.

Другий показник дозволяє оцінити заходи державного регулювання, що призводять до формування, з одного боку, потреби суспільного господарства в працівниках, а з іншого – потреби населення в робочих місцях. Він розраховується як процентне відношення чисельності працездатного населення до загальної кількості населення.

Третій показник характеризує заходи державного регулювання, що призводять до раціональної зайнятості. Він визначає пропорціями розподілу трудового потенціалу за видами занять, галузями, секторами економіки. Як відомо від незадовільного розподілу робочої сили, на стику між ланками виробництва, галузями й секторами виникають втрати. При раціональній зайнятості можна уникнути або скоротити такі втрати й додатково отримати позитивний результат, що буде означати раціональне використання робочої сили.

Четвертий коефіцієнт дає  змогу виявити заходи державного регулювання, що викликають відповідність професійно-кваліфікаційної структури працюючого населення структурі робочих місць, а також визначити, наскільки відповідає система підготовки кадрів потребам економіки.

У ході дослідження було встановлено, що державна політика у  сфері зайнятості зводилася в основному до заходів тимчасового стримування безробіття і обслуговування незайнятого населення, яке звертається до органів служби зайнятості по допомогу в працевлаштуванні, тобто мала більш пасивний характер, ніж активний. Тому доцільним є визначення основних аспектів державної політики зайнятості, яка повинна мати системний характер і відображати прогноз зайнятості населення .

На макрорівні державна політика покликана вирішувати такі основні завдання: узгодження фінансово-кредитної, структурної, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики із системою цілей регулювання зайнятості.

На рівні регіону  політика розвитку робочих місць  повинна бути узгоджена з промисловою  політикою. Державна підтримка розвитку фермерства, індивідуального, малого й  середнього бізнесу, постприватизаційна політика підприємств, організація санації й банкрутства підприємств із найменшим збитком для зайнятості належать до числа завдань мікрорівня.

Пряме регулювання зайнятості населення  передбачає розробку й впровадження програм виробничого навчання й перепідготовки кадрів; заходи щодо раціонального регіонального розміщення робочої сили; регламентація робочого часу; регулювання міжрегіональної й міжнародної міграції робочої сили; програми зайнятості молоді, інвалідів, людей похилого віку; колективно-договірна система наймання робочої сили; встановлення розмірів заробітної плати й своєчасної її виплати.

          Право на працю вільного громадянина,  задеклароване Конституцією України,  міжнародним та національним  законодавством, реалізується через інститут зайнятості шляхом укладання працівниками договору про працю на підприємстві. Кожна людина в демократичній країні має право на вибір професії, роду занять (роботи) згідно з покликанням, здібностями, можливостями, освітою врахуванням потреб суспільства.

      політики більшості країн світу, оскільки заходи щодо ефективного використання трудового потенціалу сприяють росту економічних показників, стимулюють ринкові відносини, забезпечують економічну та соціальну безпеку країни. Механізми державного регулювання зайнятості населення опираються на законодавче забезпечення. Право на працю кожному громадянинові гарантується ст.43 Конституції України. Основний Закон гарантує також право на соціальний захист. Окремі зобов”язання держави щодо працевлаштування законодавчо закріплені в Кодексі законів про працю. Комплексним законодавчим актом, що значною мірою регулює соціально-трудові відносини в сфері зайнятості, є Закон України «Про зайнятість населення».

       Конституція  надала всім право на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і не нижче встановленого мінімального розміру. У Законі «Про зайнятість населення» закладено концепцію зайнятості, що відповідає сучасним ринковим відносинам, закріплює процедуру залучення людей до праці, сприяє створенню умов для поліпшення використання можливостей працездатного населення країни.

      Політика  зайнятості та роль держави  в її реалізації. Реструктуризація економіки України відповідно до вимог ринку сприяє формуванню нового типу соціально-трудових відносин і, в першу чергу, відносин зайнятості. Оскільки генеральним курсом розвитку суспільства проголошено побудову соціально орієнтованої ринкової економіки, зайнятість населення в Україні повинна бути максимально повною, продуктивною, сприяти ефективному використанню людських ресурсів. Якраз це і є головним елементом політики (концепції) зайнятості в Україні, розробленої н перспективу. В основу цієї політики покладено принципи, що випливають з ефективного світового досвіду, рекомендацій МОП:   

• забезпечення всім громадянам України рівних можливостей в реалізації права права на працю, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи роботи згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою, суспільними потребами;
• створення нових робочих місць за рахунок розвитку підприємництва як засобу сприяння ефективної зайнятості;
• забезпечення свободи працівникові вільно розпоряджатися своєю робочою силою ( йдеться про участь у суспільній праці, вибір сфери праці, режиму та інтенсивності, місця роботи, можливість перепідготовки та ін..).

        Існує низка державних гарантій  що реалізується через загальнодержавну  та регіональні програми зайнятості  населення. Ці програми розробляються  владними структурами на рік чи більш тривалий період і забезпечують такі напрями:

• реструктуризацію та розвиток економіки як основу зростання добробуту;
• створення додаткових робочих місць, скорочення безробіття;

Управління зайнятість населення є одним з провідних  напрямів державної сприяння працевлаштування тих, хто втратив роботу або незадоволений нею;

• розвиток системи підготовки та перепідготовки робочих кадрів та застосування інших заходів для забезпечення більш ефективного використання трудових ресурсів;
• реалізація певних заходів щодо підтримки сільського населення.

       Удосконалення  системи соціального захисту  населення здійснюється в площині  формування її за рахунок адресності, оподаткування грошових доходів  населення, розробки соціальних  програм підтримки, надання пільг  та субсидій тощо.

      З метою  реалізації державної політики  зайнятості населення функціонує  державна служба зайнятості, діяльність  якої спрямовується Мінпраці  і соціальної політики. На вирішення  проблеми незайнятого населення  спрямована єдина технологія  обслуговування незайнятого населення, затверджена Державним центром зайнятості. Державне управління  зайнятістю населення вирішує три групи завдань:

• сприяння економічній політиці щодо створення та збереження робочих місць;
• забезпечити клієнтів необхідною інформацією про вакантні робочі місця, їх вимоги до претендентів;вживати певних заходів щодо активізації безробітних.

     Безпосередніми суб”єктами економічного розвитку країни є регіони. Вони також є провідниками державної політики зайнятості. Пріоритетними напрямками регіональної політики є:

• створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць;
• стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: неповного робочого дня, тимчасової роботи, сумісництва, роботи на дому;
• організація професійного навчання тих, хто прагне знайти роботу;
• вивчення демографічних процесів у регіоні;
• досліджуються економічні характеристики регіону, демографічна ситуація, освітній рівень жителів, інші соціально-економічні чинники обумовлюють особливості формування місцевого ринку праці, піднімають відповідні завдання перед місцевою службою зайнятості.

     Регулювання регіональних ринків праці, організація зайнятості населення та його соціальний захист від безробіття проводяться на основі розроблених та адміністративно затверджених регіональних програм зайнятості населення, що включають розв”язання таких проблем:

• стабілізація економіки, створення нових робочих місць;
• забезпечення позитивних змін у чисельності зайнятих, в їх структурі;
• зниження напруженості на фіксованих ринках праці;
• подолання негативних кризових явищ.