Особливості висвітлення розвитку літератури у журналі «Українська хата»

Міністерство  освіти і наук України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Факультет систем і засобів масової інформації

Кафедра масової та міжнародної комунікації 
 
 
 
 
 

Курсова робота

Особливості висвітлення розвитку літератури у журналі «Українська хата»  
 
 
 
 

Виконавець:

Студентка групи

ЗЖ-07-2                                                                                Покатіс В.Д. 
 
 

Керівник  :

кандидат історичних наук,

доцент кафедри  масової та

міжнародної комунікації                                                   Бикова Н.М. 

Дніпропетровськ – 2009 рік

Зміст 

Вступ…………………………………………………………………3 

Розділ  I. Історія журналу «Українська хата»……………………....5

1. Історія створення журналу «Українська хата»………………5
2. Найяскравіші постаті «Української хати» …………………..8
3. Один з «хатян» Андрій Товкачевський……………………...11

РозділII.Розвиток літератури на сторінках журналу «Українська хата»………………………………………………………………….14

2.1 Журнал  «Українська хата» у контексті  українського модернізму…………………………………………………………...14

2.2. Поезія  журналу………………………………………………….20

2.3  Ставлення  до літератури і особливості її висвітлення у журналі

«Українська хата»…………………………………………………...25 

Висновки……………………………………………………………..31 

Список  використаної  літератури ………………………………….33 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

Проблема  значення періодичних видань у громадсько-політичному  і культурно-мистецькому житті  народу складна й багатоаспектна. Для віками позбавлених державності  українців, що зберегли свою національну  самобутність у сфері культури, ця проблема набуває додаткової ваги. Значення української періодики в духовному самоствердженні народу важко перебільшити. На кожному з етапів історико-літературного процесу 19-20 століть літературно-громадська преса не тільки пропагувала художню творчість, а й виконувала функцію популяризатора громадсько-політичної думки, нових філософських ідей, наукових досягнень, мистецьких рухів.

Поява в 1909 р. журналу «Українська хата» ознаменувала собою оформлення в Наддніпрянській Україні творчого угруповання, що ґрунтувалось на засадах модернізму і мало загальноукраїнський характер. В останні роки після тривалого періоду перекручувань, тенденційних освітлень діяльності журналу з'явилось чимало різнорідних публікацій, присвячених цьому цікавому і своєрідному явищу в історії української літератури. Але увагу науковців привертають в основному літературнокритичні та естетико-теоретичні твори «хатян». Що ж до художньої частини журналу, то вона, за незначним винятком, випала з поля зору дослідників. Більше того - в наукових колах побутує думка, що в своїй творчій практиці «хатяни» залишилися традиціоналістами, не зробивши нічого принципово суттєвого для оновлення українського письменства. Але неупереджений, системний розгляд поезії журналу змушує внести корективи в таке трактування.

Насамперед  варто зробити кілька вступних зауважень. Потрібно враховувати всеукраїнський характер «літературно-наукового, громадського і економічного ілюстрованого місячника», який лише з цих причин не міг замикатись на автурі певного кола, перетворившись па трибуну для обраних письменників. По-друге, сама редакція журналу вже з першого номера заявила про необхідність уникнення штучних перешкод у підборі художніх матеріалів для часопису, про перетворення «Української хати» в «лабораторію», творчий полігон для молодих авторів, з метою всебічного сприяння викристалізуваного їхнього мистецького обличчя та розвиткові творчих здібностей.

Поглиблений аналіз творчості поетів «Української хати» повинен утвердити нас  у переконанні, що серед них склалось ядро ідейно та художньо зближених між собою митців, яких і можна назвати «хатянами». Треба дослідити які чинники утвердили поетів-«хатян»  заперечувати побутописання та етнографічної обмеженості в літературі, відхід від художніх шаблонів, активні пошуки нових зображувально-виражальних засобів. Викладенню мистецького кредо «хатяни» присвятили окремі твори, які, не втрачаючи своєї естетичної значущості, можуть прочитуватись як індивідуальні літературні маніфести.

Об’єктом  дослідження даної роботи - є видання «Українська хата» . Цікавить нас у ньому,  на сам перед, історія створення та проблеми функціонування в контексті тодішньої доби. Уважно дослідити усі проблеми, які виникли у процесі його функціонування та обставини під якими він змінювався.

Предметом дослідження є те, що висвітлювало це видання на своїх сторінках, тобто сучасна література та її розвиток.

Мета  цієї роботи полягає саме в тому, щоб  проаналізувавши зміст журналу, тобто твори і статі,  які  в ньому друкувалися, зробити  висновки: чи спромоглися вони домогтися здійснення поставлених перед собою завдань. Тобто на скільки їх погляди впливали на тогочасних письменників і як вони відобразилися в літературі.

 До  цієї теми у своїх дослідженнях, зверталося багато науковців: 

В. Погребенник, О.Бартко, І.Н. Голубінка, С. ІІавличко та інш. 
 
 
 
 
 

Розділ  І. Історія журналу  «Українська хата» 

1. .Історія  створення журналу  «Українська хата»

Після того як революційні події пішли  на спад, з 1909 р. з’являються журнали, які розробляють ідеологічні  основи  визвольного руху й соціального та національного світогляду. Таким журналом, що зайняв наступальну позицію й дотримувався радикального спрямування, став місячник «Українська хата». Видавався він з 1909 до 1914 р. за редакцією М. Шаповала та П.Богацького (вийшло 64 номери).

 Виникнення  журналу тісно пов’язане з  альманахом «Терновий вінок», навколо  якого згуртувалась революційна   українська молодь - П.Богацький,  М. Шаповал, О.Коваленко, Ю.Сірий  (Тищенко), В.Скрипник, Л.Будай та  ін.

Внаслідок полеміки, розгорнулася між членами революційного гуртка та представниками літературних і національно-політичних напрямів поміркованого характеру , думки яких відображала «Рада», виникла необхідність заснування ще одного друкованого органу. Так з’явився  журнал «Українська хата». Не будучи партійним органом, він стояв на ґрунті революційної ідеології у національних та соціальних питаннях. У вступній статті першого номера (березень, 1909 р.) редакція так визначила свою програму: «… Розвивати українське письменство, направляти його так, щоб воно йшло назустріч всім життьовим змаганням нашого народу й запомагало б його культурно-просвітнім потребам, навертаючи його на думку на шлях поступу, де світять кращі ідеали людськості: воля, рівенство і братерство – де ввижається вільна людина, вільна творча громадська праця і рівне користування добром природи ».  Щодо позиції українського визвольного руху, то М.Шаповал зазначав: «Національність, до якої прагнемо, має величезний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки «так – так, ні - ні», що ми українці та й годі. Ні, треба, щоб українство було ще й цінністю загальною, вселюдського значення. Українство наше мусить виступити як вічна цінність. Українство … в етичному розумінні мусить стати в оборону істині, цебто – свободи людини». Отже, своїм завданням редакція висувала «пробудження національної свідомості» й розвиток рідного письменства, культури і мистецтва, на що вказувалося і в поліцейських рапортах: «Українська хата» проводить думку про обособленість України, доводить, що українці не є частиною єдиного російського народу і замість слова малоросія вживає слово українці»[112,ф.295,спр.1,оп.6,арк..150].

Редакція  намагалася тримати зв'язок і з  українцями, які проживали за межами України. З цією метою вона розробила  анкету, яку розіслала українцям до Сибіру. Анкета складалась з 32-х пунктів. Окрім біографічних даних, редакція просила відповісти на такі запитання: «Чи відрізняє свідомо анкетований український народ від великоруського; за кого себе вважає – руського, хохла, малороса чи свідомого українця; чи отримує українські газети; під впливом яких факторій став свідомим українцем і т.д. ». Поліція з приводу цієї анкети хотіла зразу ж відкрити кримінальну справу.

Навколо альманаху гуртувалася студентська  молодь, учителі, письменники, дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П.Тичина, М.Рильський, В.Свідзинський, друкували твори М.Вороний, М.Коваленко, Г.Комарова, Я.Мамонтов, О.Олесь, Г.Чупринка та ін. Поруч із молодими митцями на сто-рінках "Української хати" друкувалися й імениті, уже знані журналісти: Микита Шаповал, Павло Богацький, Микола Євшан, Гнат Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали головним ядром, ру-шійною силою видання. Опубліковані в журналі твори твори західноукраїнських поєтів, зокрема представників угрупування «Молода муза», засвідчували спільність естетичної програми обох угрупувань; тут, зрештою, гуртувалась зовсім юна парость української літератури.

Водночас  «Українська хата виступила» з гострою  критикою проти традицій, які встановилися в українській літературі, різко полемізувала з представниками українофільства за їхню поміркованість, лібералізм , лояльність та угодовство. Особливо яскраво це виявилося у статті М.Євшана «Боротьба генерації і українська література».

Хоча  відбувалась інтенсивна полеміка щодо нових напрямів у літературі, піднесенні її мистецького й ідеологічного рівня, наприклад між «Радою» і «Українською хатою», все-таки  у критиці й літературознавстві це проходило під знаменником боротьби за єдину національну українську літературу з провідною настановою – національного визволення України.

 Діяльність  «Української хати» призвела  до утворення двох течії: революційної  – «хатян», і поміркованої  – «радян». Таку назву отримали  від підтримки певної газети  – «Української хати» чи «Ради».

На початку Першої світової війни журнал був заборонений. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.2. Найяскравіші постаті «Украінської хати».

Постійним і незмінним редактором "Української  хати" був П.Богацький (1883-1962). На сторінках  часопису здебільшого друкувався як письменник і літературознавець, підписуючись зокрема ініціалами П.Б. Усі його дослідження пройняті повагою, толерант-ністю, глибокими знаннями життя тощо.

Ключовими теоретиками "Української хати" були Микола Євшан (Федюшка), М Сріблянський (він же друкував поезії під своїм справжнім Іменем — Микита Шаповал) і Андрій Товкачевський.

М.Шаповал  відіграв важливу роль у розвитку національної думки. Друкувався під  власним прізвищем, використовував псевдоніми: найчастіше - М.Сріблянський, М., М.С., М.Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У кожній статті відстоював ідею національного патріотизму самостійності України, показував негативне ставлення Російської імперії до українського народу та його боротьби за незалежність. У праці "Національність і мистецтво" він дає таке визначення української національності: "Українська національність, як певний соціальний, етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, розумінням усієї суми життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом" (1909). Подібні ідеї простежуються й у статті "Українство і великороси", де автор стверджував: "До української ідеї ніколи не ставилися з повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні змагання українців ніхто не помічав і сприймав як "провінційні об'яви граждансько-ро-сійської недозрілості". Російське громадянство і уряд з неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь у визвольній бо-ротьбі" (1909. - №2).

Микита  Шаповал брав участь у тривалій полеміці "Української хати" й "Ради" щодо осмислення сутності національного питання, зокрема дискутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. "Хатяни" виступали за інди-відуальність, "людину на повен зріст", із яскраво вираженим "національним об-личчям", боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах українства. Значний внесок зробив М.Шаповал в осмислення творчості Т.Шевченка, наголошуючи: "…Наче й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках, почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де ворушиться тепле ук-раїнське серце, і ця присутність великого духу на-повнює вас силами, вірою…" (1909. - №1).

Після припинення видання "Української  хати" (заборонена влітку 1914 р. із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно працював в ім я України. Був одним з засновників місячника "Шлях", друкувавсядрукувався на сторінках "Діла", "Боротьби", "Універсального журналу", "Будучності", "Маяка". Окремо стоять великі публіцистичні праці - книги "Жертви громадської байдужості" (1910), "Шевченко і самостійність України" (1917), соці-ально-політичні нариси "Село і місто" (1926), "Стара і нова Україна" (1926) та ін.

До розгляду засад письменства і творчості звертався Микола Євшан (1889-1919), він також здійснював переклади з німецької мови. Справжнє прізвище публіциста Федюшка Микола, також друкувався під псевдонімами Лебедик, Явір, М.Ф. У деяких статтях (наприклад, "Дещо про українське письменство в Галичині", "Новини нашої літератури") відчувається мінорність, інколи навіть песимізм. Критик писав: "В Україні зараз відчувається упадок творчості, утрата смислу існування дійсної культури. Творець мусить мати широку артистичну культуру: сильний культурний грунт, повинен ставитися серйозно до себе і інших" (1910.- №1). Кілька своїх публікацій М.Євшан присвятив Кобзареві, серед яких найповажніше місце посідає стаття "Тарас Шевченко", надрукована у п'яти номерах журналу за 1911 рік. Поетичний геній народного поета розкритий усебічно, крізь увесь твір проходить твердження , що це була "натура свіжа, цікава на життє, спрагла і голодна на його вражіння. Він був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю" (1911. - №1).

Не менш впливовою особистістю вважався Андрій Товкачевський. Особливо вражає серія статей, присвячених "Оптимізму і песимізму в українському житті". Автор подавав приклади, чому ж національні прояви у Росії "уявляють величезну пустиню, хоча й кілька одиниць бореться із сном, кричить, виступає проти, а решта 30 млн. рабів мовчить і мириться. Через песимізм навіть українська інтелігенція від Бога зреклась" (1909. - №11). Поступово автор робив висновок: "Трагізм української інтелігенції полягає в тому, що борячись за свободу і в своїм запалі нехтуючи національною властивістю українського народу, вона однією рукою руйнує те, що утворює другою: на устах свобода, а на ділі рабство" (1910. - №10). Проте А.Товкачевський вірив у майбутнє і позитивні зміни прийдешнього.

Хоча  долі провідних митців і публіцистів "Української хати" склалися по-різному, але їх об'єднувала любов до рідного народу, прагнення під-нести свою державу та її духовні здобутки на вищий щабель, щоб увійти у коло цивілізованих європейських суспільств. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3. Один з «хатян» Андрій Товкачевський

Андрій  Товкачевський (1885-1965) – публіцист  і критик «Української хати». Роки його діяльності в журналі і є тим  «періодом творчості» Товкачевського, коли з’явились два десятки його статей, що й склали дві книжки –  «відбитки» «Утопія і дійсність»(1911) та «Г.С.Сковорода»(1913), після чого, за висловом однодумця-«хатянина» М.Шаповала(М.Сріблянського), назавжди «літературно замовк».

Андрій  Товкачевський народився 10 грудня 1885 року на Чернігівщині в сім’ї 

козака. Дитинство минуло в с. Сиволож Бородянського повіту. Потім – чотири класне училище в Борзні. Закінчивши училище, 18-річний юнак стає «на самостійні хліби», заробляючи репетиторством, мріючи про подальшу освіту, і невдовзі одягає юнкерську форму Чугуївського військового училища, бо його закінчення надавало право вчитися в університеті. Майбутній офіцер успішно завершив трирічний курс навчання за вдвічі коротший строк. Тут, у Чугуєві, викристалізувалась політична орієнтація Товкачевського: під впливом «доброго промовця, ентузіаста революції» капітана В.Плетньова вступив до партії російських есерів. Невдовзі він захоплюється їхніми українськими однодумцями, лідером яких в училищі був Микита Шаповал.[1.21]

В училищі  були й ентузіасти українського мистецтва, варто назвати викладача математика полковника Остафіїва, свого часу актора в трупі М.Кропивницького, що організував юнкерський театр.

Отже, не дивно, що до першого місця cлужби молодий підпоручник вирушає переконаним соціалістом-революціонером і відданим патріотом України. Та вже через місяць потрапляє під нагляд поліції, а наприкінці 1906 р. його судять за відмову стріляти в демонстрантів і за виступ на мітингу робітників м.Грозного. Вирок військового суду – два роки арештантських рот, відбув він їх у Владикавказі та Харкові.

Безпаспортний і безправним повертається Товкачесвький  до рідного села у 1908 р. На весні 1909 р. дізнається, що його товариш по Чугуївському училищу М.Шаповал разом із П.Богацьким  почали видавати журнал «Українська  хата». Зустрічаючись із М.Шаповалом, Товкачевський стає активним «хатянином».

Дружні  стосунки зв’язали Товкачевського ще з одним співробітником журналу  – Миколою Федюшком, в літературі більш відомим як М.Євшан, який пізніше  став особистим секретарем професора  М.Грушевського.

За допомогою  Євшана Товкачевький оселяється у Львові, відвідує університетські лекції як вільний слухач. Дебютує на початку 1910 р. як критик публіцист в «Українській хаті» та «Молодій Україні». Його перші публікації – це філософські, соціологічні, мистецтвознавчі студії над найновішими європейськими першодруками. Вільний час спливає в літературних дискусіях з молодими колегами по перу.[1.22]

Матеріальні проблеми і занадто пильна «увага»  польських урядовців, змусили багатьох студентів залишити Львів: так, Євшан  продовжив навчання у Віденському університеті, а Товкачевський з’явився в Києві в редакції «Української хати». Його переїзд збігся з фінансовою кризою в журналі, який опинився перед загрозою закриття . Співробітники часопису вирішили заробити гроші самі. Так, Богацький час від часу ставав землеміром, а Шаповал, за сприяння Є.Чикаленка та М.Васильєва, отримав досить солідну посаду в лісництвах мільонера М.Терещенка. Туди , в Хінельські ліси на Орловщині, вирушає на посаду «помічника лісничого» и Товкачевський. Разом із Шаповалом вони утворюють щось на зразок благодійного товариства для сприяння національно свідомим митцям, даючи їм можливість і творити, і заробляти в лісництві.

Ці прихильники  «хатянства», працюючи за сотні кілометрів від Києва, не поривали з громадським  та мистецьким життям. Товкачевський саме в цей час публікує більшість своїх статей. 1912 р. він одружується з вродливою вчителькою Олександрою з його рідного села.

Того  ж року Товкачевському надходить  пропозиція: стати лісничім на Кубані, яку він, не без вагань, приймає. Переїзд до Катеринослава і виконання службових обов’язків вивели його за межі українських суспільних та літературних проблем.

Життєві віхи А.Товкачевського того періоду  нагадують кар’єрні потуги типового «висуванця» - чиновника із «середньої ланки народного господарства».[1.23] Він повернувся з Кубані в 1921 р., учителював на Чернігівщині, потім працював інструктором у споживчій кооперації, брав участь в агітації за «нове колгоспне село». 1932 р. переїжджає до Києва, влаштувавшись на роботу до лісохімічного заводу. А після закінчення заочного планового інституту в Москві(1937) стає начальником планового відділу названого підприємства. З початком війни у 1941 р. – евакуйований до російської глибинки. Після повернення додому 1945 р. й аж до виходу на пенсію працює на попередньому місці. Останні роки Товкачовського-пенсіонера промайнули теж зовсім непомітно. Так і згасло життя Андрія Товкачовського 25 листопада 1965 р. в Києві, не викликавши й найменшої згадки в літературних колах.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  ІІ. Розвиток літератури на сторінках журналу «Українська хата» 

2.1. ЖУРНАЛ «УКРАЇНСЬКА ХАТА» У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ 

       Мистецька цінність, принципи її витлумачення й оцінки - це визначальні питання для будь-якого літературно-критичного напряму чи течії. Від концептуального їх вирішення залежить характер критеріїв і методологічних підходів, крізь призму яких обґрунтовується вартість твору, тенденції й перспективи літературного розвитку.

    З одного боку, критика є виразником літературної самосвідомості, а з іншого - визначає та проголошує естетичні запити публіки, що дозволяє їй стати посередником між мистецтвом І суспільним реципієнтом. Мінливий час по-різному висвітлює сенс літературного явища, оновлюючи й уявлення про призначення мистецтва, й критерії його оцінки.

    Унаслідок історичних закономірностей літературного  розвитку те головне, споконвічне для  критики питання набуло особливої  актуальності на межі XX ст. Саме на цьому етапі літературна критика, вирішуючи власні професійні завдання та проблеми, вперше реально відчула суперечність між мистецькою цінністю і суспільною її значущістю, змінність якісних меж свого предмета, відповідність принципів інтерпретації й оцінки [2, с. 21],

    На  кінець XIX - початок XX ст. припадає розвиток модерністської літературної критики. Формальним проголошенням модернізму був маніфест М. Вороного в «Літературно-науковому віснику»(1901), у якому декларувався відхід від народницьких стереотипів, необхідність увести українську літературу в західноєвропейський і світовий літературний процес, принцип «чистого мистецтва» визначався найважливішим.

    Модерністську програму проголосили поети «Молодої Музи» в журналі «Світ», з 1909 р. модерністські гасла підхопив київський  журнал «Українська хата», п'ять  років існування якого стали цікавим явищем в Історії української літератури.

    «Українська хата» прагнула формулювати ідейні основи визвольного руху та національного  й соціального світогляду. Вона підносила  ідеал українства, вільного від сторонніх  впливів, упевненого в собі та своїх силах, що зуміло піднести свою Індивідуальність. «Хатяни» виступали з критикою традицій українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, угодовством та орієнтацією на чужі суспільні сили.

    У журналі публікувались оригінальні твори О. Олеся, Г. Чупринки, М. Вороного, О. Кобилянської, Галини Журби, М. Коцюбинського, В. Винниченка та молодих тоді початківців - М. Рильського, П. Тичини, М. Семенка. Тут активно друкувалися західноукраїнські поети, зокрема представники «Молодої Музи», маніфестуючи цим спільність естетичних програм обох угруповань. Літературну критику репрезентували М. Сріблянський (М. Шаповал), М. Євшан (Федюшка), А. Товкачевський, які задавши тон у сфері естетичних смаків у передвоєнне п'ятиріччя, створили журналові високу репутацію у читачів.

    Філософськими джерелами «хатян» були ідеї романтиків, зокрема Й. Гердера, сучасних філософів  А. Шопенгауера, Ф. Нщше, А. Бергсона, В. Дільтея, О. Потебні.

    Проблеми  національного відродження, самоідентифікації  нації, громадсько-політичні ідеї висвітлювалися в журналі у контексті широкої філософської й культурософської проблематики, а суспільна значущість мистецтва розглядалася з позицій гуманістичного перетворення суспільства, активізації всіх емоційних, вольових та інтелектуальних резервів індивіда. Прагнення комплексного аналізу та розгляду проблем сучасності позначилося й на естетичній критиці у «хатян».

    Однак необхідно звернути увагу на зв'язок окремих ідей «хатян» з попередньою  філософською та культурно-історичною традицією. В огляді письменства за 1909 рік М. Сріблянський пояснював, що "Протест проти старої критики є не війною з соціяльно-генетичним методом розгляду творів, не проповідь одного естетичного методу, проповідуваного сучасним світовим мистецтвом, а є тільки бажанням ввести естетичний елемент в критику яко обов'язковий при оцінці творів" [8, с. 58].

    Ще  більш показовими з приводу використання філософських та культурних традицій є міркування А. Товкачевського, який розглядав «значення нації як духовного потенціалу, що існує як суб'єктивна властивість певного змісту свідомості індивіда, як певний духовний принцип». Він вважав, що нація виявляє себе насамперед у культурі, яку називав «душою нації» [5, с. 473 - 481].

    Поява «Української хати» пожвавила та поглибила культурні діалоги в суспільстві. Журнал не просто друкував рецензії на нові твори, літературні та культурологічні огляди, а й намагався формувати у певному напрямку концепцію розвитку української літератури та культури, посилював супротив нації асиміляторським тенденціям з боку культур інших народів. У такому ключі висвітлювалася літературна дискусія з головним опонентом «хатян» - народницькою критикою, яку репрезентувала газета «Рада» на чолі з її постійним автором Сергієм Єфремовим, для якого «модернізм» був завжди лише лайливим словом, а все, що робила «Українська хата» в культурі та прихильники модернізму в літературі - своєрідним збоченням.

    «Хатяни»  визначали українофільство як особливий  тип культурництва, що, хибно тлумачачи  демократичність і пропагуючи її як мистецтво простого й доступного пересічній людині, об'єктивно утверджував слабкість української культури, збіднював її етичний та художній зміст. Особливо категоричними були М. Євшан і А. Товкачевський, які, в принципі, найчастіше намагалися протиставити модерне та традиційне, причому українофільське найчастіше змальовували зі знаком мінус.